12 травня 2026 року
м. Київ
cправа № 904/2969/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснова Є. В. - головуючого, Мачульського Г. М., Рогач Л. І.,
розглянувши матеріали касаційної скарги фізичної особи - підприємця Процюк Ліни Сергіївни на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 01.04.2026 (колегія суддів: Кощеєв І. М., Дармін М. О., Мартинюк С. В.) та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 10.11.2025 (суддя Мілєва І. В.) у справі
за позовом фізичної особи - підприємця Процюк Ліни Сергіївни до фізичної особи -підприємця Соколика Сергія Івановича про стягнення
Фізична особа - підприємець Процюк Ліна Сергіївна (далі - ФОП Процюк Л. С.) звернулася з позовом до фізичної особи-підприємця Соколика Сергія Івановича (далі - ФОП Соколик С. І.) про стягнення 576 750,00 грн - суми попередньої оплати, 1360,86 грн 3% річних, 65 727,31 грн інфляційні втрати.
10.11.2025 Господарський суд Дніпропетровської області ухвалив рішення, залишене без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 01.04.2026, повний текст якої складений 02.04.2026, про відмову у позові.
22.04.2026 ФОП Процюк Л. С. звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Крім цього, скаржниця просить визнати поважною причину пропуску строку на подачу касаційної скарги та поновити йому строк на касаційне оскарження.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.04.2026 справу передано на розгляд колегії суддів у складі: Краснова Є. В. - головуючого, Мачульського Г. М., Рогач Л. І.
Перевіривши матеріали касаційної скарги, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, зважаючи на таке.
Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до пункту 9 частини третьої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження у визначених законом випадках.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Згідною з частиною сьомою статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2025 рік" установлено прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01.01.2025 у розмірі 3 028,00 грн.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Позов у цій справі подано у 2025 році, предметом якого є стягнення 576 750,00 грн - суми попередньої оплати, 1360,86 грн 3% річних, 65 727,31 грн інфляційних втрат, що сумарно становить менше п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (3 028,00 грн х 500 = 1 514 000,00 грн), станом на 01.01.2025.
Отже, з огляду на наведене судові рішення судів попередніх інстанцій у цій справі не підлягають касаційному оскарженню як такі, що ухвалені у справі з ціною позовів, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, вказаних у пункті 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Як зазначено вище, у пункті 2 частини третьої статті 287 ГПК України унормовано випадки, за яких судове рішення у справі з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, може бути предметом касаційного оскарження.
Визначені підпунктами "а", "б", "в", "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип "правової визначеності" буде порушено.
Водночас тягар доказування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
У поданій касаційній скарзі заявник посилається на підпункти "а", "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України в якості підстави для оскарження судових рішень у даній справі, з огляду на наступне.
На думку скаржниці, дана касаційна скарга порушує питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики (підпункт "а" пункту 2 частини третьої ст. 287 ГПК України), а саме - чи зобов'язаний виконавець особисто надати послуги замовнику згідно з договором про надання послуг і чи він може доручити виконання договору третій особі, якщо договором це не передбачено?
Також скаржниця зазначає, що справа має для неї виняткове значення (підпункт "в" пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України), та обґрунтовує тим, що: скаржниця не змогла усно надати всі свої міркування по справі суду апеляційної інстанції.
Крім того, ціна позову у розмірі 655 183,17 грн є значною сумою для скаржниці, стягнення якої становить надмірний тягар для її господарської діяльності.
При цьому, скаржниця зазначає, що суспільна значущість цієї справи, зокрема, обумовлена стрімкою цифровізацією економіки та масовим переходом ринку освітніх та консультаційних послуг у дистанційний формат.
Вивчивши доводи скаржниці щодо наявності підстав для оскарження судових рішень у справі за підпунктами "а", "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, колегія суддів вважає їх необґрунтованими з огляду на таке.
