ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
12 травня 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/2767/25
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Ярош А.І.,
суддів: Діброви Г.І., Принцевської Н.М.
секретар судового засідання: Кияшко Р.О.
представники учасників справи участі не брали
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі
апеляційну скаргу Фермерського господарства “СЕРПАНОК»
на рішення Господарського суду Одеської області від 13.01.2026 року, суддя в І інстанції Бездоля Д.О., повний текст якого складено 23.01.2026, в м. Одесі
у справі: №916/2767/25
за позовом: Фермерського господарства “СЕРПАНОК»
до відповідачів:
1. ОСОБА_1 ;
2. Миколаївської селищної ради Березівського району Одеської області
про визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю
В липні 2025 року Фермерське господарство “СЕРПАНОК» звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Миколаївської селищної ради Березівського району Одеської області, ОСОБА_1 про визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю від 01.04.1993, зареєстрованого в Книзі реєстрації державних актів на право приватної власності на землю за № 138.
В обґрунтування підстав позову позивач посилається на те, що через бездіяльність Миколаївської селищної ради, яка, після ухвалення рішення від 23.09.1998 “Про припинення права користування землею головою селянського / фермерського / господарства», не вчинила дії, спрямовані на вилучення другого примірника державного акту від 02.04.1993 №138 у ОСОБА_1 (попереднього власника спірної земельної ділянки, який в добровільному порядку відмовився від неї) та не внесла записи в книгу реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою про вилучення земельної ділянки та другого примірника державного акту № 138 від 02.04.1993, ОСОБА_1 отримав можливість у 2020 році скористатися наявним у нього оригіналом спірного державного акту та зареєструвати за собою право власності на спірну земельну ділянку, яка передана позивачу для ведення селянського (фермерського) господарства.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 13.01.2026 у справі №916/2767/25 у задоволені позову - відмовлено.
Суд встановив, що спір стосується вимоги про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку 1993 року, на підставі якого за відповідачем було зареєстровано право власності. Позивач посилається на подальше припинення цього права та передачу ділянки іншій особі. Водночас, оцінюючи заявлені вимоги, суд виходив із того, що обраний позивачем спосіб захисту має бути ефективним і таким, що дійсно відновлює порушене право. Визнання недійсним державного акта саме по собі не призводить до повернення майна чи відновлення володіння, а отже не є належним способом захисту. У подібних правовідносинах належним способом є віндикаційний позов про витребування майна. З урахуванням чинного правового регулювання, за яким право власності на земельні ділянки оформлюється шляхом державної реєстрації, задоволення вимоги про визнання недійсним державного акта не вирішує спір про право і не забезпечує поновлення прав позивача.
Крім того, суд вказав про відсутність порушень законодавства при видачі спірного державного акта у 1993 році.
До Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга Фермерського господарства “СЕРПАНОК», в якій скаржник просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 13.01.2026 у справі №916/2767/25 та прийняте нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що Позивач звернувся до суду з вимогою про визнання недійсним державного акта 1993 року, посилаючись на те, що відповідач, відмовившись від земельної ділянки у 1998 році, зберіг акт та у 2020 році на його підставі повторно зареєстрував право власності, чим порушив права фактичного користувача ділянки. На думку позивача, саме існування такого акта створює можливість для зловживань, а його визнання недійсним усуне порушення та унеможливить подальші незаконні дії.
Скаржник вважає обраний спосіб захисту належним та ефективним, оскільки судова практика допускає визнання недійсними як рішень органів влади, так і самих державних актів як самостійного способу захисту. При цьому наголошується, що ефективний спосіб захисту не обмежується виключно віндикаційними вимогами, а має обиратися з урахуванням конкретних обставин справи та реальної можливості відновлення порушеного права.
На переконання апелянта, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про неефективність обраного способу захисту та безпідставно застосував положення статей 387, 388 ЦК України.
У відзиві на апеляційну скаргу Відповідач1 зазначає, що спірний державний акт від 01.04.1993 видано на законних підставах відповідно до рішення Миколаївської селищної ради від 23.03.1993, а доказів порушення законодавства при його видачі позивач не надав. Право власності ОСОБА_1 виникло належним чином та було реалізоване, зокрема, шляхом державної реєстрації земельної ділянки у 2020 році. Посилання позивача на рішення ради від 23.09.1998 про припинення права власності є безпідставними, оскільки за приписами Земельного кодексу 1990 року таке припинення можливе лише за згодою власника або за рішенням суду. Відсутність добровільної відмови відповідача встановлена рішенням суду у справі №508/363/21 та має преюдиційне значення. Відтак, зазначене рішення ради не створює юридичних наслідків і не може бути підставою для набуття прав позивачем. Крім того, ФГ «Серпанок» не існувало на момент видачі спірного акта, а державний акт, виданий у 1999 році ОСОБА_2 , оформлений з порушенням вимог законодавства, що свідчить про відсутність належних правових підстав для вимог позивача.
Окремо відповідач посилається на пропуск позовної давності: позивач знав про порушення ще у 2020 році, проте звернувся до суду поза межами трирічного строку, не довівши поважності причин його пропуску. Сам факт запровадження воєнного стану не є автоматичною підставою для поновлення строків. Водночас суд правильно зазначив, що визнання недійсним державного акта як документа не вирішує спір про право та не є ефективним способом захисту, оскільки сам акт лише посвідчує вже існуюче право власності.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 02.03.2026 відкрито апеляційне провадження за вказаною апеляційною скаргою та призначено справу до розгляду на 12.05.2026 об 11:00.
В судовому засіданні сторони участі не брали, про дату, час і місце судового засідання повідомлені належним чином.
Від Фермерського господарства “СЕРПАНОК» та від ОСОБА_1 надійшли клопотання про розгляд справи без їх участі.
Відповідно до ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Зважаючи на те, що в ході апеляційного розгляду справи судом апеляційної інстанції було створено сторонам необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, надано достатньо часу та створено відповідні можливості для реалізації кожним учасником своїх процесуальних прав, передбачених ст. 42 ГПК України, оскільки неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, враховуючи клопотання сторін про розгляд справи за їхньої відсутності, суд вважає за можливе розглянути вказану апеляційну скаргу за відсутності представників учасників за наявними матеріалами справи, яких достатньо для розгляду апеляційної скарги по суті.
Згідно із ст.269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, відповідно до державного акту, виданого Миколаївською селищною радою народних депутатів та зареєстрованого в книзі реєстрації державних актів на право приватної власності на землю за № 138 (а.с. 13, т.1), на підставі рішення ХІІІ сесії 21 скликання Миколаївської селищної ради від 23.03.1993 ОСОБА_1 набув право приватної власності на земельну ділянку, площею 8,21 га, яка розташована на території Миколаївської селищної ради народних депутатів, для організації селянського (фермерського) господарства.
Рішенням Миколаївського районного суду Одеської області від 14.12.2009 у справі № 2-739/2009 (а.с. 17, т.1) встановлено факт, що ОСОБА_1 своєчасно прийняв спадщину після смерті батька - ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 та визнано за ОСОБА_1 право на земельну ділянку, площею 8,15 га (державний акт про право власності на земельну ділянку без серії та номера від 01.04.1993, виданий Миколаївською селищною радою Миколаївського району Одеської області), яка розташована на території Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області, Фермерське господарство «Орищук» (код ЄДРПОУ 32021058), що належала його батьку ОСОБА_3 , померлому ІНФОРМАЦІЯ_1 , в порядку успадкування за законом. На підставі вказаного судового рішення відповідачем-1 було зареєстровано речове право власності на земельну ділянку, площею 8,1519 га, якій присвоєний кадастровий номер 5123558100:01:001:0202 (а.с.36-40, т.2).
14.08.1998 ОСОБА_2 звернувся до Миколаївської селищної ради народних депутатів із заявою про надання у приватну власність земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства (а.с. 15, т.1). Згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а.с.7-10, т.1), Фермерське господарство «Серпанок» зареєстровано в реєстрі 13.11.2003, засновниками (учасниками) цієї юридичної особи є ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .
23.09.1998 Миколаївською селищною радою народних депутатів було прийнято рішення (а.с. 24, т.1), яким задоволено прохання голови селянського (фермерського) господарства Орищука М.А про припинення права користування земельною ділянкою, загальною площею 21,21 га - ріллі, із них 8,21 га у приватній власності і 13,00 га у постійному користуванні. Вказана земельна ділянка була вилучена та переведена до земель запасу Миколаївської селищної ради.
В цей же час, 23.09.1998 Миколаївською селищною радою народних депутатів було прийнято рішення про надання згоди на виділення земельної ділянки ОСОБА_2 , площею 21,21 га - ріллі, із них 8,21 га в приватну власність і 13,00 га у постійне користування із земель запасу, розташованих на території Миколаївської селищної ради (а.с. 12, т.1).
