Україна
Донецький окружний адміністративний суд
15 травня 2026 року Справа№200/2253/26
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасенка І.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (юридична адреса: 84122, Донецька область, м. Слов'янськ, площа Соборна, 3, код ЄДРПОУ 13486010) про визнання протиправним та скасування розпорядження, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області. Позивач просить суд: 1) визнати протиправним та скасувати розпорядження Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 22.09.2025 року о/р НОМЕР_2 , яким ОСОБА_1 відмовлено у призначенні пенсії в разі втрати годувальника; 2) зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області повторно розглянути заяву від 15.09.2025 року про призначення пенсії та прийняти рішення про призначення пенсії ОСОБА_1 в разі втрати годувальника.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що вона є дружиною померлого громадянина з числа учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС категорії 1, смерть якого пов'язана з Чорнобильською катастрофою. За результатами розгляду заяви позивача, Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області рішенням від 22.09.2025 року № о/р НОМЕР_2 відмовлено ОСОБА_1 у призначенні пенсії по втраті годувальника, зазначивши, що таке право вона отримує після досягнення 65 річного віку.
07 квітня 2026 року відкрито провадження по справі та її розгляд призначено за правилами спрощеного позовного провадження. В ухвалі було запропоновано відповідачу у п'ятнадцятиденний строк з моменту отримання ухвали про відкриття провадження у справі надати суду відзив на позовну заяву зі всіма доказами на його підтвердження, які наявні у відповідача.
Представник Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області надав суду відзив на позовну заяву ОСОБА_1 , просив суд відмовити їй у задоволенні позовних вимог, мотивуючи це наступним.
Згідно пункту 2 статті 36 Закону № 1058 непрацездатними членами сім'ї вважаються: чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони є особами з інвалідністю або досягли віку 65 років, або пенсійного віку передбаченого статтею 26 Закону № 1058.
Згідно частини 1 статті 26 Закону № 1058, особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення 60 років за наявності страхового стажу 32 роки.
На дату звернення з заявою про перехід на пенсію по втраті годувальника позивачка досягла пенсійного віку 63 роки, страховий стаж становить 17 років 10 місяців 07 днів.
Таким чином, відсутнє право на переведення позивачки ОСОБА_1 на пенсію по втраті годувальника, оскільки відсутній необхідний страховий стаж.
Враховуючи вищевикладене було прийнято рішення від 22.06.2025 року № 932330144282 про відмову ОСОБА_1 у переході на пенсію по втраті годувальника відповідно до статті 36 Закону № 1058.
Відповідно до документів, наявних в електронній пенсійній справі, ОСОБА_1 набуде право на призначення пенсії по втраті годувальника після досягнення 65 річного віку.
За приписами частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Враховуючи відсутність клопотань сторін щодо розгляду справи у судовому засіданні, справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення сторін.
Дослідивши докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступне.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , є громадянкою України, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_3 , перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Київській області з 08.07.2013 року як отримувач пенсії за віком відповідно до статті 55 Закону України від 28.02.1991 року № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
ОСОБА_1 є жінкою померлого ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_4 та свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_5 .
Смерть ОСОБА_2 пов'язана з Чорнобильською катастрофою, що вбачається з посвідчення № НОМЕР_6
15 вересня 2025 року ОСОБА_1 звернулась до Пенсійного фонду з заявою про перехід на пенсію по втраті годувальника відповідно до статті 36 Закону України від 09.07.2003 року № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Заяву розглянуто за принципом екстериторіальності відповідно до Порядку приймання оформлення та розгляду документів, поданих для призначення (перерахунку пенсії) встановленого Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року № 22-1, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 року за № 1566/11846 (зі змінами) Головним управлінням Пенсійного фонду України в Донецькій області.
Рішенням Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 22.06.2025 року № 932330144282 відмовлено ОСОБА_1 у переході на пенсію по втраті годувальника відповідно до статті 36 Закону № 1058, у зв'язку із недосягненням 65 річного віку.
