Ухвала
19 травня 2026 року
м. Київ
справа № 462/4386/25
провадження № 61-6509ск26
Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Крат В. І. розглянув касаційну скаргу касаційну скаргу Львівської обласної прокуратури на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 лютого 2026 року та постанову Львівського апеляційного суду від 05 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівської обласної прокуратури про відшкодування шкоди завданої незаконними рішеннями і діями органів досудового слідства, прокуратури та суду,
У червні 2025 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Львівської обласної прокуратури про відшкодування шкоди завданої незаконними рішеннями і діями органів досудового слідства, прокуратури та суду.
Позовна заява мотивована тим, що 28 травня 2009 року відносно ОСОБА_1 порушено кримінальну справу, а 20 червня 2009 року пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 367 КК України. 14 січня 2010 року відносно позивача затверджено обвинувальний висновок, відповідно до якого ОСОБА_1 , працюючи на посаді головного бухгалтера ДАП «Львівські авіалінії», являючись службовою особою, в період з квітня 2005 року по червень 2006 року неналежно виконувала свої службові обов'язки, через несумлінне ставлення до них, що причинило державним інтересам тяжкі наслідки, у вигляді несплати в Державний бюджет податку на додану вартість за жовтень 2005 року в сумі 42 190,00 грн та завищення суми податку на додану вартість, що була відшкодована з бюджету за травень-червень 2005 року, серпень-листопад 2005 року, січень-квітень 2006 року у розмірі 576 783,00 грн.
Вироком Залізничного районного суду м. Львова від 05 квітня 2013 року ОСОБА_1 визнано винною у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 367 КК України та призначено їй покарання у виді 2 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, строком на 1 рік зі сплатою штрафу у дохід держави у розмірі 1 700, 00 грн. На підставі частини п'ятої статті 74, статті 49 КК України ОСОБА_1 звільнено від призначеного покарання у зв'язку із закінченням строку давності.
Не погоджуючись з даним вироком, стороною захисту та прокурором подано апеляційні скарги. Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 14 січня 2014 року вказані апеляційні скарги задоволено частково. Вирок Залізничного районного суду м. Львова від 05 квітня 2013 року скасовано, а кримінальну справу направлено на новий судовий розгляд в той же суд.
Вироком Залізничного районного суду м. Львова від 13 квітня 2022 року ОСОБА_1 визнано невинуватою у пред'явленому обвинуваченні за частиною другою статті 367 КК України та виправдано за відсутності в її діях складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 367 КК України. Ухвалою Львівського апеляційного суду від 18 травня 2023 року вирок Залізничного районного суду м. Львова від 13 квітня 2022 року щодо ОСОБА_1 залишено без змін.
В результаті незаконних дій органу досудового розслідування та прокуратури позивачка в період з 20 червня 2009 року по 18 травня 2023 року незаконно перебувала під слідством і судом, що в загальному становить 166 місяців та 28 днів. Таким чином, незаконними діями та рішеннями посадових осіб органу досудового розслідування та прокуратури позивачу було завдано значної моральної шкоди.
З урахуванням мінімального розміру заробітної плати на момент звернення з даною позовною заявою, розмір відшкодування не може бути меншим 1 335 466,66 грн = 8 000,00 грн (мінімальна заробітна плата станом на день пред'явлення позову) х 166 (кількість місяців перебування під слідством і судом) + 7 466,66 грн (сума моральної шкоди за 28 днів перебування під слідством і судом понад 166 місяців, що розрахована за формулою 8 000,00 : 30 х 28).
Вина органу прокуратури на стадії досудового слідства та судового розгляду у заподіянні позивачу моральної шкоди через незаконні дії у формі неправомірного притягнення до кримінальної відповідальності, скерування справи за необґрунтованими звинуваченнями до суду та небажання визнати неправомірність своїх дій уже на стадії судового розгляду, наслідком чого став довготривалий період обмеження її прав та особистих свобод, гарантованих статтями 28, 29, 32 Конституції України - права на повагу до гідності, невтручання у особисте та сімейне життя, свободи пересування, вільного вибору місця проживання, тощо, є доведеною належними та допустимими доказами. Тому стягненню на користь позивача в порядку відшкодування моральної шкоди підлягає не мінімальна сума, а подвійна, тобто 2 670 933,32 грн, що відповідає особі позивачки та моральним стражданням, які були завдані позивачу протягом періоду перебування під слідством і судом.