30.06.1999 рішенням Миколаївської селищної ради народних депутатів (а.с. 31-32, т.1) затверджено проєкти відводу земельних ділянок, у тому числі, ОСОБА_2 , загальною площею 21,21 га, із них 8,21 га у приватну власність та 13,00 га у постійне користування.
26.07.1999 був складений акт встановлення в натурі меж земельної ділянки, наданої для ведення селянського (фермерського) господарства громадянину ОСОБА_2 (а.с. 11, т.1). Відповідно до даних цього акту, уповноваженими особами землеустрою було проведено встановлення в натурі меж земельної ділянки, площею 8,21 га, наданої у приватну власність ОСОБА_2 , у тому числі, у присутності суміжних власників землі і землекористувачів ОСОБА_5 та ОСОБА_3 .
На підставі рішення Миколаївської районної ради народних депутатів від 30.06.1999 № 54 ОСОБА_2 16.09.1999 був виданий державний акт на право приватної власності на землю, площею 8,21 га, яка розташована на території Миколаївської районної ради. Акт зареєстровано у книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 58 (а.с. 51, т.1). Відповідно до плану зовнішніх меж земельної ділянки суміжними землекористувачами є, зокрема, ОСОБА_5 та ОСОБА_3 .
Між цим, за заявами ОСОБА_2 . Українським бюро лінгвістичних експертиз були складені експертні висновки від 28.09.2020 № 056/1877-m та від 25.01.2021 № 056/80-m (а.с. 14, 52, т.1), в яких експертом вказано, що прізвища ОСОБА_6 (державний акт на право приватної власності на землю, паспорт, записи ОСОБА_2 ) та ОСОБА_6 (архівні витяги з рішень Миколаївської районної ради народних депутатів Одеської області щодо відводу земельних ділянок та щодо виділення земельної ділянки, запис ОСОБА_2 ) попри розбіжності в документах, наданих для експертизи, а також в інших документах зазначеної особи, є ідентичними.
Відповідно до довідки Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області від 22.09.2020 № 1941 (а.с. 36, т.1), у власності ОСОБА_2 , голови ФГ «Серпанок», з 1999 року, згідно з державним актом на право приватної власності на землю серії І-ОД № 068085, перебуває земельна ділянка площею 8,21 га, яка обробляється та використовується відповідно до екологічних норм та правил.
В цей же час, відповідно до витягів з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 12.10.2020 № НВ-5115251892020 та від 18.02.2020 № НВ-5113785282020 (а.с. 33-35, т.1; а.с. 67-69, т.2), 18.02.2020 було проведено державну реєстрацію земельної ділянки, площею 8,17 га з присвоєним кадастровим номером: 5123555100:01:001:0351, що розташована на території Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області. Право власності на земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі рішення Миколаївської селищної ради Миколаївського району Одеської області від 23.03.1993 та державного акту від 01.04.1993. Відповідно до опису меж, який є додатком до витягу, суміжними землекористувачами цієї земельної ділянки є ОСОБА_5 (земельна ділянка з кадастровим номером 5123555100:01:001:0554) та ОСОБА_1 (земельна ділянка з кадастровим номером 5123558100:01:001:0202).
Відповідно до листа Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 12.11.2020 № В-1223/0-1211/6-20 (а.с. 65, т. 2) повідомляється, що до Державного земельного кадастру надійшли відомості про державну реєстрацію права власності на земельні діялянки з кадастровими номерами: 5123555100:01:001:0351 та 5123558100:01:001:0202 за ОСОБА_1 .
У відповіді на адвокатський запит представника позивача (а.с. 16, т.1) Миколаївська селищна рада Миколаївського району Одеської області повідомила, зокрема, що: суміжниками ОСОБА_1 (кадастровий номер 5123555100:01:001:0351) являються ОСОБА_1 (кадастровий номер 5123558100:01:001:0202) та ОСОБА_5 (кадастровий номер 5123555100:01:001:0554); виходячи зі змісту рішення Миколаївської селищної ради від 23.09.1998, ОСОБА_1 звертався з відмовою від земельної ділянки, загальною площею 21,21 га, у тому числі, приватна власність - 8,21 га та постійне користування - 13,00 га. Також у відповіді повідомлено, що отримати копії відповідних рішень та заяви можна в архівному відділі Миколаївської райдержадміністрації.
