05 травня 2026 року
м. Київ
справа № 161/4338/26
провадження № 61-4820ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М.(суддя-доповідач), Карпенко С. О.,
Мартєва С. Ю.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 27 лютого 2026 року та постанову Волинського апеляційного суду від 23 березня 2026 року у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - Виконавчий комітет Луцької міської ради як орган опіки і піклування в особі Служби у справах дітей, про встановлення факту, що має юридичне значення,
У лютому 2026 року ОСОБА_1 , заінтересована особа - Виконавчий комітет Луцької міської ради як орган опіки і піклування в особі Служби у справах дітей, звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.
Заяву мотивовано тим, що ОСОБА_1 перебуває у шлюбі з ОСОБА_2 ,
у якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3 .
Восени 2019 року дружина виїхала за межі України для отримання медичних консультацій та медичного лікування у державі Ізраїль, де перебуває і на цей час.
За таких обставин малолітнім сином постійно займається саме заявник, виховує його та утримує, забезпечуючи побут та усі соціальні потреби дитини. Встановлення даного факту йому необхідно для реалізації свого права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації та захисту прав та інтересів дитини, яка у випадку його мобілізації залишиться без будь-якого батьківського / материнського нагляду та утримання.
Посилаючись на вказане, ОСОБА_1 просив встановити факт перебування на його утриманні неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Луцький міськрайонний суд Волинської області ухвалою від 27 лютого
2026 року у відкритті провадження у справі № 161/4338/26 відмовив на підставі частини четвертої статті 315 ЦПК України.
Не погодившись з вказаною ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржив її в апеляційному порядку.
Волинський апеляційний суд постановою від 23 березня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення. Ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 27 лютого 2026 року залишив без змін.
Судові рішення мотивовано тим, що:
за встановлених у цій справі обставин існує спір про право щодо участі одного з батьків у матеріальному забезпеченні / утриманні дитини.
З урахуванням закріпленого у сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов'язків, неможливості відмови від них, у тому числі, від обов'язків утримання дитини, заявлене ОСОБА_1 у цій справі питання не може з'ясовуватися безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватися у межах спору про право за загальним правилом у позовному провадженні;
суди вважали, що вимога заявника про встановлення факту перебування на утриманні неповнолітньої дитини не є вимогою, яка підлягає розгляду
в порядку окремого провадження у розумінні положень статей 293,
315 ЦПК України, що є підставою для відмови у відкритті провадження на підставі частини четвертої статті 315 ЦПК України;
суди послалися на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), та Верховного Суду, викладені у постанові
від 20 лютого 2025 року у справі № 128/3616/24 (провадження № 61-518св25).
У касаційній скарзі, поданій 10 квітня 2026 року через підсистему «Електронний суд», ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції для вирішення питання ро відкриття провадження у справі, посилаючись на порушення судами норм процесуального права.
Верховний Суд ухвалою від 27 квітня 2026 року касаційну скаргу залишив без руху та надав строк для усунення вказаних недоліків, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення цієї ухвали. Запропонував заявнику надати уточнену касаційну скаргу із коректним зазначенням у ній відомостей, передбачених пунктом 3 частини другої статті 392 ЦПК України щодо всіх учасників справи. Попередив про наслідки невиконання вимог вказаної ухвали.
29 квітня 2026 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» на виконання вимог ухвали суду від 27 квітня 2026 року від ОСОБА_1 надійшла заява про усунення недоліків, до якої додана касаційна скарга (уточнена) з зазначенням всіх учасників справи.
Отже, недоліки касаційної скарги, визначені ухвалою Верховного Суду
від 27 квітня 2026 року, усунуті.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій при ухваленні судових рішень не врахували висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24).
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 406 ЦПК України визначено, що ухвали судів першої та апеляційної інстанцій можуть бути оскаржені в касаційному порядку у випадках, передбачених пунктами 2, 3 частини першої статті 389 цього Кодексу.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з огляду на таке.
Об'єктом касаційного перегляду у цій справі є ухвала Луцького міськрайонного суду Волинської області від 27 лютого 2026 року про відмову у відкритті провадження у справі після її перегляду в апеляційному порядку.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на судовий захист.
У статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Звертаючись до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, ОСОБА_1 просив суд встановити факт самостійного виховання та перебування на його утриманні неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Метою встановлення факту заявник визначив - реалізація, передбаченого статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.
Згідно з частиною першою статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
У пункті 5 частини другої статті 293 ЦПК України передбачено, що суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
Суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім'ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (частини перша, друга статті 315 ЦПК України).
У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23).
Існує два порядки (способи) встановлення фактів, що мають юридичне значення: позасудовий і судовий, які за своїм змістом є взаємовиключними.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов'язується із наступним вирішенням спору про право.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.
Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
Відповідно до статті 1 СК України регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України.
Згідно із частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим врахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
У частині першій статті 121 СК України зазначено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
У статті 141 СК України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Зазначена норма права дає підстави для висновку про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один з батьків проживає окремо від дитини, він має здійснювати батьківські права та виконувати обов'язки.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав
(стаття 164 СК України).
З настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються відповідними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або у певному обсязі припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження
№ 14-132цс23)).
Положеннями СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов'язків свідчить про неможливість повної відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема обов'язки щодо виховання дитини.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
У статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
У справі, яка переглядається, заявник просить встановити факт перебування на його утриманні неповнолітньої дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері.
Ураховуючи викладене, Верховний Суд зазначає, що вказана справа пов'язана з вирішенням спору про право, зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та / або ухилення від виконання батьківських обов'язків, який підлягає розгляду у порядку позовного провадження з врахуванням інтересів дитини та обов'язковим залученням органу опіки та піклування
(частини четверта, п'ята статті 19 СК України).
Доведення факту одноосібного виховання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі, умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Такий факт не може встановлюватися у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема, від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23)).
З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов'язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов1язків виховання дітей, вимоги, заявлені заявником у цій справі в порядку окремого провадження, не можуть з'ясовуватися безвідносно до дій другого з батьків та можуть вирішуватися у межах відповідного спору про право між батьками дітей у позовному провадженні (постанова Верховного Суду від 09 жовтня 2024 року у справі № 363/4834/23 (провадження
№ 61-7565св24)).
За таких обставин, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у відкритті провадження у цій справі з підстав, передбачених частиною четвертою
статті 315 ЦПК України, оскільки подана ОСОБА_1 заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає розгляду у порядку окремого провадження.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду
від 04 жовтня 2024 року у справі № 752/5665/23 (провадження
№ 61-13064св23), від 20 лютого 2025 року у справі № 128/3616/24 (провадження № 61-518св25), від 27 березня 2025 року у справі № 353/886/24 (провадження № 61-15497св24).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.
Вказане узгоджується із правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі
№ 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), постанові Верховного Суду
від 04 грудня 2024 року у справі № 551/812/23 (провадження № 61-9313св24).
Судами попередніх інстанцій правильно роз'яснено заявнику про можливість встановлення відповідного факту у порядку позовного провадження.
Колегія суддів не бере до уваги посилання заявника на неврахування судами висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження 61-12634св24), з огляду на таке.
У справі № 127/3622/24 встановлено, що у лютому 2024 року мати, яка перебуває на військовій службі за контрактом, звернулася до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, в якій, з урахуванням уточненої заяви, просила встановити факт самостійного виховання нею своєї малолітньої доньки, що необхідно їй для звільнення з військової служби на підставі пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу».
Верховний Суд ухвалою від 12 лютого 2025 року передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 127/3622/24 для уточнення висновку, який викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня
2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), за яким факт самостійного виховання дитини матір'ю (батьком) взагалі не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв'язку із чим такі заяви слід залишати без розгляду.
Повертаючи справу № 127/3622/24 на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі
№ 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), від яких пропонується відступити шляхом їх уточнення, Велика Палата Верховного Суду сформулювала у справі за інших правовідносин, які виникли і були вирішені судом по суті до набрання чинності Законом України від 11 квітня 2024 року № 3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», яким, зокрема, внесено зміни та підпункт «г» пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232-XII викладено в новій редакції, а отже, правовідносини у справі № 201/5972/22 не є подібними до правовідносин у цій справі.
Водночас правовідносини у справі, що переглядається, та у справі
№ 201/5972/22 є подібними.
Таким чином, висновки щодо застосування норми права, які викладені у постанові Верховного Суду Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі
№ 127/3622/24 (провадження 61-12634св24) та на яку посилається особа у касаційній скарзі, не є релевантними у справі, що переглядається.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судами першої та апеляційної інстанцій положень частини четвертої
статті 315 ЦПК України.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи про порушення судами першої та апеляційної інстанцій приписів процесуального законодавства не знайшли підтвердження, а тому підстав для скасування ухвали Луцького міськрайонного суду Волинської області від 27 лютого 2026 року та постанови Волинського апеляційного суду від 23 березня 2026 року у справі
№ 161/4338/26 немає.
ЄСПЛ неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Отже, на думку колегії суддів Верховного Суду судові рішення про відмову у відкритті провадження є достатньо обґрунтованими та мотивованими.
Відповідно до частини першої статті 394 ЦПК України, одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).
Згідно з частиною четвертою статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
У частині шостій статті 394 ЦПК України передбачено, що ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Оскільки правильне застосування норми права (частина четверта
статті 315 ЦПК України) є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення, тому колегія суддів вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою та у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Керуючись частинами четвертою, шостою статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - Виконавчий комітет Луцької міської ради як орган опіки і піклування в особі Служби у справах дітей, про встановлення факту, що має юридичне значення, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 27 лютого 2026 року та постанову Волинського апеляційного суду від 23 березня 2026 року.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявникові.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді:І. М. Фаловська С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв