65618, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"06" травня 2026 р.м. Одеса Справа № 916/1383/24
Господарський суд Одеської області у складі судді Сулімовської М.Б., за участю секретаря судового засідання Толкунової М.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом: Київської окружної прокуратури міста Одеси (код ЄДРПОУ 03528552 (Одеська обласна прокуратура) 65059, м. Одеса, вул. Краснова, 10) в інтересах держави в особі
позивача: Південного офісу Держаудитслужби (код ЄДРПОУ 40477150, 65012, м. Одеса, вул. Канатна, 83)
до відповідача-1: Акціонерного товариства Українська залізниця в особі Регіональної філії "Одеська залізниця" АТ "Українська залізниця" (код ЄДРПОУ 40081200, 65012, м. Одеса, вул. Пантелеймонівська, 19)
відповідача-2: Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНВІТ ГРУП" (код ЄДРПОУ 39870071, 65078, м. Одеса, вул. Космонавтів, 36, прим.805Б)
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України (код ЄДРПОУ 20992104, 65012, м. Одеса, вул. Канатна, буд. 83)
про визнання недійсним договору та стягнення 293160,00 грн.
за участю прокурора: Тетяни Кривельової
за участю представників сторін:
позивач: не з'явився
відповідач-1: Олександр Нікогосян
відповідач-2: не з'явився
третя особа: не з'явився
Київська окружна прокуратура міста Одеси звернулась до Господарського суду Одеської області із позовом в інтересах держави в особі Південного офісу Держаудитслужби до відповідачів Акціонерного товариства Українська залізниця в особі Регіональної філії "Одеська залізниця" АТ "Українська залізниця" та Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНВІТ ГРУП" про визнання недійсним договору та стягнення 293160,00 грн.
Одночасно з поданням позову прокуратура звернулась до суду із заявою про забезпечення позову, відповідно до якої просить накласти арешт на грошові кошти, що належать Товариству з обмеженою відповідальністю "ІНВІТ ГРУП", які знаходяться на всіх рахунках відповідача-2 в банківських або інших фінансово-кредитних установах, інформація про які буде виявлена в процесі виконання ухвали суду про забезпечення позову, в межах суми позову в розмірі 293160,00 грн.
Ухвалою суду від 01.04.2024 заяву Київської окружної прокуратури міста Одеси про забезпечення позову у справі №916/1383/24 задоволено; накладено арешт на грошові кошти, які знаходяться на рахунках, відкритих у будь-яких банківських або інших фінансово-кредитних установах та належать Товариству з обмеженою відповідальністю "ІНВІТ ГРУП" в межах суми позову в розмірі 293160,00 грн.
Ухвалою суду від 01.04.2024 позовну заяву Київської окружної прокуратури міста Одеси прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження з викликом учасників справи; призначено підготовче засідання; залучено Південне міжобласне територіальне відділення Антимонопольного комітету України до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача та вирішено інші процесуальні питання.
16.04.2024 до суду від відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву.
19.04.2024 до суду від прокурора надійшла відповідь на відзив.
24.04.2024 позивачем подано пояснення по суті спору та клопотання про розгляд справи без участі його представника.
Ухвалою суду від 01.05.2024 відкладено підготовче засідання на 23.05.2024.
Ухвалою суду від 02.05.2024 відповідь на відзив прокурора Київської окружної прокуратури міста Одеси залишено без руху; встановлено прокурору строк для усунення недоліків.
06.05.2024 до суду від прокурора надійшла заява про усунення недоліків відповіді на відзив.
Ухвалою суду від 07.05.2024 відповідь на відзив прийнято до розгляду та долучено до матеріалів справи.
09.05.2024 від відповідача-1 надійшло заперечення.
15.05.2024 до суду від прокурора надійшли пояснення.
Прокурор у судовому засіданні 23.05.2024 звернувся до суду з усним клопотанням про зупинення провадження у справі до завершення розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи №918/1043/21.
У судовому засіданні 23.05.2024 господарський суд оголосив перерву до 24.05.2024.
24.05.2024 до суду від прокурора надійшло клопотання про зупинення провадження у справі.
Ухвалою суду від 24.05.2024 задоволено клопотання прокурора про зупинення провадження у справі; зупинено провадження у справі №916/1383/24 до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду в касаційному порядку справи №918/1043/21 та оприлюднення повного тексту постанови.
Ухвалою суду від 17.01.2025 провадження у справі №916/1383/24 поновлено; призначено підготовче засідання по справі на 29.01.2025.
20.01.2025 і 21.01.2025 від прокурора та відповідача-1 надійшли пояснення.
22.01.2025 відповідач-1 звернувся до суду із клопотанням про зупинення провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи №922/3456/23.
Ухвалою суду від 29.01.2025 зупинено провадження у справі №916/1383/24 до закінчення перегляду об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи №922/3456/23 та оприлюднення повного тексту постанови.
Ухвалою суду від 13.01.2026 поновлено провадження у справі №916/1383/24; призначено підготовче засідання на 29.01.2026.
26.01.2026 до суду від відповідача-1 надійшли пояснення.
У судовому засіданні 29.01.2026 господарський суд оголосив перерву до 12.02.2026.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 12.02.2026 закрито підготовче провадження у справі; призначено розгляд справи по суті у судовому засіданні на 26.02.2026.
У судовому засіданні 26.02.2026 господарський суд оголосив перерву до 25.03.2026.
У зв'язку з перебуванням судді Cулімовської М.Б. у відпустці (за сімейними обставинами) судове засідання, призначене на 25.03.2026, не відбулося.
Ухвалою суду від 30.03.2026, враховуючи необхідність забезпечення процесуальних прав учасників провадження, з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, постановлено розглянути справу у розумні строки; призначено судове засідання у справі на 22.04.2026.
У судовому засіданні 22.04.2026 господарський суд оголосив перерву до 06.05.2026.
У судове засідання 06.05.2026 з'явились прокурор та представник відповідача-1.
Інші учасники провадження явку уповноважених представників в судове засідання не забезпечили, про дату та час судового засідання повідомлені належним чином.
Під час розгляду справи по суті прокурор підтримала позовні вимоги та просила суд їх задовольнити, а представник відповідача-1, своєю чергою, заперечив проти задоволення позову в повному обсязі.
Щодо повідомлення відповідача-2 про розгляд даної справи судом.
Ухвали суду у цій справі направлялись відповідачу-2 на адресу, відомості щодо якої містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, та повернулись до суду з відміткою поштового відділення про відсутність адресата за вказаною адресою.
Суд враховує, що відповідно до п.5 ч.6 ст.242 ГПК України, днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
При цьому суд зауважує, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній" і т. п., з врахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.
Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (аналогічні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №800/547/17, постановах Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №913/879/17, від 21.05.2020 у справі №10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі №24/260-23/52-б, від 21.01.2021 у справі №910/16249/19, від 19.05.2021 у справі №910/16033/20, від 20.07.2021 у справі №916/1178/20).
За наведеного суд констатує, що судом було вжито належних заходів щодо повідомлення відповідача-2 про розгляд даної справи.
Відзив на позовну заяву, будь-які заяви та клопотання від відповідача-2 не надходили.
Отже, відповідач-2 не скористався своїм правом на подання відзиву на позов у встановлений судом строк.
Разом з тим, стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує учасників судового процесу та їх представників добросовісно користуватись процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Відповідно до ст.13 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України, яка кореспондується із ч.2 ст.178 цього Кодексу, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
В судовому засіданні в порядку абз.1 ч.1 ст.219 ГПК України суд оголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення та відповідно до ч.1 ст.240 ГПК України проголосив скорочене рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши учасників провадження, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -
Як слідує з матеріалів справи та встановлено судом, Регіональною філією "Одеська залізниця" 04.10.2019 в електронній системі публічних закупівель ProZorro було опубліковано відомості про проведення відкритих торгів - ДК 021:2015:31710000-6: Компенсатори реактивної потужності КРМ-0,4-150-10 (або еквівалент) (ідентифікатор закупівлі UA-2019-10-04-001592-с). Очікувана вартість предмета закупівлі становила 244516,00 грн. Відповідно до реєстру отриманих тендерних пропозицій, участь у вказаній закупівлі прийняли два суб'єкти господарювання ТОВ "ІНВІТ ГРУП" з пропозицією 244300,00 грн. та ТОВ "ГРАНФІНРЕСУРС" з пропозицією 244516,00 грн. Критерієм вибору переможця була ціна 100 %.
На підставі протоколу розгляду тендерних пропозицій №346 від 28.10.2019 РФ "Одеська залізниця" та повідомлення про намір укласти договір, опублікованого 29.10.2019 в електронній системі публічних закупівель ProZorro, переможцем електронних торгів визнано ТОВ "ІНВІТ ГРУП".
29.10.2019 електронною системою закупівель сформовано повідомлення про намір укласти договір з переможцем торгів ТОВ "ІНВІТ ГРУП".
12.11.2019 між АТ "Українська залізниця" в особі Служби вагонного господарства Регіональної філії "Одеська залізниця" (далі - замовник) та ТОВ "ІНВІТ ГРУП" (далі - постачальник) укладено договір №ОД/В-19-794-НЮ, пунктом 1 якого обумовлено, що постачальник передає у власність замовника, а замовник оплачує товар, визначений в асортименті, кількості та за цінами, які зазначені у специфікації (додаток №1), що додається до договору про закупівлю і є його невід'ємною частиною. Постачальник передає у власність замовника товар на умовах, зазначених в договорі.
Пунктом 1.2. договору передбачено, що найменуванням товару є: Компенсатори реактивної потужності КРМ-0,4-150-10.
Згідно з п.3.1. договору, кількість та асортимент товару визначається у специфікації (додаток № 1), яка є невід'ємною частиною договору.
Відповідно до п.п. 5.1., 5.4. договору, поставка товару проводиться протягом строку дії даного договору та на підставі наданої письмової рознарядки замовника, яка вважається дозволом на поставку та є підтвердженням готовності замовника до приймання товару. Товар постачається на підставі письмової рознарядки впродовж 30 календарних днів з моменту її отримання за рахунок та транспортом постачальника на склад замовника на умовах ООР в редакції ІНКОТЕРМС 2010, але не пізніше 24.12.2019.
За умовами п. 6.1. та 6.4. договору, замовник оплачує поставлений постачальником товар за ціною, вказаною у специфікації. Загальна сума по договору - 293160,00 грн. з ПДВ.
Відповідно до п.7.1. та 7.2. договору, розрахунки за поставлений товар здійснюються у безготівковій формі. Розрахунки за поставлений товар здійснюються замовником протягом 30 банківських днів з дати поставки товару, але не раніше дати реєстрації податкових накладних/розрахунків коригування з операцій по постачанню товару, який підлягає оплаті, в Єдиному реєстрі податкових накладних (далі - ЄРПН) у встановлених чинним законодавством порядку та строки. У разі реєстрації податкових накладних/розрахунків коригування в ЄРПН з порушенням граничних строків їх реєстрації, встановлених чинним законодавством, оплата здійснюється протягом 10 банківських днів після реєстрації податкових накладних в ЄРПН.
Відповідно до п.16.2. договору, строк дії цього договору встановлюється сторонами з моменту його підписання до 31.12.2019, а в частині виконання обов'язків щодо розрахунків по договору - до закінчення місяця, наступного за місяцем, у якому закінчується строк реєстрації податкових накладних/розрахунків коригування в ЄРПН за операціями із цього договору.
Договір підписано між сторонам без будь-яких зауважень.
Додатком №1 до договору передбачена специфікація на поставку Компенсаторів реактивної потужності KPM-0,4-150-10 у кількості 2 шт. на загальну суму 293160, 00 грн., у тому числі ПДВ 48860,00 грн.
Відповідно до видаткової накладної №5 від 12.12.2019 підтверджується постачання ТОВ "ІНВІТ ГРУП" замовнику товару, а саме Компенсаторів реактивної потужності КРМ-О,4-150-10 у кількості 2 шт. Вказані обставини також підтверджуються копією рахунку на оплату №11 від 12.12.2019.
Платіжним дорученням №2506855 від 29.01.2020 підтверджується сплата Регіональною філією "Одеська залізниця" на розрахунковий рахунок ТОВ "ІНВІТ ГРУП" за договором №ОД/В-19-794-НЮ від 12.11.2019 грошових коштів у сумі 293160,00 грн. Наведене свідчить про повне виконання сторонами своїх зобов' язань за договором.
Рішенням адміністративної колегії Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 24.10.2023 № 65/63-р/к визнано ТОВ "ІНВIT ГРУП" та ТОВ "ГРАНФІНРЕСУРС" винними у вчиненні порушень законодавства про захист економічної конкуренції, передбачених пунктом 1 статті 50, пунктом 4 частини 2 статті 6 Закону України "Про захист економічної конкуренції", у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів на закупівлю: ДК 021 :2015 :31710000- 6: Електронне обладнання (UA-2019-10-04-001592-c), проведених Регіональною філією "Одеська залізниця" ПАТ "Укрзалізниця" (п.1 резолютивної частини рішення АКМУ).
