ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
11 травня 2026 року Справа № 918/1242/24
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуюча суддя Коломис В.В., суддя Романюк Ю.Г. , суддя Саврій В.А.
секретар судового засідання Політуча В.В.
за участю представників сторін:
органу прокуратури - Мельничук Л.О.;
позивача - Галицька А.О.;
відповідача-2 - Тарасюта Н.В. (в режимі відеоконференції);
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Рівненської області від 18 лютого 2026 року у справі № 918/1242/24 (суддя Бережнюк В.В.)
за позовом Керівника Вараської окружної прокуратури в інтересах держави в особі позивача Західного офісу Держаудитслужби
до Приватного підприємства "Екоспецприлад"
до Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" в особі Філії Відокремлений підрозділ "Рівненська атомна електрична станція"
третя особа без самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача Південно-західне міжобласне територіальне відділення Антимонопольного комітету України
про визнання недійсним договору та стягнення коштів
Рішенням Господарського суду Рівненської області від 18 лютого 2026 року у справі №918/1242/24 в задоволенні позову Керівника Вараської окружної прокуратури в інтересах держави в особі позивача Західного офісу Держаудитслужби до Приватного підприємства "Екоспецприлад", Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" в особі Філії Відокремлений підрозділ "Рівненська атомна електрична станція", третя особа без самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача Південно-західне міжобласне територіальне відділення Антимонопольного комітету України про визнання недійсним договору та стягнення коштів, відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, Перший заступник керіника Рівненської обласної прокуратури звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення місцевого господарського суду скасувати та прийняти нове судове рішення, яким позов задоволити.
Обгрунтовуючи свої вимоги апелянт посилається на порушення Господарським судом Рівненської області норм матеріального та процесуального права, а також на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 23 березня 2026 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Рівненської області від 18 лютого 2026 року у справі № 918/1242/24. Призначено справу № 918/1242/24 до розгляду на 11 травня 2026 року об 11:30 год.
У письмових поясненнях Західний офіс Держаудитслужби зазначає про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в його особі у цій справі, оскільки заходи державного фінансового контролю щодо спірної закупівлі не проводилися, порушення законодавства у встановленому порядку не виявлялися та не документувалися, у зв'язку з чим у зазначеного органу відсутні повноваження на звернення до суду в таких правовідносинах, а відтак і відсутні передбачені законом підстави для здійснення прокурором представництва інтересів держави.
Відповідач-2 у відзиві на апеляційну скаргу вважає оскаржуване рішення місцевого господарського суду законним та обґрунтованим, а тому просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
У запереченнях прокурор зазначає, що доводи Західного офісу Держаудитслужби про відсутність підстав для його залучення як позивача є необґрунтованими, оскільки цей орган наділений повноваженнями у сфері публічних закупівель та правом звернення до суду, однак, будучи обізнаним про виявлені порушення, не вжив жодних заходів реагування. Прокурор вказує, що за таких обставин наявні передбачені законом підстави для представництва інтересів держави, з огляду на необхідність захисту публічних інтересів у сфері використання бюджетних коштів.
В судове засідання представник відповідача-1 та представник третьої особи не з'явилися, про причини неявки суд не повідомили.
Частинами 11, 12 статті 270 ГПК України, яка визначає порядок розгляду апеляційної скарги, встановлено, що суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Оскільки всі учасники провадження у справі були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, при цьому явка учасників судового процесу обов'язковою не визнавалась, а матеріали справи достатньо характеризують спірні правовідносини, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в даному судовому засіданні за відсутності представника відповідача-1 та представника третьої особи.
Безпосередньо в судовому засіданні прокурор, представник позивача та представник відповідача-2 повністю підтримали вимоги та доводи, викладені відповідно в апеляційній скарзі, відзиві на неї, письмових поясненнях та запереченнях.
Колегія суддів, заслухавши пояснення прокурора, представника позивача та представника відповідача-2, розглянувши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, вважає, що у задоволенні вимог апеляційної скарги слід відмовити, рішення місцевого господарського суду - залишити без змін.
При цьому колегія суддів виходила з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, 22 лютого 2019 року Відокремленим підрозділом "Рівненська атомна електрична станція" Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" в електронній системі закупівель "Прозорро" опубліковано оголошення про проведення відкритих торгів за предметом: ДК 021:2015:38430000-8: Детектори та аналізатори (ідентифікатор публічної закупівлі UA-2019-02-22-001273-a), з очікуваною вартістю закупівлі 2 146 670,00 грн без ПДВ.
З матеріалів справи встановлено, що тендерні пропозиції для участі у відкритих торгах подано двома суб'єктами господарювання: Товариством з обмеженою відповідальністю "Науково-технічний центр "Екотехніка", Приватним підприємством "Екоспецприлад", що підтверджується формою реєстру отриманих тендерних пропозицій.
Рішенням тендерного комітету Відокремленого підрозділу "Рівненська атомна електрична станція", оформленим протоколом засідання від 15 березня 2019 року № 20, переможцем торгів визнано Приватне підприємство "Екоспецприлад" з пропозицією, яка відповідала кваліфікаційним критеріям і технічним вимогам та становила 2 571 444,00 грн з ПДВ.
Цим же рішенням вирішено укласти з указаним учасником договір на закупівлю товару 38430000-8 (детектори та аналізатори) в кількості 135 шт.
Як наслідок, 04 квітня 2019 року між Відокремленим підрозділом "Рівненська атомна електрична станція" Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" (далі - Замовник) та Приватним підприємством "Екоспецприлад" (далі - Постачальник) укладено договір поставки № 53-122-01-19-07845 (далі - Договір).
Відповідно до п.1.1 Договору, в порядку та на умовах, визначених цим Договором, Постачальник зобов'язується поставити і передати у власність Замовника продукцію, а Замовник, у свою чергу, зобов'язується оплатити продукцію за кількістю та за цінами, передбаченими у специфікації (Додаток № 1 до Договору).
Згідно з пп. 2.1-2.2 Договору, ціна продукції, що поставляється за цим Договором, становить 2 142 870,00 грн, крім того ПДВ - 428 574,00 грн.
Загальна сума Договору (вартість продукції) становить 2 571 444,00 грн.
При цьому, Договір вважається укладеним з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками (для контрагентів, які їх застосовують), а строк його дії встановлено до 31 грудня 2019 року, тоді як у частині виконання гарантійних зобов'язань постачальника - до спливу гарантійних строків (п.11.1 Договору).
В подальшому, 06 травня 2019 року між сторонами укладено додаткову угоду № 1 до договору поставки № 53-122-01-19-07845 від 04 квітня 2019 року, якою зменшено ціну договору до 1 823 980,00 грн, крім того ПДВ - 364 796,00 грн.
Загальна сума договору відповідно до умов додаткової угоди становить 2 188 776,00 грн.
Крім того, 12 грудня 2019 року замовником оприлюднено звіт про виконання вказаного правочину на загальну суму 1 823 980,00 грн без ПДВ.
Разом із тим, рішенням Адміністративної колегії Південно-західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі - Адміністративна колегія) від 12 квітня 2024 року № 72/25-р/к у справі № 72/17-23 визнано, що Приватне підприємство "Екоспецприлад" та Товариство з обмеженою відповідальністю "Науково-технічний центр "Екотехніка" вчинили порушення, передбачені п.1 ст.50 та п.4 ч.2 ст.6 Закону України "Про захист економічної конкуренції", у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів під час участі у процедурі закупівлі (ідентифікатор закупівлі UA-2019-02-22-001273-a).
Як вбачається з матеріалів справи, вказане рішення Приватним підприємством "Екоспецприлад" не оскаржувалося.
Крім того, відповідно до Зведених відомостей про рішення органів Комітету щодо визнання вчинення суб'єктами господарювання порушень законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді спотворення результатів торгів (тендерів) та накладення штрафів, оприлюднених на офіційному вебсайті Антимонопольного комітету України, зазначені суб'єкти господарювання включені до відповідного переліку.
Прокурор, обґрунтовуючи позовні вимоги, зазначає, що антиконкурентні узгоджені дії Приватного підприємства "Екоспецприлад" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-технічний центр "Екотехніка", встановлені рішенням Адміністративної колегії від 12 квітня 2024 року № 72/25-р/к, свідчать про їх умисний характер та спрямованість на спотворення результатів процедури закупівлі, у зв'язку з цим прокурор вважає, що договір, укладений за результатами такої процедури, суперечить інтересам держави і суспільства, та підлягає визнанню недійсним на підставі ч.1 ст.203, ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України із застосуванням наслідків, передбачених ч.3 ст.228 Цивільного кодексу України, зокрема щодо повернення отриманих Приватним підприємством "Екоспецприлад" бюджетних коштів у сумі 2 188 776 грн.
Місцевий господарський суд, розглянувши подані прокурором документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи, проаналізувавши вимоги чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, прийшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
Насамперед, в межах вирішення питання щодо наявності підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави в суді, суд вважає за необхідне надати правову оцінку зверненню прокурора із цим позовом.
Відповідно до п.3 ст.131-1 Конституції України, на прокуратуру України, зокрема, покладається представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, визначених законом.
Таким законом є Закон України "Про прокуратуру", стаття 23 якого передбачає, що представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист відповідних інтересів у суді у випадках, визначених законом.
При цьому, підставою для представництва інтересів держави є порушення або загроза порушення таких інтересів за умови, що їх захист не здійснюється або здійснюється неналежним чином органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб'єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу, водночас інтереси держави повинні насамперед захищатися саме цими суб'єктами, тоді як прокурор, не будучи альтернативним суб'єктом звернення до суду, виконує субсидіарну роль та здійснює представництво лише у зазначених випадках, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постановах від 25 квітня 2018 року у справі № 806/1000/17, від 20 вересня 2018 року у справі №924/1237/17, від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 904/2320/18 та від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18.
Крім того, відповідно до ст.53 ГПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також має право вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті. Також прокурор має право подавати апеляційні та касаційні скарги, заяви про перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами.
При цьому, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, зобов'язаний обґрунтувати, в чому саме полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для такого звернення, а також зазначити орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Таким чином, як вбачається з наведених норм, законодавством визначено дві обов'язкові умови, за наявності яких прокурор вправі здійснювати представництво інтересів держави в суді, а саме: по-перше, наявність порушення або загрози порушення інтересів держави, і, по-друге, нездійснення або неналежне здійснення їх захисту відповідним суб'єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесено такі повноваження, або ж відсутність такого органу.
Водночас, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року у справі №3-рн/99, державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших нормативно-правових актів, при цьому, інтереси держави, безумовно, відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин, оскільки в їх основі лежить потреба у здійсненні загальнодержавних дій і програм, спрямованих, зокрема, на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, забезпечення державної, економічної, інформаційної та екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, а також захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання.
Разом з тим, з огляду на те, що поняття "інтереси держави" є оціночним, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає, з посиланням на відповідні норми законодавства, у чому саме полягає або може полягати порушення матеріальних чи інших інтересів держави, обґрунтовує необхідність їх захисту та зазначає уповноважений орган у відповідних правовідносинах.
При цьому, Конституційний Суд України у зазначеному рішенні також роз'яснив, що під поняттям "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах", слід розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.
Як додатково зазначив Верховний Суд у постанові від 25 квітня 2018 року у справі №806/1000/17, хоча відповідні висновки Конституційного Суду України були сформульовані у контексті тлумачення норм Арбітражного процесуального кодексу України, який втратив чинність, однак наведене розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього поняття у ст.131-1 Конституції України та ст.23 Закону України "Про прокуратуру".
Отже, поняття "інтереси держави" охоплює широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються вичерпній класифікації, відтак їх наявність у кожному конкретному випадку підлягає самостійній оцінці суду при вирішенні питання щодо правомірності звернення прокурора, при цьому, як слушно зауважено у правозастосовній практиці, надмірна формалізація цього поняття, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора щодо захисту суспільно значущих інтересів.
Водночас, ще однією обов'язковою умовою для здійснення прокурором представництва інтересів держави є саме факт нездійснення або неналежного здійснення такого захисту компетентним органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб'єктом владних повноважень.
Крім того, відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, сторонами судового розгляду є позивач і відповідач, які користуються рівними процесуальними правами, зокрема, правом на юридичну допомогу. Водночас, підтримка прокуратурою однієї зі сторін може вважатися виправданою за певних умов, зокрема, якщо йдеться про захист вразливих осіб, які не здатні самостійно захистити свої інтереси, або у випадках, коли правопорушення зачіпає значну кількість осіб чи потребує захисту реальних державних інтересів або майна (зокрема, рішення у справах "Korolev v. Russia", п.33, та "Menchinskaya v. Russia", п.35).
