06 травня 2026 року
м. Київ
cправа № 909/504/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Калуської міської ради Івано-Франківської області - Чижевського С.М.,
Товариства з обмеженою відповідальністю
«Калуштеплоенерго» - Парфана Т.Д.,
Комунального некомерційного підприємства «Центральна районна лікарня Калуської міської ради Івано-Франківської області» - не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Калуської міської ради Івано-Франківської області
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 24.02.2026 (у складі колегії суддів: Галушко Н.А. (головуючий), Желік М.Б., Орищин Г.В.)
у справі № 909/504/25
за позовом Калуської міської ради Івано-Франківської області
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Калуштеплоенерго»,
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Комунального некомерційного підприємства «Центральна районна лікарня Калуської міської ради Івано-Франківської області»,
про зобов'язання звільнити нежитлове приміщення,
У квітні 2025 року Калуська міська рада Івано-Франківської області (далі - Калуська міська рада) звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Калуштеплоенерго» (далі - ТОВ «Калуштеплоенерго»), у якому просила суд зобов'язати відповідача звільнити нежитлове приміщення за адресою: вул. Медична,6, м. Калуш, Калуський р-н, Івано-Франківська обл., та повернути його позивачу.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що після закінчення строку дії договору оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна від 01.01.2024, укладеного між сторонами, відповідач не виконує свого обов'язку з повернення об'єкта оренди позивачу.
Ухвалою Господарського суду Івано-Франківської області від 01.07.2025 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Комунальне некомерційне підприємство «Центральна районна лікарня Калуської міської ради Івано-Франківської області» (далі - КНП «Центральна районна лікарня Калуської міської ради Івано-Франківської області»).
Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 14.11.2025 позов задоволено. Зобов'язано ТОВ «Калуштеплоенерго» звільнити нежитлове приміщення частину приміщення котельні, площею 60, 0 кв. м, розміщене за адресою: вул. Медична, 6, м. Калуш, Калуський р-н, Івано-Франківська обл., (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2034991626104) та повернути його за актом приймання-передачі майна Калуській міській раді. Стягнуто з ТОВ «Калуштеплоенерго» на користь Калуської міської ради витрати зі сплати судового збору в сумі 3 028, 00 грн.
Постановою Західного апеляційного господарського суду від 24.02.2026 рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 14.11.2025 скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з Калуської міської ради на користь ТОВ «Калуштеплоенерго» витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 3 633,60 грн, витрати на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції в сумі 56 000,00 грн та витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в сумі 36 000,00 грн.
Не погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, у березні 2026 року Калуська міська рада подала касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 24.02.2026, а рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 14.11.2025 залишити в силі.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06.04.2026 відкрито касаційне провадження у справі № 909/504/25 за касаційною скаргою Калуської міської ради з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 06.05.2026.
ТОВ «Калуштеплоенерго» у відзиві на касаційну скаргу зазначає про правильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Також відповідач просить стягнути з позивача на свою користь судові витрати на правничу допомогу в суді касаційної інстанції, орієнтовний розмір яких становить 13 200,00 грн, докази щодо витрат будуть подані в порядку частини 9 статті 129 ГПК.
29.04.2026 ТОВ «Калуштеплоенерго» через систему «Електронний суд» подало клопотання, в якому просило долучити до матеріалів справи докази витрат відповідача на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції.
04.05.2026 Калуська міська рада через систему «Електронний суд» подала клопотання про зменшення розміру витрат на правову допомогу ТОВ «Калуштпелоенерго» до 1 000,00 грн у випадку відмови у задоволенні касаційної скарги.
КНП «Центральна районна лікарня Калуської міської ради Івано-Франківської області» в судове засідання свого представника не направило.
Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.
Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.
Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.
Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність заяв КНП «Центральна районна лікарня Калуської міської ради Івано-Франківської області» щодо розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов'язковою, а участь у засіданні суду є їхнім правом, а не обов'язком, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представника КНП «Центральна районна лікарня Калуської міської ради Івано-Франківської області».