Під час розгляду адміністративною колегією Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України справи №49-02/2021 було встановлено обставини, які свідчать про узгоджену поведінку ТОВ "ІНВІТ ГРУП" та ТОВ "ГРАНФІНРЕСУРС" під час участі у торгах, що підтверджується наступним: використання однієї ІР-адреси під час звітування до контролюючих органів податкової служби України; використання одних ІР адрес під час входу до електронних поштових скриньок; використання однієї ІР-адреси під час входу до електронних кабінетів для здійснення операцій по банківським рахункам; спільні реєстраційні дані електронних поштових скриньок та використання одного номеру телефону; взаємозв'язок ТОВ "ІНВІТ ГРУП" та ТОВ "ГРАНФІНРЕСУРС"; схоже оформлення документів ТОВ "ІНВІТ ГРУП" та ТОВ "ГРАНФІНРЕСУРС"; неподання банківської гарантії ТОВ "ГРАНФІНРЕСУРС"; узгодження цінових пропозицій.
З огляду на вищезазначене, адміністративна колегія Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України у своєму рішенні від 24.10.2023 №65/63-р/к дійшла висновку, що ТОВ "ІНВІТ ГРУП" та ТОВ "ГРАНФІНРЕСУРС" під час участі у торгах на закупівлю діяли не самостійно, а узгоджували свої дії та не змагалися між собою, що є обов'язковою умовою участі в конкурентних процедурах закупівель за Законом України "Про публічні закупівлі". Узгодивши свою поведінку та свої тендерні пропозиції, ТОВ "ІНВІТ ГРУП" та ТОВ "ГРАНФІНРЕСУРС" тим самим усунули конкуренцію та змагальність між собою, а отже, спотворили результат проведених торгів, порушивши право замовника на отримання найбільш ефективного для нього результату, а відтак, вчинили антиконкурентні узгоджені дії, заборонені Законом України "Про захист економічної конкуренції". Така поведінка ТОВ "ІНВІТ ГРУП" та ТОВ "ГРАНФІНРЕСУРС" є порушенням законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів, заборонених відповідно до пункту 1 статті 50 та пункту 4 частини другої статті 6 Закону України "Про захист економічної конкуренції".
Вказаним рішенням адміністративної колегії Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України накладено штраф за виявлені порушення у сумі 36677,00 грн. на кожного.
Прокурор наголошує, що через вчинення ТОВ "ІНВІТ ГРУП" та ТОВ "ГРАНФІНРЕСУРС" антиконкурентних узгоджених дій, змагання між зазначеними суб'єктами господарювання під час підготовки та участі в торгах не відбувалося, тобто суб'єкти господарювання не намагалися здобути завдяки власним досягненням переваги над іншими учасниками торгів. Внаслідок цього замовник був вимушений обрати найкращу запропоновану цінову пропозицію, яка склалася не завдяки економічній конкуренції, а у результаті узгодженої неконкурентної поведінки. Тому дії ТОВ "ІНВІТ ГРУП" спрямовані на порушення встановленого юридичного господарського порядку, з метою одержання права на укладення договору не на конкурентних засадах, що не узгоджується із законною господарською діяльністю у сфері публічних закупівель, а отже суперечить інтересам держави та суспільства, його моральним засадам, оскільки порушує правові та економічні засади функціонування вказаної сфери суспільних відносин, не сприяє, а навпаки, обмежує розвиток конкуренції у державі.
На думку прокурора, у діях ТОВ "ІНВІТ ГРУП" вбачається наявність умислу на вчинення правочину, який завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, його моральним засадам.
Прокурор вважає, що поведінка ТОВ "ІНВІТ ГРУП" та ТОВ "ГРАНФІНРЕСУРС" під час участі в тендері явно несумісна з добросовісністю та принципами здійснення публічних закупівель, тому договір, укладений за підсумками відкритих торгів, результати яких спотворено антиконкурентними узгодженими діями всіх його учасників, підлягає визнанню недійсним як такий, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, його моральним засадам з умислу ТОВ "ІНВІТ ГРУП" на підставі ч. 1 ст.215, ч. 1 ст. 203 та ч. 3 ст. 228 ЦК України, із застосуванням наслідків його недійсності та стягнення з ТОВ "ІНВІТ ГРУП" 293160,00 грн., одержаних за вказаним правочином.
Додатково прокурор наголошує, що спірний договір №ОД/В-19-794-НЮ від 12.11.2019 на даний час є виконаним та оплаченим на суму 293160,00 грн. Однак, незважаючи на притягнення ТОВ "ІНВІТ ГРУП" до відповідальності у вигляді накладення штрафу, негативні наслідки укладеного з відповідачем-1 договору №ОД/В-19-794-НЮ від 12.11.2019 залишаються не усунутими. ТОВ "ІНВІТ ГРУП", маючи намір щодо отримання незаконного права на укладення договору з метою одержання прибутку, порушуючи інтереси держави та суспільства, а також інших учасників ринкових відносин, усвідомлюючи протиправність таких дій, їх суперечність інтересам держави і суспільства, прагнучі та свідомо допускаючи настання протиправних наслідків, взяло участь у проведенні конкурентної процедури закупівлі, знівелювавши змагальність у ній, внаслідок чого отримало грошові кошти у сумі 293160,00 грн., що свідчить про наявність у відповідача-2 умислу на укладення спірного договору, який суперечить інтересам держави й суспільства, з метою отримання прибутку, а тому одержані ним кошти у сумі 293160,00 грн. за цим правочином повинні бути повернуті іншій стороні договору, а отримані нею за рішенням суду кошти - стягнуті в дохід держави.
Прокурором до матеріалів справи долучено листи (запити), що направлялись в порядку ст. 23 ЗУ "Про прокуратуру" до відповідача-1 та третьої особи, а також відповіді на них.
У відзиві на позовну заяву відповідач-1 просить відмовити у задоволенні позовних вимог прокурора з огляду на наступне.
Вдповідач-1 наголошує, що зміст норми ч.3 ст.228 ЦК України свідчить, що законодавець передбачив наявність умислу сторін (сторони) на незаконний результат (мету) вчинення правочину, яка завідома суперечить інтересам держави і суспільства, проте у цій справі прокурором не визначено, які саме умови договору чи його мета є такою, що суперечать вимогам, передбаченим ст. 203 ЦК України.
АТ "Укрзалізниця" вважає, що інтерес держави у підтриманні законності у сфері публічних закупівель було вже відновлено шляхом накладення штрафу на учасників закупівель та шляхом заборони цим учасникам брати участь у процедурах закупівель упродовж наступних трьох років.
