11 травня 2026 року
м. Київ
справа № 754/3775/24
провадження № 61-11344св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Старовойтова Дарина Андріївна, на постанову Київського апеляційного суду
від 30 липня 2025 року у складі колегії суддів: Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О., Яворського М. А.,
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 20 жовтня 2020 року він надав відповідачу у борг грошові кошти у розмірі 25 000,00 дол. США, які ОСОБА_2 зобов'язався повернути до 20 жовтня 2023 року, про що склав відповідну боргову розписку, оригінал якої знаходиться у позивача.
Посилаючись на те, відповідач своїх зобов'язань за договором позики не виконав, уникає спілкування та не реагує на претензії, ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача заборгованість за договором позики у розмірі 25 000,00 дол. США, що в еквіваленті становить 956 660,00 грн, 3 % річних від простроченої суми за період з 21 жовтня 2023 року до 07 березня 2024 року у розмірі 10 915,12 грн.
Короткий зміст ухвалених судових рішень
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 27 січня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 956 660,00 грн, 3 % річних від простроченої суми за період з 21 жовтня 2023 року до 07 березня 2024 року у розмірі 10 915,12 грн, а також судовий збір 9675,75 грн.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що відповідач свої зобов'язання за договором позики не виконав, грошові кошти у визначений договором строк не повернув.
Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Зважаючи на те, що відповідач прострочив виконання зобов'язання за договором позики з нього на користь позивача підлягають стягненню інфляційні втрати та 3 % річних за період з 21 жовтня 2023 року (наступний день за строком повернення боргу вказаним у розписці) до 07 березня 2024 року (дата подання позовної заяви) у розмірі 10 915,12 грн.
Постановою суду апеляційної інстанції від 30 липня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову частково.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 25 000,00 дол. США, а також судовий збір в розмірі 9 433,90 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що розписка від 10 жовтня 2020 року підтверджує факт укладення між сторонами договору позики та отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів у борг, які він у встановлений у розписці строк не повернув.
Водночас суд першої інстанції не врахував, що належним виконанням зобов'язання позичальником є повернення коштів саме у тій валюті, яка визначена договором позики, тобто у доларах США, а отже, суд помилково стягнув заборгованість за договором позики в еквіваленті національної валюти станом на день звернення до суду з позовом.
Крім того, вирішуючи позовні вимоги про стягнення 3 % річних, суд першої інстанції не врахував, що пунктом 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України під час дії воєнного стану не передбачено стягнення 3 % річних за прострочення виконання грошового на підставі частини другої статті 625 ЦК України.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У травні 2024 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат
Старовойтова Д. А., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 30 липня 2025 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16, від 31 жовтня 2018 року у справі № 707/2606/16, від 04 грудня 2019 року у справі № 235/5555/16, від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13, від 18 червня 2018 року у справі № 2027/8487/12 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, а саме пункту 5 частини першої та пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що позовна заява ОСОБА_1 не відповідає вимогам статей 175, 177 ЦПК України, оскільки підписана особисто позивачем, а додатки до позову посвідчені адвокатом Соколовим М. В.
Апеляційний суд не перевірив аргументів відповідача про те, що суд першої інстанції тричі відкладав розгляд справи у зв'язку із неявкою позивача, в той час, як відповідно до 257 ЦПК України мав залишити позов без розгляду.
Суд апеляційної інстанції не врахував, що на порушення статті 200 ЦПК України суд першої інстанції не постановив ухвали про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду.
Проігнорувавши клопотання ОСОБА_2 про призначення експертизи, суди належно не встановили дійсні обставини справи.
Розглянувши справу за відсутності відповідача, належним чином неповідомленого про розгляд справи суди попередніх інстанцій порушили його право на судовий захист.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 03 вересня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Старовойтова Д. А., на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 27 січня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 липня 2025 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 02 жовтня 2025 року (після усунення недоліків) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Старовойтова Д. А., на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 27 січня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 липня 2025 року з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Деснянського районного суду міста Києва матеріали цивільної справи № 754/3775/24; відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень; надано учасникам справи строк для подання відзиву.
У жовтні 2025 року матеріали справи № 754/3775/24 надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи
з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги
ОСОБА_2 , які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що 20 жовтня 2020 року ОСОБА_3 склав розписку, згідно з якою він взяв у ОСОБА_1 в борг грошові кошти в сумі 25 000,00 дол. США, які зобов'язався повернути до 20 жовтня 2023 року.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно із частинами першою, другою статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до частини першої статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).
З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі
№ 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року
у справі № 6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
За змістом статті 524 ЦК України грошовим визнається зобов'язання, виражене у грошовій одиниці України - гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Загальні положення виконання грошового зобов'язання закріплені у статті 533 ЦК України, зокрема: грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях; якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом; використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
У частині третій статті 533 ЦК України закріплено, що використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19)).
Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до частини першої статті 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Частиною третьою статті 545 ЦК України передбачено, що наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.
Прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання зобов'язання частково або в повному обсязі. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора (частини перша, четверта статті 545 ЦК України).
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем) (пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України).
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що розписка від 10 жовтня 2020 року підтверджує факт укладення між сторонами договору позики та отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 у борг 25 000,00 дол. США, які він у встановлений у розписці строк не повернув, а тому, на користь позивача підлягає стягненню заборгованість, яка утворилася внаслідок невиконання відповідачем боргового зобов'язання саме у доларах США.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов'язання, суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.