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників Калуської міської ради та ТОВ «Калуштеплоенерго», дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні спору судами попередніх інстанцій установлено, що 01.04.2014 між Калуською районною радою (орендодавець) та ТОВ «Калуштеплоенерго» (орендар) укладено договір оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна (договір), відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно - частину приміщення котельні (майно), площею 60, 0 кв. м, розмішене за адресою: м. Калуш, вул. Медична, 6, що перебуває у спільній власності територіальних громад селища, сіл Калуського району в особі Калуської районної ради, вартість якого визначена згідно з актом оцінки і становить за експертною оцінкою 78 542,00 грн без ПДВ. Майно передається в оренду з метою надання комунальних та побутових послуг (пункт 1.1).
Орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, вказаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передачі майна (пункт 2.1).
У разі припинення цього договору майно повертається орендарем власнику. Орендар повертає майно власнику (балансоутримувачу) аналогічно порядку, встановленому при передачі майна орендарю цим договором. Майно вважається поверненим власнику (балансоутримувачу) з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі. Обов'язок по складанню акта приймання-передачі покладається на сторону, яка передає майно іншій стороні договору (пункти 2.4., 2.5).
Орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати, затвердженої районною радою, і становить за перший місяць оренди 240,00 грн. Орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць. Орендна плата перераховується до місцевого бюджету щомісяця не пізніше 20 числа місяця, наступного за звітним місяцем (пункти 3.1-3.3).
Орендар зобов'язаний у разі припинення або розірвання договору повернути орендодавцеві або підприємству, вказаному орендодавцем, орендоване майно у належному стані, не гіршому ніж на момент передачі його в оренду, з врахуванням нормального фізичного зносу та відшкодувати орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) орендованого майна з вини орендаря (пункт 4.7).
Орендодавець зобов'язується передати орендарю в оренду майно згідно з цим договором по акту приймання-передачі майна, який підписується одночасно з цим договором (пункт 6.1).
Орендодавець зобов'язується не вчиняти дій, які б перешкоджали орендарю користуватися орендованим майном на умовах цього договору (пункт 6.2).
Договір укладено строком на 35 місяців, що діє з 01.04.2014 до 01.03.2017 включно (пункт 9.1).
Умови цього договору зберігають силу протягом всього терміну цього договору, а в частині зобов'язань орендаря щодо орендної плати - до виконання зобов'язань (пункт 9.2).
Зміни і доповнення або розірвання цього договору допускаються за взаємної згоди сторін. Зміни та доповнення, що пропонується внести, розглядаються протягом одного місяця з дати їх подання до розгляду іншою стороною (пункт 9.3).
У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором (пункт 9.6).
Реорганізація орендодавця чи орендаря або перехід права власності на орендоване майно третім особам не визнається підставою для зміни або припинення чинності цього договору і він зберігає свою чинність для нового власника орендованого майна (його правонаступників), за винятком випадку приватизації орендованого майна орендарем (пункт 9.7).
Чинність цього договору припиняється внаслідок: закінчення строку, на який його було укладено; приватизації орендованого майна орендарем; загибелі орендованого майна; достроково за взаємною згодою сторін або за рішенням господарського суду; банкрутства орендаря та в інших випадках, прямо передбачених чинним законодавством України (пункт 9.8).
Взаємовідносини сторін, не врегульовані цим договором, регулюються чинним законодавством України (пункт 9.9).
Рішенням від 13.02.2020 № 2977 «Про реєстрацію права власності на майновий комплекс за адресою: м. Калуш, вул. Медична, 6» з метою забезпечення права Калуської міської об'єднаної територіальної громади в отриманні якісних послуг в галузі охорони здоров'я, для налагодження роботи КНП «Центральна районна лікарня Калуської міської та районної рад», враховуючи рішення Калуської районної ради від 13.02.2020 № 400-34 «Про реєстрацію права власності на майновий комплекс за адресою м. Калуш, вул. Медична, 6» та відповідно до статті 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Калуська міська рада вирішила, зокрема: вважати майновий комплекс на вул. Медична, 6 в м. Калуші загальною площею 32 465,4 кв. м спільною сумісною власністю Калуської міської об'єднаної територіальної громади в особі Калуської міської ради та громад Калуського району в особі Калуської районної ради. Доручено міському голові спільно з головою районної ради вчинити дії щодо реєстрації речового права на майновий комплекс на вул. Медична, 6 відповідно до пункт 1 цього рішення згідно з вимогами чинного законодавства. Після реєстрації права власності відповідно до цього рішення передати майновий комплекс (вул. Медична, 6) в оперативне управління КНП «Центральна районна лікарня Калуської міської та районної рад».
Рішенням від 23.04.2021 № 75-5 «Про вихід із складу засновників комунального некомерційного підприємства «Центральна районна лікарня Калуської міської та районної рад Івано-Франківської області» Калуська районна рада вирішила, зокрема: вийти зі складу засновників КНП «Центральна районна лікарня Калуської міської та районної рад Івано-Франківської області» (код ЄДРПОУ 33578224, адреса: вул. Медична, 6, м. Калуш).
Рішенням від 27.05.2021 № 499 Калуська міська рада вирішила, зокрема:
- прийняти права засновника КНП «Центральна районна лікарня Калуської міської та районної рад Івано-Франківської області» (ідентифікаційний код 33578224, за адресою: вул. Медична, 6, м. Калуш, Івано-Франківська обл.) та змінити склад засновників КНП «Центральна районна лікарня Калуської міської та районної рад Івано-Франківської області»;
- прийняти безоплатно із спільної власності територіальних громад Калуського району у комунальну власність Калуської міської територіальної громади в особі Калуської міської ради належну Калуській районній раді на праві спільної сумісної власності частку майнового комплексу за адресою: вул. Медична, 6, м. Калуш, Івано-Франківська обл., реєстраційний номер: 20349916, та частку земельної ділянки кадастровий номер: 2610400000:35:001:0003, реєстраційний номер: 2201050126104;
- прийняти безоплатно із спільної власності територіальних громад Калуського району у комунальну власність Калуської міської територіальної громади в особі Калуської міської ради частку Калуської районної ради в статутному капіталі КНП «Центральна районна лікарня Калуської міської та районної рад Івано-Франківської області» та усе рухоме майно, а також інше майно, що закріплене за підприємством і належить Калуській районній раді;
- змінити найменування КНП «Центральна районна лікарня Калуської міської та районної рад Івано-Франківської області» на КНП «Центральна районна лікарня Калуської міської ради Івано-Франківської області»;
- начальнику управління комунальної власності провести реєстрацію права комунальної власності на майновий комплекс та все майно КНП «Центральна районна лікарня Калуської міської ради Івано-Франківської області».
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно Калуська міська рада є власником майнового комплексу загальною площею 13 186, 8 кв. м, який знаходиться за адресою: вул. Медична 6, м. Калуш, Івано-Франківської обл.
27.12.2023 ТОВ «Калуштеплоенерго» звернулося до Калуської міської ради з листом, у якому просило продовжити строк оренди приміщення котельні площею 60 кв. м за адресою: м. Калуш, вул. Медична, 6.
06.08.2024 ТОВ «Калуштеплоенерго» звернулося до Калуської міської ради з заявою, якою відповідно до частини 2 статті 6 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» повідомило про намір орендувати майно комунальної власності, де змонтовано його технологічне обладнання для опалення Калуської ЦРЛ та з проханням включити його до Переліку другого типу.
Відповідно до положень Закону України «Про оренду державного та комунального майна» Управління комунальної власності Калуської міської ради звернулася з листом до особи, в якої зазначене майно перебуває в користуванні - КНП «Центральна районна лікарня Калуської міської ради Івано-Франківської області», з проханням розглянути та надати рішення щодо заяви ТОВ «Калуштеплоенерго» про намір орендувати майно комунальної власності, балансоутримувачем якого є КНП «Центральна районна лікарня Калуської міської ради Івано-Франківської області».
КНП «Центральна районна лікарня Калуської міської ради Івано-Франківської області» у листі від 13.08.2024 вих. № 1774 повідомило Калуську міську раду про своє рішення - відмовити ТОВ «Калуштеплоенерго» у задоволенні заяви щодо оренди майна комунальної власності, покликаючись на намір використання орендованого приміщення для провадження господарської діяльності медичного закладу.
У листі від 28.08.2024 № 4707/02-35/14 Калуська міська рада повідомила ТОВ «Калуштеплоенерго» про відмову у задоволенні його заяви та про обов'язок орендаря у термін до 16.09.2024 звільнити займане ним приміщення від котельного обладнання.
У відповідь на цей лист ТОВ «Калуштеплоенерго» звернулося до Калуського міського голови з листом від 31.10.2024 за вих. № 55, в якому зазначило про правомірність користування орендованим майном, переданим йому відповідно до договору оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна від 01.04.2014, а також повідомило про протиправне обмеження доступу орендаря до орендованого майна.
Оскільки орендар не повернув орендоване приміщення, Калуська міська рада звернулася до суду з позовом про зобов'язання ТОВ «Калуштеплоенерго» звільнити орендоване майно та повернути його Калуській міській раді.
Суд першої інстанції позов задовольнив і мотивував таке рішення тим, що відповідно до пунктів 9.1, 9.6 договору оренди, положень частини 4 статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.1992 № 2269-ХІІ (у редакції на час укладення договору) термін дії договору сплив 01.03.2017, а оскільки доказів наявності заяви про його припинення або зміну сторони не надали, то строк дії договору було продовжено на той самий термін (на 35 місяців) до 01.02.2020 включно, а у подальшому - до 01.01.2023. Оскільки строк дії договору оренди був продовжений до 01.01.2023, тобто вже після 01.07.2020, суд дійшов висновку, що до спірних орендних правовідносин застосуванню підлягають положення Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-ІХ.
ТОВ «Калуштеплоенерго» не дотрималося передбаченого законодавством порядку продовження строку дії договору оренди та не подав у встановлені строки (до 01.10.2022 - за три місяці до закінчення строку договору), відповідної заяви про продовження договору встановленого зразка у визначеній законодавством формі та не додав передбачених документів, тому цей договір припинив свою дію 02.01.2023, що в свою чергу свідчить про відсутність у орендаря правових підстав для подальшого користування об'єктом оренди.
Суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції скасував та відмовив у задоволенні позову з тих підстав, що у зв'язку із запровадженням воєнного стану в Україні Законом України від 01.04.2022 № 2181-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про оренду державного та комунального майна» внесено зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про оренду державного та комунального майна», який доповнено пунктом 61, за змістом якого під час дії воєнного стану Кабінет Міністрів України може встановити інші правила передачі в оренду державного та комунального майна, ніж ті, що передбачені цим Законом, зокрема щодо продовження договору оренди, шляхом запровадження можливості автоматичного продовження договорів оренди, строк дії яких закінчується під час дії воєнного стану, на строк до припинення чи скасування та на чотири місяці після припинення чи скасування воєнного стану.
Апеляційний суд застосував до спірних правовідносин положення зазначеного Закону та постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 № 634 «Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану», яка набрала законної сили 01.06.2022, та дійшов висновку, що оскільки, за встановлених у справі обставин, закінчення строку договору оренди припало на час дії воєнного стану в Україні - 01.01.2023 і за 30 календарних днів до цієї дати балансоутримувач не повідомив орендодавця та орендаря про непродовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», що не заперечується та не спростовується позивачем і третьою особою, то у відповідача на цей час відсутній обов'язок звільнити (повернути позивачу за актом приймання-передачі) орендоване майно, позаяк відповідно до наведених норм законодавства договір оренди продовжує діяти у період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану.
При цьому суд апеляційної інстанції не прийняв до уваги наявні в матеріалах справи листи балансоутримувача від 13.08.2024 та орендаря від 28.08.2024 про відмову відповідачу у продовженні орендних відносин, оскільки такі листи надіслані орендарю поза межами строку, встановленого постановою Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 № 634.
Крім того, суд апеляційної інстанції, за результатами розгляду заяви ТОВ «Калуштеплоенерго» про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, надавши оцінку поданим відповідачем доказам на підтвердження понесених ним витрат, виходячи з критеріїв обґрунтованості, справедливості та розумності таких витрат, урахувавши відсутність клопотання позивача про зменшення заявлених до стягнення витрат на правничу допомогу, дійшла висновку про наявність правових підстав для стягнення з позивача понесених відповідачем витрат на правничу допомогу в суді першої інстанції в розмірі 56 000,00 грн та в суді апеляційної інстанції розмірі 36 000,00 грн.
У поданій касаційній скарзі Калуська міська рада підставу касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції обґрунтовує, зокрема, тим, що суд апеляційної інстанції при вирішенні спору неправильно застосував норми матеріального права та не врахував висновки, викладені у рішенні Конституційного Суду України від 10.12.2009 у справі № 1-46/2009, та висновки Верховного Суду щодо застосування норм права при вирішенні спору у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 22.03.2023 у справі № 916/2469/21, від 28.02.2023 у справі № 910/13661/21, від 13.12.2022 у справі № 916/4073/21, від 12.04.2023 у справі № 917/565/22, щодо порядку продовження договорів оренди державного та комунального майна у зв'язку із набранням чинності Законом України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-ІХ. Позивач вважає, що відповідач не дотримався порядку продовження договору оренди на новий строк, тому, на думку скаржника, наявні підстави для задоволення позову. Крім того, позивач вважає, що сума, заявлена відповідачем на відшкодування витрат на правничу допомогу та стягнута судом апеляційної інстанції, не є співмірною з обсягом наданих послуг і виконаних робіт, тому підлягає зменшенню. При цьому скаржник послався на постанови Верховного Суду від 05.06.2024 у справі № 910/698/23, від 24.01.2019 у справі № 910/15944/17, від 19.02.2019 у справі № 917/1071/18, від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21, від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19, від 18.03.2021 у справі № 910/15621/19, щодо застосування положень статті 129 ГПК при вирішенні судом питання відшкодування стороні витрат на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд, переглянувши судові рішення у межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.
Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.
Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується судами як джерело права.
Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).
Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23.10.1996; «Brualla Gomes de la Torre v. Spain» від 19.12.1997).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі «Monnel and Morris v. the United Kingdom», серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі «Helmers v. Sweden», серія A, N 212-A, с.15, п.31).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
При цьому, необхідно зазначити, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Відсутність такої подібності зумовлює закриття касаційного провадження.
Проаналізувавши висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 22.03.2023 у справі № 916/2469/21, від 28.02.2023 у справі № 910/13661/21, від 13.12.2022 у справі № 916/4073/21, від 12.04.2023 у справі № 917/565/22, щодо порядку продовження договорів оренди державного та комунального майна у зв'язку із набранням чинності Законом України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-ІХ, на які послався скаржник у касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення у справі № 909/504/25, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, суд касаційної інстанції вважає, що правовідносини у зазначених справах не є подібними з огляду на таке.
Так, у справах № 916/2469/21 (постанова від 22.03.2023), № 910/13661/21 (постанова від 28.02.2023), № 916/4073/21 (постанова від 13.12.2022), Верховний Суд залишив без змін судові рішення попередніх інстанцій, зважаючи на встановлені цими судами обставини недотримання відповідачами порядку продовження договорів оренди державного/комунального майна, передбаченого Законом України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 № 157-ІХ, що стало наслідком припинення договорів оренди, та погодився з висновками судів попередніх інстанцій про обґрунтованість позовних вимог орендодавців про виселення орендарів із займаних об'єктів оренди, якими відповідачі наразі користуються без достатніх правових підстав.
При цьому у зазначених справах припинення договорів оренди державного/комунального майна відбулося до введення в Україні воєнного стану відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», тому при вирішенні спору у зазначених справах суди попередніх інстанцій не застосовували положення Закону України від 01.04.2022 № 2181-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 № 634 «Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану», яка набрала законної сили 01.06.2022, які було застосовано судом апеляційної інстанції при вирішенні спору у справі, що розглядається.
У справі № 917/565/22 Верховний Суд постановою від 12.04.2023 залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову про визнання укладеною додаткової угоди щодо продовження строку дії договору оренди та вважав правомірними висновки суду апеляційної інстанції, що у спірних правовідносинах відсутні передумови для припинення договору оренди під час дії воєнного стану з підстав, визначених у пункті 5 постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 № 634, оскільки такий договір вважається продовженим починаючи з 24.02.2022 на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, в силу імперативних приписів пунктів 5, 16 цієї Постанови, без заяви орендаря та окремого рішення орендодавця. Верховний Суд зазначив, що такі висновки свідчать про відсутність спірного матеріального правовідношення, за захистом якого звернувся позивач, що є підставою для відмови у позові, і саме з мотивів, викладених в оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції.
