Справа № 127/16635/23
Провадження №11-кп/801/311/2026
Категорія: крим.
Головуючий у суді 1-ї інстанції: ОСОБА_1
Доповідач: ОСОБА_2
19 травня 2026 року м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі:
головуючого-судді ОСОБА_2 ,
суддів: ОСОБА_3 ,
ОСОБА_4 ,
з секретарем судового засідання ОСОБА_5 ,
за участю:
прокурора ОСОБА_6 ,
захисника ОСОБА_7 ,
обвинуваченого ОСОБА_8 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Вінниця в залі суду матеріали кримінального провадження внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 22022020000000258 від 03.11.2022 за апеляційними скаргами прокурора у кримінальному провадженні - прокурора Немирівської окружної прокуратури Вінницької області ОСОБА_9 та захисника ОСОБА_7 , який діє в інтересах обвинуваченого ОСОБА_8 , апеляційною скаргою з доповненнями обвинуваченого ОСОБА_8 , на вирок ІНФОРМАЦІЯ_1 від 16.01.2026, яким
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця м. Вінниця, громадянина України, проживаючого та зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , одруженого, ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , раніше судимого:
?11.10.1994 вироком ІНФОРМАЦІЯ_3 за ч. 2 ст. 141, ч. 2 ст. 142, ст. 42 КК України (1960 року) до шести років позбавлення волі, на підставі ст. 45 КК України звільнений умовно з іспитовим строком три роки;
?06.10.1995 вироком ІНФОРМАЦІЯ_3 за ч. 3 ст. 140 КК України (1960 року) до трьох років позбавлення волі з конфіскацією майна;
?11.12.2001 вироком ІНФОРМАЦІЯ_4 за ч. 3 ст. 142, ст. 44 КК України (1960 року) до семи років позбавлення волі;
?25.05.2011 вироком ІНФОРМАЦІЯ_3 за ч. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 153, ч. 1 ст. 70 КК України до дев'яти років позбавлення волі, звільненого 03.02.2016 року по відбуттю строку покарання;
визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України, та призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 15 (п'ятнадцять) років із конфіскацією всього належного на праві власності майна в дохід держави. На підставі ч. 5 ст. 72 КК України, зараховано в строк відбування покарання строк попереднього ув'язнення у даному кримінальному провадженні з моменту затримання - 20.02.2023 до набуття вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі.
Вирішено питання із заходом забезпечення кримінального провадження, процесуальними витратами та долею речових доказів.
Вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 16.01.2026 ОСОБА_8 визнаний винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України за наступних обставин.
Відповідно до Конституції України, Україна є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією 1997 року та іншими міжнародно-правовими актами є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Усупереч вказаним нормам міжнародного гуманітарного права президент російської федерації (далі - рф) володимир путін, а також інші, невстановлені на цей час досудовим розслідуванням, представники влади рф, діючи всупереч вимогам п. п. 1,2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05.12.1994 р., принципам Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01.08.1975 р. та вимогам ч. 4 ст. 2 Статуту ООН і Декларацій Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 09.12.1981 р. № 36/103, від 16.12.1970 р. № 2734 (XXV) від 21.12.1965 р. № 2131 (XX), від 14.12.1974 р. № 3314 (XXIX), спланували, підготували і розв'язали агресивну війну та воєнний конфлікт проти України, а саме віддали наказ на вторгнення підрозділів збройних сил рф (далі - зс рф) на територію України.
24 жовтня 1945 року набув чинності Статут ІНФОРМАЦІЯ_5 , підписаний 26 червня 1945 року, яким фактично створено ІНФОРМАЦІЯ_5 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_6 ).
До складу ІНФОРМАЦІЯ_6 входять Україна, рф та ще 49 країн-засновниць, а також інші країни світу.
Відповідно до частини 4 статті 2 Статуту ІНФОРМАЦІЯ_6 , усі Члени вказаної організації утримуються в своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним із цілями ІНФОРМАЦІЯ_7 .
Декларацією ІНФОРМАЦІЯ_6 № 36/103 від 9 грудня 1981 року про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав та резолюціями:
-№ 2131 (XX) від 21 грудня 1965 року, що містить Декларацію про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав та про захист їх незалежності та суверенітету; № 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 року, що містить Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ІНФОРМАЦІЯ_6 ;
-№ 2734 (XXV) від 16 грудня 1970 року, що містить Декларацію про зміцнення міжнародної безпеки, та № 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 року, що містить Визначення агресії, - установлено, що жодна з держав не має права здійснювати інтервенцію чи втручання у будь-якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Цими ж міжнародними документами закріплено обов'язок держав: утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації, здійснення сприяння, заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербовки найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави.
Крім того, у статтях 1-5 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (XXIX) серед іншого визначено, що ознаками агресії є:
-застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави;
-застосування збройної сили державою в порушення Статуту ІНФОРМАЦІЯ_6 .
Будь-яке з наступних діянь, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії:
-вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, яка є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або частини її;
-бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави;
-блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;
-напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські та повітряні флоти іншої держави;
-застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави за угодою з приймаючою державою, у порушення умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території після припинення дії угоди;
-дія держави, яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження іншої держави, використовувалася цією іншою державою для здійснення акту агресії проти третьої держави;
-засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, які мають настільки серйозний характер, що це є рівносильним наведеним вище актам, або її значна участь у них.
Жодні міркування будь-якого характеру, чи то політичного, економічного, військового чи іншого характеру, не можуть слугувати виправданням агресії.
Крім того, принципи суверенної рівності, поваги прав, притаманних суверенітету, незастосування сили чи погрози силою, непорушності кордонів, територіальної цілісності держав, мирного врегулювання спорів та невтручання у внутрішні справи держав були закріплені також у Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 року, який був підписаний СРСР, правонаступником якого є рф.
У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року (далі - Декларація) вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.
Відповідно до розділу V Декларації, територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.
24 серпня 1991 року Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки схвалено Акт проголошення незалежності України, яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України. Згідно з указаним документом, територія України є неподільною та недоторканною.
Незалежність України визнали держави світу, серед яких і рф.
31 травня 1997 року, відповідно до положень Статуту ІНФОРМАЦІЯ_6 і зобов'язань згідно із Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі, Україна та рф уклали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і рф (ратифікований Законом України від 14 січня 1998 року №13/98- ВР та Федеральним Законом рф від 2 березня 1999 року № 42-ФЗ). Відповідно до статей 2-3 зазначеного Договору, рф зобов'язалася поважати територіальну цілісність України, підтвердила непорушність існуючих між ними кордонів та зобов'язалася будувати відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або погрози силою, у тому числі економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов'язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.
Відповідно до опису і карти державного кордону, які є додатками до Договору між Україною та рф про українсько-російський державний кордон від 28 січня 2003 року (ратифікований рф 22 квітня 2004 року), територія Автономної Республіки Крим, м. Севастополя, Донецької і Луганської областей відноситься до території України.
Статтями 1, 2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
Згідно зі статтею 5 Конституції України, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Статтею 73 Конституції України визначено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.
Відповідно до статей 132-134 Конституції України територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території. До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано- Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь. Місто Севастополь має спеціальний статус, Автономна Республіка Крим (далі - АР Крим) є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.
З метою зміни меж території та державного кордону України під безпосереднім керівництвом та контролем невстановлених на цей час представників влади та зс рф, 18 березня 2014 року в односторонньому порядку незаконно включено до складу рф території АР Крим та м. Севастополя, 7 квітня 2014 року на території України в межах Донецької області створено терористичну організацію «донецька народна республіка» (далі - «днр»), а 27 квітня 2014 року в межах Луганської області - терористичну організацію «луганська народна республіка» (далі - «лнр»), у складі яких утворені незаконні збройні формування.