Позивач вказує, що на момент звернення до пенсійного органу із заявою про перехід на пенсію у зв'язку з втратою годувальника вона досягла пенсійного віку (при цьому, є отримувачем пенсії), а отже набула статусу непрацездатності, а відтак має право на призначення пенсії у зв'язку із втрато. годувальника.
Суд, перевіривши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, зазначає наступне.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно частини 1 статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам регулює Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV.
Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України № 1058-IV, пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається непрацездатним членам сім'ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності в годувальника на день смерті страхового стажу, який був би необхідний йому для призначення пенсії по III групі інвалідності, а в разі смерті особи, яка виконала функцію донора анатомічних матеріалів людини, пенсіонера або осіб, зазначених у ч. 2 ст. 32 цього Закону, а також у разі смерті (загибелі) особи внаслідок поранення, каліцтва, контузії чи інших ушкоджень здоров'я, одержаних під час участі у масових акціях громадського протесту в Україні з 21.11.2013 року по 21.02.2014 року за євроінтеграцію та проти режиму Януковича (Революції Гідності), - незалежно від тривалості страхового стажу. При цьому дітям пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника.
Відповідно ч. 3 ст. 36 Закону України № 1058-IV, до членів сім'ї, які вважаються такими, що були на утриманні померлого годувальника, відносяться особи, зазначені в частині другій цієї статті, якщо вони: 1) були на повному утриманні померлого годувальника; 2) одержували від померлого годувальника допомогу, що була для них постійним і основним джерелом засобів до існування.
Члени сім'ї померлого годувальника, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але які й самі одержували пенсію, мають право, за бажанням, перейти на пенсію у зв'язку з втратою годувальника.
Відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України № 1058-IV, пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається в розмірі: на одного непрацездатного члена сім'ї - 50 відсотків пенсії за віком померлого годувальника; на двох та більше непрацездатних членів сім'ї - 100 відсотків пенсії за віком померлого годувальника, що розподіляється між ними рівними частками.
Згідно до ч. 1 ст. 38 Закону України № 1058-IV, пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається на весь період, протягом якого член сім'ї померлого годувальника вважається непрацездатним згідно із ч. 2 ст. 36 цього Закону, а членам сім'ї, які досягли пенсійного віку, передбаченого ст. 26 цього Закону - довічно.
Аналіз наведених положень законодавства дає підстави для висновку, що необхідною умовою для призначення особі пенсії у зв'язку з втратою годувальника або переведення на такий вид пенсії є встановлення факту непрацездатності такої особи.
Статтею 36 Закону України № 1058-IV визначено поняття непрацездатної особи. Так, непрацездатними членами сім'ї вважаються чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони є особами з інвалідністю або досягли віку 65 років, або пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону.
Відповідно до ст. 26 Закону України № 1058-IV пенсійний вік становить 60 років.
Матеріалами справи підтверджено, що на момент звернення позивача до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії у зв'язку з втратою годувальника вона досягла пенсійного віку, отримувала пенсії за віком відповідно до статті 55 Закону України від 28.02.1991 року № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Також, відповідно до Посвідчення дружини померлого громадянина з числа учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС (категорія 1) видане 10.02.2025 року № 008947 ОСОБА_1 має право на пільги, передбачені ст. 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», а отже набула статусу непрацездатності, а відтак мала право на призначення пенсії у зв'язку із втратою годувальника.
Судом не приймаються до уваги доводи відповідача, щодо відсутності у позивача достатнього страхового стажу та недосягнення пенсійного віку 65 років, передбаченого ст. 26 Закону України № 1058-IV спростовуються нормами ст. 26 та 38 Закону України № 1058-IV, якими визначено, що підставою для відношення члена сім'ї до категорії непрацездатної особи є факт досягнення такою особою пенсійного віку, а не наявність у неї страхового стажу. Таке поняття, як страховий стаж є обов'язковою умовою стосовно годувальника, який помер, що закріплено у ст. 36 Закону України № 1058-IV.