Колегія суддів виходить з того, що фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на велику кількість спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми. Водночас формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права є метою вирішення виключної правової проблеми, яка має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, потрібно виходити з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку та становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для її формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування (пункт 72 ухвали від 10.01.2024 у справі № 905/1840/21).
Також Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі № 922/6554/15 вказала, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.
Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватись як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.
Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.
Доводи касаційної скарги не підтверджують наявності у справі виключної проблеми або складних питань застосування норм матеріального права, вирішення яких виходило б за межі конкретних правовідносин та потребувало формування нового підходу у правозастосовчій практиці.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що між сторонами було укладено договір про надання інформаційних послуг, за умовами якого виконавець зобов'язався надати замовнику інформаційні матеріали у текстовому, аудіо-, фото- та відеоформатах за визначену договором винагороду.
При цьому, аргументи скаржниці фактично зводяться до незгоди з установленими судами обставинами справи, оцінкою доказів та висновками щодо належного виконання сторонами договірних зобов'язань.
Колегія суддів враховує, що спір виник між сторонами у межах конкретних господарських правовідносин щодо виконання договірних зобов'язань та має індивідуальний характер. Ризики належного або неналежного виконання договору є звичайними ризиками здійснення господарської діяльності та самі по собі не свідчать про наявність виключної правової проблеми чи необхідність формування єдиної правозастосовчої практики поза межами цього спору.
Використання оціночних чинників, як-то: "винятковість значення справи для скаржника", "суспільний інтерес", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики" тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Вжите законодавцем словосполучення "значний суспільний інтерес" необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об'єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов'язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.
Посилання скаржниці на "виняткове значення" справи, у зв'язку із значною сумою стягнення не підтверджує наявності підстав для відкриття касаційного провадження, оскільки скаржницею не надано належних доказів, що стягнення спірної суми (яка є меншою за 500 розмірів прожиткового мінімуму) критично вплине на її господарську діяльність або призведе до незворотних наслідків, які неможливо виправити без втручання Верховного Суду.
Крім того, скаржниця зазначає про суспільну значущість цієї справи, пов'язану із цифровізацією освітніх та консультативних послуг. Разом з тим, сам по собі факт поширеності таких правовідносин не є достатньою підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Колегія суддів зазначає, що учасники судового процесу мають розуміти, що визначені підпунктами "а"-"г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є виключенням із загального правила, й необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку буде порушено принцип "правової визначеності".
Доводи касаційної скарги, зводяться до висловлення незгоди з прийнятими судовими рішеннями, шляхом викладення власного бачення у питанні застосування правових норм, та за свою суттю є проханням про повторний перегляд справи та переоцінку встановлених судами обставин, що виходить за межі повноважень Верховного Суду щодо розгляду скарг, які покликані забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Фактично скаржниця веде до заперечення встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи з одночасним тлумаченням стороною власного їх викладення, й в цілому до заперечення результату розгляду справи. Однак в контексті повноважень суду касаційної інстанції як "суду права", а не "суду фактів" та положень статті 300 ГПК України й враховуючи предмет та підстави позову даного спору, колегія суддів дійшла висновку, що зазначені доводи є необґрунтованими, а тому відсутні підстави для відкриття провадження у справі.
Зважаючи на обставини цієї справи та відсутність обґрунтованих підстав, що підпадають під дію виключень визначених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ФОП Процюк Л. С. на підставі пункту 1 частини першої статті 293 цього ж Кодексу, оскільки її подано на судове рішення, яке не підлягає касаційному оскарженню.
Оскільки судова колегія дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, заявлене в касаційній скарзі клопотання не розглядається.
Керуючись статтями 234, 293, 304 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд,
Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі № 904/2969/25 за касаційною скаргою фізичної особи - підприємця Процюк Ліни Сергіївни на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 01.04.2026 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 10.11.2025.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя Є. В. Краснов
Суддя Г. М. Мачульський
Суддя Л. І. Рогач