11 травня 2026 року № 320/18481/25
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вісьтак М. Я., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами (у письмовому провадженні) в приміщенні суду м. Києва адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 (адреса АДРЕСА_2 ; ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
встановив:
Суть спору та процесуальні дії у справі.
Представник позивача ОСОБА_1 звернулась у Київський окружний адміністративний суд із адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії, у якому просить суд:
-визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_2 щодо нарахування та виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 зниклого безвісти ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно пункту 6 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII у редакції Закону від 01.02.2025 року;
-зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 здійснювати нарахування та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 зниклого безвісти ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно пункту 6 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII у редакції Закону станом на дату призначення грошового забезпечення;
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 11.12.2025 року прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 11.05.2026 постановлено здійснювати розгляд (формування та зберігання) судової справи в електронній формі.
Правова позиція сторін.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 є дружиною військовослужбовця ОСОБА_2 , який зник безвісти 30.08.2023 під час виконання обов'язків військової служби поблизу населеного пункту Бахмут Донецької області. У зв'язку із зникненням безвісти військовослужбовця позивачу було призначено та здійснювалось нарахування і виплата грошового забезпечення відповідно до пунктів 4, 7 Постанови Кабінету Міністрів України №884 від 30.11.2016 та статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин. Позивач зазначає, що після набрання чинності Законом України №3995-ІХ від 08.10.2024 відповідач повідомив про здійснення подальших виплат за новою редакцією пункту 6 статті 9 вказаного Закону, яка передбачає інший порядок та розмір виплати грошового забезпечення членам сім'ї безвісти зниклого військовослужбовця, зокрема обмеження загального розміру виплати 50 відсотками грошового забезпечення та розподіл таких коштів між визначеним колом осіб. На думку позивача, застосування нової редакції Закону до правовідносин, які виникли до 01.02.2025 та в межах яких грошове забезпечення вже було призначене і виплачувалось, призводить до звуження змісту та обсягу її права на соціальний захист, погіршує раніше встановлений порядок виплати та суперечить статтям 22, 46, 58 Конституції України, принципу правової визначеності та недопустимості звуження вже існуючих соціальних гарантій. Позивач також вказує, що на момент виникнення правовідносин законодавством не було передбачено права військовослужбовця на складання особистого розпорядження щодо розподілу грошового забезпечення, а тому відсутність такого розпорядження не може бути підставою для погіршення правового становища осіб, яким виплату вже було призначено до набрання чинності Законом №3995-ІХ. У зв'язку з цим ОСОБА_1 просить визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_2 щодо застосування нової редакції пункту 6 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» до вже існуючих правовідносин та зобов'язати відповідача здійснювати нарахування і виплату грошового забезпечення відповідно до редакції Закону, чинної на дату первинного призначення виплати.
28.04.2025 року від уповноваженого представника військової частини НОМЕР_2 надійшов письмовий відзив на позовну заяву, із змісту якого вбачається, що останній просить суд у задоволенні позову відмовити.
Позиція відповідача обґрунтована тим, що після набрання чинності Законом України №3995-ІХ від 08.10.2024, який введений в дію з 01.02.2025, змінився порядок виплати грошового забезпечення сім'ям військовослужбовців, зниклих безвісти, а тому військова частина зобов'язана здійснювати нарахування та виплату відповідно до чинної редакції пункту 6 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Відповідач зазначає, що до 01.02.2025 грошове забезпечення позивачу виплачувалось на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 12.10.2023 №2092 відповідно до редакції Закону, чинної на той момент. Після набрання чинності новою редакцією Закону командиром військової частини було видано наказ від 12.03.2025 №1500 про виплату позивачу 16,67% належного грошового забезпечення відповідно до нових положень законодавства. На думку відповідача, позовні вимоги про застосування редакції Закону, чинної станом на дату призначення грошового забезпечення, є безпідставними, оскільки така редакція втратила чинність з 01.02.2025, а орган державної влади відповідно до статті 19 Конституції України зобов'язаний діяти виключно на підставі та у спосіб, передбачений чинним законодавством. Крім того, відповідач вважає необґрунтованими доводи позивача щодо звуження її прав, посилаючись на те, що Законом №3995-ІХ не скасовано право членів сім'ї на отримання грошового забезпечення, а лише змінено механізм його виплати та розширено коло осіб, які мають право на отримання частини такого забезпечення у разі відсутності особистого розпорядження військовослужбовця.
20.05.2025 ОСОБА_1 скористався правом на надання до суду письмової відповіді на відзив, яка обґрунтована тим, що право позивача на отримання грошового забезпечення виникло та було реалізоване ще до набрання чинності Законом №3995-ІХ, на підставі редакції пункту 6 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», чинної на момент зникнення безвісти військовослужбовця та призначення виплати. Позивач вважає, що зникнення військовослужбовця безвісти не припиняє правовідносини військової служби та не звільняє державу від обов'язку здійснювати грошове забезпечення, що підтверджується положеннями законодавства та правовими висновками Верховного Суду щодо збереження соціальних гарантій для безвісти зниклих військовослужбовців та членів їх сімей. Крім того, ОСОБА_1 зазначає, що застосування нової редакції Закону до вже існуючих правовідносин призводить до погіршення раніше встановленого порядку та розміру виплат, а відтак суперечить принципу недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
14.07.2025 ОСОБА_1 скерувала письмові додаткові пояснення, які обґрунтовані тим, що позивач ще до набрання чинності Законом №3995-ІХ подала всі необхідні документи, на підставі яких їй було призначено та здійснювалось грошове забезпечення як дружині безвісти зниклого військовослужбовця відповідно до редакції законодавства, чинної на момент виникнення правовідносин. Позивач зазначає, що чинне законодавство не передбачає обов'язку повторного подання заяви чи нового пакету документів для осіб, яким виплату вже було призначено до внесення змін Законом №3995-ІХ, а тому порядок та розмір раніше призначеної виплати не можуть бути змінені шляхом застосування нової редакції Закону. Також позивач посилається на статті 22 та 58 Конституції України та рішення Конституційного Суду України щодо недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, вважаючи, що новий порядок виплати погіршує становище осіб, які вже отримували грошове забезпечення до внесення законодавчих змін. Окремо зазначено, що право військовослужбовця на складення особистого розпорядження щодо розподілу грошового забезпечення було введене лише Законом №3995-ІХ, а тому військовослужбовець, який зник безвісти до набрання ним чинності, об'єктивно не міг скористатися таким правом. У зв'язку з цим позивач вважає, що нові правила щодо розподілу виплат можуть застосовуватись лише до осіб, правовідносини яких виникли після внесення відповідних змін до закону.
Процесуальні засади розгляду справи у письмовому провадженні.
Клопотань від сторін про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін не надходило.
Оскільки розгляд справи відбувався в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, судове засідання в справі не проводилось та особи, які беруть участь у справі не викликались.
На підставі викладеного, судовий розгляд справи здійснювався за правилами спрощеного позовного провадження на підставі наявних у суду матеріалів, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу (ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України).
Розглянувши справу у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами (у письмовому провадженні), дослідивши письмові докази наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, суд встановив наступні обставини.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_1 було повідомлено про те, що її чоловік, молодший сержант ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , стрілець-помічник гранатометника 2-го гранатометного механізованого відділення 1-го механізованого взводу 2-ої механізованої роти НОМЕР_4 механізованого батальйону військової частини НОМЕР_2 , під час виконання обов'язків військової служби та захисту територіальної цілісності і державного суверенітету України зник безвісти 30.08.2023 поблизу населеного пункту Бахмут Донецької області.
У зв'язку із зникненням безвісти військовослужбовця позивачу здійснювалося нарахування та виплата грошового забезпечення як дружині безвісти зниклого відповідно до пунктів 4, 7 Постанови Кабінету Міністрів України №884 від 30.11.2016 та статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.
03.02.2025 представником позивача було скеровано адвокатський запит з вимогою залишити порядок та розмір виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 відповідно до редакції законодавства, чинної на момент призначення виплати, повідомити про наявність чи відсутність особистого розпорядження військовослужбовця щодо розподілу грошового забезпечення, а також надати обґрунтування необхідності повторного звернення із заявою у зв'язку з набранням чинності Законом №3995-ІХ від 08.10.2024.
З відповіді Військової частини НОМЕР_2 від 20.03.2025 №1781/13258 вбачається, що наказом командира військової частини НОМЕР_2 від 12.10.2023 №2092 позивачу було призначено виплату грошового забезпечення зниклого безвісти військовослужбовця у повному обсязі відповідно до редакції пункту 6 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», чинної до 01.02.2025.
У вказаній відповіді також зазначено, що у зв'язку з набранням чинності Законом України №3995-ІХ від 08.10.2024 подальше нарахування та виплата грошового забезпечення позивачу здійснюватиметься відповідно до нової редакції пункту 6 статті 9 Закону, а саме рівними частками у загальному розмірі, що не перевищує 50% грошового забезпечення військовослужбовця.
Крім того, відповідач повідомив, що наказом командира військової частини НОМЕР_2 від 12.03.2025 №1500 позивачу призначено 16,67% належного грошового забезпечення, а решта коштів депонована для можливих виплат іншим членам сім'ї, які мають право на отримання таких виплат за новою редакцією Закону. Також у відповіді зазначено про відсутність у військовій частині особистого розпорядження військовослужбовця щодо розподілу грошового забезпечення.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей базується на Конституції України і складається із Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII (далі по тексту - Закон №2011-XII) та інших нормативно-правових актів.
Соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до частини 6 статті 9 Закону №2011-ХІІ за військовослужбовцями, захопленими в полон або заручниками, а також інтернованими в нейтральних державах або безвісно відсутніми, зберігаються виплати в розмірі посадового окладу за останнім місцем служби, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років, інших щомісячних додаткових видів грошового забезпечення постійного характеру та інші види грошового забезпечення з урахуванням зміни вислуги років та норм грошового забезпечення. Сім'ям зазначених військовослужбовців щомісячно виплачується грошове забезпечення, в тому числі додаткові та інші види грошового забезпечення, у порядку та в розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Дія цього пункту не поширюється на військовослужбовців, які добровільно здалися в полон, самовільно залишили військові частини (місця служби) або дезертирували зі Збройних Сил України, інших утворених відповідно до Законів України військових формувань та правоохоронних органів.
Грошове забезпечення виплачується таким членам сімей військовослужбовців:
- дружині (чоловіку), а в разі її (його) відсутності - повнолітнім дітям, які проживають разом з нею (ним), або законним представникам (опікунам, піклувальникам) чи усиновлювачам неповнолітніх дітей (осіб з інвалідністю з дитинства - незалежно від їх віку), а також особам, які перебувають на утриманні військовослужбовців, або батькам військовослужбовців рівними частками, якщо військовослужбовці не перебувають у шлюбі і не мають дітей. Виплата грошового забезпечення цим членам сімей здійснюється до повного з'ясування обставин захоплення військовослужбовців у полон або заручниками, інтернування військовослужбовців або їх звільнення, або визнання їх у встановленому законом порядку безвісно відсутніми чи померлими. У всіх випадках виплата грошового забезпечення здійснюється не більше ніж до дня виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини.
Законом України «Про внесення зміни до пункту 6 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №3995-ІХ від 08.10.2024 щодо грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або безвісно відсутніх» зазначену правову норму викладено в наступній редакції:
«За військовослужбовцями, захопленими в полон або заручниками, а також інтернованими в нейтральних державах або зниклими безвісти, зберігається виплата грошового забезпечення.
Військовослужбовець має право скласти у письмовій довільній формі особисте розпорядження на випадок захоплення його в полон або заручником, інтернування в нейтральних державах або зникнення безвісти про виплату належного йому грошового забезпечення особі (особам) за його вибором, визначивши розмір частки таких осіб у відсотках (далі - особисте розпорядження на випадок полону).
Порядок підтвердження справжності підпису військовослужбовця на особистому розпорядженні на випадок полону, оформлення та зберігання такого розпорядження та його скасування здійснюються у порядку, передбаченому пунктом 4 статті 16 цього Закону.
У разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону грошове забезпечення виплачується дружині (чоловіку), законним представникам малолітніх (неповнолітніх) дітей, дітям з числа осіб з інвалідністю з дитинства (незалежно від віку) або їх законним представникам та батькам військовослужбовців (крім тих із зазначених осіб, які одержують від військовослужбовця аліменти, а також батьків, позбавлених батьківських прав, за умови що ці права не були поновлені). Таким особам рівними частками виплачується частина грошового забезпечення, що в загальній сумі не перевищує 50 відсотків грошового забезпечення, визначеного після здійснення встановлених законом відрахувань.
У разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону та осіб, зазначених в абзаці четвертому цього пункту, грошове забезпечення виплачується повнолітнім дітям, рідним братам (сестрам), законним представником яких є військовослужбовець. Таким особам рівними частками виплачується частина грошового забезпечення, що в загальній сумі не перевищує 20 відсотків грошового забезпечення, визначеного після здійснення встановлених законом відрахувань.
Виплата грошового забезпечення особі (особам), визначеній (визначеним) в особистому розпорядженні на випадок полону, та особам, передбаченим цим пунктом, здійснюється до повного з'ясування обставин захоплення військовослужбовців у полон або заручниками, інтернування військовослужбовців у нейтральних державах або зникнення безвісти, їх звільнення з полону або визнання судом безвісно відсутніми чи оголошення судом померлими. У всіх випадках виплата грошового забезпечення здійснюється не більше ніж до дня виключення військовослужбовця із списків особового складу військової частини.
Грошове забезпечення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або зниклих безвісти, підлягає індексації відповідно до закону. Порядок та умови перерахунку розміру грошового забезпечення таких військовослужбовців встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених у полон або заручниками, а також інтернованих у нейтральних державах або зниклих безвісти, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
У разі відсутності особистого розпорядження на випадок полону та осіб, зазначених в абзацах четвертому - п'ятому цього пункту, належні та не виплачені військовослужбовцям, захопленим у полон або заручниками, а також інтернованим у нейтральних державах або зниклим безвісти, суми грошового забезпечення після оголошення їх судом померлими включаються до складу спадщини.
Дія цього пункту не поширюється на військовослужбовців, які добровільно здалися в полон, самовільно залишили військові частини (місця служби) або дезертирували зі Збройних Сил України, інших утворених відповідно до Законів України військових формувань та правоохоронних органів.
За військовослужбовцями, захопленими в полон або заручниками, а також інтернованими в нейтральних державах або зниклими безвісти, зберігаються передбачені законом інші види забезпечення».
Суд зазначає, що проєкт вказаного Закону розроблено на виконання доручення Віце-прем'єр міністра України - Міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 13.10.2023 №8785/8/1-23, оскільки норма щодо виплати грошового забезпечення військовослужбовців, захоплених в полон або заручниками, а також інтернованих в нейтральних державах або безвісно відсутніх, членам їх сімей була неефективною, зокрема у визначеному колі членів сімей та чинного порядку черговості отримання ними грошового забезпечення. Оскільки коло членів сімей військовослужбовця у діючій раніше редакції Закону обумовлює ситуацію, коли батьки та інші особи, основне джерело спільних доходів у яких, - грошове забезпечення військовослужбовця та які потребують його захисту, втрачають право на отримання зазначеного грошового забезпечення, а сам військовослужбовець, повернувшись із полону, залишається без необхідних засобів для відновлення, реабілітації та інколи з боргами (комунальні послуги, орендна плата).