Контроль та координація діяльності цих терористичних організацій, як і їх фінансове та матеріальне забезпечення, у тому числі зброєю, боєприпасами, військовою технікою, здійснюється представниками влади та зс рф.
Так звані «донецька народна республіка» і «луганська народна республіка» є стійкими об'єднаннями невизначеної кількості осіб (більше трьох), створені з метою здійснення терористичної діяльності, у межах яких здійснено розподіл функцій, встановлено правила поведінки, обов'язкові для цих осіб під час підготовки і вчинення терористичних актів, а тому у відповідності до ст. 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» є терористичними організаціями.
У подальшому, з метою створення приводів для ескалації конфлікту і спроби виправдання своєї агресії перед громадянами України, що проживають на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей, а також АР Крим, громадянами рф та світовою спільнотою, у лютому 2022 року керівниками терористичних організацій «днр/лнр» оголошено так звану мобілізацію на тимчасово окупованій території Донецької області, а 21 лютого 2022 року рф визнано «донецьку народну республіку» та «луганську народну республіку» незалежними державами.
Крім того, у 2014 році на території рф створено недержавне збройне формування - так звану «приватну військову компанію Вагнера» (далі - ПВК, « ІНФОРМАЦІЯ_8 », з 2022 року фігурує також під назвою ПВК « ІНФОРМАЦІЯ_9 »), представники якої причетні до реалізації агресивної політики російської федерації на шкоду миру, стабільності, суверенітету і територіальній цілісності України, перебувають під повним контролем російської держави, здійснюють підривну діяльність проти України та приймають безпосередню участь у бойових діях проти України на боці і у складі зс рф.
Постановою Верховної Ради України № 2903-ІХ від 06.02.2023 російська злочинна організація, відома під назвою «приватна військова компанія Вагнера» або « ОСОБА_10 », визнано міжнародною злочинною організацією.
22 лютого 2022 року президент рф направив до ради федерації звернення про використання зс рф за межами рф, яке було задоволено.
24 лютого 2022 року приблизно о 05 годині 00 хвилин президент рф оголосив про рішення розпочати повномасштабну військову агресію проти України.
У подальшому зс рф, які діяли за наказом свого керівництва та керівництва рф, вторглись на територію Україну шляхом збройної агресії, з погрозою застосування зброї та її фактичним застосуванням, незаконно увійшли на територію Україну через державні кордони України в Київській, Херсонській, Миколаївській, Сумській, Чернігівській, інших областях та здійснила збройний напад на державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, військові частини, інші об'єкти, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, та здійснили окупацію частин вказаної території, чим змінили межі території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, що продовжується по теперішній час та призводить до загибелі людей та інших тяжких наслідків.
24 лютого 2022 року указом Президента України ОСОБА_11 №64/2022, у зв'язку з військовою агресією рф проти України, на підставі пропозиції ІНФОРМАЦІЯ_10 , відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено воєнний стан на всій території України. Законом України від 24.02.2022 «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні»» затверджено зазначений Указ.
Указом Президента України від 14 березня 2022 року № 133/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на ЗО діб. Законом України від 15.03.2022 «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» затверджено зазначений Указ.
Указом Президента України від 18 квітня 2022 року №259/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на ЗО діб. Законом України від 21.04.2022 «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» затверджено зазначений Указ.
Відповідно до Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 17.05.2022 № 341/2022, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб. Законом України від 22.05.2022 «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» затверджено зазначений Указ.
Згідно з Указом Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 12.08.2022 № 573/2022, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 23 серпня 2022 року строком на 90 діб. Законом України від 15.08.2022 «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» затверджено зазначений Указ.
Указом Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 07.11.2022 № 757/2022, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 21 листопада 2022 року строком на 90 діб. Законом України від 16.11.2022 «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» затверджено зазначений Указ.
Відповідно до Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 06.02.2023 № 58/2023, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години ЗО хвилин 19 лютого 2023 року строком на 90 діб. Законом України від 07.02.2023 «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» затверджено зазначений Указ.
Усвідомлюючи всі вказані обставини, громадянин України ОСОБА_8 , діючи умисно, вчинив державну зраду шляхом надання допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, надаючи зокрема допомогу представникам так званої ПВК « ІНФОРМАЦІЯ_8 » у вигляді підшукування та вербування до складу вказаного вище військового формування рф осіб з числа мешканців м. Вінниці для їх подальшої участі у бойових діях проти України.
Так, на виконання поставленого йому представниками рф завдання, громадянин ОСОБА_8 протягом листопада-грудня 2022 року самостійно підшукав та завербував до вступу у склад так званої ПВК « ІНФОРМАЦІЯ_8 » (ПВК « ІНФОРМАЦІЯ_9 ») громадянина України, жителя м. Вінниці, з числа осіб, з якими ОСОБА_8 спільно відбував покарання у вигляді позбавлення волі в одній з установ ІНФОРМАЦІЯ_11 . Отримавши від вказаної особи згоду на вступ до складу так званої ПВК « ІНФОРМАЦІЯ_8 » (ПВК « ІНФОРМАЦІЯ_9 »), ОСОБА_8 , із використанням можливостей інтернет-додатку «Viber», повідомив про вищевказаний факт успішного вербування громадянина невстановленому на даний момент представнику так званої ПВК « ІНФОРМАЦІЯ_8 » (ПВК « ІНФОРМАЦІЯ_9 ») на ім'я ОСОБА_12 , при цьому надавши останньому й свою особисту згоду на вступ до складу вказаного військового формування рф з метою виконання бойових завдань, пов'язаних із охороною та обороною стратегічно важливих для держави-агресора об'єктів, а також об'єктів військової інфраструктури зс рф на тимчасово окупованих територіях України.
За результатом виконання поставленого представниками рф завдання, ОСОБА_8 отримав від невстановленого на даний момент представника так званої ПВК « ІНФОРМАЦІЯ_8 » (ПВК « ІНФОРМАЦІЯ_9 ») на ім'я ОСОБА_12 роз'яснення щодо умов проходження військової служби у складі вказаного військового формування (розмір грошового та майнового забезпечення, вид та місця виконання бойових завдань тощо), а також детальні інструкції щодо подальших дій для здійснення переходу на бік ворога та участі у бойових діях проти України на боці держави- агресора.
Дії ОСОБА_8 судом кваліфіковано за ч. 2 ст. 111 КК України - державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній безпеці України у формі надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, вчинене в умовах воєнного стану.
Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції прокурор Немирівської окружної прокуратури Вінницької області ОСОБА_9 подав апеляційну скаргу, у якій просив змінити вирок ІНФОРМАЦІЯ_1 від 16.01.2026 у частині вирішення долі речових доказів через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.
У резолютивній частині вироку вказати про те, що арешт, накладений ухвалою слідчого судді ІНФОРМАЦІЯ_1 від 09.03.2023 року на мобільний телефон марки «Iphone 6s» моделі А1688, та планшетний ПК марки «Lenovo ТВ-Х505F», які зберігаються в кімнаті зберігання речових доказів ІНФОРМАЦІЯ_12 - залишити до часу виконання додаткового покарання у виді конфіскації майна.
Виключити з резолютивної частини вироку інформацію про те, що планшетний ПК марки «Lenovo ТВ-Х505F», чорного кольору, мобільний телефон марки «Iphone 6s» моделі А1688, сірого кольору, які зберігаються в кімнаті зберігання речових доказів ІНФОРМАЦІЯ_12 - конфіскувати в дохід держави.