Судом враховано, що відповідно до Статуту Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом", який визначає його правовий статус, цілі та засади діяльності та затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2021 року № 302, вказане підприємство є державним комерційним підприємством, утвореним, зокрема, на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 1996 року № 1268 "Про створення національної атомної енергогенеруючої компанії "Енергоатом" із змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2004 року №543.
В даному випадку, як встановлено судами першої та апеляційної інстанції, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави, при цьому, таке представництво спрямоване на їх комплексний захист, порушених, зокрема, внаслідок прийняття рішення тендерного комітету Відокремленим підрозділом "Рівненська атомна електрична станція", оформленого протоколом засідання від 15 березня 2019 року № 20, а також укладення спірного договору.
Як вбачається з позовної заяви та наданих матеріалів, пред'явлення прокурором позову у даній справі зумовлено порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, що виразилося у вчиненні антиконкурентних узгоджених дій, які, у свою чергу, спотворили результати тендера, призвели до придбання послуг за рахунок коштів юридичної особи публічного права за відсутності реальної конкуренції та за умов формального створення її видимості учасниками процедури закупівлі, внаслідок чого, фактично, було нівельовано саму мету публічної закупівлі - отримання послуги з максимальною економією та ефективністю при мінімальному використанні коштів.
Оцінюючи наведені обставини у їх сукупності, суд, зокрема, звертає увагу на те, що вчинення таких дій та їх наслідки для економіки держави свідчать про невідповідність зазначених фактів як правовій природі здійснення публічних закупівель, що ґрунтується на засадах добросовісної конкуренції, так і інтересам держави та суспільства, оскільки, як наслідок, відбулося розпорядження коштами державного підприємства без дотримання принципів максимальної економії, ефективності та результативності їх витрачання, які, своєю чергою, мають забезпечуватися саме завдяки конкурентному середовищу.
Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що ще однією обставиною, яка свідчить про наявність у даному випадку порушення інтересів держави, є очевидний та безпосередній взаємозв'язок між витрачанням Відокремленим підрозділом "Рівненська атомна електрична станція" Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" відповідних коштів та ефективним виконанням цим підприємством покладених на нього функцій щодо виробництва електроенергії для потреб держави, для належного здійснення яких це підприємство, власне, і було створене.
Аналізуючи вимоги процесуального законодавства, суд зазначає, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, відповідно до ч.4 ст.53 ГПК України, повинен визначити у позовній заяві орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Суд виходить із того, що, з урахуванням усталеної практики Верховного Суду, зокрема постанови Об'єднаної Палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі №924/1256/17 та інших постанов, у тому числі від 13 лютого 2019 року у справі №906/296/18, від 20 лютого 2019 року у справі № 912/894/18, від 10 квітня 2019 року у справі №909/569/18, від 15 травня 2019 року у справі №9 11/1497/18, від 21 травня 2019 року у справі №912/895/18, від 29 травня 2019 року у справі № 909/545/18, від 20 листопада 2019 року у справі № 912/2887/18, від 29 липня 2020 року у справі № 924/316/18, від 30 липня 2020 року у справі № 904/5598/18, від 01 вересня 2020 року у справі № 911/1534/19 та від 06 жовтня 2020 року у справі № 905/121/19, Державна аудиторська служба України є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у правовідносинах щодо публічних закупівель, зокрема, шляхом звернення до суду з позовами про визнання недійсними договорів про закупівлю.
Зазначений висновок, як вбачається, узгоджується і з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 905/73/22, відповідно до якої територіальні органи Держаудитслужби наділені повноваженнями щодо здійснення захисту інтересів держави у відповідних правовідносинах.
Крім того, відповідно до п.7 Положення про Державну аудиторську службу України, остання здійснює свої повноваження як безпосередньо, так і через утворені у встановленому порядку міжрегіональні територіальні органи, які, згідно з постановою Кабінету Міністрів України №266 від 06 квітня 2016 року, утворюються як юридичні особи публічного права, при цьому, як визначено наказом Держаудитслужби України від 02 червня 2017 року №23, Західний офіс Держаудитслужби реалізує відповідні повноваження, зокрема, на території Рівненської області.
За таких обставин, суд доходить висновку, що саме Західний офіс Держаудитслужби є суб'єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесено здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах.
Разом з тим, як вбачається з положень законодавства та усталеної судової практики, другим обов'язковим елементом для здійснення прокурором представництва інтересів держави є факт нездійснення або неналежного здійснення захисту таких інтересів відповідним суб'єктом владних повноважень, при чому, обґрунтування зазначених обставин покладається на прокурора з урахуванням конкретних обставин справи.
При цьому, Верховний Суд у постанові від 19 липня 2018 року у справі № 822/1169/17 наголосив, що захист інтересів держави покладається, насамперед, на відповідні суб'єкти владних повноважень, тоді як прокурор не є альтернативним суб'єктом звернення до суду, однак, з метою недопущення залишення таких інтересів без захисту, виконує субсидіарну роль, замінюючи у судовому провадженні відповідний орган у разі його бездіяльності або неналежного здійснення повноважень.
Аналогічний підхід відображено і у постанові Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, відповідно до якої прокурор набуває право на представництво у разі, якщо уповноважений орган не здійснює захисту або здійснює його неналежним чином.
Водночас, як зазначено у пункті 77 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18, бездіяльність компетентного органу означає, що такий орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав необхідні повноваження для їх захисту, однак у розумний строк не звернувся до суду, що, у свою чергу, є підставою для реалізації прокурором представницьких повноважень.
Як вбачається з матеріалів справи, Вараською окружною прокуратурою, з дотриманням вимог ст.23 Закону України "Про прокуратуру", листом від 14 листопада 2024 року № 52-2400вих-24 повідомлено Західний офіс Держаудитслужби про наявність порушення інтересів держави у зв'язку з укладенням договору поставки від 04 квітня 2019 року №53-122-01-19-07845, результати закупівлі за яким були спотворені антиконкурентними узгодженими діями, а також витребувано інформацію щодо вжитих заходів реагування.
Разом з тим, з відповіді Управління Західного офісу Держаудитслужби в Рівненській області від 21 листопада 2024 року №131705-17/2781-2024 встановлено, що заходи державного фінансового контролю не проводились, порушення у встановленому порядку не встановлювались, а відтак наміри щодо звернення до суду чи вжиття інших заходів реагування відсутні.
За таких обставин, враховуючи, що компетентний орган, будучи обізнаним про можливе порушення інтересів держави, не вжив заходів щодо їх захисту у розумний строк, суд доходить висновку про наявність підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави в особі Західного офісу Держаудитслужби шляхом пред'явлення даного позову, а також про дотримання прокурором вимог ст.23 Закону України "Про прокуратуру".
З огляду на викладене, суд погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави у даній справі та вважає їх обґрунтованими і такими, що відповідають вимогам законодавства.
Надаючи правову оцінку обставинам у справі, колегія суддів зазначає, що ч.1 ст.202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
При цьому, ст.203 ЦК України встановлює загальні вимоги до правочину, зокрема, його зміст не може суперечити законодавству та моральним засадам суспільства, а волевиявлення має бути вільним і спрямованим на реальне настання правових наслідків.
Разом з тим, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 ЦК України).
Загальні підстави недійсності правочину визначені ст.215 ЦК України, а правові наслідки - ст.216 цього Кодексу.
Зокрема, підставою недійсності є недодержання вимог, встановлених ст.203 ЦК України на момент вчинення правочину.
Водночас, закон розрізняє нікчемні та оспорювані правочини: перші є недійсними в силу закону, тоді як другі можуть бути визнані недійсними судом за наявності відповідних підстав.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд має встановити обставини, з якими закон пов'язує їх недійсність, а також зазначити, у чому саме полягає неправомірність дій сторін і яким нормам законодавства суперечить правочин.
Окремо слід врахувати, що ч.3 ст.228 ЦК України допускає визнання правочину недійсним у разі його невідповідності інтересам держави і суспільства та передбачає спеціальні наслідки залежно від наявності умислу сторін.
Разом з тим, законодавство не містить чіткого визначення понять "інтерес" та "інтереси держави і суспільства", що зумовлює необхідність їх оцінки у кожному конкретному випадку.
Як роз'яснено у Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004, охоронюваний законом інтерес є самостійним об'єктом судового захисту.
Водночас, державні інтереси пов'язані із забезпеченням загальнодержавних функцій, що узгоджується з правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною, зокрема, у рішенні від 08 квітня 1999 року №3-рп/99.
З огляду на це, поняття "інтереси держави" має оціночний характер і підлягає встановленню з урахуванням обставин конкретної справи.
Отже, аналіз ч.3 ст.228 ЦК України дає підстави для висновку, що ознаками правочину, який суперечить інтересам держави і суспільства, є його спрямованість на порушення правового господарського порядку та наявність умислу сторін.
Метою такого правочину є досягнення результату, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.
Таким чином, для вирішення спору необхідно встановити характер такої мети, обсяг виконання зобов'язань сторонами та наявність умислу у кожної зі сторін.
Водночас, колегія суддів звертає увагу, що не кожне порушення законодавства при укладенні договору свідчить про його невідповідність інтересам держави і суспільства.
При цьому, наявність умислу означає, що сторони усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність правочину та суперечність його мети інтересам держави, а також прагнули або свідомо допускали настання таких наслідків, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 922/1391/18.
Колегія суддів звертає увагу, що Верховний Суд у складі Об'єднаної Палати Касаційного господарського суду 19 грудня 2025 року здійснив касаційний перегляд рішення Господарського суду Харківської області від 22 листопада 2023 року та постанови Східного апеляційного господарського суду від 24 січня 2024 року у справі № 922/3456/23, предметом якої було, зокрема, визнання недійсними рішення тендерного комітету, договору про закупівлю товарів та стягнення коштів.
При цьому, як вбачається зі змісту зазначеної справи, на вирішення касаційної інстанції було поставлено принципове правове питання щодо застосування положень ч.3 ст.228 ЦК України до спірних правовідносин.
Зокрема, йшлося про те, чи може укладений правочин, а саме договір на закупівлю світильників та освітлювальної арматури вважатися таким, що не відповідає інтересам держави і суспільства, суперечить їх моральним засадам та вчинений з метою, яка завідомо є протиправною з огляду на такі інтереси.
Водночас, Верховний Суд досліджував зазначене питання в контексті встановлених обставин щодо вчинення стороною правочину антиконкурентних узгоджених дій, відповідальність за які прямо передбачена чинним законодавством, зокрема п.1 ст.50 та ст.52 Закону України "Про захист економічної конкуренції".
Отже, наведена правова позиція Верховного Суду має істотне значення для правильного вирішення даного спору, оскільки дозволяє оцінити, чи саме по собі вчинення антиконкурентних узгоджених дій при укладенні договору може свідчити про його спрямованість на порушення інтересів держави і суспільства у розумінні ст.228 ЦК України.
Так, приймаючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, Верховний Суд у складі Об'єднаної Палати Касаційного господарського суду у постанові від 19 грудня 2025 року, зокрема, сформулював такі правові висновки:
"Щодо підстав для застосування до спірних відносин ч. 3 ст. 228 ЦК України
61. Предметом спору у справі, яка переглядається, є вимоги прокурора про визнання недійсним рішення тендерного комітету СКП "Харківзеленбуд", оформленого протоколом від 13 листопада 2019 року № 338, та Договору як таких, що вчинені з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а також вимоги про застосування наслідків недійсності цього договору, шляхом стягнення з ПП "ЛСВ "Моноліт" на користь СКП "Харківзеленбуд" коштів, отриманих за результатами виконання договору про закупівлю товарів, у розмірі 2 370 000,00 грн, а з СКП "Харківзеленбуд" - в дохід державного бюджету (на підставі ч.3 ст.228 ЦК України).
62. СКП "Харківзеленбуд" у касаційній скарзі стверджувало, що для суб'єктів господарювання, які порушили норми Закону "Про захист економічної конкуренції", зокрема, у разі вчинення антиконкурентних узгоджених дій, чинним законодавством передбачена відповідальність у вигляді штрафу (ст.52 Закону "Про захист економічної конкуренції") та певні обмеження щодо прийняття участі у процедурах закупівлі протягом наступних трьох років після притягнення до відповідальності за вчинення таких дій (п.4 ч.1 ст.17 Закону "Про публічні закупівлі"), а відтак, намагання прокурора додатково стягнути з ПП "ЛСВ Моноліт" кошти за фактично виконаним належним чином договором є покладенням на останнього надмірної відповідальності.