Стверджує, що лише сам факт вчинення відповідачем-2 порушення у вигляді антиконкурентних узгоджених дій під час участі у публічній закупівлі, встановлений рішенням АМК, не є підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним за ч. 3 ст. 228 ЦК України.
Відповідач-1 заперечує проти задоволення позовних вимог про стягнення з ТОВ "ІНВІТ ГРУП" на користь АТ "Укрзалізниця" грошових коштів у розмірі 293160 грн, а з АТ "Укрзалізниця" - отриманих ним за рішенням суду грошових коштів у розмірі 293160 грн, як з підстав заперечення недійсності договору, так і з підстав непередбаченості чинним законодавством в якості наслідків визнання договору недійсним можливості стягнення рішенням суду коштів із сторони договору на користь держави, присуджених до стягнення цій стороні в якості реституції з іншої сторони договору тим же судовим рішенням.
Південний офіс Держаудитслужби у своїх поясненнях повідомив, що підстав для проведення заходів фінансового моніторингу спірної закупівлі у нього не було, оскільки договір, укладений за результатами публічної закупівлі, був виконаний в повному обсязі, а заходи державного контролю за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, захист інтересів суб'єктів господарювання та споживачів від його порушень здійснюються органами Антимонопольного комітету України, а не Держаудитслужбою.
Щодо наявності підстав для представництва інтересів держави в суді прокурором, суд зазначає наступне.
Згідно з ст.131-1 Конституції України, на органи прокуратури України покладається представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Виходячи з вимог п.п.1, 2 ч.1 ст. 3 Закону України "Про прокуратуру", діяльність органів прокуратури ґрунтується на засадах верховенства права та законності.
Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття інтерес держави.
Суд зазначає, що рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 №15-рп/2002 (справа про досудове врегулювання спорів) визначено, що положення частини другої статті 124 Конституції України стосовно поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п. 4 мотивувальної частини).
Ці міркування Конституційний Суд зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак висловлене Судом розуміння поняття інтереси держави має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".
Відтак, інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація інтересів держави, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Аналіз ч.3 ст.23 Закону України "Про прокуратуру" дає суду підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.
Перший виключний випадок передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
Не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
При цьому суд звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
При зверненні з даним позовом до суду прокурором визначено позивачем Південний офіс Державної аудиторської служби України.
За позицією прокурора, орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, будучи поінформованими про існування такого порушення, не здійснював захист інтересів держави, що стало підставою для здійснення представництва прокурором інтересів держави.
Відповідно до частин третьої - п'ятої статті 53 ГПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Так, правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" від 26.01.1993 № 2939-XII (із змінами та доповненнями) (далі - Закон №2939-XII).
За ч.1 ст.1 Закону №2939-XII, здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю.
Згідно ст.2 Закону №2939-XII, головними завданнями органу державного фінансового контролю є, зокрема, здійснення державного фінансового контролю за ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов'язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб'єктах господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі - підконтрольні установи), за дотриманням бюджетного законодавства, дотриманням законодавства про закупівлі.
Державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, інспектування, перевірки закупівель та моніторингу закупівлі.
Відповідно до п.п. 8, 10 абз.1 ст.10 Закону №2939-XII, органу державного фінансового контролю надається право, зокрема, порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства; звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.
Згідно з п.1 Положення про Державну аудиторську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №43 від 03.02.2016 (із змінами) (далі - Положення), Державна аудиторська служба України (Держаудитслужба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів, та який реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю.
У абз.3 п.п.9, п.4 Положення визначено, що Держаудитслужба відповідно до покладених на неї завдань вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.
Водночас, згідно з п.п.20 п.6 Положення, Держаудитслужба для виконання покладених на неї завдань має право, в тому числі, порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених з порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства.
Згідно п.п.3 п.4 Положення, Держаудитслужба відповідно до покладених на неї завдань реалізує державний фінансовий контроль через здійснення, зокрема, перевірки закупівель.
Відповідно п.9 п.4 Положення, Державна аудиторська служба України вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, в тому числі, звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.
Таким чином, визначені у п.п. 8, 10 абз.1 ст.10 Закону України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в України", абз.3 п.п.9, п.4, п.п.20 п.6 Положення про Державну аудиторську службу України повноваження органів Держаудитслужби самостійно звертатися до суду обумовлені здійсненим заходом державного фінансового контролю та пов'язуються з: визнанням недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства, що виявлено під час проведення заходу державного контролю; усуненням виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо їх усунення); стягнення у дохід держави коштів, отриманих підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства.
Відповідно до п.7 Положення, Держаудитслужба здійснює свої повноваження безпосередньо і через утворені в установленому порядку міжрегіональні територіальні органи.
Реалізацію повноважень Державної аудиторської служби України на території Одеської області здійснює Південний офіс Держаудитслужби згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.2016 №266 "Про утворення міжрегіональних територіальних органів Державної аудиторської служби" та Положення про Південний офіс Держаудитслужби, затвердженого наказом Державної аудиторської служби України від 02.06.2016 №23 (далі - Положення № 23).
Відповідно до п.3 Положення №23, основним завданням Південного офісу Держаудитслужби є реалізація повноважень Держаудитслужби на території Миколаївської, Одеської, Херсонської областей, а також на території інших областей за дорученням Голови Держаудитслужби та його заступників, Автономної Республіки Крим та в місті Севастополі.
Згідно з пп. 18 п.6 зазначеного Положення, Південний офіс Держаудитслужби має право порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених з порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства.
Отже, Південний офіс Держаудитслужби наділений повноваженнями щодо здійснення заходів державного фінансового контролю з метою ефективного, законного, результативного використання державних фінансових ресурсів, досягнення економії коштів, у тому числі у сфері здійснення публічних закупівель на території Одеської області.
Аналогічна правова позиція Верховного Суду щодо наявності повноважень на звернення до суду Держаудитслужби та її підрозділів, а отже і прокурора в інтересах держави в їх особі, у разі не виконання вимог щодо усунення порушень законодавства, виявлених за результатами моніторингу закупівель, викладена у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі №924/1256/17 та у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі №906/296/18.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 наведено правовий висновок, відповідно до якого прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Згідно з абз. 1-3 ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.
Як слідує з матеріалів справи, 04.12.2023 прокурор звернувся до позивача з листом в порядку ст.23 Закону України "Про прокуратуру", в якому просив повідомити щодо вжитих і запланованих заходів державного фінансового контролю, під час яких здійснювалось (планується здійснюватися) дослідження викладених обставин укладення договорів (зокрема і спірного) між Регіональною філією "Одеська залізниця" АТ "Укрзалізниця"; вжитих і запланованих заходів щодо визнання недійсними указаних договорів як таких, що суперечать інтересам держави з умислу ТОВ "ІНВІТ ГРУП" та ТОВ "ГРАНФІНРЕСУРС", і застосування наслідків недійсності договорів.
Південний офіс Держаудитслужби листами від 22.12.2023 та від 14.03.2024 повідомив, що в органу державного фінансового контролю відсутня пряма норма на здійснення повноважень для звернення до суду з позовом щодо визнання недійсним вказаного вище договору та проіформував, що органами державного фінансового контролю не проводились контрольні заходи щодо даної закупівлі.
Отже, орган державного фінансового контролю не вжив жодних заходів із захисту порушених інтересів держави, викладених у листі окружної прокуратури, не звернувся до суду з необхідним позовом, а також не проінформував про заплановані заходи задля усунення порушень вказаних інтересів держави та конкретні строки їх вжиття.
Таким чином, Південним офісом Держаудитслужби належних заходів щодо захисту інтересів держави з метою визнання договору недійсним із застосуванням наслідків його недійсності не вжито.
Наявність у прокурора підстав для представництва інтересів держави в особі Південного офісу Держаудитслужби шляхом пред'явлення цього позову обґрунтовується прокурором порушенням інтересів держави у бюджетній сфері та необхідністю їх комплексного захисту, адже вчинення відповідачем-2 порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які спотворили результати торгів, призвело до закупівлі товару за рахунок коштів підприємства за відсутності конкуренції та при формальному створенні учасниками закупівлі її видимості, наслідком чого стало нівелювання мети публічної закупівлі - отримання послуги з максимальною економією та ефективністю, із залученням мінімального обсягу коштів для цього; орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, будучи поінформованим про існування такого порушення, не здійснює захисту інтересів держави.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, суд не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва.
Окрім цього, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15.10.2019 у справі №903/19/18, надавши оцінку доводам щодо відсутності підстав для представництва прокурором інтересів держави, а також недостатньої їх обґрунтованості, дійшла висновку, що незалежно від причин неможливості самостійно звернутися до суду вже сам факт не звернення уповноваженого органу здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах з позовом свідчить про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження.
Враховуючи наведені положення законодавства та висновки Верховного Суду щодо застосування норм права, суд дійшов висновку, що у прокурора наявні передбачені законом підстави для звернення до суду в інтересах держави, оскільки позивач, не зважаючи на те, що прокурор в порядку, визначеному статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", звертав його увагу на порушення інтересів держави внаслідок укладення спірного договору, необхідність їх захисту шляхом визнання договору недійсним та стягнення з відповідача коштів, отриманих за спірним правочином, у розумний строк не вжив належних та ефективних правових заходів щодо захисту інтересів держави.
На виконання вимог абз. 3 ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" у зв'язку з нездійсненням захисту інтересів держави Київською окружною прокуратурою міста Одеси листом №253вих-24 від 25.03.2024 повідомлено позивача про встановлення підстав для представництва інтересів держави шляхом подання відповідного позову до суду.
Таким чином суд вважає, що прокурор дотримався порядку, передбаченого ст.23 Закону України "Про прокуратуру", при направленні вказаного позову до суду, та підтвердив підстави представництва інтересів держави в суді.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом верховенства права та права на судовий захист, суд дійшов наступних висновків.
Правові та економічні засади здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для забезпечення потреб держави, територіальних громад та об'єднаних територіальних громад визначено Законом "Про публічні закупівлі" № 922-VIII.
Відповідно до частини четвертої статті 3 Закону № 922-VIII, відносини, пов'язані зі сферою публічних закупівель, регулюються виключно цим Законом і не можуть регулюватися іншими законами, крім випадків, встановлених цим Законом.
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 1 цього Закону, договір про закупівлю визначається як господарський договір, що укладається між замовником і учасником за результатами проведення процедури закупівлі / спрощеної закупівлі та передбачає платне надання послуг, виконання робіт або придбання товару.
Основні вимоги до договору про закупівлю та внесення змін до нього урегульовані статтею 41 Закону №922-VIII, частиною першою якої визначено, що договір про закупівлю укладається відповідно до норм Цивільного та Господарського кодексів України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.
За приписами ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Згідно з ч.1 ст.626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч.1 ст.628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно з ч.1 ст.638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Судом встановлено, що Регіональною філією "Одеська залізниця" 04.10.2019 в електронній системі публічних закупівель ProZorro опубліковано відомості про проведення відкритих торгів - ДК 021:2015:31710000-6: Компенсатори реактивної потужності КРМ-0,4-150-10 (або еквівалент) (ідентифікатор закупівлі UA-2019-10-04-001592-с). Очікувана вартість предмета закупівлі становила 244516,00 грн. Відповідно до реєстру отриманих тендерних пропозицій, участь у вказаній закупівлі прийняли два суб'єкти господарювання ТОВ "ІНВІТ ГРУП" з пропозицією 244300,00 грн. та ТОВ "ГРАНФІНРЕСУРС" з пропозицією 244516,00 грн. Критерієм вибору переможця була ціна 100 %.
На підставі протоколу розгляду тендерних пропозицій №346 від 28.10.2019 РФ "Одеська залізниця" та повідомлення про намір укласти договір, опублікованого 29.10.2019 в електронній системі публічних закупівель ProZorro, переможцем електронних торгів визнано ТОВ "ІНВІТ ГРУП".
12.11.2019 за результатами публічної закупівлі між АТ "Українська залізниця" в особі Служби вагонного господарства Регіональної філії "Одеська залізниця" (замовник) та ТОВ "ІНВІТ ГРУП" (постачальник) укладено договір №ОД/В-19-794-НЮ, пунктом 1 якого визначено, що постачальник передає у власність замовника, а замовник оплачує товар, визначений в асортименті, кількості та за цінами, які зазначені у специфікації (додаток №1), що додається до договору про закупівлю і є його невід'ємною частиною. Постачальник передає у власність замовника товар на умовах, зазначених в договорі.
Пунктом 1.2. договору передбачено, що найменуванням товару є: Компенсатори реактивної потужності КРМ-0,4-150-10.
Додатком №1 до договору є специфікація на поставку Компенсаторів реактивної потужності KPM-0,4-150-10 у кількості 2 шт. на загальну суму 293160, 00 грн., у тому числі ПДВ 48860,00 грн.
Видатковою накладною №5 від 12.12.2019 підтверджується постачання ТОВ "ІНВІТ ГРУП" замовнику товару, а саме Компенсаторів реактивної потужності КРМ-О,4-150-10 у кількості 2 шт. Вказані обставини також підтверджуються копією рахунку на оплату №11 від 12.12.2019.
Платіжним дорученням №2506855 від 29.01.2020 підтверджується сплата Регіональною філією "Одеська залізниця" на розрахунковий рахунок ТОВ "ІНВІТ ГРУП" за договором №ОД/В-19-794-НЮ від 12.11.2019 грошових коштів у сумі 293160,00 грн. Означене свідчить про повне виконання сторонами своїх зобов' язань за договором.
Разом з тим, рішенням адміністративної колегії Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 24.10.2023 № 65/63-р/к визнано ТОВ "ІНВIT ГРУП" та ТОВ "ГРАНФІНРЕСУРС" винними у вчиненні порушень законодавства про захист економічної конкуренції, передбачених пунктом 1 статті 50, пунктом 4 частини 2 статті 6 Закону України "Про захист економічної конкуренції", у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів на закупівлю: ДК 021 :2015 :31710000- 6: Електронне обладнання (UA-2019-10-04-001592-c), проведених Регіональною філією "Одеська залізниця" ПАТ "Укрзалізниця" (п.1 резолютивної частини рішення АКМУ).
Предметом спору у цій справі є вимоги прокурора про визнання недійсним договору поставки № ОД/В-19-794-НЮ від 12.11.2019 з передбачених ст. ст. 203, 215, 228 ЦК України підстав та стягнення коштів у розмірі 293160,00 грн.
Так, відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За своїм призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Насамперед захист цивільних прав та інтересів полягає в з'ясуванні того, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.
Так, при вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. При цьому, відсутність (недоведеність) порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 07.04.2021 у справі № 910/1255/20 та від 21.04.2021 у справі №904/5480/19.
Зазначені вище позиції є загальними для спорів про визнання недійсними правочинів, є сталими і знайшли своє відображення у постановах Верховного Суду від 12.12.2019 у справі № 910/13266/18, від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 та від 12.12.2019 у справі № 910/13266/18, від 29.06.2021 у справі №916/2042/20.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Відтак, у розумінні закону суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Крім того, за приписами чинного законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.
Як роз'яснив Конституційний Суд України у Рішенні від 01.12.2004 № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається у ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.
У цьому Рішенні Конституційного Суду України надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес", як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Тобто, інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині зазначеного рішення Конституційного Суду України.
При цьому захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду.
Згідно правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
У справі № 910/12787/17 Об'єднана палата Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду сформулювала висновок, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
За змістом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
Як уже зазначалося, провадження у даній справі зупинялося до закінчення перегляду в касаційному порядку Об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи №922/3456/23.
Відповідно до ч.ч.5, 6 ст.13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. Отже висновки, які викладені Об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі №922/3456/23, підлягають врахуванню при розгляді цієї справи.
Відповідно до ч.1 ст.3 Закону України "Про публічні закупівлі", закупівлі здійснюються за такими принципами: добросовісна конкуренція серед учасників; максимальна економія та ефективність; відкритість та прозорість на всіх стадіях закупівель; недискримінація учасників; об'єктивна та неупереджена оцінка тендерних пропозицій; запобігання корупційним діям і зловживанням.
Згідно з ст. 20 цього Закону, відкриті торги є основною процедурою закупівлі. Під час проведення процедури відкритих торгів тендерні пропозиції мають право подавати всі зацікавлені особи. Для проведення процедури закупівлі має бути подано не менше двох пропозицій.
За змістом п.7 ч.1 ст.17 Закону України "Про публічні закупівлі", замовник приймає рішення про відмову учаснику в участі у процедурі закупівлі та зобов'язаний відхилити тендерну пропозицію учасника в разі, якщо тендерна пропозиція подана учасником процедури закупівлі, який є пов'язаною особою з іншими учасниками процедури закупівлі та/або з членом (членами) тендерного комітету, уповноваженою особою (особами) замовника.
Під здійсненням контролю розуміється можливість здійснення вирішального впливу або вирішальний вплив на господарську діяльність учасника процедури закупівлі безпосередньо або через більшу кількість пов'язаних фізичних чи юридичних осіб, що здійснюється, зокрема, шляхом реалізації права володіння або користування всіма активами чи їх значною часткою, права вирішального впливу на формування складу, результати голосування, а також вчинення правочинів, що надають можливість визначати умови господарської діяльності, надавати обов'язкові до виконання вказівки або виконувати функції органу управління учасника процедури закупівлі, або володіння часткою (паєм, пакетом акцій), що становить не менше ніж 25 відсотків статутного капіталу учасника процедури закупівлі.
Як вбачається із матеріалів справи, у торгах брало участь два учасники; на момент розгляду даної справи строк дії договору та зобов'язань за цим договором закінчився, договір було виконано повністю; обумовлений оспорюваним договором товар поставлений відповідачем-2, а відповідач-1 прийняв товар та оплатив його без зауважень.
Частинами 1, 2 статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво-чи багатосторонніми (договори).
Суд зауважує, що, звертаючись із позовом про визнання недійсним правочину, позивач, згідно з вимогами статей 13, 74 ГПК України, повинен довести наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення.
Без доведення позивачем обставин недодержання сторонами в момент вчинення оспорюваного правочину конкретних вимог законодавства суд не має підстав для задоволення відповідного позову.
Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 18.05.2023 у справі №910/7975/21 та постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі №910/9128/23, від 14.01.2025 у справі №925/1459/23, від 01.10.2024 у справі №910/20103/23, від 15.10.2024 у справі №917/531/19, від 08.08.2024 у справі №917/1024/22.
Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина 1); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина 2) тощо.
Частиною 1 статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.
Отже, наведеними правовими положеннями визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, та загальні підстави недійсності правочину, за яких цей правочин може бути визнаний недійсним, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність (оспорюваний правочин) (частина 3 статті 215 ЦК України).
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, у разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (постанови Верховного Суду від 08.04.2025 у справі №910/9128/23, від 14.01.2025 у справі № 925/1459/23, від 08.08.2024 у справі №917/1024/22 від 18.05.2023 у справі № 906/743/21, від 03.08.2023 у справі №909/654/19, від 19.10.2022 у справі № 912/278/21).
При цьому невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства. Саме по собі відступлення сторонами від положень законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.08.2024 у справі №917/1024/22, від 01.10.2024 у справі №910/20103/23, від 15.10.2024 у справі №917/531/19.
Отже, для визнання недійсним у судовому порядку правочину необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію (постанови Верховного Суду від 08.04.2025 у справі № 910/9128/23, від 14.01.2025 у справі № 925/1459/23, від 08.08.2024 у справі №917/1024/22, від 20.02.2024 у справі №903/1037/22, від 19.03.2024 у справі №910/4293/22).
