11 травня 2026 року
м. Київ
Справа № 459/3651/25
Провадження № 51-1694ск26
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну засудженого ОСОБА_4 на вирок Шептицького міського суду Львівської області від 04 листопада 2025 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 18 березня 2026 року щодо
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Соснівка Львівської області, громадянина України, зареєстрованого та проживаючого у АДРЕСА_1 , відповідно до положень ст. 89 КК України раніше не судимого,
засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1
ст. 382 КК України.
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Шептицького міського суду Львівської області від 4 листопада 2025 року
ОСОБА_4 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 382 КК України, та призначено йому покарання у виді штрафу у розмірі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 8 500 грн.
Згідно з вироком 03 жовтня 2025 року близько 10:08 ОСОБА_4 , будучи визнаним винним постановою Сокальського районного суду Львівської області від 10 грудня 2024 року, яка набрала законної сили 12 травня 2025 року, у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП, та якою на нього накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 17 000 грн з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 1 рік, діючи умисно, достовірно знаючи про наявність вказаної постанови суду та будучи ознайомленим з нею, з метою невиконання постанови суду щодо позбавлення права керування транспортними засобами, маючи реальну можливість її виконати, підриваючи авторитет органів правосуддя України, в порушення ч. 1 ст. 129-1 Конституції України та ч. 2 ст. 13. Закону України «Про судоустрій та статус суддів», відповідно до якого судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України, керував автомобілем марки «Opel Vivaro», реєстраційний номер НОМЕР_1 , та був зупинений на підставі п. 1 ст. 35 Закону України «Про Національну поліцію» у м. Шептицькому Львівської області (вул. Богдана Хмельницького, 33) працівниками ГОР Шептицького РВП ГУ НП у Львівській області.
Вищевказані дії ОСОБА_4 органом досудового розслідування кваліфіковані за ч.1 ст.382 КК України як умисне невиконання постанови суду, що набрала законної сили.
Ухвалою Львівського апеляційного суду від 18 березня 2026 року апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_4 було залишено без задоволення, а вирок суду першої інстанції - без зміни.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі засуджений, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати оскаржувані судові рішення та закрити кримінальне провадження.
Скаржник стверджує, що судами неправильно застосовано норми кримінального права, оскільки притягнення до відповідальності за ч. 1 ст. 382 КК України є можливим лише за умови попереднього притягнення особи до адміністративної відповідальності за керування транспортним засобом у період позбавлення права керування, передбаченої положеннями ст. 126 КУпАП, чого у його випадку не було.
Посилається на відсутність у його діях складу кримінального правопорушення, вказуючи, що чинним законодавством прямо передбачена адміністративна відповідальність за керування транспортним засобом особою, позбавленою права керування, а тому застосування кримінальної відповідальності є безпідставним і таким, що суперечить усталеній практиці.
Зазначає, що аналіз судової практики, зокрема практики Верховного Суду, свідчить про те, що кримінальна відповідальність за ст. 382 КК України застосовується у випадках, коли особа вже неодноразово притягувалася до адміністративної відповідальності за аналогічні правопорушення, тоді як у його випадку такого не було.
Указує, що судами проігнорована судова практика ЄСПЛ про те, що одним із основних елементів законності рішення судів у розумінні ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є передбачуваність закону про кримінальну відповідальність, вказуючи при цьому, що він знав, що був позбавлений прав, однак розраховував лише на адміністративну відповідальність, оскільки саме такий вид відповідальності прямо передбачений законом за відповідні дії.
Також вказує, що судами не враховано положення щодо малозначності діяння, оскільки його дії не спричинили жодної шкоди, а тому не становлять суспільної небезпеки у розумінні кримінального закону.
Зазначає, що судами не враховано преюдиціальне значення судового рішення, яким встановлено, що він не знав про постанову суду щодо позбавлення його права керування транспортним засобом, що, на його думку, виключає наявність умислу у його діях.
Посилається на положення законодавства щодо строків звернення постанови до виконання, зазначаючи, що у разі пропуску тримісячного строку така постанова не підлягає виконанню, а тому не може бути підставою для притягнення до відповідальності.
Зазначає, що він фактично не був повідомлений про ухвалене щодо нього судове рішення, не брав участі у розгляді справи про адміністративне правопорушення, а тому не мав можливості виконати відповідну постанову.
Апеляційний суд, на переконання засудженого, не надав належної оцінки доводам його апеляційної скарги й фактично їх не розглянув, обмежившись формальними висновками щодо визнання вини, при цьому неправильно витлумачивши його позицію.
Вказує на наявність обставин, пов'язаних зі станом його здоров'я, які могли вплинути на його поведінку та пояснення під час розгляду справи, однак судами ці обставини враховані не були, а саме по собі визнання ним вини не звільняло суд від обов'язку встановити всі обставини кримінального провадження, які підлягали доказуванню.
Мотиви суду
Перевіривши доводи, наведені в касаційній скарзі, дослідивши додані до неї копії оскаржуваних судових рішень, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження потрібно відмовити з огляду на таке.
Відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї копій судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Касаційний суд не перевіряє судові рішення в частині неповноти судового розгляду та невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Зазначені обставини були предметом перевірки суду апеляційної інстанції.
Крім цього, касаційний суд не може втручатися в аспекти оцінки судами нижчих інстанцій дослідженої ними сукупності належних, допустимих і достовірних доказів на предмет підтвердження чи не підтвердження ними обставин, які підлягають доказуванню в провадженні. Таку оцінку кожен суд здійснює незалежно і самостійно шляхом формування власного внутрішнього переконання як щодо кожної з обставин, які підлягають доказуванню, так і стосовно винуватості особи у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення в цілому.
Відповідно до змісту ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до вимог ст. 94 цього Кодексу.
Щодо доводів засудженого про неправильне застосування норм кримінального права, то вони, на думку колегії суддів Верховного Суду, є безпідставними й такими, що не ґрунтуються на вимогах закону, з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК України підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого цим Кодексом.
Складом кримінального правопорушення визнається сукупність закріплених у кримінальному законі ознак, за наявності яких вчинене суспільно небезпечне діяння визнається злочином. Обов'язковими елементами складу будь-якого кримінального правопорушення є: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єктивна сторона та суб'єкт. Відсутність хоча б одного з цих елементів свідчить про те, що дії (бездіяльність) особи, поведінка якої оцінюється у конкретному випадку, не є кримінальним правопорушенням.
Кримінальна відповідальність за ч. 1 ст. 382 КК України настає за умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню.
Об'єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК України, включає в себе, зокрема й ігнорування судового рішення, що набрало законної сили. З суб'єктивної сторони вказане кримінальне правопорушення характеризується прямим умислом.
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Обов'язковість судового рішення є однією з основних засад судочинства.
Відповідно до положень ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Колегія суддів звертає увагу, що диспозиція ч. 1 ст. 382 КК України не містить жодної вказівки на необхідність попереднього притягнення особи до адміністративної відповідальності як обов'язкової умови кримінальної відповідальності. Об'єктивна сторона цього кримінального правопорушення полягає саме в умисному невиконанні судового рішення, що набрало законної сили, незалежно від того, чи вчинила особа до цього інші правопорушення аналогічного характеру.
Таким чином, кримінальна відповідальність у цьому випадку настає не за сам факт керування транспортним засобом, а за ігнорування обов'язкового до виконання судового рішення, яким особу було позбавлено права керування транспортними засобами.
Посилання скаржника на положення ст. 126 КУпАП також є безпідставними, оскільки норми адміністративного законодавства встановлюють відповідальність за порушення правил дорожнього руху, тоді як норми ч. 1 ст. 382 КК України спрямовані на охорону авторитету правосуддя та забезпечення обов'язковості судових рішень, що є самостійним об'єктом кримінально-правової охорони.
Отже, сам по собі факт невиконання судового рішення за наявності умислу та реальної можливості його виконати, утворює склад кримінального правопорушення, незалежно від притягнення особи до інших видів юридичної відповідальності.
Аналогічна правова позиція неодноразово висловлювалася у практиці Верховного Суду, зокрема у постановах ККС ВС від 22 травня 2025 року у справі № 726/952/24, провадження № 51- 164км25; від 27 січня 2025 року у справі № 685/1196/23, провадження № 51-4437км24 та від 27 лютого 2023 року у справі № 450/205/19, провадження № 51-1306км22.