У справі № 909/504/25, що розглядається, суд апеляційної інстанції, установивши, що закінчення строку договору оренди припало на час дії воєнного стану в Україні - 01.01.2023 і за 30 календарних днів до цієї дати балансоутримувач не повідомив орендодавця та орендаря про непродовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», дійшов висновку про відсутність правових підстав для зобов'язання відповідача звільнити орендоване приміщення, оскільки відповідно до наведених норм законодавства договір оренди продовжує діяти у період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану.
При цьому висновки суду апеляційної інстанції у цій справі щодо застосування до спірних правовідносин положень постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 № 634 «Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану» не суперечать наведеним вище висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 12.04.2023 у справі № 917/565/22.
Верховний Суд не приймає до уваги посилання скаржника в обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, на рішення Конституційного Суду України від 10.12.2009 у справі № 1-46/2009, оскільки рішення Конституційного Суду України визначають конституційність норм, проте не є правозастосовчою практикою Верховного Суду у розумінні процесуальних фільтрів, передбачених ГПК.
Крім того, зацитовані скаржником у касаційній скарзі правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 05.06.2024 у справі № 910/698/23, від 24.01.2019 у справі № 910/15944/17, від 19.02.2019 у справі № 917/1071/18, від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21, від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19, від 18.03.2021 у справі № 910/15621/19, щодо застосування положень статті 129 ГПК при вирішенні судом питання відшкодування стороні витрат на професійну правничу допомогу, є загальними правилами процесуального законодавства при вирішенні питання про розподіл судових витрат та мають бути дотримані судами при вирішенні відповідного питання. Однак у кожній з наведених справ, які переглядались Верховним Судом, ці норми застосовані з урахуванням конкретних обставин справи та поданих сторонами доказів у межах конкретного предмета доказування.
Верховний Суд зазначає, що цитування скаржником окремих висновків, наведених у зазначених постановах Верховного Суду, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, а зміст зазначених скаржником постанов не свідчить про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків, викладених у цих постановах.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК.
Щодо заяви ТОВ «Калуштеплоенерго» про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини 3 статті 2 ГПК).
За змістом статті 123 ГПК судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з частиною 1 статті 126 ГПК витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
У частині 2 статті 126 ГПК установлено, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 3 статті 126 ГПК).
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 4 статті 126 ГПК).
Зокрема, відповідно до частини 5 статті 129 ГПК під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина 8 статті 129 ГПК).
За змістом статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правничої допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правничої допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правничої допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Відповідно до статті 19 зазначеного Закону видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
У статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правничої допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
За змістом наведеної норми адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплати гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката у залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.
Як свідчать матеріали справи, ТОВ «Калуштеплоенерго» у відзиві на касаційну скаргу Калуської міської ради просить стягнути з позивача на свою користь судові витрати на правничу допомогу в суді касаційної інстанції, розмір яких становить 13 200,00 грн, а в подальшому 29.04.2026 ТОВ «Калуштеплоенерго» через систему «Електронний суд» подало клопотання, в якому просило долучити до матеріалів справи докази витрат відповідача на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції, а саме: ордер від 22.04.2026 серії АТ № 1134486 на представництво інтересів ТОВ «Калуштеплоенерго» у Верховному Суді, додаткову угоду № 2 від 14.04.2026 до договору про надання правової допомоги, акт наданих послуг № 6, платіжну інструкцію № 4154 про сплату ТОВ «Калуштеплоенерго» на користь адвоката Парфана Т.Д. 13 200,00 грн - оплати за надання правничої допомоги.
Так, 12.05.2025 між адвокатом Парфаном Т.Д. і ТОВ «Калуштеплоенерго» укладено договір про надання правової допомоги (т.2 а.с 135).
