Справа № 466/9176/25
Провадження № 2/466/696/26
19 травня 2026 року м.Львів
Шевченківський районний суд м. Львова
в складі: головуючого судді Ковальчука О.І.
з участю секретаря Пилипців О.-І.І.
представника позивача, адвоката Синявської І.В.
представника відповідача, адвоката Думич І.І.
відповідача ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя
02.10.2025 року адвокат Синявська І.В. звернулася до Шевченківського районного суду м. Львова з позовом в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, в якому просить суд ухвалити рішення, яким визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 та визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .
В обґрунтування своїх позовних вимог покликається на те, що 17 березня 2021 року між позивачем та відповідачкою ОСОБА_1 було укладено шлюб, зареєстрований у Личаківському районному у місті Львові відділі державної реєстрації актів цивільного стану Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, актовий запис №134.
Рішенням Шевченківського районного суду м.Львова від 25 листопада 2022 року у цивільній справі №466/3959/22 шлюб розірвано.
Під час перебування у шлюбі 23.02.2022 року на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Матвіїв Л.І., приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу за реєстровим №104, позивачем із відповідачкою було придбано та зареєстровано на ім'я останньої квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 37,8кв.м.
Право власності на вищевказану квартиру зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 23.02.2022 року - за відповідачкою - ОСОБА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2589839946060.
Згідно ст. 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Статтею 63 Сімейного кодексу України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до ст. 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.
Відповідно до ст. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Отже, виходячи із аналізу змісту приведених норм матеріального права у позивача із відповідачкою ОСОБА_1 виникло право спільної сумісної власності на: квартиру АДРЕСА_1 .
Після розірвання шлюбу відповідач ОСОБА_1 одноосібно проживає у квартирі. Між ними немає жодних контактів, спілкуватися не бажає. Іншого житла у позивача немає
Відповідно до ч.4 ст.41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
З даною нормою кореспондується положення ч.ч.1, 2 ст. 321 ЦК України про те, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Проте, відповідачка ОСОБА_1 не визнає права позивача у спільному майні подружжя, вважає, оскільки право власності на квартиру зареєстроване за нею, то він не маю жодного права власності на неї.
У відповідності до ст. 392 ч. 1 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Таким чином, оскільки право спільної сумісної власності позивача із ОСОБА_1 на квартиру не визнається відповідачем, то виникає необхідність у відповідності до ст.ст. 16 ч. 2 п. 1, 392 ч. 1 ЦК України звернутися до суду з позовом про визнання за мною цього права.
З врахуванням вищевикладеного, позивач змушений звернутися до суду.
Представник позивача, адвокат Синявська І.В. в судовому засіданні позовні вимоги підтримала повністю, давши пояснення аналогічні тим, що викладені в позовній заяві. Просила позовну заяву задовольнити в повному обсязі.
Відповідач та представник відповідача, адвокат Думич І.І. в судовому засіданні позов заперечили, підтримавши письмовий відзив, долучений до матеріалів справи. Просили відмовити в задоволенні позову.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши зібрані по справі докази, з'ясувавши дійсні обставини справи, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення з наступних підстав та мотивів.
Згідно з положеннями ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.
Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. При цьому дані докази повинні бути належними та достовірними, як це передбачено ст. ст. 77-79 ЦПК України.
Судом встановлено, що сторони по справі, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 17.03.2021 перебували у шлюбі, який рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 25.11.2022 року по справі №466/3959/22 розірвано (а.с.14-15,37).
В судовому засіданні також встановлено, що 23.02.2022 року відповідач ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Нор Н.М., за реєстровим №136, продала належну їй на праві спільної часткової власності квартиру АДРЕСА_2 , яка належала їй: 1/5 частка на підставі Свідоцтва про право власності на квартиру № НОМЕР_1 , виданого Виконкомом Львівської міської ради народних депутатів від 24.05.1996 року за №353; 1/5 частка на підставі Договору дарування частини квартири, посвідченого приватним нотаріусом Мельничук О.В. від 05.11.2019 року за реєстровим №1455 (а.с.42-43).
Крім того, в цей же день 23.02.2022 року відповідач ОСОБА_1 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Матвіїв Л.І., за реєстровим №106 (а.с.40-41, 73-77).
Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 23.02.2022, квартира АДРЕСА_1 на праві приватної власності зареєстрована за ОСОБА_1 (а.с.39).
Так, позивач ОСОБА_2 для укладення вищенаведеного Договору купівлі-продажу спірної квартири АДРЕСА_1 надав заяву, справжність підпису якого засвідчено 05.02.2022 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу, Матвіїв Л.І., за реєстровим №66, про те, що відповідач ОСОБА_1 набуває (купує) квартиру АДРЕСА_1 за рахунок особистих коштів, а саме 1272154,50грн., що еквівалентно 45000,00 доларів США, одержаних нею в результаті продажу нерухомого майна, що належало їй на праві особистої приватної власності та особистих заощаджень, і набувається нею у особисту власність. Таким чином вищевказане майно вважається особистою приватною власністю ОСОБА_1 і правовий режим спільного майна подружжя на цю квартиру не розповсюджується. Вказане також закріплене і у Договорі купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 (а.с.44, 80).
Крім того, судом встановлено, що відповідач протягом часу, що передував купівлі спірної квартири, постійно працювала та отримувала доходи, що підтверджується податковими деклараціями ФОП (а.с.49-53).