В подальшому, рішенням Миколаївського районного суду Одеської області від 21.07.2022 у справі № 508/363/21 (а.с. 18-23, т.1) було задоволено позов відповідача-1 у даній справі, визнано протиправним та скасовано рішення ІІІ сесії ХХІІІ скликання Миколаївської селищної ради народних депутатів Миколаївського району Одеської області «Про припинення права користування землею головою селянського (фермерського) господарства від 23.09.1998, яким припинено право приватної власності на земельну ділянку, площею 8,21 га і постійне користування 13,00 га ріллі, надану ОСОБА_1 із земель запасу, розташованих на території Миколаївської селищної ради. Проте постановою Одеського апеляційного суду від 21.03.2023 вказане рішення суду від 27.01.2022 у справі № 508/363/21 було скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено (а.с. 37-45, т.1). Так, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції правильно вирішив, що позов є обґрунтованим, проте не врахував, що ОСОБА_1 був пропущений строк позовної давності для звернення до суду з відповідним позовом. Зокрема, у постанові суду апеляційної інстанції зазначено, що обставина того, що ОСОБА_2 є користувачем спірної земельної ділянки, не могла бути не поміченою ОСОБА_1 , з огляду на дані, які вказані у кадастровому плані земельної ділянки, яку ОСОБА_1 успадкував від померлого батька. Також суд наголосив, що суд першої інстанції не звернув увагу на обставину того, що спірна земельна ділянка знаходиться поміж земельних ділянок, що належать батькам ОСОБА_1 .
Позивач вважає, що через бездіяльність Миколаївської селищної ради, яка, після ухвалення рішення від 23.09.1998 “Про припинення права користування землею головою селянського / фермерського / господарства», не вчинила дії, спрямовані на вилучення другого примірника державного акту від 02.04.1993 №138 у ОСОБА_1 (попереднього власника спірної земельної ділянки, який в добровільному порядку відмовився від неї) та не внесла записи в книгу реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою про вилучення земельної ділянки та другого примірника державного акту № 138 від 02.04.1993, ОСОБА_1 отримав можливість у 2020 році скористатися наявним у нього оригіналом спірного державного акту та зареєструвати за собою право власності на спірну земельну ділянку, яка передана позивачу для ведення селянського (фермерського) господарства.
Вказані обставини стали підставою для звернення до суду з відповідним позовом.
Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення діючого законодавства з урахуванням фактичних обставин справи.
Суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним та скасування Державного акту на право приватної власності на землю від 01.04.1993, оскільки визнання недійсним державного акта саме по собі не призводить до повернення майна чи відновлення володіння, а отже не є належним способом захисту. У подібних правовідносинах належним способом є віндикаційний позов про витребування майна. З урахуванням чинного правового регулювання, за яким право власності на земельні ділянки оформлюється шляхом державної реєстрації, задоволення вимоги про визнання недійсним державного акта не вирішує спір про право і не забезпечує поновлення прав позивача.
Також суд зазначив про відсутність порушень норм чинного станом на дату складання спірного акта законодавства.
Скаржник вважає, що саме існування такого акта створює можливість для зловживань, а його визнання недійсним усуне порушення та унеможливить подальші незаконні дії та вважає обраний спосіб захисту належним та ефективним, оскільки судова практика допускає визнання недійсними як рішень органів влади, так і самих державних актів як самостійного способу захисту. При цьому наголошується, що ефективний спосіб захисту не обмежується виключно віндикаційними вимогами, а має обиратися з урахуванням конкретних обставин справи та реальної можливості відновлення порушеного права
Судова колегія відхиляє зазначені доводи Позивача та вважає висновок суду першої інстанції правильним з огляду на наступне.
За змістом статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Статтею 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного Позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати Позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)).
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію.
Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).
Надаючи правову оцінку належності обраного Позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Сполученого Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов'язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 5 квітня 2005 року у справі "Афанасьєв проти України" (заява № 38722/02)).
Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Тож у кожному конкретному спорі суд насамперед повинен оцінювати застосовувані способи захисту порушених прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також ураховувати критерії ефективності таких засобів захисту та передбачені статтею 13 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) обмеження щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав будь-якою особою.
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.
Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17).
Предметом позову у цій справі є вимоги позивача до відповідачів про визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю від 01.04.1993, зареєстрованого в книзі реєстрації державних актів на право приватної власності на землю за № 138.