У решті вирок залишити без змін.
Апеляційну скаргу мотивує тим, що, не оспорюючи правильність кваліфікації дій ОСОБА_8 та доведеність його винуватості у вчиненні кримінального правопорушення, прокурор вважає вирок ІНФОРМАЦІЯ_13 від 16.01.2026 року щодо останнього таким, що підлягає зміні у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.
Зокрема, прокурор зазначає, що відповідно до вимог ч. 3 ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути обґрунтованим, тобто ухваленим на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, підтверджених доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до вимог ст. 94 КПК України.
Крім того, прокурор звертає увагу на те, що відповідно до п. 2 ч. 4 ст. 374 КПК України у резолютивній частині вироку у разі визнання особи винуватою має бути зазначене рішення щодо речових доказів, документів та спеціальної конфіскації.
Також в апеляційній скарзі зазначено, що положеннями ст. 100 КПК України визначено порядок зберігання речових доказів і документів та вирішення питання про спеціальну конфіскацію. При цьому, як наголошує прокурор, згідно з ч. 9 ст. 100 КПК України питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів вирішується судом під час ухвалення остаточного судового рішення у кримінальному провадженні.
Разом із тим, апелянт вказує, що відповідно до вимог п. 1 ч. 9 ст. 100 КПК України гроші, цінності та інше майно, які були підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та/або зберегли на собі його сліди, підлягають конфіскації, окрім випадків, коли їх власник не знав і не міг знати про їх незаконне використання.
Окрім цього, прокурор посилається на положення ч. 4 ст. 174 КПК України, відповідно до яких суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна.
Також в апеляційній скарзі наведено положення ст. 96-1 та п. 4 ч. 1 ст. 96-2 КК України, згідно з якими спеціальна конфіскація полягає у примусовому безоплатному вилученні у власність держави грошей, цінностей та іншого майна у випадках, визначених законом, а також застосовується у разі, якщо таке майно було підшукане, виготовлене, пристосоване або використане як засіб чи знаряддя вчинення злочину.
На переконання прокурора, із системного аналізу наведених норм убачається, що знаряддями вчинення кримінального правопорушення можуть бути виключно ті предмети, які фактично використовувались для виконання об'єктивної сторони кримінального правопорушення. При цьому апелянт звертає увагу на аналогічну правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 24.11.2020 у справі № 153/112/20 та від 02.06.2020 у справі № 748/1457/19.
У поданій апеляційній скарзі прокурор зазначає, що суд першої інстанції у резолютивній частині вироку безпідставно вказав про необхідність застосування конфіскації в дохід держави мобільного телефону марки «Iphone 6s» моделі А1688 та планшетного ПК марки «Lenovo ТВ-Х505F», які, як стверджує апелянт, не використовувалися ОСОБА_8 як засоби чи знаряддя вчинення злочину.
Крім того, прокурор наголошує, що, призначаючи ОСОБА_8 додаткове покарання у виді конфіскації всього належного йому на праві власності майна, а в подальшому конкретизувавши його частину у вигляді вищевказаного мобільного телефону та планшета, суд першої інстанції не врахував, що конфіскація майна здійснюється органами державної виконавчої служби у порядку виконавчого провадження після набрання вироком законної сили.
За таких обставин, на думку апелянта, суд першої інстанції неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 413 КПК України є підставою для зміни судового рішення.
У зв'язку із наведеним прокурор просить вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 16.01.2026 щодо ОСОБА_8 змінити в частині вирішення долі речових доказів, виключивши із резолютивної частини вироку вказівку про конфіскацію в дохід держави планшетного ПК марки «Lenovo ТВ-Х505F» та мобільного телефону марки «Iphone 6s» моделі А1688, а також зазначити, що арешт, накладений ухвалою слідчого судді ІНФОРМАЦІЯ_1 від 09.03.2023 року на вказане майно, слід залишити до часу виконання додаткового покарання у виді конфіскації майна.
Захисник ОСОБА_7 , який діє в інтересах обвинуваченого ОСОБА_8 , теж подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати вирок суду першої інстанції та ухвалити новий вирок, яким обвинуваченого ОСОБА_8 виправдати.
Апеляційну скаргу мотивує тим, що оскаржуваний вирок ІНФОРМАЦІЯ_13 від 16.01.2026 року щодо ОСОБА_8 , на думку сторони захисту, підлягає скасуванню з ухваленням нового вироку у зв'язку з неповнотою судового розгляду, невідповідністю висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, а також істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги захисник зазначає, що ОСОБА_8 інкримінується вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України, однак, на його переконання, досліджені у судовому засіданні докази, надані стороною обвинувачення, не доводять винуватість обвинуваченого та не спростовують його непричетність до інкримінованого кримінального правопорушення.
Крім того, апелянт наголошує, що оскаржуваний вирок, на його думку, побудований на здогадках та припущеннях, які не підтверджені жодними належними та допустимими доказами у справі.
Також у апеляційній скарзі зазначено, що формулювання обвинувачення щодо ОСОБА_8 є нечітким, неконкретизованим та незрозумілим, у зв'язку з чим, як вважає сторона захисту, було порушено право обвинуваченого на захист. Зокрема, апелянт звертає увагу на те, що в обвинувальному акті не зазначено місце, час, спосіб спілкування, мобільні пристрої, ІМЕІ, а також форму такого спілкування між обвинуваченим та іншими особами.
Окрім цього, захисник вказує на суперечливість викладених у вироку висновків суду, оскільки, з одного боку, у вироку зазначено, що ОСОБА_8 «отримав завдання», «здійснив вербування», «повідомив про факт успішного вербування», «отримав роз'яснення» від невстановленого представника так званої ПВК « ІНФОРМАЦІЯ_8 », а з іншого боку, як зазначає апелянт, суд посилається на лист начальника відділу ГВ ЗНД УСБУ у Вінницькій області та інформацію щодо підтримання ОСОБА_8 зв'язку із ОСОБА_13 , який, можливо, проходить військову службу у складі збройних формувань рф.
На думку сторони захисту, обвинувальний акт не містить конкретного та чіткого визначення складу злочину, а викладене формулювання обвинувачення не дає можливості стороні захисту зрозуміти, у чому саме полягає обвинувачення та на яких фактичних обставинах воно ґрунтується. При цьому захисник посилається на положення п. 5 ч. 2 ст. 291 КПК України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практику ЄСПЛ у справах «Пелісьє та Сассі проти Франції» і «Даллос проти Угорщини».
Також апелянт зазначає, що протягом судового розгляду обвинуваченим та захисником неодноразово подавались усні та письмові клопотання про конкретизацію обвинувачення, однак у їх задоволенні судом було безпідставно відмовлено.
Разом із тим, у апеляційній скарзі наведено доводи про неповноту судового розгляду. Зокрема, захисник вказує, що судом першої інстанції не були всебічно, повно та неупереджено досліджені всі обставини кримінального провадження, не перевірено показання свідків, не проведено необхідних процесуальних дій, а окремі висновки суду, на думку сторони захисту, побудовані на припущеннях.
Крім цього, апелянт звертає увагу, що стороною захисту було подано клопотання про допит свідків ОСОБА_14 та ОСОБА_15 , яке ухвалою суду від 20.09.2023 було задоволено, однак зазначені свідки у подальшому так і не були допитані у судовому засіданні. При цьому захисник зазначає, що свідок ОСОБА_14 викликався до суду неодноразово, а щодо нього навіть було застосовано привід, однак після спілкування із прокурором останній покинув приміщення суду та не був допитаний. У зв'язку із цим стороною захисту заявлявся відвід прокурору, у задоволенні якого судом було відмовлено.