Відповідно до додаткової угоди № 2 від 14.04.2026 до договору про надання правової допомоги від 12.05.2025 адвокат Парфан Т.Д., який діє на підставі свідоцтва на право зайняття адвокатською діяльністю № 429 від 05.07.2002, представляє інтереси ТОВ «Калуштеплоенерго» у спорі з Калуською міською радою на стадії касаційного розгляду Верховним Судом (справа № 909/504/25) (пункт 1); гонорар адвоката за правову допомогу, вказану в пункті 1 цієї додаткової угоди, складає 13 200,00 грн.
В акті наданих послуг № 6, скріпленому підписами і печатками сторін, зазначено, що адвокат Парфан Т.Д. на підставі договору про надання правової допомоги від 12.05.2025 та додаткової угоди до нього № 2 від 14.04.2026 надав послугу з представництва інтересів ТОВ «Калуштеплоенерго» у справі № 909/504/25 у Верховному Суді, вартість послуги становить 13 200,00 грн.
ТОВ «Калуштеплоенерго» дотрималося вимог щодо строків звернення із заявою про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу, а також подання відповідних доказів.
Суд касаційної інстанції при вирішенні питання відшкодування витрат на професійну правничу допомогу ураховує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 зауважено, що не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (подібні за змістом висновки наведено у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, у додатковій постанові Верховного Суду від 16.03.2023 у справі № 927/153/22).
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, пункт 5.40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, додаткова постанова Верховного Суду від 16.03.2023 у справі № 927/153/22).
Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268).
Крім того, у рішенні ЄСПЛ у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Визначивши розмір судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами, суд здійснює розподіл таких витрат.
При цьому на предмет відповідності критеріям, зазначеним у частині 5 статті 129 ГПК, суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною 4 статті 129 ГПК, також визначені положеннями частин 6, 7 та 9 статті 129 ГПК.
Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини 4 статті 126 ГПК суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
При цьому обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 5, 6 статті 126 ГПК).
Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 ГПК, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись частинами 5-7, 9 статті 129 ГПК, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи (аналогічні за змістом висновки викладені в постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21).
При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина 1 статті 169 ГПК).
Тобто саме зацікавлена сторона має вчиняти певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.
Як зазначалося вище, Калуська міська рада подала Суду клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу ТОВ «Калуштпелоенерго» до 1 000,00 грн, проте зазначене клопотання, окрім посилання на норми статей 126, 129 ГПК та цитат з постанови Великої Палати Верховного Суду від 24.01.2019 у справі № 910/15944/17 та додаткової Постанови Верховного Суду від 05.06.2024 у справі № 910/698/23, не обґрунтовано обставинами, які можуть бути підставами для зменшення розміру витрат на правничу допомогу.
Натомість ТОВ «Калуштпелоенерго» надано докази щодо характеру та обсягу наданих адвокатом послуг та підтверджено документально витрати відповідача на правничу допомогу в суді касаційної інстанції у сумі 13 200,00 грн, що відповідає принципам розумності у цих правовідносинах, є обґрунтованим і пропорційним до предмета спору.
З урахуванням положень наведених норм та зазначених фактичних обставин справи, керуючись, у тому числі такими критеріями як обґрунтованість та пропорційність до предмета спору, а також, ураховуючи критерій розумності розміру витрат, виходячи з конкретних обставин справи, Суд дійшов висновку, що доведеними є витрати відповідача на правничу допомогу в суді касаційної інстанції у сумі 13 200,00 грн, яка підлягає стягненню з Калуської міської ради на користь ТОВ «Калуштпелоенерго».
Керуючись статтями 123, 126, 129, 234, 235, 296, 314 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Калуської міської ради Івано-Франківської області на постанову Західного апеляційного господарського суду від 24.02.2026 у справі № 909/504/25.
2. Стягнути з Калуської міської ради Івано-Франківської області (ЄДРПОУ 33578261) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Калуштеплоенерго» (ЄДРПОУ 38609189) на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції 13 200,00 грн (тринадцять тисяч двісті гривень).
3. Доручити Господарському суду Івано-Франківської області видати відповідний наказ.
Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя І.С. Берднік
Судді: В.А. Зуєв
І.С. Міщенко