Відповідно до положень ч. 3 ст. 36 Закону України № 1058-IV, ОСОБА_1 вважається непрацездатним членом сім'ї померлого годувальника її чоловіка ОСОБА_2 , відтак має право на призначення пенсії у зв'язку з втратою годувальника.
З огляду на встановлені обставини, суд доходить висновку протиправність рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 22.09.2025 року о/р НОМЕР_2 про відмову в перерахунку пенсії.
Щодо позовної вимоги про прийняти рішення про призначення пенсії ОСОБА_1 в разі втрати годувальника, суд зазначає наступне.
Згідно з частиною четвертою статті 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У рішеннях по справах «Клас та інші проти Німеччини», «Фадєєва проти Росії», «Єрузалем проти Австрії» Європейський суд з прав людини зазначив, що суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою. Згідно Рекомендації Комітету Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Науковий висновок Верховного Суду щодо меж дискреційного повноваження суб'єкта владних повноважень та судового контролю за його реалізацією від 13 квітня 2018 року.
Дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи бездіяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору із будь-ким;
- дискреційне повноваження надається у спосіб його закріплення в оціночному понятті, відносно-визначеній нормі, альтернативній нормі, нормі із невизначеною гіпотезою. Для позначення дискреційного повноваження законодавець використовує, зокрема, терміни «може», «має право», «за власної ініціативи», «дбає», «забезпечує», «веде діяльність», «встановлює», «визначає», «на свій розсуд». Однак наявність такого терміну у законі не свідчить автоматично про наявність у суб'єкта владних повноважень дискреційного повноваження; подібний термін є приводом для докладного аналізу закону на предмет того, що відповідне повноваження є дійсно дискреційним;
- при реалізації дискреційного повноваження суб'єкт владних повноважень зобов'язаний поважати основоположні права особи, додержуватися: конституційних принципів; принципів реалізації відповідної владної управлінської функції; принципів здійснення дискреційних повноважень; змісту публічного інтересу; положень власної компетенції; вказівок, викладених у інтерпретаційних актах; фахових правил, закріплених у нормативних актах; адміністративної практики; судової практики; процедурних вимог;
- критеріями судового контролю за реалізацією дискреційних повноважень є: критерії перевірки діяльності публічної адміністрації, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України, зокрема, мета, з якою дискреційне повноваження надано, об'єктивність дослідження доказів у справі, принцип рівності перед законом, безсторонність; публічний інтерес, задля якого дискреційне повноваження реалізується; зміст конституційних прав та свобод особи; якість викладення у дискреційному рішенні доводів, мотивів його прийняття.
Адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень.
Виходячи зі змісту положень КАС України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.
Водночас, з врахуванням позиції Верховного Суду викладеній у постанові від 18.07.2018 року у справі № 826/3520/15, зважаючи на природу та підстави даного спору та враховуючи Науковий висновок щодо меж дискреційного повноваження суб'єкта владних повноважень та судового контролю за його реалізацією, суд вважає за доцільне зазначити, що орган влади, використовуючи дискреційні повноваження, зобов'язаний повно і правильно оцінювати обставини, наявні у справі факти та правильно застосовувати до встановлених фактів чинні правові норми, не допускаючи при цьому зловживання владою у процесі прийняття відповідного рішення, в основі якого мають бути закладені конкретно визначені публічні інтереси. А завданням суду є належний та ефективний контроль відповідності таких дій закону й принципам права задля забезпечення дотримання таким органом прав особи, що звернулася за захистом.
Відповідно до статті 13 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод», ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Обираючи спосіб захисту порушеного права, суд зважує на його ефективність з точки зору статті 13 «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» та враховує положення «Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень», прийняті Комітетом Міністрів 11.03.1980 року, а саме суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.
Разом з тим, пунктом 4 частини 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що адміністративний позов може містити вимоги про зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії.
Конституційний Суд України в рішенні від 30.01.2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах при цьому, під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий спосіб, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Відповідно до пункту 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов'язання відповідача вчинити певні дії.