У касаційній скарзі відповідач посилається на те, що апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що позовна заява ОСОБА_1 не відповідає вимогам статей 175, 177 ЦПК України, оскільки підписана особисто позивачем, а додатки до позову посвідчені адвокатом Соколовим М. В.
Відповідно до частини другої статті 175 ЦПК України позовна заява подається до суду в письмовій формі і підписується позивачем або його представником, або іншою особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи.
Згідно з частиною сьомою статті 177 ЦПК України до позовної заяви, підписаної представником позивача, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача.
Відповідно до частин першої, другої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника.
Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).
За змістом пункту 9 частини першої статті 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» під час здійснення адвокатської діяльності адвокат має право вчиняти будь-які дії, не заборонені законом, правилами адвокатської етики та договором про надання правничої допомоги, необхідні для належного виконання договору про надання правничої допомоги, зокрема посвідчувати копії документів у справах, які він веде, крім випадків, якщо законом установлено інший обов'язковий спосіб посвідчення копій документів.
Із матеріалів справи відомо, що в суді першої інстанції в інтересах ОСОБА_4 на підставі ордера про надання правничої (правової) допомоги серії від 07 березня 2024 року АС № 1082082 діяв адвокат Соколов М. В.
Аналізуючи наведене, посвідчення адвокатом Соколовим М. В. копій документів доданих до позовної заяви, яка підписана особисто ОСОБА_4 , відповідає вимогам процесуального закону.
Перевіряючи доводи ОСОБА_2. про те, що суд апеляційної інстанції не перевірив аргументів відповідача про те, що на порушення норм процесуального права суд першої інстанції тричі відкладав розгляд справи у зв'язку із неявкою позивача, в той час, як відповідно до 257 ЦПК України мав залишити позов без розгляду, Верховний Суд виходить з такого.
Підстави для залишення позову без розгляду визначено у статті 257 ЦПК України.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з'явився у підготовче засідання чи в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез'явлення не перешкоджає розгляду справи.
Зважаючи на те, що ОСОБА_4 , в інтересах якого діяв адвокат Соколов М. В., 23 квітня 2024 року, 01 липня 2024 року, 10 вересня 2024 року, 14 жовтня 2024 року, 14 жовтня 2024 року, а справу призначено до судового розгляду на 30 жовтня 2024 року звертався до суду з клопотаннями про проведення підготовчого судового засідання за відсутності позивача та його представника, у яких також зазначав, що сторона позивача позовні вимоги підтримує та просить призначити справу до судового розгляду, апеляційний суд дійшов обгрунтованого висновку про відсутність правових підстав для залишення позову без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України.
Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх проігнорували клопотання ОСОБА_2 про призначення експертизи є безпідставними, зважаючи на те, що клопотання про призначення судової експертизи з проведенням опитування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із застосуванням комп'ютерного поліграфа відповідач заявив у відзиві на позовну заяву, який суд першої інстанції залишив без розгляду, оскільки відзив не підписаний. До суду апеляційної інстанції з таким клопотанням ОСОБА_2 не звертався.
Перевіряючи доводи касаційної скарги про те, що розглянувши справу за відсутності відповідача, належним чином неповідомленого про розгляд справи суди попередніх інстанцій порушили його право на судовий захист, Верховний Суд виходить з такого.
Із матеріалів справи відомо, що копію ухвали Деснянського районного суду міста Києва від 18 березня 2024 року про відкриття провадження у справі та призначення підготовчого судового засідання 23 квітня 2024 року суд першої інстанції надіслав на адресу зареєстрованого місця проживання відповідача, а саме: АДРЕСА_1 , а також судову повістку про виклик до суду за допомогою SMS-повідомлення.
Конверт із поштовим відправленням повернувся до суду із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
23 квітня 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду із клопотанням про відкладення розгляду справи. Того ж дня він ознайомився з матеріалами справи та отримав копію позовної заяви з додатками.
Надалі всі надіслані судом першої інстанції судові повістки про виклик до суду поверталися до суду із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», водночас 02 липня 2024 року, 10 вересня 2024 року, 30 жовтня 2024 року, 27 листопада 2024 року, 07 січня 2025 року ОСОБА_2 звертався до суду з клопотаннями про відкладення розгляду справи, кожне з яких мотивував, зокрема, неможливістю прибути у судове засідання, а також необхідністю звернутися за правовою допомогою. Доказів на підтвердження неможливості прибути у судові засідання не надав.
Зазначене дає підстави для висновку про те, що суд апеляційної інстанції не мав правових підстав для скасування рішення суду першої інстанції на підставі пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України.
Про розгляд справи у суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_2 - адвокат Старовойтова Д. А. була повідомлена шляхом направлення судової повістки-повідомлення до електронного кабінету 11 липня 2025 року.
20 липня 2025 року адвокат Старовойтова Д. А. подала до суду апеляційної інстанції клопотання про відкладення судового засідання в зв'язку із зайнятістю в іншій справі, яке суд апеляційної інстанції залишив без задоволення, та керуючись частиною другою статті 372 ЦПК України розглянув справу за відсутності учасників справи належно повідомлених про дату, час і місце розгляду справи.
Висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам Верховного Суду, на які містяться посилання у касаційній скарзі.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З огляду на те, що постанова апеляційного суду ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення - без змін.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки оскаржувані судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Старовойтова Дарина Андріївна, залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 30 липня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник