ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
07.05.2026Справа № 910/3556/24
Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛТК ЕЛЕКТРУМ" вул. Гарматна, 8, м. Київ, 03067
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ГК ЕВРОХІММАШ К.О" пров. Задорожний, 1А, м. Київ, 03040
про стягнення 230 927,25 грн.
Представники сторін: не викликались.
Товариство з обмеженою відповідальністю "ЛТК ЕЛЕКТРУМ" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовними вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю "ГК ЕВРОХІММАШ К.О" про стягнення 232 964,91 грн., а саме 216 671,93 грн. процентів річних, 16 292,98 грн. втрат від інфляції, витрат по сплаті судового збору та 30 000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу.
В обґрунтування позовних вимог в позовній заяві позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов Договору № 352/07/21 від 07.07.2021 про постачання електричної енергії споживачу, обставини порушення якого в частині несвоєчасної оплати спожитої електричної енергії, а також підстави для нарахування процентів річних та втрат від інфляції встановлені рішенням Господарського суду міста Києва від 18.09.2023 у справі № 910/7339/23. Отже, у зв'язку з несплатою основної заборгованості позивач вважає за необхідне додатково нарахувати відповідачеві проценти річних та втрати від інфляції у вказаних сумах.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.04.2024 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/3556/24, та з огляду на характер спірних правовідносин, заявлені позивачем вимоги та предмет доказування у даній справі, оскільки ціна позову у даній справі не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб та враховуючи незначну складність справи, за відсутності клопотань про інше та підстав для розгляду даної справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін з ініціативи суду, суд дійшов висновку про розгляд даної справи за правилами спрощеного провадження на підставі частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Окрім того, вказаною ухвалою суду від 09.04.2024 зобов'язано позивача надати у строк до 09.05.2024 належні та допустимі докази на підтвердження наявності/відсутності у відповідача Електронного кабінету, а також письмові пояснення щодо обставин виконання/примусового виконання рішення суду від 18.09.2023 у справі № 910/7339/23.
Так, на виконання ухвали суду від 09.04.2024 у справі № 910/3556/24 через систему "Електронний суд" 06.05.2024 від позивача надійшла заява б/н від 06.05.2024, з доказами на підтвердження відсутності у відповідача Електронного кабінету, а також письмові пояснення щодо обставин примусового виконання рішення суду від 18.09.2023 у справі № 910/7339/23. Документи судом долучені до матеріалів справи.
Також через систему "Електронний суд" 06.05.2024 від представника позивача надійшла заява б/н від 06.05.2024 про зменшення розміру позовних вимог, з доказами надсилання на адресу місцезнаходження відповідача, в якій позивач повідомляє про погашення 20.03.2024 в межах виконавчого провадження № 73201019 основного боргу у розмірі 339 611,18 грн., на яку нараховувалась інфляція та 0,2 % в день від простроченої суми, у зв'язку з чим позивач зменшує розмір позовних вимог в частині стягнення 0,2 % в день від простроченої суми за рішенням Господарського суду міста Києва по справі № 910/7339/23 від 18.09.2023 року до 214 634,27 грн. за період з 09.05.2023 по 19.03.2024, а також надає оновлений розрахунок заборгованості відповідача з урахуванням стягнутих в межах виконавчого провадження №73201019 коштів. Отже, позивач просить стягнути на свою користь інфляційні втрати в розмірі 16 292, 98 грн., 0,2 % в день (ч. 2 ст. 625 ЦК України) в сумі 214 634,27 грн., 3 495,00 грн. судового збору та 30 000,00 грн. витрат на правову допомогу.
Розглянувши подану позивачем заяву про зменшення розміру позовних вимог суд зазначає, що відповідно до ч. 1, 2 ст. 13 та ч. 2 ст. 14 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін і учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно приписів пункту 2 частини 2 статті 46 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі, зокрема, зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.
Предметом позову є матеріально - правова вимога про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу до відповідача, що кореспондується зі способами захисту цього права чи інтересу, передбаченими статтею 16 Цивільного кодексу України та статтею 20 Господарського кодексу України.
Суд звертає увагу, що під зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено у позовній заяві. Згідно зі статтею 163 ГПК України ціну позову вказує позивач. Отже, у разі прийняття судом зміни (в бік збільшення або зменшення) кількісних показників, у яких виражається позовна вимога, має місце нова ціна позову, виходячи з якої вирішується спір.
Якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі (частина 3 статті 252 ГПК України).
Отже, дослідивши позовну заяву та зміст заяви позивача б/н від 06.05.2024, суд розцінює останню як заяву про зменшення розміру позовних вимог в частині стягнення 0,2 % в день (ч. 2 ст. 625 ЦК України) до 214 634,27 грн. та в частині загального розміру позовних вимог до 230 927,25 грн.
З огляду на те, що зменшення розміру позовних вимог є правом позивача, передбаченим статтею 46 Господарського процесуального кодексу України, не суперечить законодавству та не порушує чиї-небудь права та охоронювані законом інтереси, зокрема, процесуальні права відповідача, передбачені статтею 46 Господарського процесуального кодексу України, заява позивача про зменшення розміру позовних вимог відповідає вимогам, встановленим ст. 46, 170 Господарського процесуального кодексу України та подана в межах строку, визначеного ч. 3 ст. 252 ГПК України, відповідна заява прийнята судом до розгляду, у зв'язку з чим має місце нова ціна позову, з урахуванням якої здійснюється подальший розгляд спору.
Суд зазначає, що згідно частини 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.
Відповідно до частини 11 статті 242 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи має електронний кабінет, суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в електронній формі виключно за допомогою Єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи чи її окремої системи (модуля), що забезпечує обмін документами. У разі відсутності в учасник справи електронного кабінету суд надсилає всі судові рішення такому учаснику в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Суд зазначає, що Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обов'язкової реєстрації та використання електронних кабінетів в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами" від 29.06.2023, який набрав чинності 21.07.2023 та введений в дію 18.10.2023, внесено зміни до ряду статей ГПК України.
Так, відповідно до частини 6 статті 6 ГПК України адвокати, нотаріуси, державні та приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування, інші юридичні особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в обов'язковому порядку. Інші особи реєструють свої електронні кабінети в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, в добровільному порядку.
Процесуальні наслідки, передбачені цим Кодексом у разі звернення до суду з документом особи, яка відповідно до цієї частини зобов'язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його, застосовуються судом також у випадках, якщо інтереси такої особи у справі представляє адвокат.
Якщо реєстрація електронного кабінету в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами, суперечить релігійним переконанням особи, яка зобов'язана його зареєструвати відповідно до цієї частини, передбачені цим Кодексом процесуальні наслідки звернення до суду такою особою без реєстрації електронного кабінету у вигляді залишення її документа без руху, його повернення або залишення без розгляду не застосовуються за умови, що особа заявила про такі обставини одночасно із поданням відповідного документа шляхом подання окремої обґрунтованої письмової заяви.
Тобто, товариство з обмеженою відповідальністю як юридична особа, а також адвокат, в разі представлення інтересів цього товариства, згідно з наведеними приписами цього Кодексу, зобов'язані зареєструвати свій електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі) в обов'язковому порядку.
Наразі, судом згідно бази даних "Діловодство спеціалізованого суду" встановлено відсутність у відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "ГК ЕВРОХІММАШ К.О" (код ЄДРПОУ 40271442) як на час відкриття провадження у справі №910/3556/24, так і на час розгляду справи по суті, зареєстрованого електронного кабінету.
При цьому, оскільки відповідач не зареєстрував свій електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), з метою повідомлення відповідача про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України ухвала суду про відкриття провадження у справі № 910/3556/24 від 09.04.2024 була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, а саме: пров. Задорожний, 1А, м. Київ, 03040.
Відповідно до пункту 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Так, про відкриття провадження у справі № 910/3556/24 відповідач повідомлений належним чином 23.04.2024, що підтверджується наявним в матеріалах справи рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення від 11.04.2024 №0600260327078.
Суд зазначає, що з урахуванням строків, встановлених статтями 165, частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України, а саме протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі, які також визначені судом в ухвалі від 09.04.2024, відповідач мав подати відзив на позовну заяву.
Як свідчать матеріали справи, відповідач не скористався наданим йому процесуальним правом, передбаченим частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України.
Наразі, від відповідача станом на час винесення рішення до суду не надходило жодних заяв про неможливість подання відзиву та/або про намір вчинення відповідних дій у відповідності до статті 165 Господарського процесуального кодексу України та/або продовження відповідних процесуальних строків та заперечень щодо розгляду справи по суті.
Заяв та клопотань процесуального характеру від відповідача на час розгляду справи до суду також не надходило.
Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
З огляду на вищевикладене, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю "ГК ЕВРОХІММАШ К.О" не скористалось наданими йому процесуальними правами, зокрема, відповідачем не надано відзив на позовну заяву, письмових пояснень та інших доказів, що впливають на вирішення даного спору по суті, суд, на підставі частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про можливість розгляду даної справи виключно за наявними матеріалами.
Інших доказів на підтвердження своїх вимог, а також заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, позивачем на час розгляду справи по суті суду не надано.