Також, як зазначено в апеляційній скарзі, суд першої інстанції поклав в основу обвинувального вироку письмові докази, які фактично не були досліджені у судовому засіданні. Зокрема, апелянт посилається на ухвали про тимчасовий доступ до речей і документів, протоколи тимчасового доступу, протоколи огляду та інші документи, які, за твердженням сторони захисту, були лише формально оголошені прокурором без розкриття їх змісту, а клопотання захисту щодо їх безпосереднього дослідження залишались судом без задоволення.
Окрім цього, захисник зазначає, що під час судового засідання 16.01.2026 року стороною захисту було заявлено клопотання про визнання недопустимими окремих доказів сторони обвинувачення, зокрема постанови про визнання предмета речовим доказом, протоколу огляду предмета, висновку експерта, протоколу обшуку та протоколів НСРД, однак, на переконання апелянта, суд підійшов до вирішення цього клопотання формально та не спростував наведені стороною захисту доводи.
При цьому захисник посилається на правову позицію, викладену у постанові Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 24.05.2021 у справі № 640/5023/19, відповідно до якої наслідком недотримання належної правової процедури є визнання доказів недопустимими.
Також в апеляційній скарзі зазначено, що під час огляду мобільного телефону ОСОБА_8 у судовому засіданні спеціаліст УСБУ повідомив про відсутність у переписці будь-яких ознак державної зради, однак, незважаючи на це, суд першої інстанції все ж послався на зазначені матеріали як на докази винуватості обвинуваченого.
Окрім наведеного, сторона захисту посилається на положення ст.ст. 22, 84, 86, 87 КПК України, ст. 62 Конституції України, практику Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини, наголошуючи, що обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях або доказах, отриманих незаконним шляхом, а всі сумніви щодо доведеності вини особи повинні тлумачитися на її користь.
Також апелянт вважає, що стороною обвинувачення не доведено винуватість ОСОБА_8 поза розумним сумнівом, а тому, на переконання сторони захисту, останній підлягає виправданню на підставі п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК України.
Крім того, захисник посилається на практику ЄСПЛ у справах «Тейксейра де Кастро проти Португалії», «Коробов проти України», «Барбера, Мессеге і Хабардо проти Іспанії», «Раманаускас проти Литви», зазначаючи про наявність у даному кримінальному провадженні ознак провокації злочину та недопустимість отриманих у зв'язку із цим доказів.
У зв'язку з викладеним апелянт вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження, а допущені під час судового розгляду порушення є підставою для скасування оскаржуваного вироку.
Обвинувачений ОСОБА_8 теж подав апеляційну скаргу із доповненнями, у якій просив повторно дослідити докази та скасувати вирок суду першої інстанції.
Апеляційну скаргу обвинувачений ОСОБА_8 мотивує тим, що оскаржуваний вирок суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим та таким, що постановлений із істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, у зв'язку із чим підлягає скасуванню з ухваленням нового вироку.
Зокрема, апелянт зазначає, що висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження, а обвинувальний вирок, на його переконання, побудований на припущеннях, здогадках та неперевірених обставинах, які не підтверджені належними та допустимими доказами.
При цьому обвинувачений наголошує, що надані стороною обвинувачення докази не доводять винуватість ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України, а навпаки, спростовують його причетність до інкримінованих дій.
Також в апеляційній скарзі зазначено, що формулювання обвинувачення є нечітким, неконкретизованим та таким, що не відповідає вимогам кримінального процесуального закону, чим, на думку апелянта, було порушено право обвинуваченого на захист.
Зокрема, обвинувачений звертає увагу на те, що стороною обвинувачення не конкретизовано, у який саме спосіб здійснювалося спілкування ОСОБА_8 з особою на ім'я ОСОБА_12 , не зазначено конкретні мобільні номери, ІМЕІ мобільних пристроїв, форми такого спілкування - телефонні розмови, відеозв'язок, голосові повідомлення чи листування, а також не визначено часу, місця та інших істотних обставин отримання нібито «завдань» та «інструкцій».
Крім того, апелянт вказує на суперечливість позиції сторони обвинувачення щодо особи на ім'я ОСОБА_12 , оскільки, з одного боку, вона визначається як невстановлена особа, а з іншого - слідству були відомі її анкетні дані, прізвище, ім'я, по батькові, номер телефону та інші відомості, що, на переконання сторони захисту, свідчить про непослідовність та необґрунтованість обвинувачення.
Також у апеляційній скарзі зазначено, що стороною захисту неодноразово подавалися клопотання про конкретизацію обвинувачення та дослідження суперечностей між доказами, однак суд першої інстанції безпідставно відмовляв у їх задоволенні, фактично залишивши поза увагою доводи сторони захисту.
Окрім цього, апелянт наголошує, що в обвинувальному вироку не надано належної оцінки показанням спеціаліста - старшого оперуповноваженого ГВ ЗНД УСБУ у Вінницькій області ОСОБА_16 , який був допитаний під час судового розгляду та брав участь у проведенні НСРД і дослідженні мобільних пристроїв обвинуваченого.
Як зазначає обвинувачений, під час дослідження речових доказів у судовому засіданні спеціалістом було оглянуто мобільні телефони «Iphone 6-S», «Iphone-7», планшет «Lenovo», а також месенджери, встановлені на цих пристроях, при цьому жодних листувань, повідомлень, інструкцій або завдань щодо вербування до ПВК « ІНФОРМАЦІЯ_8 » чи участі у діяльності будь-яких збройних формувань виявлено не було.
При цьому, за твердженням апелянта, встановлено, що листування між ОСОБА_8 та особою на ім'я ОСОБА_12 у месенджері «Viber» мало виключно побутовий характер та не містило ознак кримінального правопорушення, однак зазначені обставини судом першої інстанції у вироку відображені не були.
Також апелянт зазначає, що суд першої інстанції безпідставно поклав в основу обвинувального вироку результати негласних слідчих (розшукових) дій, не перевіривши належним чином законність їх проведення та допустимість отриманих у такий спосіб доказів.
Зокрема, апелянт вказує, що клопотання сторони обвинувачення про проведення НСРД не містили достатнього обґрунтування необхідності таких слідчих дій, а ухвали слідчого судді були постановлені формально, без наведення конкретних даних щодо неможливості отримання відповідної інформації іншим шляхом.
Крім того, обвинувачений вважає, що результати НСРД були отримані із грубим порушенням вимог КПК України, а тому є недопустимими доказами відповідно до ст. 87 КПК України.
Також апелянт наголошує, що суд першої інстанції не надав належної оцінки доводам сторони захисту щодо недопустимості доказів, отриманих під час досудового розслідування, а вирішення відповідних клопотань здійснив формально, не спростувавши наведених аргументів.
Окрім цього, ОСОБА_8 зазначає, що під час огляду мобільних телефонів та планшета обвинуваченого не було отримано жодних фактичних даних, які відповідно до вимог ст.ст. 84, 85, 86, 93 КПК України могли б бути використані як належні та допустимі докази у кримінальному провадженні.
Також в апеляційній скарзі звертається увага на те, що окремі письмові докази, покладені судом в основу обвинувального вироку, фактично не досліджувались у судовому засіданні, а лише оголошувались їх назви без розкриття змісту, що, на думку апелянта, свідчить про порушення принципу безпосередності дослідження доказів та права на захист.
Крім того, сторона захисту зазначає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотань про допит свідків, дослідження доказів та проведення інших процесуальних дій, які могли мати істотне значення для правильного вирішення справи, чим допустив неповноту судового розгляду.
Зокрема, апелянт звертає увагу, що свідки ОСОБА_14 та ОСОБА_15 , показання яких, на думку сторони захисту, мали істотне значення для встановлення обставин кримінального провадження, фактично не були допитані в судовому засіданні.
Також обвинувачений вказує, що прокурором під час судового розгляду надавались письмові докази, які судом у подальшому були покладені в основу вироку, однак такі докази належним чином у судовому засіданні не досліджувались, а клопотання сторони захисту про їх оголошення та безпосереднє дослідження залишались без задоволення.
Окрім цього, апелянт посилається на те, що судом першої інстанції не було враховано принцип презумпції невинуватості та стандарт доведення «поза розумним сумнівом», оскільки обвинувачення, на переконання сторони захисту, ґрунтується виключно на припущеннях та довільному тлумаченні окремих фраз із приватного листування.
Також у апеляційній скарзі наведено посилання на положення ст. 62 Конституції України, ст.ст. 17, 84, 86, 87 КПК України, практику Верховного Суду, Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини, відповідно до яких обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
При цьому ОСОБА_8 вважає, що суд першої інстанції не забезпечив повного, всебічного та неупередженого дослідження обставин кримінального провадження, належним чином не перевірив доводи сторони захисту та не надав оцінки доказам у їх сукупності.
У зв'язку із викладеним апелянт вважає, що вина ОСОБА_8 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення не доведена поза розумним сумнівом, а тому оскаржуваний вирок підлягає скасуванню.
У своїх доповненнях обвинувачений зазначає, що під час проведення обшуку на підставі ухвали Вінницького міського суду Вінницької області від 17.02.2023 у кримінальному провадженні за ч. 2 ст. 111 КК України працівниками УСБУ у Вінницькій області та слідчим ОСОБА_17 , на його переконання, було допущено численні порушення вимог кримінального процесуального закону, які не знайшли належної оцінки суду першої інстанції.
При цьому обвинувачений вказує, що протокол обшуку від 20.02.2023 та аудіо-, відеофіксація зазначеної слідчої дії не відповідають один одному та містять істотні розбіжності, у зв'язку із чим просить апеляційний суд безпосередньо дослідити відеозапис обшуку, який міститься у матеріалах кримінального провадження, та порівняти його із письмовим протоколом.
Також обвинувачений зазначає, що на відеозаписі проведення обшуку зафіксовані порушення та недоліки, які, на його думку, не відображені у самому протоколі обшуку.
Зокрема, обвинувачений звертає увагу на те, що під час проведення обшуку на окремих етапах були відсутні поняті, хоча у протоколі зазначено про їх участь у проведенні слідчої дії. Крім того, у протоколі, як зазначає апелянт, не відображено, де саме перебували поняті, коли та у який спосіб вони були залучені до проведення обшуку.
Окрім цього, обвинувачений зазначає, що під час проведення обшуку він просив допустити до участі у слідчій дії захисника та забезпечити дотримання його процесуальних прав, однак, за його твердженням, працівниками УСБУ у грубій формі було відмовлено у задоволенні таких прохань.
Також апелянт зазначає, що під час проведення обшуку йому стало зле, у зв'язку із чим викликалась швидка медична допомога, однак ані у протоколі обшуку, ані в інших матеріалах кримінального провадження не відображено факту виклику медиків, часу їх прибуття, а також відсутній будь-який медичний висновок щодо його стану здоров'я.
При цьому обвинувачений наголошує, що на відеозаписі обшуку зафіксовано, що він перебував у напівпритомному стані та у мокрому верхньому одязі, однак ці обставини, на його переконання, судом першої інстанції залишені поза увагою.
Крім того, обвинувачений зазначає, що на відеозаписі обшуку зафіксовано проведення слідчих дій в інших кімнатах житлового будинку без його присутності, що, на його думку, є істотним порушенням вимог КПК України.
Також апелянт звертає увагу на те, що на відеозаписі обшуку зафіксовано перебування ключів від його житлового будинку у слідчого ОСОБА_18 , однак ані протокол обшуку, ані інші матеріали провадження не містять відомостей щодо того, яким чином вказані ключі опинилися у слідчого та хто саме здійснював доступ до житлового приміщення.
Окрім цього, обвинувачений зазначає, що на відеозаписі зафіксовано, як слідчий ОСОБА_17 дістає із власної кишені мобільний телефон темного кольору та в подальшому стверджує, що вказаний телефон належить обвинуваченому, однак момент фактичного вилучення цього пристрою у нього на відеозаписі відсутній.
Також апелянт зазначає, що на відеозаписі обшуку відсутня фіксація місця та часу його затримання, а також не відображено, яким саме чином він у мокрому одязі та напівпритомному стані опинився біля вхідних дверей свого житлового будинку.
Крім того, обвинувачений вказує, що стороною захисту до матеріалів кримінального провадження були долучені фотографії та відеозаписи з камер спостереження, на яких, за його твердженням, зафіксовано його перебування у непритомному стані біля власного транспортного засобу марки «Mazda-3» у той час, коли у самому автомобілі вже проводився обшук.
Також апелянт зазначає, що на відеозаписі обшуку зафіксовано, як дзеркало заднього огляду автомобіля, на якому знаходився відеореєстратор, було заклеєне, що, на думку сторони захисту, могло бути здійснено з метою унеможливлення фіксації окремих подій під час проведення обшуку.
Окрім цього, обвинувачений звертає увагу на те, що у протоколі обшуку зазначено про проведення слідчої дії у період з 16:24 до 17:26, однак фактично, як вказує апелянт, мала місце перерва тривалістю понад одну годину, причини та обставини якої ні у протоколі, ні на відеозаписі не відображені.
Також апелянт зазначає, що під час цієї перерви залишаються нез'ясованими обставини щодо місця його перебування, дій усіх учасників слідчої дії та фактичного проведення будь-яких процесуальних заходів.
Крім того, обвинувачений зазначає, що вилучення мобільних телефонів та інших речових доказів, на його думку, проводилось із порушенням вимог КПК України, оскільки на відеозаписі відсутня належна фіксація моменту їх виявлення та вилучення.
Також апелянт наголошує, що слідчим ОСОБА_17 , за його твердженням, було порушено його право на захист, право знати свої процесуальні права та право на правову допомогу, гарантовані Конституцією України та нормами кримінального процесуального законодавства.
У зв'язку із викладеним обвинувачений просить апеляційний суд дослідити протокол обшуку, відеозапис проведення слідчої дії, надати оцінку усім виявленим розбіжностям та, на його переконання, визнати дії працівників УСБУ та слідчого ОСОБА_17 такими, що проведені із порушенням вимог КПК України та прав людини.
У всіх своїх подальших доповненнях зазначає наступну інформацію, а саме, що суд першої інстанції у вироку від 16.01.2026, на його переконання, не навів належного аналізу та оцінки доказів і обставин, які були досліджені під час судового розгляду та, за твердженням обвинуваченого, повністю спростовують пред'явлене йому обвинувачення.
Зокрема, обвинувачений зазначає, що судом першої інстанції не відображено та не проаналізовано участь спеціаліста Невінського під час судового слідства 20.03.2025, який, за твердженням апелянта, під час дослідження речових доказів та мобільних пристроїв надав висновки, що повністю спростовують обвинувальний вирок. При цьому апелянт вказує, що зазначені обставини зафіксовані у протоколі судового засідання та аудіо-, відеофіксації судового розгляду, однак у вироку їм оцінки не надано.
Крім того, обвинувачений вказує, що судом не відображено участь у судовому засіданні спеціаліста ОСОБА_19 , який також брав участь у дослідженні доказів, що, на думку апелянта, свідчить про порушення вимог ст.ст. 410-412 КПК України.
Також апелянт зазначає, що суд першої інстанції не надав оцінки висновкам зовнішньої та контррозвідки України, які містяться у матеріалах кримінального провадження, а саме аркушам справи 119 т. 2 та 217-218 т. 2, хоча, на його переконання, зазначені документи спростовують обставини, викладені в обвинувальному вироку.
Окрім цього, обвинувачений зазначає, що судом не проаналізовано аркуші справи 7 т. 2 та 5 т. 2 від 03.11.2022, які, на його думку, суперечать матеріалам обвинувачення та підтверджують необґрунтованість висновків суду.
Також апелянт вказує, що суд першої інстанції не надав належної оцінки матеріалам кримінального провадження, які містяться на аркушах справи 151-169 т. 2 від 10.03.2023, хоча, за твердженням обвинуваченого, вони суперечать висновкам обвинувального вироку.
Крім того, обвинувачений зазначає, що у вироку безпідставно міститься посилання на невстановлену особу на ім'я « ОСОБА_12 », хоча такі відомості, за твердженням апелянта, не відповідають фактичним обставинам справи та суперечать аркушам справи 215, 216, 294 т. 2, однак суд першої інстанції відповідні суперечності не проаналізував.
Також апелянт вказує, що суд першої інстанції зробив висновок про можливу причетність особи на ім'я ОСОБА_20 до рф, посилаючись на аркуш справи 30 т. 2 від 07.03.2023, однак, як зазначає обвинувачений, не врахував висновки розвідувальних органів України, які, на його думку, спростовують такі твердження.
Окрім цього, обвинувачений зазначає, що подані ним клопотання судом першої інстанції залишались без належного розгляду та аналізу, а ухвалені щодо них рішення, на його переконання, не містять належного мотивування, чим було порушено його право на захист.
Також апелянт звертає увагу на те, що судом першої інстанції не були викликані та допитані поняті, зазначені у протоколі обшуку від 20.02.2023, незважаючи на відповідні клопотання сторони захисту.
Крім того, обвинувачений зазначає, що ухвали суду про виклик та допит свідків ОСОБА_21 та ОСОБА_15 , які, за його твердженням, мають пряме відношення до кримінального провадження, фактично виконані не були, однак ці обставини у вироку судом не відображені.
Також апелянт вказує, що суд першої інстанції, посилаючись у вироку на семантико-лінгвістичну експертизу та висновок експерта від 09.06.2025, навів лише результативну частину експертного дослідження, не проаналізувавши при цьому повний зміст висновку експерта, який, на переконання обвинуваченого, суперечить матеріалам кримінального провадження та висновкам спеціаліста Невінського.
Крім того, обвинувачений зазначає, що судом першої інстанції не надано належної оцінки протоколам огляду речових доказів, зокрема аркушам справи 241-242 т. 2 від 10.03.2023, у яких, за твердженням апелянта, прямо зазначено, що інформація, яка могла б бути використана як доказ, відсутня.
У подальшому апелянт зазначає, що суд першої інстанції здійснив розгляд кримінального провадження, на його думку, необ'єктивно та упереджено, не надав належної оцінки доказам сторони захисту, не усунув суперечності між доказами та не забезпечив повного й всебічного судового розгляду.
При цьому обвинувачений вважає, що судом першої інстанції було порушено вимоги ст.ст. 374, 410, 411, 412 КПК України та його право на захист.
Заслухавши виступ судді-доповідача, доводи прокурора, який заперечував щодо задоволення апеляційних скарг захисника та обвинуваченого, та підтримав апеляційну скаргу прокурора - просив її задовільнити, думки захисника та обвинуваченого, які підтримали свої апеляційні скарги та просили їх задовільнити у повному обсязі, щодо апеляційної скарги прокурора - заперечували, , перевіривши матеріали судового провадження, обговоривши доводи апеляційних скарг прокурора та захисника, дослідивши апеляційну скаргу з доповненнями обвинуваченого, колегія судів прийшла до наступного висновку.
Згідно з ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Указаним вимогам вирок суду не відповідає.
Так, зі змісту оскаржуваного вироку вбачається, що суд першої інстанції, вирішуючи клопотання сторони захисту про визнання доказів недопустимими, фактично обмежився загальними формулюваннями про те, що доводи захисту є «надуманими», «спростовуються відеозаписом» та що «порушень не встановлено», однак не навів детального аналізу кожного із аргументів сторони захисту щодо порядку проведення обшуку, моменту фактичного затримання обвинуваченого, забезпечення права на захист, участі понятих, походження та автентичності електронних доказів, а також наявних розбіжностей між змістом процесуальних документів та відеофіксацією слідчих дій.
Водночас такий підхід не повною мірою відповідає вимогам кримінального процесуального закону щодо законності, обґрунтованості та вмотивованості судового рішення, з огляду на таке.
Так, відповідно до ст. 2 КПК України завданням кримінального провадження є не лише забезпечення притягнення винної особи до відповідальності, а й забезпечення того, щоб жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу, а до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Саме тому при вирішенні питання допустимості доказів суд зобов'язаний перевірити не лише зміст доказу, а й порядок його отримання.
Згідно з ст. 7 КПК України кримінальне провадження здійснюється з додержанням загальних засад кримінального провадження, зокрема верховенства права, законності, забезпечення права на захист, змагальності сторін та безпосередності дослідження доказів. Ці засади є не декларативними, а обов'язковими для суду при оцінці кожного доказу та кожного доводу сторін.
Частиною 1 ст. 9 КПК України суд, прокурор, слідчий суддя та слідчий зобов'язані неухильно додержуватись вимог Конституції України, КПК України та міжнародних договорів. Таким чином, при наявності доводів про істотне порушення права на захист суд був зобов'язаний надати на них вичерпну правову відповідь, а не обмежуватись формальним посиланням на відсутність порушень.
Відповідно до ст. 20 КПК України кожному гарантується право на захист. Це право включає можливість користуватися правовою допомогою захисника з моменту фактичного затримання особи або виникнення процесуальних дій, які обмежують її свободу.
Захист прямо вказував, що ОСОБА_8 фактично був затриманий ще до складання протоколу затримання, перебував під постійним контролем працівників УСБУ, не міг вільно залишити квартиру та не мав реальної можливості реалізувати своє право на захисника. Однак суд не надав оцінки тому, чи мав місце момент фактичного затримання у розумінні ст. 209 КПК України.
Згідно зі ст. 209 КПК України особа вважається затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в певному приміщенні. Таким чином, для встановлення факту затримання вирішальним є не час складання протоколу, а фактичне обмеження свободи пересування особи. Проте суд не проаналізував доводи сторони захисту щодо того, що ОСОБА_8 вже до початку обшуку перебував під контролем працівників УСБУ, був позбавлений можливості вільно пересуватись та залишити місце проведення слідчої дії.
Крім того, відповідно до ст. 42 КПК України підозрюваний має право знати, у вчиненні якого кримінального правопорушення його підозрюють, користуватись правовою допомогою захисника та вимагати перевірки законності затримання. Якщо особа фактично була затримана до моменту складення протоколу, то всі подальші слідчі дії без належного забезпечення права на захист можуть ставити під сумнів допустимість отриманих доказів.