На підставі викладеного, позивачка просила:
стягнути з Державного бюджету України на користь позивача грошові кошти за завдану їй моральну шкоду у розмірі 2 670 933,32 грн.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 11 лютого 2026 року:
позов ОСОБА_1 задоволено частково;
стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 1 335 466,66 грн;
У задоволенні інших вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності позивачці ОСОБА_1 завдано моральної шкоди, яка підлягає відшкодуванню на підставі Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»;
при визначенні розміру компенсації морального відшкодування суд першої інстанції виходив з обсягу заподіяної шкоди, ступеню, глибини та характеру душевних страждань позивача, тривалості перебування позивача під слідством і судом, істотності вимушених змін у її житті, принципи поміркованості, розумності і справедливості, та зробив висновок про наявність правових підстав для стягнення моральної шкоди у розмірі 1 335 466,66 грн, яка визначена з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати (8 000 грн), встановленої законодавством на момент відшкодування;
суд зазначив, що вказаний розмір не менший, ніж передбачений законом, і не більший ніж достатній для розумного задоволення потреб позивача як особи, яка має право на відшкодування шкоди відповідно до ЗУ «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» та не призводить до його збагачення. Судом також враховано те, що розмір відшкодування моральної шкоди визначається із урахуванням встановлених обставин у кожній справі індивідуально. Принципове значення у таких категоріях справ має те, що розмір відшкодування моральної шкоди, завданої особі внаслідок незаконного перебування під слідством та судом, не може бути меншим одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством та судом, як визначено законом. Вказана сума є обґрунтованою компенсацією (справедливою сатисфакцією) позивачу за душевні страждання, яких вона зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо нього (незаконним повідомленням про підозру у вчиненні кримінального правопорушення), внаслідок якої було порушено її нормальні життєві зв'язки, як особи яка має сім'ю, інші соціальні та ділові зв'язки, що вимагало від неї додаткових зусиль для організації свого життя та відновлення ділової репутації;
суд відхилив посилання представника відповідача на те, що позивач не довела завдання їй моральної шкоди, як необґрунтовані, оскільки сам по собі факт постановлення виправдувального вироку є доказом незаконності дій органів досудового розслідування, які додатково не підлягають у судовому порядку визнанню незаконними, та завдання особі моральної шкоди (висновок Великої Палати Верховного Суду у постановах від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 та від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17);
виходячи з засад розумності та справедливості, суд вважав, що заявлений позивачем розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 2 670 933,32 грн є завищеним. Суд врахував обставини по справі, глибину і тривалість моральних страждань, доведеності позивачем вимушених змін у її житті, та вважає, що позивачу були спричинені моральні страждання, стресова ситуація внаслідок перебування позивача протягом тривалого часу під слідство і судом, обмеження її прав в період дії запобіжного заходу, що призвело до порушення нормальних життєвих зв'язків, необхідність затрати часу та вжиття заходів щодо судового захисту свого права, що викликало у неї психологічне напруження, що суттєво погіршило якість її життя та безумовно змінило його нормальний життєвий ритм. Тому суд зробив висновок, що за вказаних обставин, відшкодування моральної шкоди в сумі 1 335 466,66 грн є достатнім та обґрунтованим. Вказаний розмір завданої моральної шкоди є мінімальним, таким, який має бути відшкодований за відповідний період у будь-якому випадку і будь-якій особі, внаслідок незаконного притягнення позивача до кримінальної відповідальності.