63. Отже ключовим питанням цієї справи є наявність підстав для застосування ч.3 ст.228 ЦК.
64. Згідно з цією нормою у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
65. Аналогічна за змістом норма містилася у ч.1 ст.208 ГК України (яка була чинною у період існування спірних відносин).
Щодо правової природи наслідків недійсності правочину, передбачених ч.3 ст. 228 ЦК України
66. Стягнення всього отриманого за недійсним правочином у дохід держави є конфіскацією, яка за своєю правовою природою не є цивільно-правовим інститутом. У первісній редакції ЦК України, який набув чинності 01 січня 2004 року, такої норми не існувало. Однак Законом "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Податкового кодексу України" від 02 грудня 2010 року ст.228 була доповнена ч.3, присвяченою недійсності правочинів, що не відповідають інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
67. Щодо конфіскаційного характеру санкцій, передбачених ч.3 ст.228 ЦК України неодноразово висловлювався ще Верховний Суд України, а після 2017 року - і Верховний Суд (постанови від 20 червня 2018 року у справі №802/470/17-а, від 16 жовтня 2019 року у справі №2а-1670/8497/11, від 25 липня 2023 року у справі №160/14095/21 від 13 листопада 2024 року у справі №911/934/23).
68. Наслідки, передбачені реченнями 2-3 ч.3 ст.228 ЦК, не спрямовані на поновлення майнової сфери постраждалого учасника цивільно-правових правовідносин. Передбачені законом санкції мають за мету покарати осіб, які вчинили заборонений законодавством правочин. Це єдина норма ЦК України, яка містить каральні заходи (санкції).
69. За загальним правилом правовим наслідком недійсності правочинів є повернення сторін в стан, що передував укладенню правочину (абз.2 ч.1 ст.216 ЦК України). Такий правовий наслідок спрямований на те, аби нівелювати все, що відбулося і зробити його юридично незначущим.
70. Супроводжувальним правовим наслідком недійсності правочину є можливість відшкодування винною стороною правочину збитків та моральної шкоди, завданої другій стороні правочину. Такий правовий наслідок спрямований на те, аби досягти компенсації понесених такою стороною втрат, тобто є проявом дії компенсаційних засад цивільного права.
71. Оскільки відшкодування збитків та моральної шкоди є видом цивільно-правової відповідальності, їх стягнення відбувається на користь приватної особи, в її інтересах і саме задля неї.
72. У ч.3 ст.228 ЦК України передбачаються зовсім інші правові наслідки:
- які спрямовані не на позначене вище, а на реакцію з боку держави на правопорушення сторони/сторін правочину;
- ініціатором цих правових наслідків є держава, а не сторона правочину;
- ці правові наслідки встановлені в публічних інтересах (як їх розуміє держава), а не в приватноправових;
- наслідки полягають не у відновленні становища, що існувало до вчинення правочину, а на вилучення майна;
- ці правові наслідки не можна розцінювати як відшкодування збитків.
73. Такі правові наслідки не можна віднести до компенсаційних, адже вони є сутнісно іншими і являють собою різновид конфіскації майна державою.
Щодо відповідності приписів ч.3 ст.228 ЦК України критеріям ЄСПЛ щодо сумісності втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями ст.1 Першого протоколу до Конвенції
74. Вирішуючи питання щодо застосування ч.3 ст.228 ЦК України суд має враховувати що санкції, передбачені ч.3 ст.228 ЦК України, ч.1 ст.208 ГК України є не компенсаційними, а конфіскаційними санкціями, які передбачають стягнення усього отриманого за правочином на користь держави. Ці санкції спрямовані не на відновлення правового стану, який існував до порушення, а на покарання осіб, які порушили законодавчу заборону вчиняти правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства.
75. Конфіскація без вироку суду (Non-Conviction Based Confiscation - NCBC) розглядається ЄСПЛ як втручання у право власності, захищене ст.1 Першого протоколу до Конвенції.
76. Застосування наслідків, передбачених ч.3 ст.228 ЦК України є втручанням держави у право власності приватних осіб. Тому підлягає застосуванню ст.1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідно до зазначеної статті, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
77. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ, критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями ст.1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;
- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;
- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення".
89. Найбільш релевантною до справи, що переглядається, є справа "Kurban v. Turkey" (рішення від 24 листопада 2020 року, заява №75414/10). Заявник (ОСОБА_1) разом з партнером уклали державний закупівельний контракт на виконання будівельних робіт і внесли відповідний завдаток (гарантію). Згодом органи влади виявили, що на момент участі в тендері проти заявника вже було порушено кримінальне провадження (пред'явлено обвинувачення) щодо маніпулювання попередніми державними закупівлями. На цій підставі національні органи скасували чинний контракт із заявником та конфіскували його завдаток. Заявник оскаржував конфіскацію завдатку як непропорційне втручання у право власності. ЄСПЛ визнав розірвання конфіскацію завдатку втручанням у право власності (ст.1 Першого протоколу), яке мало легітимну мету - захист публічних фінансів, запобігання змовам та забезпечення чесної конкуренції у сфері державних закупівель. Незважаючи на легітимну мету, Суд встановив порушення через непропорційність застосованого заходу. Національне законодавство вимагало виключення особи з тендеру, якщо їй пред'явлено обвинувачення (превентивний захід, спрямований на запобігання подальшим порушенням). Обвинувачення було зареєстровано ще до укладення контракту, але заявник не знав про це. Крім того, органи влади з великою затримкою повідомили про це тендерний орган і фактично самі дозволили заявнику укласти контракт. Скасувавши контракт і конфіскувавши завдаток після укладення та часткового виконання угоди, держава переклала на заявника фінансовий тягар власної адміністративної недбалості (несвоєчасного виконання своїх обов'язків з перевірки). Втручання було визнане надмірним, оскільки держава не змогла забезпечити належне виконання своїх обов'язків на ранньому етапі процедури. Суд також вважав, що навіть якщо розірвання договору було необхідним і неминучим, принцип справедливого балансу вимагав би принаймні застосування менш суворого заходу, що полегшив би фінансове навантаження на заявника, такого як повернення його гарантії та відшкодування частини або всіх його витрат.