Відповідно до частини 3 статті 228 ЦК України, у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною, з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23 відзначає, що наслідки, передбачені реченнями 2-3 частини 3 статті 228 ЦК України, не спрямовані на поновлення майнової сфери постраждалого учасника цивільно-правових правовідносин. Передбачені законом санкції мають за мету покарати осіб, які вчинили заборонений законодавством правочин.
Вирішуючи питання наявності/відсутності підстав для застосування до спірних правовідносин частини третьої статті 228 ЦК України, Об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі №922/3456/23, зокрема, зазначено: "Стягнення всього отриманого за недійсним правочином у дохід держави є конфіскацією, яка за своєю правовою природою не є цивільно-правовим інститутом. У первісній редакції ЦК, який набув чинності 01.01.2004, такої норми не існувало. Однак Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Податкового кодексу України" від 02.12.2010 ст.228 була доповнена ч.3, присвяченою недійсності правочинів, що не відповідають інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Щодо конфіскаційного характеру санкцій, передбачених ч.3 ст.228 ЦК України, неодноразово висловлювався ще Верховний Суд України, а після 2017 року - і Верховний Суд (постанови від 20.06.2018 у справі №802/470/17-а, від 16.10.2019 у справі №2а-1670/8497/11, від 25.07.2023 у справі №160/14095/21 від 13.11.2024 у справі №911/934/23).
Наслідки, передбачені реченнями 2-3 ч.3 ст.228 ЦК України, не спрямовані на поновлення майнової сфери постраждалого учасника цивільно-правових правовідносин. Передбачені законом санкції мають за мету покарати осіб, які вчинили заборонений законодавством правочин. Це єдина норма ЦК, яка містить каральні заходи (санкції).
За загальним правилом правовим наслідком недійсності правочинів є повернення сторін у стан, що передував укладенню правочину (абзац 2 частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України). Такий правовий наслідок спрямований на те, аби нівелювати все, що відбулося, і зробити його юридично незначущим.
Супроводжувальним правовим наслідком недійсності правочину є можливість відшкодування винною стороною правочину збитків та моральної шкоди, завданої другій стороні правочину. Такий правовий наслідок спрямований на те, аби досягти компенсації понесених такою стороною втрат, тобто є проявом дії компенсаційних засад цивільного права.
Оскільки відшкодування збитків та моральної шкоди є видом цивільно-правової відповідальності, їх стягнення відбувається на користь приватної особи, в її інтересах і саме задля неї".
Далі Верховний Суд наголошує, що в частині 3 статті 228 Цивільного кодексу України передбачаються зовсім інші правові наслідки: спрямовані на реакцію з боку держави на правопорушення сторони/сторін правочину; ініціатором цих правових наслідків є держава, а не сторона правочину; ці правові наслідки встановлені в публічних інтересах (як їх розуміє держава), а не в приватноправових; наслідки полягають не у відновленні становища, що існувало до вчинення правочину, а у вилученні майна; ці правові наслідки не можна розцінювати як відшкодування збитків. Тому, за висновком Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, такі правові наслідки не належать до компенсаційних, адже вони є сутнісно іншими та є різновидом конфіскації майна державою.
Вирішуючи питання щодо застосування ч.3 ст.228 ЦК України суд має враховувати, що санкції, передбачені ч.3 ст.228 ЦК, ч.1 ст.208 ГК є не компенсаційними, а конфіскаційними санкціями, які передбачають стягнення усього отриманого за правочином на користь держави. Ці санкції спрямовані не на відновлення правового стану, який існував до порушення, а на покарання осіб, які порушили законодавчу заборону вчиняти правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства.
Конфіскація без вироку суду (Non-Conviction Based Confiscation - NCBC) розглядається ЄСПЛ як втручання у право власності, захищене ст.1 Першого протоколу до Конвенції.
Застосування наслідків, передбачених ч.3 ст.228 ЦК України, є втручанням держави у право власності приватних осіб. Тому підлягає застосуванню ст.1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідно до зазначеної статті, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (пункти 66-76 постанови ВС у справі №922/3456/23).
Враховуючи висновки ЄСПЛ щодо конфіскації без вироку суду, Об'єднана палата вважає, що у справі, яка переглядається, при застосуванні конфіскаційної санкції, передбаченої ч.3 ст.228 ЦК України, не було дотримано принципу пропорційності як щодо винного учасника правочину, так і щодо того учасника, який діяв добросовісно, виходячи з такого.
ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на те, що для дотримання принципу пропорційності цивільна конфіскація має стосуватися майна, яке було отримане від злочинної діяльності, незаконного збагачення, майна, джерела походження якого сторона не могла пояснити, або майна, яке безпосередньо використовувалося при здійсненні злочинної діяльності. ЄСПЛ також визнав небезпечною тенденцію поширення конфіскації без вироку суду на випадки звичайних адміністративних порушень.
Верховний Суд у постанові від 20.03.2019 у справі №922/1391/18 вказав, що здійснивши правовий аналіз ч.3 ст.228 ЦК України можна дійти висновку, що ознаками недійсного господарського договору, який суперечить інтересам держави і суспільства, є спрямованість цього правочину на порушення правового господарського порядку та наявність умислу (наміру) його сторін, які усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору. Метою такого правочину є його кінцевий результат, якого бажають досягти сторони. Мета завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.
Отже, для застосування приписів ч.3 ст.228 ЦК України прокурор у цій справі мав довести, що сам правочин за своєю суттю є протиправним, спрямованим на порушення інтересів держави та суспільства. Втім, прокурор цього не доводив, стверджував про порушення правил конкуренції, які мали місце під час проведення закупівлі (пункти 91-95 постанови).
Об'єднана палата виснувала, що прокурор не доводив, що внаслідок укладення правочину держава понесла майнову шкоду, переплатила кошти або отримала товар/роботу неналежної якості. За цих умов відсутній причинно-наслідковий зв'язок між порушенням конкуренції та погіршенням майнового становища держави, що виключає можливість кваліфікації правочину як такого, що вчинений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства (п.96 постанови ВС у справі №922/3456/23).
Таким чином, Об'єднана палата ВС дійшла висновку, що враховуючи конфіскаційний характер санкції, передбаченої ч.3 ст.228 ЦК України, який суд не може змінити, як і зменшити розмір, ця стаття може застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчинені особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання). Ця норма не може бути застосована у випадку порушення суб'єктом господарювання будь-яких норм чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, зокрема законодавства про захист конкуренції (п.100 постанови ВС).
