Окрема думка
судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Дундар І. О.
29 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 331/3326/21
провадження № 61-17582св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Гудими Д. А., Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І., розглянув справу № 331/3326/21 та ухвалив касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 12 серпня 2024 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 04 грудня 2024 року залишити без змін.
Касаційний суд зазначив, що:
«відповідачем не дотримано вимог законодавства України та типової угоди про підготовку фахівця з вищою освітою в частині зобов'язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три роки відповідно до направлення на роботу, тобто вона порушила добровільно взяті на себе цивільно-правові зобов'язання, а тому обґрунтовано задовольнили позовні вимоги. Безпідставними є твердження касаційної скарги щодо не встановлення судом першої інстанції типу бюджету до якого необхідно здійснити відшкодування вартості навчання, оскільки здійснення такого відшкодування передбачає сплату відповідачкою грошових коштів на рахунок позивача.
Необґрунтованими також є доводи відповідачки про її навчання в Українській медичній академії та проходження військової служби за контрактом, оскільки відповідно до пункту 9 «Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням», затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 грудня 1997 p. N 367, розірвати угоду, передбачену пунктом 5 цього Положення, випускник має право, в тому числі: у разі проходження чоловіком (дружиною) військової служби (крім строкової), в тому числі за контрактом, на посадах рядового, сержантського й старшинського складу, прапорщиків, мічманів та офіцерів у Збройних Силах, Національній гвардії, Прикордонних військах, Службі безпеки, а також інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, та служби в органах внутрішніх справ поза місцем розташування замовника. Проте, підстави розірвати Угоду, у разі проходження військової служби (крім строкової), в тому числі за контрактом, саме випускником закладу вищої освіти вказаним Порядком не передбачено.
Крім того, відповідно до пункту 25 «Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням», затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 грудня 1997 pоку N 367, питання зміни місця працевлаштування випускників вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти вирішуються міждержавними замовниками. Контрольні функції покладаються на Міністерство охорони здоров'я України. ОСОБА_1 не зверталась до Дніпровського державного медичного університету з питання зміни свого місця відпрацювання за розподілом.
Посилання відповідачки на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 523/6070/19, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки фактичні обставини у цій справі та фактичні обставини у справі, на яку посилається заявник, є різними.
Доводи касаційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права у частині розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження не знайшли свого підтвердження, оскільки позовні вимоги у цій справі не підпадають під обмеження, встановлені частиною четвертою статті 274 ЦПК України».
Не можу погодитись з зазначеним з таких мотивів.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 листопада 2021 року у справі № 607/3693/17 (провадження № 14-74цс25) зазначила, що: «Основні засади забезпечення національної безпеки і оборони держави визначені Конституцією України. За змістом положень статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Закон України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закон № 1932-ХІІ) встановлює засади оборони України, а також повноваження органів державної влади, основні функції та завдання органів військового управління, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб, права та обов'язки громадян України у сфері оборони. Оборона України - це система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту (стаття 1 Закону № 1932-ХІІ). Оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх складових сектору безпеки і оборони України, органів місцевого самоврядування, єдиної державної системи цивільного захисту, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони (стаття 2 Закону № 1932-ХІІ). Відповідно до частини першої статті 12 Закону № 1932-ХІІ участь в обороні держави разом із Збройними Силами України беруть у межах своїх повноважень інші військові формування, утворені відповідно до законів України, Державна спеціальна служба транспорту, Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України, а також відповідні правоохоронні органи. Аналіз наведених норм права дозволяє зробити висновок, що оборона України є комплексною системою заходів і справою українського народу. Однак безпосереднє виконання завдань із збройного захисту суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності держави прямо покладається на Збройні Сили України. Водночас забезпечення державної безпеки та захист кордонів доручено іншим відповідним військовим формуванням та правоохоронним органам. Отже, саме ці структури становлять основу сектору безпеки і оборони, на які держава покладає функцію збройного захисту країни, зокрема в період воєнного стану».
Відповідно до статті 2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII), ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій [абзац п'ятий частини першої статті 1 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон № 3543-XII)]. Подібне визначення міститься в абзаці тринадцятому статті 1 Закону № 1932-ХІІ.
Особливий період в Україні розпочався з Указу № 303/2014 від 17 березня 2014 року і наразі не має чітко визначеної дати закінчення. Воєнний стан, який регулярно продовжується, є частиною особливого періоду.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» час перебування громадян України на військовій службі зараховується до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 березня 2025 року у справі № 320/10955/23 (провадження № 11-5апп25) зазначила, що: «Гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України «Про Збройні Сили України», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей» та іншими законами (стаття 40 Закону № 2232-ХІІ). Додатково частиною другою статті 39 цього ж Закону встановлено, що громадяни України, які проходять базову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 КЗпП, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту». Частиною третьою статті 119 КЗпП (зі змінами, внесеними Законом № 2352-ІХ, який набрав чинності з 19.07.2022) установлено, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
У справі, що переглядається:
звертаючись до суду з позовом позивач посилався на те, що між сторонами була укладена угода про підготовку фахівців з вищою освітою, за умовами якої відповідач зобов'язується прибути після закінчення вищого закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати відповідно до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. Відповідач для зарахування в інтернатуру не зверталася, а тому позивач просив суд стягнути витрати на навчання у розмірі 119 255, 14 грн;
задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідачем не було дотримано вимог законодавства України в частині зобов'язання відпрацювати після закінчення вищого навчального закладу три роки відповідно до направлення на роботу, тобто вона порушила добровільно взяті на себе цивільно-правові зобов'язання. Також суд відхилив доводи відповідачки про її навчання в Українській медичній академії та проходження військової служби за контрактом, оскільки розірвати угоду, у разі проходження військової служби (крім строкової), в тому числі за контрактом, саме випускником закладу вищої освіти вказаним пунктом 9 «Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням» не передбачено;
проте, суди не надали належної оцінки тому, що на підставі Наказу Міністра оборони України від 28 серпня 2018 року № 542 відповідача прийнято на військову службу за контрактом до Збройних Сил України терміном на п'ять років;
обов'язок відпрацювання є цивільно-правовим зобов'язанням. Однак проходження військової служби під час особливого періоду розглядається як поважна причина, що унеможливлює виконання трудового договору за направленням;
у даному випадку інтереси держави щодо забезпечення обороноздатності переважають інтереси навчального закладу щодо відшкодування коштів.
За таких обставин оскаржені судові рішення слід було скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Суддя І. О. Дундар