Відповідно до ст. 48 КПК України захисник може бути залучений у будь-який момент кримінального провадження, а згідно зі ст. 52 КПК України участь захисника є обов'язковою у випадках, коли особі загрожує особливо тяжкий злочин. ОСОБА_8 інкриміновано злочин, передбачений ч. 2 ст. 111 КК України, який є особливо тяжким, а тому доводи захисту щодо фактичного проведення слідчих дій без належного забезпечення участі захисника вимагали особливо ретельної перевірки.
Відповідно до ст. 86 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому КПК України. Натомість ст. 87 КПК України передбачає, що недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Саме тому доводи захисту щодо фактичного затримання, порушення права на захист, порядку проведення обшуку, участі понятих, доступу до телефону та походження електронних доказів не могли бути відхилені загальними фразами без належної процесуальної оцінки.
Суд також не надав належної оцінки доводам сторони захисту щодо розбіжностей між протоколом обшуку та відеозаписом цієї слідчої дії. Захист вказував, що поняті фактично не перебували постійно у полі зору камери, учасники хаотично переміщувались квартирою, а сам ОСОБА_8 неодноразово вимагав дотримання процесуального порядку та участі адвоката. Відповідно до ст. 104 КПК України протокол процесуальної дії має відображати її реальний перебіг та істотні обставини її проведення. Суд був зобов'язаний зіставити зміст протоколу із відеозаписом та встановити, чи не містить протокол суперечностей або неповноти.
Крім того, відповідно до ст. 236 КПК України обшук проводиться за обов'язкової участі понятих або із застосуванням безперервної відеофіксації. Якщо сторона захисту ставила під сумнів фактичну присутність понятих під час усіх етапів обшуку, суд був зобов'язаний надати конкретну оцінку цим доводам, а не обмежуватись загальним твердженням про відсутність порушень.
Суд також фактично не надав мотивованої оцінки доводам щодо походження електронних доказів, зокрема флеш-носія та скріншотів, отриманих від свідка ОСОБА_22 . Захист звертав увагу, що телефон свідка не вилучався, не оглядався та не визнавався речовим доказом, а тому не було забезпечено належного процесуального контролю за автентичністю аудіозаписів та скріншотів. Однак суд не проаналізував, чи забезпечено безперервність походження електронної інформації та чи виключається можливість її зміни або редагування.
Відповідно до ст. 94 КПК України суд зобов'язаний надати оцінку кожному доказу з точки зору належності, допустимості та достовірності. При цьому така оцінка не може бути декларативною чи формальною. Суд повинен мотивовано пояснити, чому конкретний довід сторони захисту відхиляється та з яких саме підстав він вважає доказ допустимим.
Відповідно до ст. 374 КПК України у мотивувальній частині вироку суд зобов'язаний зазначити мотиви, з яких він відкидає докази, доводи та клопотання сторін. Однак у даному випадку суд фактично не навів мотивів відхилення більшості аргументів сторони захисту, а лише констатував власний висновок про їх необґрунтованість.
Крім того, відповідно до практики ЄСПЛ право на справедливий суд, гарантоване ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, передбачає обов'язок національного суду належним чином розглянути основні та вирішальні доводи сторін. Формальне або поверхове відхилення таких доводів визнається порушенням принципу справедливого судового розгляду.
За таких обставин формальний підхід суду до вирішення питання допустимості доказів, ненадання вичерпної оцінки доводам захисту щодо фактичного затримання, права на захист, порядку проведення обшуку, участі понятих, походження електронних доказів та суперечностей між протоколами і відеозаписами, може свідчити про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону в розумінні ст. 412 КПК України, оскільки такі порушення могли перешкодити суду ухвалити законне, обґрунтоване та вмотивоване рішення.
Окремо колегія суддів звертає увагу на доводи сторони захисту щодо неповноти судового розгляду в частині недопиту свідків ОСОБА_14 та ОСОБА_15 , показання та роль яких мали істотне значення для правильного вирішення даного кримінального провадження.
Так, зі змісту апеляційних скарг та матеріалів кримінального провадження вбачається, що сторона захисту наполягала на необхідності допиту вказаних осіб, оскільки саме з їх особами стороною обвинувачення пов'язувались обставини ймовірного вербування, контактів обвинуваченого з представниками ПВК « ІНФОРМАЦІЯ_8 », а також спілкування з особою на ім'я « ОСОБА_12 ».
При цьому сам обвинувачений ОСОБА_8 у судовому засіданні не заперечував факт знайомства із ОСОБА_15 , однак стверджував, що останній є його знайомим, який проживає за конкретною адресою, та заперечував будь-який зв'язок із представниками військових формувань рф або вербування осіб для участі у бойових діях проти України.
Разом із тим у вироку суд першої інстанції фактично поклав в основу висновків про винуватість обвинуваченого, зокрема, твердження про контакти ОСОБА_8 з особою на ім'я « ОСОБА_12 », яка, за версією сторони обвинувачення, перебувала на тимчасово окупованій території АР Крим та могла бути пов'язана із військовими формуваннями рф.
Також у вироку наведено посилання на листи УСБУ щодо зв'язків ОСОБА_8 із ОСОБА_15 , а також на результати дослідження переписки між ними, однак без безпосереднього допиту зазначеної особи в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо, а показання учасників кримінального провадження отримуються усно. При цьому суд не має права обґрунтовувати свої висновки показаннями чи відомостями, які не були безпосередньо досліджені в судовому засіданні, окрім випадків, прямо передбачених законом.
Згідно зі ст. 95 КПК України суд може обґрунтовувати свої висновки лише тими показаннями, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або які були отримані у порядку, передбаченому ст. 225 КПК України.
Отже, за наявності істотних для кримінального провадження обставин, пов'язаних із особами ОСОБА_15 та ОСОБА_14 , суд першої інстанції був зобов'язаний вжити всіх необхідних заходів для забезпечення їх допиту.
Більше того у матеріалах справи містяться неодноразові клопотання свідка ОСОБА_15 про проведення судового засідання у режимі відеоконференції, а саме: а.с. 87 т. 1 .а.с. 191 т. 1).
Водночас зі змісту апеляційних скарг та матеріалів кримінального провадження убачається, що сторона захисту звертала увагу на те, що судом постановлялись ухвали про виклик та допит зазначених осіб, однак фактично їх допит у судовому засіданні проведений не був, а причини неможливості їх допиту належним чином не з'ясовані та у вироку не наведені.
Особливого значення зазначені обставини набувають з огляду на те, що висновки суду щодо умислу ОСОБА_8 , характеру його спілкування із особою на ім'я « ОСОБА_12 », а також обставин можливого вербування осіб до ПВК « ІНФОРМАЦІЯ_8 » значною мірою ґрунтуються саме на інформації про контакти з ОСОБА_15 та змісті відповідних комунікацій.
Таким чином, відсутність безпосереднього допиту осіб, показання яких могли мати істотне значення для перевірки версії сторони обвинувачення та доводів сторони захисту, фактично позбавила суд можливості у повному обсязі перевірити:
-характер взаємовідносин між ОСОБА_8 та ОСОБА_15 ;
-зміст та мету їх комунікації;
-обставини можливого вербування;
-достовірність тверджень сторони обвинувачення щодо ролі особи на ім'я « ОСОБА_12 ».
Крім того, відповідно до ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності сторін, а суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний створити необхідні умови для реалізації сторонами їх процесуальних прав.
Натомість фактичний недопит свідків, на допиті яких наполягала сторона захисту, та більше того не заперечувалося самим свідком ОСОБА_15 за умови покладення у вироку посилань на обставини, безпосередньо пов'язані з їх особами, свідчить про те, що судовий розгляд у цій частині міг бути проведений неповно.