Постановою Львівського апеляційного суду від 05 травня 2026 року:
апеляційну скаргу Львівської обласної прокуратури залишено без задоволення;
апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , задоволено частково;
рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 лютого 2026 року змінено в частині визначення розміру відшкодування моральної шкоди, збільшивши його з 1 335 466,66 грн до 1 700 000 грн.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу. Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме: у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. Порядок відшкодування такої шкоди встановлюється законом (частина сьома статті 1176 ЦК України). Таким нормативно-правовим актом є Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР;
у постанові Верховного Суду від 10 листопада 2021 року в справі №346/5428/17 зазначено, що: «у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що є чинним на час розгляду справи, при цьому визначений законом розмір відшкодування є тим мінімальним розміром, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, вправі застосувати й більший розмір відшкодування»;
судом апеляційної інстанції встановлено, що позивач перебувала під слідством і судом з 20 червня 2009 року (дата пред'явлення обвинувачення) до 18 травня 2023 року (дата постановлення ухвали апеляційного суду про залишення без змін виправдувального вироку, тобто набрання вироком законної сили), що становить 166 місяців та 28 днів, і такий період учасниками справи не заперечується;
відповідно до статті 8 Закону України «Про державний бюджет України на 2026 рік» установлено з 1 січня 2026 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі 8 647 гривень;
оскільки станом на час ухвалення рішення судом першої інстанції (11 лютого 2026 року) мінімальна заробітна плата становила 8 647,00 грн, то за період часу перебування позивача під слідством і судом розмір морального відшкодування складає 1 443 212,19 грн (166 х 8 647,00 = 1 435 402,00; (8 647,00 : 31) х 28 = 7 810,19; 1 435 402,00 + 7 810,19 = 1 443 213,19), і такий визначено в межах розміру передбаченого Законом, як мінімальне відшкодування, який у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом, але не граничним. Судова практика суду касаційної інстанції з цього питання є усталеною (див. постанови Верхового Суду від 10 серпня 2022 року у справі № 521/8508/18 та від 22 грудня 2021 року у справі № 210/1282/20, постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц);
ураховуючи викладене, колегія суддів апеляційного суду вважала неправильними висновки місцевого суду про те, що при обрахунку мінімально гарантованого розміру відшкодування моральної шкоди слід брати до уваги розмір мінімальної заробітної плати у місячному розмірі 8 000 гривень, який визначений Законом України «Про Державний бюджет України на 2025 рік», починаючи з 1 січня 2025 року, адже з огляду на дату ухвалення рішення у справі (11 лютого 2026 року), суду слід було брати до уваги такий розмір, визначений саме станом на цей час, тобто станом, починаючи з 1 січня 2026 року. Саме такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 05 листопада 2025 року в справі № 161/12059/24, а також у постанові від 08 грудня 2025 року в справі № 944/5646/21, на яку міститься посилання в апеляційній скарзі ОСОБА_1 ;
у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року в справі № 686/23731/15-ц, від 22 квітня 2019 року в справі № 236/893/17, в постановах Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі №754/8730/19, від 03 березня 2021 року в справі № 638/509/19 викладено правовий висновок про те, що: «законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто, суд повинен з'ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості»;
якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України);
апеляційний суд виснував, що ураховуючи встановлені судом першої інстанції обставини справи, особливості впливу події незаконного притягнення до кримінальної відповідальності на позивачку, яка у зв'язку із цим зазнала значних репутаційних ризиків, оскільки за фахом є бухгалтером, та саме у зв'язку з перебуванням на цій посаді їй інкриміновано вчинення нею службового злочину, проте в подальшому її визнано невинуватою, що без сумніву спричинило негативний вплив на її професійну діяльність, а відтак і формування негативного ставлення до неї з боку колег, перебування позивачки під слідством і судом протягом тривалого часу і застосування до неї запобіжного заходу спочатку у вигляді підписки про невиїзд, а в подальшому особистого зобов'язання, що призвело до суттєвих змін звичного ритму життя, враховуючи також, що під час перебування під слідством вона займалася вихованням двох малолітніх дітей, ймовірну глибину душевних страждань позивачки, а також засади розумності, виваженості та справедливості, колегія суддів вважала, що мінімальний гарантований законом розмір відшкодування моральної шкоди, визначений місцевим судом, з урахуванням його приведення у відповідність до належного розміру під час апеляційного розгляду, є недостатнім для компенсації позивачці негативних наслідків морального характеру. З огляду на наведене, керуючись засадами розумності, пропорційності та справедливості, колегія суддів дійшла висновку, що моральна шкода у цій справі підлягає відшкодуванню у розмірі 1 700 000,00 грн, який є достатнім для компенсації перенесених позивачкою негативних наслідків немайнового характеру. Разом із тим зазначені обставини з огляду на їх характер та інтенсивність не є такими, що об'єктивно свідчать про наявність підстав для збільшення розміру відшкодування моральної шкоди до заявленої позивачкою суми. При цьому, колегія суддів врахувала, що відшкодування моральної шкоди не може бути джерелом збагачення позивача і має виключно компенсаційний характер, та має бути не більшою, ніж це необхідно для розумного задоволення потреб потерпілої особи. За таких обставин, установлений колегією суддів розмір відшкодування моральної шкоди є більшим за гарантований законом мінімум, проте достатнім для справедливої компенсації завданих немайнових втрат, не порушує баланс інтересів сторін і відповідає принципам верховенства права;