Статтею 51 Конституції України закріплено, що кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.
Зі змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім'ї існує y двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.
За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.
Згідно із статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Як роз'яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року N 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статтю 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Згідно з частиною першою статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Зазначені норми закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування такої презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі N 372/504/17-ц (провадження N 14-325цс18) зроблено висновок про те, що існує презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов'язком особи, яка з ним не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Аналогічні висновки Верховний Суд зробив у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 (провадження N 61-13953св19), у якій також зазначив, що законодавством передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ані дружина, ані чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя про те, що річ була куплена на його особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 (провадження №61-13953св19) Верховний Суд вказав, що статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
У постанові від 25 травня 2020 року у справі N 347/955/16 (провадження N 61-44843св18) Верховний Суд звернув увагу на те, що у статті 60 СК України встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Подібні висновки щодо презумпції належності майна, придбаного в період шлюбу, до спільної сумісної власності подружжя та щодо розподілу тягаря доказування на спростування цієї презумпції викладено в інших постановах, зокрема в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі N6-843цс17, у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 646/6271/16-ц (провадження № 61-34723св18), від 06 лютого 2018 року; у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року; у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18), від 10 червня 2020 року; у справі № 454/2786/17-ц (провадження № 61-975св20). Судова практика з вирішення зазначених питань є усталеною.
Так, як встановлено судом, 23.02.2022 року відповідач ОСОБА_1 продала квартиру АДРЕСА_2 , яка належала їй на праві особистої приватної власності. З метою роз'їзду родини, внаслідок продажу вказаної вище квартири, ОСОБА_1 придбала квартиру по АДРЕСА_3 у той самий день - 23.02.2022 року. Позивачем у приміщенні нотаріуса було підписано заяву про те, що грошові кошти на купівлю спірної квартири, одержані відповідачем від продажу нерухомого майна, що належало їй на праві особистої приватної власності, і є її особистою приватною власністю. Таким чином вищевказане майно вважається особистою приватною власністю ОСОБА_1 і правовий режим спільного майна подружжя на цю квартиру не розповсюджується.
При цьому, позивачем не надано суду жодних доказів отримання ним будь-яких коштів, які б могли бути внесені в рахунок придбання спірного майна, зокрема придбання майна внаслідок спільної праці та (або) внесення внеску за рахунок коштів, одержаних внаслідок сумісної праці членів сім'ї, за наявності яких суд мав би підстави дійти висновку про право спільної сумісної власності на спірне майно.
Отже, оскільки позивач не надав доказів отримання самостійного доходу на момент купівлі спірного майна, натомість, матеріалами справи підтверджено факт придбання спірної квартири за особисті кошти ОСОБА_1 , слід дійти висновку, що спірне майно придбане за кошти відповідача. Жодних інших підтверджених джерел доходу для придбання спірного майна позивачем не наведено.
З огляду на викладене вище правове регулювання, правові висновки ВС та встановлені при розгляді цієї справи фактичні обставини, які обґрунтовуються поданими сторонами доказами, суд приходить до висновку, що у даному випадку квартира АДРЕСА_1 про поділ якої порушено питання у справі, хоча і набута ОСОБА_1 в період шлюбу, однак є особистою власністю відповідача, на яку не поширюється правовий режим спільного сумісного майна подружжя, адже її отримано відповідачем за її особисті кошти.
Вирішуючи позов ОСОБА_2 , суд враховує, що оскільки відповідач ОСОБА_1 спростувала презумпцію спільної сумісної власності сторін на спірне майно, а позивачем не надано доказів того, що на спірне майно розповсюджується режим спільної сумісної власності подружжя, тому суд вважає позовні вимоги необґрунтованими.
Відтак, розпорядившись своїми процесуальними правами на власний розсуд, позивач не надав суду належних та допустимих доказів, які б обґрунтовано підтверджували існування обставин, про які зазначає у позовній заяві у розрізі процесуального закону. Інші доводи позивача, які наведені у позові, не впливають на висновок суду та не потребують детального обґрунтування, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини.
Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У відповідності до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Приписами п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків … має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Зокрема, у п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.
У п.26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та п.23 рішення ЄСПЛ у справі «Гурепка проти України» наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони гуртуються. Міра, до якої суд має виконати обв'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Справа "Серявін та інші проти України" № 4909/04 §58 ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Таким чином, всебічно, повно, об'єктивно та безпосередньо дослідивши наявні у справі докази, з'ясувавши обставини, на які посилалися сторони, як на підставу своїх вимог, оцінивши належним чином зібрані по справі докази кожен окремо на їх достовірність та допустимість, а також їх достатність та взаємний зв'язок у сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 не підлягають до задоволення.
Згідно з ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи, що суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, а позивач є учасником бойових дій, судові витрати зі сплати судового збору слід віднести за рахунок держави.
Керуючись ст. ст. 12, 13, 76, 81, 82, 83, 89, 95, 141, 259, 263, 264, 265, 268, 354 ЦПК України, суд
у задоволенні позовної заяви ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя - відмовити.
Позивач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП - НОМЕР_2 , АДРЕСА_4 .
Відповідач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП - НОМЕР_3 , АДРЕСА_3 .
Рішення може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Львівського апеляційного суду.
Текст рішення складено та підписано 19 травня 2026 року.
Суддя О. І. Ковальчук