За таких обставин доводи апеляційних скарг у цій частині заслуговують на увагу, оскільки недопит свідків ОСОБА_14 та ОСОБА_15 , за наявності ухвал суду про їх виклик та за умови істотного значення їх показань для перевірки версії сторони обвинувачення, міг вплинути на повноту судового розгляду та правильність висновків суду першої інстанції щодо доведеності винуватості ОСОБА_8 поза розумним сумнівом.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на доводи сторони захисту щодо неналежного реагування суду першої інстанції на клопотання обвинуваченого та його захисника про призначення повторної або додаткової судової експертизи.
Так, як убачається з матеріалів кримінального провадження та доводів апеляційних скарг, після дослідження у судовому засіданні висновку судової лінгвістичної (семантико-текстуальної) експертизи № 934/25-21 від 09.06.2025 сторона захисту висловила сумніви щодо повноти проведеного дослідження, достатності врахування експертом усіх матеріалів кримінального провадження, а також щодо необхідності додаткового з'ясування окремих обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи.
У зв'язку з цим обвинувачений заявив клопотання про призначення повторної експертизи (а.с.104 т. 4).
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про судову експертизу» судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів досудового розслідування чи суду.
Згідно зі ст. 69 КПК України експерт - це особа, яка володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями та має право відповідно до Закону України «Про судову експертизу» на проведення експертизи і надання висновку з питань, що виникають під час кримінального провадження та стосуються сфери її спеціальних знань.
Відповідно до ч. 1 ст. 242 КПК України експертиза проводиться експертною установою, експертом або експертами за дорученням слідчого судді чи суду, якщо для з'ясування обставин, що мають значення для кримінального провадження, необхідні спеціальні знання.
Разом із тим положеннями ст. 332 КПК України передбачено право суду під час судового розгляду за клопотанням сторін доручити проведення експертизи, а у випадках, коли висновок експерта є неповним, неясним, викликає сумніви або виникла необхідність у дослідженні додаткових обставин, - призначити додаткову чи повторну експертизу.
Однак зі змісту оскаржуваного вироку та журналів судового засідання не вбачається, що суд першої інстанції надав належну процесуальну оцінку зазначеному клопотанню обвинуваченого.
Так, суд фактично не навів мотивів, з яких дійшов висновку про відсутність підстав для призначення повторної або додаткової експертизи, не спростував наведені стороною захисту доводи та не зазначив, чому вважав наявний висновок експерта достатнім для вирішення справи по суті.
Оскільки, кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності сторін, а суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний створити необхідні умови для реалізації сторонами їх процесуальних прав, то суд першої інстанції мав належним чином відреагувати на вказане клопотання та надати йому оцінку.
Крім того, згідно зі ст. 94 КПК України суд зобов'язаний надати оцінку кожному доказу та кожному доводу сторін, а відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Проте у даному випадку суд першої інстанції фактично залишив без належного вирішення клопотання сторони захисту про призначення повторної або додаткової експертизи, незважаючи на те, що висновок експерта є важливим доказом у даному кримінальному провадженні.
За таких обставин доводи апеляційних скарг у цій частині заслуговують на увагу, оскільки відсутність належного процесуального реагування суду на клопотання сторони захисту про призначення або не призначення повторної або додаткової експертизи могла вплинути на повноту судового розгляду, реалізацію права на захист та правильність оцінки доказів у даному кримінальному провадженні.
Таким чином, дослідивши доводи апеляційних скарг обвинуваченого та його захисника, перевіривши матеріали кримінального провадження в межах вимог ст. 404 КПК України, колегія суддів приходить до висновку, що під час судового розгляду судом першої інстанції могли бути допущені істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили ухваленню законного, обґрунтованого та вмотивованого судового рішення.
Так, наведені стороною захисту доводи щодо: формального вирішення судом питання про допустимість доказів; ненадання належної оцінки доводам захисту про фактичне затримання ОСОБА_8 до складання протоколу затримання; можливого порушення права на захист під час проведення обшуку 20.02.2023; неповноти судового розгляду внаслідок недопиту свідків ОСОБА_14 та ОСОБА_15 ; відсутності належного процесуального реагування суду на клопотання обвинуваченого про призначення повторної або додаткової експертизи, у своїй сукупності свідчать про те, що суд першої інстанції не в повному обсязі виконав вимоги ст. 22, 23, 94, 370 та 374 КПК України щодо забезпечення змагальності сторін, безпосередності дослідження доказів, належної оцінки доводів учасників провадження та обов'язку належного мотивування судового рішення.
Відповідно до ст. 410 КПК України неповним визнається судовий розгляд, під час якого залишилися недослідженими обставини, з'ясування яких може мати істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судового рішення.
Колегія суддів вважає, що у даному кримінальному провадженні наведені стороною захисту обставини у своїй сукупності можуть свідчити саме про неповноту судового розгляду, оскільки судом першої інстанції не було забезпечено належної перевірки всіх доводів сторони захисту, не надано вичерпної оцінки спірним доказам, а також не вжито всіх необхідних заходів для безпосереднього дослідження обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи.
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 412 КПК України істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог КПК України, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
При цьому право особи на захист є однією з фундаментальних засад кримінального провадження та гарантується, зокрема, положеннями ст. 20 КПК України, ст. 59 Конституції України, а також ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
З огляду на доводи сторони захисту щодо фактичного затримання обвинуваченого до належного процесуального оформлення такого затримання, проведення обшуку за умов можливого обмеження права на захисника, а також неналежного реагування суду на відповідні доводи та клопотання сторони захисту, колегія суддів вважає, що зазначені обставини потребували більш ретельної перевірки та належного мотивування у судовому рішенні.
Разом із тим суд першої інстанції, відхиляючи відповідні доводи сторони захисту, у значній частині обмежився загальними формулюваннями про законність проведених процесуальних дій та відсутність порушень вимог КПК України, не навівши детального аналізу кожного із наведених захистом аргументів та не співставивши їх із дослідженими у судовому засіданні доказами, у тому числі відеозаписами слідчих дій.
Також колегія суддів враховує, що відповідно до практики Верховного Суду та Європейського суду з прав людини саме суд зобов'язаний надати вмотивовану відповідь на кожен істотний довід сторони захисту, особливо у випадках, коли такі доводи стосуються допустимості доказів, права на захист та справедливості кримінального провадження загалом.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що допущені під час судового розгляду порушення у своїй сукупності не можуть бути усунуті судом апеляційної інстанції, оскільки потребують безпосереднього дослідження доказів, перевірки доводів сторін, допиту свідків, надання оцінки процесуальним документам та вирішення заявлених стороною захисту клопотань у суді першої інстанції.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що вирок суду першої інстанції не може вважатися таким, що у повній мірі відповідає вимогам законності, обґрунтованості та вмотивованості, передбаченим ст. 370 КПК України, а тому відповідно до вимог ст. 409, 410, 412 КПК України підлягає скасуванню з призначенням нового судового розгляду у суді першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 404, 405, 407, 410, 412, 419 КПК України, суд
Апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні - прокурора Немирівської окружної прокуратури Вінницької області ОСОБА_9 - задовільнити частково.
Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_7 , який діє в інтересах обвинуваченого ОСОБА_8 , - задовільнити частково.
Апеляційну скаргу з доповненнями обвинуваченого ОСОБА_8 - задовільнити частково.
Вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 16.01.2026, яким ОСОБА_8 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України - скасувати.
Призначити новий судовий розгляд в суді першої інстанції.
Продовжити обвинуваченому ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на 60 діб, тобто до 17.07.2026 включно.
Ухвала апеляційного суду набуває законної сили з моменту оголошення та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4