при цьому, апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги прокурора щодо безпідставного, на його думку, відшкодування моральної шкоду, у зв'язку із не доведенням позивачем як факту її спричинення, так і розміру такої не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, адже в матеріалах справи наявні докази того, що позивачці завдано душевні страждання, які спричинили негативні для неї наслідки, у зв'язку із незаконним притягнення до кримінальної відповідальності;
щодо аргументу скарги прокурора про те, позивачкою не надано жодних експертних висновків щодо погіршення її самопочуття, колегія суддів вважала такий безпідставним, адже призначення експертиз для визначення розміру моральної шкоди не є обов'язковим, оскільки таке визначення, виходячи з принципів розумності, виваженості та справедливості, належить до компетенції суду. Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року в справі № 372/4412/15-ц, який підтриманий Верховним Судом у постанові від 09 листопада 2022 року в справі № 462/6463/16-ц;
апеляційний суд також зазначив, що необґрунтованим є довід скарги про те, що в умовах воєнного стану обов'язок відшкодувати завдану громадянину моральну шкоду не може стояти вище обов'язку оборони країни, адже останній не звільняє державу в цілому від свого позитивного обов'язку компенсувати спричинену потерпілій особі шкоду органами через які сама держава проводить досудове розслідування у кримінальних провадженнях, за результатами розгляду судом яких судом ухвалено виправдувальний вирок.
14 травня 2026 року керівник Львівської обласної прокуратури через підсистему Електронний суд подав касаційну скаргу на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 лютого 2026 року та постанову Львівського апеляційного суду від 05 травня 2026 року, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
У касаційній скарзі керівник Львівської обласної прокуратури однією з підстав касаційного оскарження судового рішення зазначає пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах). Обґрунтовуючи указану підставу касаційного оскарження судового рішення, керівник Львівської обласної прокуратури зазначає, що у даному випадку відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права при визначенні розміру моральної шкоди, передбаченої ЗУ «Про порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», а саме - щодо того, на який момент підлягає визначенню розмір мінімальної заробітної плати для обрахунку гарантованого державою мінімального розміру відшкодування моральної шкоди: на момент звернення особи до суду з позовом та його розгляду чи на момент ухвалення судового рішення. Зазначене питання має істотне значення для правильного та однакового застосування судами норм матеріального права, оскільки безпосередньо впливає на визначення розміру відшкодування моральної шкоди та призводить до неоднакового підходу у судовій практиці.
Касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню з таких мотивів.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
У пункті 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).
Касаційний суд вже вказував, що у разі касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов'язково вказуватися у взаємозв'язку із посиланням на відповідний пункт частини другої статті 389 ЦПК України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного судувід 18 серпня 2021 року в справі № 759/4747/16-ц (провадження № 61-4673св20)).
Аналіз пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України свідчить, що ця норма процесуального закону спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору. При касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, конкретизацію змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи (див. подібний висновок в пункті 132 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 березня 2023 року в справі № 522/22473/15-ц (провадження № 12-13гс22)).
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України заявник повинен чітко вказати, яку саме норму матеріального чи процесуального права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку заявника, відповідна норма повинна застосовуватися.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Про повернення касаційної скарги постановляється ухвала (частина шоста статті 393 ЦПК України).
Аналіз касаційної скарги свідчить, що особа, яка подала касаційну скаргу, не обґрунтовує передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України підстав касаційного оскарження судових рішень. Формальна вказівка на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України. Саме по собі зазначення у касаційній скарзі про відсутність висновку щодо застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» щодо того, на який момент підлягає визначенню розмір мінімальної заробітної плати для обрахунку гарантованого державою мінімального розміру відшкодування моральної шкоди, не свідчить про обґрунтування особою, яка подала касаційну скаргу, підстави касаційного оскарження передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки особою, яка подала касаційну скаргу, не обґрунтовано неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права та власне необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цих норми для правильного вирішення справи, а тому не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України).
Тому особою, яка подала касаційну скаргу, не виконано вимог ЦПК України при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судових рішень, і згідно пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України, касаційна скарга у цій частині підлягає поверненню.
Керуючись статтями 260, 389, 392, 393, 394 ЦПК України,
Касаційну скаргу Львівської обласної прокуратури на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 11 лютого 2026 року та постанову Львівського апеляційного суду від 05 травня 2026 року в частині підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України повернути.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя В. І. Крат