Об'єднана палата Касаційного господарського суду наголосила на невідповідність норми ч.3 ст.228 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, її каральний характер, притаманний нормам саме публічного, а не приватного права, а також на суттєві логічні невідповідності приписів частин 1, 2 ст.228 ЦК України, які встановлюють, що нікчемним є правочин, який суперечить публічному порядку, але як наслідок передбачають більш м'які наслідки - двосторонню реституцію та ч.3 цієї статті, яка щодо оспорюваного правочину (який порівняно з нікчемним є не очевидно недійсним і відтак має меншу суспільну небезпеку) встановлює у якості наслідків набагато жорсткішу санкцію - стягнення з винної сторони (сторін) майна на користь держави.
З урахуванням викладеного, у постанові від 19.12.2025 у справі №922/3456/23 Об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду було уточнено висновки, що містяться у постановах від 13.11.2024 у справі №911/934/23, від 17.10.2024 у справі №914/1507/23, а також інших постановах колегій суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо застосування ч.3 ст.228 ЦК України, таким чином:
"При визначенні підстав для застосування ч.3 ст.228 ЦК України, яка містить санкцію конфіскаційного характеру, не властиву нормам цивільного законодавства, і яка несе в собі високі ризики втручання держави в право власності приватних осіб, суд має враховувати критерії, визначені ЄСПЛ, щодо пропорційності покарання (конфіскації без вироку суду) та можливості обрання менш обтяжливого заходу для винної сторони правочину (двосторонньої реституції, стягнення збитків, штрафу тощо).
Ця стаття може застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчиненні особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання). Ця норма не може бути застосована у випадку порушення суб'єктом господарювання будь-яких норм чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, зокрема законодавства про захист конкуренції".
Об'єднана палата виснувала, що за умови застосування відповідних приписів ч.3 ст.228 ЦК України відбувається непропорційне втручання в право власності й добросовісного учасника.
По-перше, добросовісна сторона все одно втрачає очікуваний результат угоди. Вона витратила час, ресурси, можливо зазнала упущеної вигоди і зрештою залишиться ні з чим (лише зі своїм початковим майном/грошима). Якщо правочин був вигідним для неї, позбавлення майна чи прибутку може відчуватися як покарання, хоча умислу з її боку не було.
По-друге, конфіскація майна добросовісної сторони (того, що вона отримала від іншого учасника) означає, що держава вилучає майно у особи, яка не вчинила свідомого порушення. Такий крок потребує дуже переконливого обґрунтування публічним інтересом. ЄСПЛ у подібних справах перевіряє, чи не було можливості обмежитися менш суворими заходами щодо невинної особи (справа "Air Canada v. the United Kingdom") (п.108-110 постанови).
Отже, у постанові від 19.12.2025 у справі №922/3456/23 Об'єднана палата касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про те, що норма частини третьої статті 228 ЦК не може бути застосована як правова підстава для визнання договору недійсним та застосування санкції, передбаченої цією нормою, у випадку порушення суб'єктом господарювання норм законодавства, яке регулює господарську діяльність, зокрема законодавства про захист конкуренції.
З матеріалів справи вбачається, що прокурор у цій справі послався лише на обставини порушення антиконкурентного законодавства учасниками закупівлі, однак не довів у чому саме полягає завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета вчинення спірного договору про закупівлю.
Крім того, прокурором не доведено, що внаслідок укладення оспорюваного правочину держава понесла майнову шкоду або отримала товар неналежної якості.
Отже, відсутній причинно-наслідковий зв'язок між порушенням конкуренції та погіршенням майнового становища держави, що виключає можливість кваліфікації правочину як такого, що вчинений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.
Суд встановив, що прокурор у цій справі не довів, що оспорюваний правочин за своєю суттю є протиправним, спрямованим на порушення інтересів держави та суспільства. Єдиним доказом порушення прокурором визначено рішення АМК.
Однак, як уже зазначалося вище, відповідно до висновку Верховного Суду від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23, антиконкурентна поведінка учасника закупівлі не завжди має за мету завдати шкоди державі чи підірвати її інтереси і сама по собі не трансформує правочин у такий, що суперечить інтересам держави та суспільства у розумінні частини третьої статті 228 ЦК України. Ця норма права не може бути застосована у випадку порушення суб'єктом господарювання законодавства про захист конкуренції.
З огляду на викладене суд дійшов висновку, що обставини допущення учасниками спірної закупівлі і, зокрема, відповідачем-2, при її проведенні порушення законодавства про захист економічної конкуренції, принципу добросовісної конкуренції, вчинення антиконкурентних узгоджених дій, на які послався прокурор в обґрунтування позову, не є підставами для визнання недійсним спірного договору з підстав його суперечності інтересам держави і суспільства.
За таких обставин суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог прокурора про визнання недійсним договору №ОД/В-19-794-НЮ про закупівлю від 12.11.2019 на підставі ч.1 ст.203, ч.3 ст.228 ЦК України, та застосування наслідків недійсності договору (стягнення в дохід держави коштів у розмірі 293160,00 грн), у зв'язку з чим суд відмовляє у задоволенні позову в повному обсязі.
Висновок суду у даній справі узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.12.2025 у cправі №922/3456/23.
Згідно ст.4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.
Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.
Реалізуючи передбачене ст.64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
За приписами ст.ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до ст.ст.76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно ст.86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, позовні вимоги прокурора задоволенню не підлягають.
У зв'язку із відмовою у задоволенні позову витрати по сплаті судового збору, відповідно до вимог ст.129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на прокурора.
Також суд зауважує, що ухвалою Господарського суду Одеської області від 01.04.2024 у справі №916/1383/24 за заявою прокурора було вжито заходи забезпечення позову.
Відповідно до положень ч.9, 10 ст.145 ГПК України, у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову, суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову. В такому разі заходи забезпечення позову зберігають свою дію до набрання законної сили відповідним рішенням або ухвалою суду.
У зв'язку із відмовою у задоволенні позову суд ухвалює про скасування заходів забезпечення позову, вжитих ухвалою Господарського суду Одеської області від 01.04.2024 у справі №916/1383/24.
Керуючись ст.ст. 13, 73-79, 86, 129, 145, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
1. У задоволенні позову відмовити.
2. Судові витрати зі сплати судового збору покласти на прокурора.
3. Скасувати заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Господарського суду Одеської області від 01.04.2024 у справі №916/1383/24.
Суддя М.Б. Сулімовська
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня складання повного рішення у порядку, передбаченому ст.257 ГПК України.
Повне рішення складено і підписано 12 травня 2026 р.