Отже, суд наділений повноваженнями щодо зобов'язання відповідача прийняти (вчинити) певні дії, і це прямо вбачається з пункту 4 частини 1 статті 5 та пункту 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України.
Згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Відповідно до ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною другою статті 9 КАС України встановлено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Крім того, суд зазначає, що у справах фізичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності, суд, приймаючи рішення на користь позивача, скасовує відповідне рішення органу державної влади та зобов'язує відповідача вчинити певні дії (наприклад, повторно розглянути заяву, призначити пенсію, зарахувати до стажу певні періоди роботи тощо).
Покладення такого обов'язку є наслідком визнання дій відповідача у відношенні позивача неправомірними.
Тобто, між визнанням дій територіального органу Фонду протиправними, скасуванням відповідного рішення та зобов'язанням вчинити певні дії на користь особи-позивача існує своєрідний причинно-наслідковий зв'язок. Наявність цього зв'язку зумовлена способом захисту порушеного права, який обирає суд при ухваленні рішення у справі, та сутністю адміністративного судочинства, яке полягає в оцінці дій суб'єкта владних повноважень з точки зору їх правомірності та застосуванні відповідних юридичних санкцій у випадку виявлення порушень чинного законодавства.
У своєму рішенні від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним.
Згідно зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі. Засіб правового захисту, що передбачений зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам.
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків.
Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає даній міжнародній нормі.
Разом з тим, обраний спосіб відновленого порушеного права повинен не лише бути ефективним для позивача, але й відповідати фактичним обставинам справи та не суперечити висновкам, яких дійшов суд при їх з'ясуванні та дослідженні доказів тощо.
Суд також зазначає, що перебування позивача на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Київській області за умови, якщо зазначений територіальний підрозділ ПФУ не вчиняв дій, не приймав індивідуальний акт та не допустив бездіяльності щодо такої особи, не може бути підставою для визнання вказаного органу ПФУ належним відповідачем у даній справі.
Отже, належним способом захисту порушених прав позивача є визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області від 22.09.2025 року о/р 932330144282, яким ОСОБА_1 відмовлено у призначенні пенсії в разі втрати годувальника та зобов'язання Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області повторно розглянути заяву від 15.09.2025 року про призначення пенсії по втраті годувальника.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, адміністративний позов (з урахуванням зміни предмету позову) ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання протиправним та скасування розпорядження, зобов'язання вчинити певні дії, є таким, що підлягає частковому задоволенню.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого.
Відповідно до ч. 3 ст. 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Як вбачається з матеріалів справи позивач при зверненні до суду сплатив судовий збір у розмірі 1331,20 грн (квитанція № 2872-5352-2530-4767 від 02.04.2026 року).
Отже, враховуючи вищевикладене, та співмірність заявлених та задоволених позовних вимог, суд приходить до висновку про необхідність стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судових витрат у розмірі 1000 грн.
Керуючись ст.ст. 2-15, 19-20, 42-48, 72-77, 90, 139, 118, 159-165, 199, 205, 244-250, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (юридична адреса: 84122, Донецька область, м. Слов'янськ, площа Соборна, 3, код ЄДРПОУ 13486010) про визнання протиправним та скасування розпорядження, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (юридична адреса: 84122, Донецька область, м. Слов'янськ, площа Соборна, 3, код ЄДРПОУ 13486010) від 22.09.2025 року о/р 932330144282, яким ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) відмовлено у призначенні пенсії в разі втрати годувальника.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (юридична адреса: 84122, Донецька область, м. Слов'янськ, площа Соборна, 3, код ЄДРПОУ 13486010) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) від 15.09.2025 року про призначення пенсії по втраті годувальника.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області (юридична адреса: 84122, Донецька область, м. Слов'янськ, площа Соборна, 3, код ЄДРПОУ 13486010) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1000 (одна тисяча) грн 00 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя І.М. Тарасенко