90. ЄСПЛ вказав, що в конкретних обставинах цієї справи заявник мав принаймні законні очікування щодо можливості покладатися на договір і виконати його, а також очікувати повернення своєї гарантії, і це може розглядатися, для цілей ст.1 Першого протоколу, як пов'язане з майновими правами, наданими заявнику за договором.
91. Враховуючи викладені вище висновки ЄСПЛ щодо конфіскації без вироку суду Об'єднана палата вважає, що у справі, яка переглядається, при застосуванні конфіскаційної санкції, передбаченої ч.3 ст.228 ЦК України, не було дотримано принципу пропорційності як щодо винного учасника правочину, так і щодо того учасника, який діяв добросовісно, виходячи з такого.
А. Щодо винної особи
92. У наведених вище справах ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на те, що для дотримання принципу пропорційності цивільна конфіскація має стосуватися майна, яке було отримане від злочинної діяльності, незаконного збагачення, майна, джерела походження якого сторона не могла пояснити, або майна, яке безпосередньо використовувалося при здійсненні злочинної діяльності. ЄСПЛ також визнав небезпечною тенденцію поширення конфіскації без вироку суду на випадки звичайних адміністративних порушень.
93. Верховний Суд у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 922/1391/18 вказав, що здійснивши правовий аналіз ч.3 ст.228 ЦК України можна дійти висновку, що ознаками недійсного господарського договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, є спрямованість цього правочину на порушення правового господарського порядку та наявність умислу (наміру) його сторін, які усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору. Метою такого правочину є його кінцевий результат, якого бажають досягти сторони. Мета завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.
94. Отже, для застосування приписів ч.3 ст.228 ЦК України прокурор у цій справі мав довести, що сам правочин (придбання світильників комунальним підприємством) за своєю суттю є протиправним, спрямованим на порушення інтересів держави та суспільства. Втім, прокурор цього не доводив, стверджував про порушення правил конкуренції, які мали місце під час проведення закупівлі.
95. Антиконкурентна поведінка спрямована на спотворення конкуренції між учасниками торгів, але не завжди має за мету завдати шкоди державі чи підривати її інтереси. Тому така поведінка сама по собі не трансформує правочин у такий, що суперечить інтересам держави та суспільства у значенні ч.3 ст.228 ЦК України.
96. Прокурор не доводив, що внаслідок укладення правочину держава понесла майнову шкоду, переплатила кошти або отримала товар/роботу неналежної якості. За цих умов відсутній причинно-наслідковий зв'язок між порушенням конкуренції та погіршенню майнового становища держави, що виключає можливість кваліфікації правочину як такого, що вчинений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.
97. У справі "Kurban v. Turkey" (рішення від 24 листопада 2020 року, заява №75414/10) ЄСПЛ звернув увагу на норми Директиви Європейського Союзу 2014/24/ЄС яка встановлює загальні правила, що застосовуються до укладення державних контрактів на закупівлю. Директива містить правила щодо обов'язкових та факультативних підстав для виключення економічного оператора з участі у процедурі закупівлі. В Директиві вказано, що державні контракти не повинні укладатися з економічними операторами, які брали участь у злочинній організації або були визнані винними у корупції, шахрайстві на шкоду фінансовим інтересам Союзу, терористичних злочинах, відмиванні грошей або фінансуванні тероризму (п.100 преамбули). Замовникам слід надати можливість виключати економічних операторів, які виявилися ненадійними, наприклад, через серйозні порушення, такі як порушення правил конкуренції (п.101 преамбули). Отже, порушення правил конкуренції віднесено Директивою до факультативних підстав виключення економічного оператора (на розсуд замовника закупівлі).
98. Також у цій справі ЄСПЛ вказав, що конфіскація без вироку суду (втрата завдатку, права виконувати договір та отримати оплату за вже виконані роботи, тобто права на покриття вже понесених витрат) є непропорційною у разі визнання недійсним договору, навіть укладеного з порушенням тендерної процедури (особою, яка не мала права брати участь у публічних закупівлях).
99. ЄСПЛ вказав, що навіть якщо розірвання договору було необхідним і неминучим, принцип справедливого балансу вимагав би принаймні застосування менш суворого заходу, що полегшив би фінансове навантаження на заявника, такого як повернення його гарантії та відшкодування частини або всіх його витрат.
100. Об'єднана палата вважає, що враховуючи конфіскаційний характер санкції, передбаченої ч.3 ст.228 ЦКУкраїни, який суд не може змінити, як і зменшити розмір, ця стаття може застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчинені особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання). Ця норма не може бути застосована у випадку порушення суб'єктом господарювання будь-яких норм чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, зокрема законодавства про захист конкуренції.
101. Об'єднана палата звертає увагу на невідповідність норми ч.3 ст.228 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, її каральний характер, притаманний нормам саме публічного, а не приватного права, а також на суттєві логічні невідповідності приписів частин 1, 2 ст.228 ЦК України, які встановлюють що нікчемним є правочин який суперечить публічному порядку, але як наслідок передбачають більш м'які наслідки - двосторонню реституцію та ч.3 цієї статті, яка щодо оспорюваного правочину (який порівняно з нікчемним є не очевидно недійсним і відтак має меншу суспільну небезпеку) встановлює у якості наслідків набагато жорсткішу санкцію - стягнення з винної сторони (сторін) майна на користь держави".
103. Отже, колегія суддів у справі №911/934/23 дійшла висновку про відсутність підстав для застосування ч.3 ст.228 ЦК України як норми внутрішнього законодавства, що за своїм змістом створює підстави для непропорційного втручання держави в право власності приватних осіб, що суперечить приписам Першого протоколу до Конвенції. Такий висновок є загальним, базується на недоліках самої законодавчої норми (тобто він має застосовуватися незалежно від обставин конкретної справи).
104. Тим не менше, Об'єднана палата звертає увагу, що, незважаючи на тривалу публічну критику, ч.3 ст.228 ЦК України так і не була виключена з ЦК України, хоча її аналог у ГК України (ст.208) втратив чинність у зв'язку з втратою чинності цим Кодексом в цілому у 2025 році. Крім того, питання щодо існування цієї норми наразі знаходиться на вирішенні законодавця (проєкт рекодифікації ЦК України) - за таких умов втручання суду у вирішення цього питання не може вважатися доцільним.