Як встановлено судом, спірним державним актом було посвідчено право власності відповідача-1 на земельну ділянку, площею 8,21 га, яка розташована на території Миколаївської селищної ради народних депутатів, набуте на підставі рішення Миколаївської селищної ради від 23.03.1993.
В подальшому, на підставі цього рішення ради та спірного державного акту до Державного земельного кадастру були внесені відомості про право власності відповідача-1 на земельну ділянку, якій присвоєний кадастровий номер 5123555100:01:001:0351, при цьому, як пояснив відповідач-1, перед реєстрацією земельної ділянки в Реєстрі, було проведено її дослідження, за результатом якого площу цієї земельної ділянки було зменшено до 8,17 га.
Матеріали справи містять архівні копії рішень Миколаївської селищної ради народних депутатів, зокрема, від 23.09.1998, з якого вбачається, що селищна рада припинила право власності відповідача-1 на спірну земельну ділянку за заявою ОСОБА_1
ОСОБА_2 , який є співзасновником СГ «Серпанок», 16.09.1999 був виданий державний акт про право власності на цю ж земельну ділянку, яким засвідчено, що земельна ділянка передана для ведення селянського (фермерського) господарства.
У зв'язку з вищенаведеним, позивач вважає, що ОСОБА_1 безпідставно зареєстрував в ДЗК право власності на спірну земельну ділянку, яка, за позицією позивача, належить ФГ «Серпанок», а тому позивач вважає, що наявні підстави для визнання недійсним спірного державного акту.
Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності (стаття 386 Цивільного кодексу України). Зокрема право власності може бути захищено шляхом речово-правових засобів: пред'явлення віндикаційного та негаторного позовів; також шляхом допоміжно речово-правових засобів захисту, у формі пред'явлення позову про визнання права власності тощо.
Відповідно до норм статей 16, 391, 386 ЦК України власник вправі звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 Цивільного кодексу України).
Згідно з частиною першою статті 388 Цивільного кодексу України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб'єктом.
Набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна.
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння Відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за Позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за Відповідачем, а не за іншою особою.
У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, інші вимоги власника, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 Цивільного кодексу України, є неналежними.
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.
Позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.
Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.
Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння Позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що Позивач їх не оскаржив [постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05.12.2018 у справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункти 38-39), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168).
Отже, власник, майно якого вибуло з його законного володіння, може захистити своє майнове право шляхом пред'явлення віндикаційного позову (про витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України) без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами).
Подібна правова позиція викладена у пунктах 143 - 151 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2024 у справі № 204/8017/17, яка враховується судом в силу частини четвертої статті 236 ГПК України при розгляді даної справи.
Обрання Позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові, подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 52), від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 (пункт 8.2).
З огляду на вищезазначене, судова колегія вважає, що позовні вимоги щодо визнання недійсним Державного акту на право власності не забезпечують відновлення порушених прав та законних інтересів Позивача.
У зв'язку з наведеним судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю від 01.04.1993, зареєстрованого в Книзі реєстрації державних актів на право приватної власності на землю за № 138, та відхиляє доводи апеляційної скарги Позивача.
В даному випадку, суд першої інстанції ухвалюючи оскаржуване рішення вірно застосував положення національного законодавства, надав вірну оцінку спірним правовідносинам у контексті зазначених норм, у зв'язку із чим, колегія суддів дійшла висновку про правомірність висновку, викладеного місцевим господарським судом у рішенні, яке переглядається в апеляційному порядку, а доводи апелянта, зазначені ним в апеляційній скарзі є такими, що не спростовують висновків суду.
Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").
Тому інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів не бере до уваги, оскільки вони висновків суду не спростовують та з урахуванням всіх обставин даної справи, встановлених судом, не впливають на правильність вирішення спору по суті та остаточний висновок.
Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням того, що наведені в апеляційній скарзі порушення не знайшли свого підтвердження, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення Господарського суду Одеської області від 13.01.2026 у справі №916/2767/25.
За таких обставин, апеляційна скарга на рішення задоволенню не підлягає, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у даній справі залишається без змін.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 129, 253, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
Апеляційну скаргу Фермерського господарства “СЕРПАНОК» на рішення Господарського суду Одеської області від 13.01.2026 у справі №916/2767/25 - залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Одеської області від 13.01.2026 у справі №916/2767/25 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення згідно зі статтями 286-289 ГПК України.
Повний текст постанови складено 14.05.2026.
Головуючий суддя А.І. Ярош
Судді: Г.І. Діброва
Н.М. Принцевська