Нова редакція повністю узгоджується із Конституцією України та правовим висновкам Конституційного Суду, адже завдяки цьому законопроекту після повернення зниклий безвісти військовослужбовець зберігає за собою 50% належного йому грошового забезпечення, яке він набув, виконуючи конституційний обов'язок із захисту Батьківщини, надважкі завдання із відсічі та стримування збройної агресії російської федерації, захисту суверенітету та територіальної цілісності України.
Збереження (депонування) належного, але не виплаченого, грошового забезпечення військовослужбовців, передбачає зарахування таких сум грошового забезпечення на депозитні рахунки військової частини, в якій проходять службу військовослужбовці, відкриті в органах Державної казначейської служби України.
Таким чином, депонування - це гарантоване зобов'язання Держави перед військовослужбовцем про збереження його грошового забезпечення. Механізмом такого збереження не передбачено використання цих коштів Державою або будь-якою іншою стороною (особою), але збережені (депоновані) суми грошового забезпечення та додаткової винагороди зниклого безвісти військовослужбовця надалі будуть виплачені в установленому законодавством порядку.
Зазначений закон прийнято саме згідно вимог принципу соціальної справедливості, так як 50% його грошового забезпечення повністю розподіляється між найближчими родичами зниклого безвісти військовослужбовця та 50% залишається на його рахунках з метою забезпечення йому гідного рівня для життя після повернення додому та забезпечення його базових потреб. Так як у разі виплати 100% грошового забезпечення його найближчим родичам, військовослужбовець залишається ні з чим по поверненню додому. Водночас, родичі та сім'я зберігають за собою право на спадщину збережених на рахунках військовослужбовця грошових коштів у разі визнання його загиблим.
Отже, жодного звуження прав позивача не відбувається, а відбулася лише зміна механізму реалізації права на соціальне забезпечення зниклого безвісти військовослужбовця та членів його родини.
Закон України «Про внесення зміни до пункту 6 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №3995-ІХ від 08.10.2024 не визнано неконституційним, у встановленому законом порядку не скасовано, він є чинним, а отже є обов'язковим до виконання на всій території України.
А тому правовідносини між позивачем і відповідачем щодо виплати грошового забезпечення зниклого безвісти військовослужбовця, які виникли до внесення змін до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" Законом №3996-ІХ, після набрання чинності таких змін, тобто з 01.02.2025, повинні бути приведені у відповідність із новим юридичним регулюванням.
При цьому, суд зазначає, що положення Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» відповідно до яких за зниклим безвісти військовослужбовцем зберігається 50 відсотків його грошового забезпечення у разі відсутності особистого розпорядження, покликано не на звуження змісту та обсягу прав і свобод позивача - законного представника малолітніх дітей зниклого безвісти військовослужбовця, а на збереження прав самого військовослужбовця, тобто відбулася лише зміна механізму реалізації права на соціальне забезпечення зниклого безвісти військовослужбовця та членів його родини.
Тобто, у позивача залишається право на отримання належної частки грошового забезпечення зниклого безвісти чоловіка з урахуванням збереження прав самого військовослужбовця у розмірі 50%.
Отже, з урахуванням вказаного, судом не встановлено в даному випадку протиправності дій чи бездіяльності Військової частини НОМЕР_2 щодо нарахування та виплати грошового забезпечення грошового забезпечення ОСОБА_1 зниклого безвісти ОСОБА_2 згідно пункту 6 статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року № 2011-XII в редакції Закону від 01.02.2025 року.
Підсумовуючи викладене, суд враховує, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд враховує й те, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).
Згідно з частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Відповідно до положень статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що твердження позивача не можуть вважатися обґрунтованими та у задоволенню позову необхідно відмовити.
Відповідно до вимог ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України підстави для розподілу судових витрат у суду відсутні, оскільки у задоволенні позову відмовлено.
На підставі наведеного та керуючись статтями 2, 72-77, 139, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
вирішив:
У задоволення позову ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 (адреса АДРЕСА_2 ; ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Копію рішення направити сторонам у справі (їх представникам) відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Вісьтак М.Я.