Як убачається з оскаржуваного судового рішення, ОСОБА_4 , будучи допитаним у судовому засіданні, свою вину повністю визнав, підтвердив обставини вказані в обвинувальному акті. При цьому зазначив, що він був ознайомленим із рішенням суду від 10 грудня 2024 року, яким його визнано винним за ч.1 ст. 130 КУпАП та призначено покарання у виді штрафу в розмірі 17 000 грн з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 1 рік, однак, незважаючи на це рішення суду, він 03 жовтня 2025 року керував автомобілем. Засуджений у вчиненому розкаявся та просив суворо його не карати.
Зазначене знаходить своє підтвердження і в ухвалі апеляційного суду, який, переглядаючи вирок місцевого суду, проаналізував звукозаписи судового засідання від 04 листопада 2025 року та журналу до нього, й дійшов висновку, що ОСОБА_4 у судовому засіданні суду першої інстанції під час судового розгляду надав показання стосовно інкримінованого йому кримінального правопорушення за ч. 1 ст. 382 КК України, свою вину у вчиненні діяння визнавав у повному обсязі, щиро розкаявся у вчиненому, не заперечував і не оспорював правильність кваліфікації його дій за ч. 1 ст. 382 КК України та не повідомляв про визнання ним лише факту керування транспортним засобом.
Також не висловлював ОСОБА_4 і жодних заперечень проти застосування місцевим судом спрощеного порядку дослідження доказів, а суд роз?яснив йому неможливість оскарження рішення щодо тих фактичних обставин, які ніким не оспорювались у місцевому суді.
За таких обставин місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність у діях ОСОБА_4 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК України, правильно встановив фактичні обставини кримінального провадження та дав їм належну правову оцінку, з якою погодився апеляційний суд, переглядаючи вирок.
Доводи засудженого про порушення судами вимог ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у частині передбачуваності закону про кримінальну відповідальність також є безпідставними.
Відповідно до практики ЄСПЛ (рішення ЄСПЛ у справах «Kononov v. Latvia», «Сєрков проти України»), принцип «якості закону» та його передбачуваності означає, що норма повинна бути достатньо чіткою і доступною для того, щоб особа могла за потреби скерувати свою поведінку, звернутись за правовою допомогою, перебачити наслідки своєї поведінки.
Водночас вимога передбачуваності не означає, що особа має право розраховувати на застосування до неї найбільш м'якого виду юридичної відповідальності або обрати між кількома можливими варіантами правових наслідків.
Положення ч. 1 ст. 382 КК України є чіткими та однозначними у тій частині, що умисне невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, тягне за собою кримінальну відповідальність. Обов'язковість виконання судового рішення прямо передбачена ст. 129-1 Конституції України, що виключає будь-яку невизначеність у правовому регулюванні.
Як убачається зі змісту касаційної скарги та доданих до неї копій судових рішень, засуджений був обізнаний із постановою суду, якою його позбавлено права керування транспортними засобами, усвідомлював обов'язок утриматися від керування та мав реальну можливість виконати це рішення. За таких обставин він міг і повинен був передбачити, що умисне ігнорування судового рішення тягне юридичну відповідальність, у тому числі кримінальну.
Посилання засудженого на те, що він розраховував виключно на адміністративну відповідальність, не свідчить про відсутність передбачуваності закону, а лише вказує на суб'єктивне тлумачення засудженим змісту окремих правових норм, що не звільняє від кримінальної відповідальності.
Крім того, доводи касаційної скарги про малозначність вчиненого діяння у зв'язку із відсутністю шкоди є також невмотивованими.
Відповідно до ч. 2 ст. 11 КК України діяння визначається малозначним лише за умови, що воно формально містить ознаки кримінального правопорушення, але через малу суспільну небезпечність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяло і не могло заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.
Разом із тим кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 382 КК України, посягає не на майнові чи особисті блага, а на авторитет правосуддя та обов'язковість судових рішень, що є фундаментальною засадою правової держави.
Сам по собі факт умисного невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, вже становить істотну суспільну небезпеку, незалежно від настання будь-яких додаткових шкідливих наслідків.
Отже відсутність матеріальної чи іншої шкоди не свідчить про малозначність такого діяння та не виключає кримінальної відповідальності.
Посилання засудженого на преюдиціальне значення судового рішення, яким нібито встановлено його необізнаність про постанову суду щодо позбавлення права керування, є також необґрунтованими.
Відповідно до вимог кримінального процесуального закону преюдиціальне значення мають лише ті обставини, які встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, за умови їх дослідження та безпосереднього встановлення судом.
Як убачається з оскаржуваних судових рішень, у цій справі встановлено, що
ОСОБА_4 був належним чином ознайомлений із постановою суду від 10 грудня 2024 року, що підтверджується, зокрема його власними показаннями, наданими у судовому засіданні, де він повністю визнав свою вину.
Окрім цього, засуджений, обґрунтовуючи незаконність оскаржуваних судових рішень у своїй касаційній скарзі, сам зазначає, про свою обізнаність із тим, що його було позбавлено прав керування транспортним засобом, але вважав, що за це настане лише адміністративна відповідальність.
Також у змісті касаційної скарги засудженим зазначається, що про рішення Сокальського районного суду Львівської області від 10 грудня 2024 року, яким його було позбавлено права керування транспортним засобом, він дізнався 11 квітня 2025 року, коли його зупинили працівники поліції і притягнули до адміністративної відповідальності за ч. 4 ст. 126 КУпАП.
Вказана постанова в подальшому була засудженим оскаржена, й рішенням Шептицького міського суду Львівської області від 26 червня 2025 року скасована, однак зазначене підтверджує факт того, що ОСОБА_4 станом на момент зупинення його працівниками ГОР Шептицького РВП ГУ НП у Львівській області 03 жовтня 2025 року у м. Шептицькому Львівської області знав про наявність чинного рішення суду про позбавлення його права керування транспортним засобом і мав реальну можливість виконати відповідне рішення суду.
За таких обставин доводи про відсутність умислу, а також про відсутність можливості виконати відповідну постанову через необізнаність, спростовуються встановленими судами фактичними обставинами.
Доводи касаційної скарги про те, що постанова суду не підлягала виконанню у зв'язку із пропуском строку її звернення до виконання, є безпідставними.
Строки звернення постанови до виконання, передбачені законодавством, регулюють порядок примусового виконання відповідного рішення уповноваженими органами, однак не впливають на обов'язок особи добровільно виконувати судове рішення, яке набрало законної сили, у випадку, коли таке виконання пов'язано з необхідністю утримання від вчинення певних заборонених судом дій.
Щодо доводів засудженого про те, що судами не враховано обставин, пов'язаних із станом його здоров'я, які нібито могли вплинути на його поведінку й надані в суді пояснення, вони також є необґрунтованими.
Відповідно до вимог кримінального процесуального закону обов'язок доказування обставин, передбачених ст. 91 КПК України, покладається на сторони кримінального провадження, а суд забезпечує їх всебічне, повне й неупереджене дослідження.
Як убачається з касаційної скарги та доданих копій судових рішень, під час розгляду провадження судом першої інстанції засуджений ОСОБА_4 не заявляв клопотань про необхідність врахування стану здоров'я як обставини, що впливає на його здатність усвідомлювати свої дії чи керувати ними, не надавав відповідних доказів й не порушував питання про проведення будь-яких експертиз.
Натомість, як установлено судами, засуджений у судовому засіданні свою вину визнав повністю, надав послідовні та зрозумілі показання, підтвердив обставини, викладені в обвинувальному акті, що свідчить про його належне сприйняття обставин справи та усвідомлення значення своїх дій.
Крім цього, як зауважив у своїй ухвалі апеляційний суд, засуджений на запитання судді місцевого суду, чи необхідно йому призначити захисника, повідомив, що адвоката не потребує.
Таким чином, оскільки з касаційної скарги засудженого та доданих до неї копій судових рішень не убачається підстав для її задоволення, згідно з положеннями п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України у відкритті касаційного провадження потрібно відмовити.
Керуючись положеннями п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_4 на вирок Шептицького міського суду Львівської області від 04 листопада 2025 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 18 березня 2026 року.
Ухвала є остаточною й оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3