105. Враховуючи викладене, Об'єднана палата уточнює висновки, що містяться у постановах від 13 листопада 2024 року у справі № 911/934/23, від 17 жовтня 2024 року у справі №914/1507/23, а також інших постановах колегій суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо застосування ч.3 ст.228 ЦК України, таким чином:
При визначенні підстав для застосування ч.3 ст.228 ЦК України, яка містить санкцію конфіскаційного характеру, не властиву нормам цивільного законодавства, і яка несе в собі високі ризики втручання держави в право власності приватних осіб, суд має враховувати критерії, визначені ЄСПЛ, щодо пропорційності покарання (конфіскації без вироку суду) та можливості обрання менш обтяжливого заходу для винної сторони правочину (двосторонньої реституції, стягнення збитків, штрафу тощо).
Ця стаття може застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчинені особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання). Ця норма не може бути застосована у випадку порушення суб'єктом господарювання будь-яких норм чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, зокрема законодавства про захист конкуренції.
Б. Щодо добросовісної сторони правочину
106. ЄСПЛ звертає увагу на важливість дотримання принципу пропорційності втручання і щодо добросовісного власника майна (у нашому випадку - добросовсної сторони правочину, СКП "Харківзеленбуд").
107. На перший погляд, приписи ч.3 ст.228 ЦК України свідчать про те, що втручання у право володіння майном добросовісного учасника правочину не відбувається, невинна особа не має зазнавати збитків через недійсний правочин, адже сторона має отримати від порушника назад своє майно, а з неї стягується в дохід держави лише те, що вона отримала від порушника.
108. Втім, Об'єднана палата вважає, що за умови застосування відповідних приписів ч.3 ст.228 ЦК України, відбувається непропорційне втручання в право власності й добросовісного учасника.
109. По-перше, добросовісна сторона все одно втрачає очікуваний результат угоди. Вона витратила час, ресурси, можливо зазнала упущеної вигоди і зрештою залишиться ні з чим (лише зі своїм початковим майном/грошима). Якщо правочин був вигідним для неї, позбавлення майна чи прибутку може відчуватися як покарання, хоча умислу з її боку не було.
110. По-друге, конфіскація майна добросовісної сторони (того, що вона отримала від іншого учасника) означає, що держава вилучає майно у особи, яка не вчинила свідомого порушення. Такий крок потребує дуже переконливого обґрунтування публічним інтересом. ЄСПЛ у подібних справах перевіряє, чи не було можливості обмежитися менш суворими заходами щодо невинної особи (справа "Air Canada v. the United Kingdom").
111. Як у справі, що переглядається, так і у справі, від висновків у якій просять відступити, прокурор вочевидь для дотримання принципу пропорційності просив стягнути з добросовісної сторони не майно, отримане за правочином, а кошти, після того як вони будуть стягнуті з винної сторони (у цій справі - з ПП "ЛСВ "Моноліт" на корить СКП "Харківзеленбуд").
112. СКП "Харківзеленбуд" неодноразово стверджувало, що воно несе негативні наслідки від ухвалених судових рішень, оскільки грошові кошти не є речами з індивідуально визначеними ознаками, відтак, неможливо розрізнити власні кошти підприємства і кошти, стягнуті з винної сторони. Скаржник звертав увагу на неодноразове намагання виконати примусово відповідне рішення суду незалежно від того, чи отримані кошти з винної сторони на рахунок комунального підприємства. Отже, ухвалені судами у цій справі рішення означають не лише застосування ч.3 ст.228 ЦК України всупереч її прямим приписам (Об'єднана палата погоджується з доводами скаржника, що при правильному застосуванні цієї норми з нього мали би бути стягнуті товари, отримані за правочином, тобто світильники, а не кошти), але й перекладення тягаря відповідальності на невинну сторону - стягнення з комунального підприємства грошових коштів без отримання ним коштів від винної сторони.
113. Більше того, прокурор стверджує про те, що завдяки порушенням законодавства про захист конкуренції постраждали інтереси держави. Враховуючи, що закупівлю товарів проводило комунальне підприємство за гроші територіальної громади, а не держави, то при спотворенні результатів торгів постраждалою є територіальна громада міста Харкова. Між тим, прокурор у позові просив стягнути кошти в дохід держави (до державного бюджету), а не бюджету міста Харкова (тобто територіальної громади, яка на думку прокурора постраждала від спотворення результату закупівель за комунальні кошти), що суперечить здоровому глузду і у сукупності з негативними майновими наслідками для комунального підприємства є очевидно непропорційним втручанням в право власності територіальної громади міста Харкова".
З урахуванням положень ч.ч.5-6 ст.13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", колегія суддів зазначає, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідні норми права.
Водночас, такі правові висновки підлягають врахуванню іншими судами при застосуванні відповідних норм права, що забезпечує єдність судової практики та передбачуваність правозастосування.
Колегія суддів, з огляду на приписи ч.4 ст.236 ГПК України, враховує наведені вище правові висновки Верховного Суду, викладені у справі № 922/3456/23, оскільки правовідносини у цій справі є подібними.
Так, подібність правовідносин зумовлена однаковим предметом спору та правовими підставами позову, зокрема щодо застосування положень ч.3 ст.228 ЦК України при вирішенні вимог про визнання недійсними договорів та стягнення коштів.
При цьому, оцінюючи доводи сторін та встановлені обставини справи, колегія суддів враховує, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, обґрунтовано виходив із недоведеності прокурором обставин, які б свідчили про протиправність спірного правочину та його спрямованість на порушення інтересів держави і суспільства, водночас перевіркою матеріалів справи підтверджено, що прокурором не доведено ані того, що спірний правочин (договір №53-122-01-19-07845 від 04 квітня 2019 року) за своєю суттю є таким, що суперечить публічним інтересам, ані того, що внаслідок його укладення держава зазнала майнової шкоди, здійснила надмірні витрати або отримала товар чи послуги неналежної якості.
За таких обставин, відсутній причинно-наслідковий зв'язок між встановленим порушенням законодавства про захист економічної конкуренції та можливим погіршенням майнового становища держави, що виключає можливість кваліфікації спірного правочину як такого, що вчинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.
Колегія суддів також враховує правову позицію Верховного Суду, викладену, зокрема, у пункті 95 постанови Об'єднаної Палати Касаційного господарського суду від 19 грудня 2025 року у справі № 922/3456/23, відповідно до якої антиконкурентна поведінка, будучи спрямованою на спотворення конкуренції між учасниками торгів, сама по собі не свідчить про наявність мети завдання шкоди державі чи підриву її інтересів, а відтак не трансформує правочин у такий, що суперечить інтересам держави і суспільства у розумінні ч.3 ст.228 ЦК України.
З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції наголошує, що сам лише встановлений рішенням Антимонопольного комітету України факт вчинення антиконкурентних узгоджених дій під час участі у процедурі закупівлі не є достатньою правовою підставою для визнання договору недійсним.
Водночас, колегія суддів підкреслює, що не будь-які порушення актів цивільного законодавства, допущені при укладенні договору, зумовлюють його невідповідність інтересам держави і суспільства.
Натомість, для застосування положень ч.1 ст.203, ч.1 ст.215 та ч.3 ст.228 ЦК України необхідним є встановлення того, що зміст правочину та мета його вчинення є такими, що завідомо суперечать інтересам держави і суспільства, що у даному випадку належними доказами не підтверджено.
З врахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання спірного правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності, у зв'язку з чим підстав для задоволення позову не вбачається.
Крім того, суд зазначає, що обраний прокурором спосіб захисту - визнання договору недійсним із застосуванням наслідків, передбачених ч.3 ст.228 ЦК України за своєю правовою природою є виключним заходом конфіскаційного характеру, спрямованим не на відновлення порушеного майнового становища, а на застосування державою каральної санкції, у зв'язку з чим його застосування можливе лише за умови доведення сукупності обставин, зокрема, спрямованості правочину на порушення інтересів держави і суспільства, наявності умислу сторін та пропорційності втручання у право власності.
Водночас, у даній справі прокурором не доведено ані завдання державі майнової шкоди, ані отримання відповідачем неправомірної вигоди, ані того, що спірний правочин був спрямований на досягнення протиправного результату у розумінні ч.3 ст.228 ЦК України, відтак заявлені вимоги фактично зводяться до застосування до сторін правочину каральних наслідків без належного правового підґрунтя, що суперечить як природі зазначеної норми, так і принципу пропорційності втручання у право власності, у зв'язку з чим підстави для застосування наслідків, передбачених ч.3 ст.228 ЦК України, відсутні.
Щодо наведених органом прокуратури правових позицій, які викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2024 року у справі № 918/1043/21, від 08 травня 2025 року у справі № 420/12471/22, від 16 квітня 2025 року у справі № 924/971/23, від 18 вересня 2024 року у справі № 918/1043/21, колегія суддів звертає увагу, що такі правові висновки не спростовують та не виключають застосування підходу, сформованого Об'єднаною Палатою у постанові від 19 грудня 2025 року у справі № 922/3456/23, оскільки у наведених рішеннях Велика Палата Верховного Суду не формулювала протилежного висновку щодо правової природи санкції, передбаченої ч.3 ст.228 ЦК України.
Разом з тим, апеляційним судом також відхиляються посилання скаржника на неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 17 жовтня 2024 року у справі № 914/1507/23, від 10 червня 2021 року у справі № 910/114/19, адже правова позиція у таких зазнала змін та конкретизації із прийняттям постанови Об'єднаної Палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2025 року у справі № 922/3456/23, а в силу правової позиції, яка викладена, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 755/10947/17, слід враховувати останню позицію суду касаційної інстанції.
Посилання апелянта на висновки, які викладені у постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 та у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі № 461/5273/16 та від 07 листопада 2019 року у справі № 682/2889/16-ц є необґрунтованими з огляду на те, що у жодній із означених постанов не міститься висновків щодо застосування положень ч.3 ст.228 ЦК України. Водночас, застосування ст.228 ЦК України у означених постановах не суперечить сформованим Об'єднаною Палатою у постанові від 19 грудня 2025 року у справі № 922/3456/23 висновкам щодо їх застосування.
Суд зазначає, що відповідно до п.п. 1-3 ч.1 ст.237 ГПК України, при ухваленні рішення суд зобов'язаний, зокрема, встановити, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення сторін, якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, що мають значення для правильного вирішення справи, а також визначити норму матеріального права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
З огляду на наведене, належне дослідження доказів, їх перевірка та оцінка у взаємозв'язку з іншими доказами у справі, а у разі відхилення - наведення мотивів такого відхилення із зазначенням відповідних правових аргументів, є процесуальним обов'язком суду, що узгоджується з правовою позицією Верховний Суд, викладеною у постановах від 23 грудня 2020 року у справі № 757/28231/13-ц та від 06 липня 2022 року у справі №910/6210/20.
З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що прокурором у даній справі не доведено належними та допустимими доказами сукупності обставин, з якими закон пов'язує можливість визнання спірного правочину недійсним, зокрема не підтверджено ані протиправної спрямованості правочину на порушення інтересів держави і суспільства, ані заподіяння державі майнової шкоди, ані наявності причинно-наслідкового зв'язку між встановленими порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції та негативними наслідками для держави, у зв'язку з чим відсутні правові підстави для застосування положень ч.1 ст.203, ч.1 ст.215 та ч.3 ст.228 ЦК України і, як наслідок, для задоволення позовних вимог.
Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 275 ГПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення
Згідно приписів ст. 276 ГПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Натомість, скаржником не подано судовій колегії належних та достатніх доказів, які стали б підставою для скасування рішення місцевого господарського суду. Посилання скаржника, викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає безпідставними, документально необґрунтованими, такими, що належним чином досліджені судом першої інстанції при розгляді спору.
Враховуючи все вищевикладене в сукупності, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду вважає, що рішення Господарського суду Рівненської області ґрунтується на матеріалах і обставинах справи, відповідає нормам матеріального та процесуального права, а тому відсутні правові підстави для його скасування.
Керуючись ст.ст. 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Апеляційну скаргу Першого заступника керівника Рівненської обласної прокуратури залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Рівненської області від 18 лютого 2026 року у справі №918/1242/24 залишити без змін.
3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у строк та в порядку, встановленому статтями 287-289 ГПК України.
Повний текст постанови складений "13" травня 2026 р.
Головуюча суддя Коломис В.В.
Суддя Романюк Ю.Г.
Суддя Саврій В.А.