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво - чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України (далі - Господарський кодекс України, чинний на час спірних правовідносин) господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Частинами 1 - 2 статті 56 Закону України «Про ринок електричної енергії» визначено, що постачання електричної енергії споживачам здійснюється електропостачальниками, які отримали відповідну ліцензію, за договором постачання електричної енергії споживачу. Договір постачання електричної енергії споживачу укладається між електропостачальником та споживачем та передбачає постачання всього обсягу фактичного споживання електричної енергії споживачем у певний період часу одним електропостачальником. Постачання електричної енергії споживачам здійснюється за вільними цінами.
Як свідчать матеріали справи та встановлено судом у справі № 910/7339/23, 07.07.2021 між ТОВ "ЛТК ЕЛЕКТРУМ" та ТОВ "ГК ЕВРОХІММАШ К.О" шляхом підписання додатку 1 - заяви-приєднання № 352/07/21 був укладений Договір про постачання електричної енергії споживачу, відповідно до умов п. 2.1 якого постачальник продає електричну енергію споживачу для забезпечення потреб електроустановок споживача, а споживач оплачує постачальнику вартість (купленої) електричної енергії та здійснює інші платежі згідно з умовами цього договору.
Згідно з п. 5.1 Договору споживач розраховується з постачальником за електричну енергію за цінами, що визначаються відповідно до механізму визначення ціни електричної енергії, згідно з обраною споживачем комерційною пропозицією, яка є додатком 2 до цього договору.
У відповідності до положень п. 5.4 та п. 5.6 Договору розрахунковим періодом за цим договором є календарний місяць. Оплата рахунка постачальника за цим договором має бути здійснена споживачем у строк, визначений у комерційній пропозиції, яка є Додатком 2 до цього Договору. Всі платіжні документи, що виставляються постачальником споживачу, мають містити чітку інформацію про суму платежу, порядок та строки оплати, що погоджені сторонами цього договору, а також інформацію щодо адреси, телефонів, офіційних веб-сайтів для отримання інформації про подання звернень, скарг та претензій щодо якості постачання електричної енергії та надання повідомлень про загрозу електробезпеки.
Якщо споживач не здійснив оплату за цим Договором у строки, передбачені комерційною пропозицією, яка є Додатком 2 до цього Договору, постачальник має право здійснити заходи з припинення постачання електричної енергії споживачу у порядку, визначеному ПРРЕЕ. У разі порушення споживачем строків оплати за цим Договором, споживач зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також проценти від простроченої суми відповідно до ст. 625 ЦК України, розмір яких зазначається у додатку 2 до цього договору (п. 5.7 Договору).
Згідно з п. 5 Комерційної пропозиції планові рахунки на оплату надаються споживачу до початку розрахункового періоду. Рахунок формується по прогнозованій ціні (ціна останнього закритого розрахункового періоду). Оплата здійснюється у строк, визначений згідно з пунктом "Графік оплати" цієї комерційної пропозиції. Кінцевий розрахунок здійснюється впродовж 3 (трьох) банківських днів після відправки постачальником акту здачі-приймання електричної енергії на електронну адресу споживача. У разі відсутності оплати погодженим графіком впродовж 3 (трьох) банківських днів сума неотриманого платежу збільшується на 0,2 % за кожен день прострочення.
У зв'язку з нездійсненням своєчасної оплати вартості поставленої за Договором електричної енергії в жовтні - грудні 2021 року та січні - березні 2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю "ЛТК ЕЛЕКТРУМ" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ГК ЕВРОХІММАШ К.О" про стягнення заборгованості в сумі 710 334,73 грн., а саме 339 611,18 грн. основного боргу, 106 506,05 грн. втрат від інфляції та 0,2% за користування коштами в сумі 264 217,50 грн.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.09.2023 у справі № 910/7339/23, яке не оскаржувалось в апеляційному порядку та набрало законної сили 09.10.2023 року, позовні вимоги ТОВ "ЛТК ЕЛЕКТРУМ" задоволено частково, стягнуто з ТОВ "ГК ЕВРОХІММАШ К.О" на користь позивача основний борг у сумі 339 611,18 грн., інфляційні втрати у сумі 72 261,91 грн., відсотки за користування коштами у сумі 264 217,50 грн. та судовий збір у сумі 10 151, 33 грн. У іншій частині позовних вимог відмовлено.
На примусове виконання рішення Господарського суду міста Києва від 18.09.2023 року у справі № 910/7339/23 судом видано відповідний наказ від 09.10.2023 року.
Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 17.10.2023 у справі № 910/7339/23 заяву ТОВ "ЛТК ЕЛЕКТРУМ" про ухвалення додаткового рішення задоволено частково та стягнуто з ТОВ "ГК ЕВРОХІММАШ К.О" на користь ТОВ "ЛТК ЕЛЕКТРУМ" витрати на правничу допомогу у сумі 19 040,00 грн.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 30.01.2024 апеляційну скаргу "ЛТК ЕЛЕКТРУМ" на додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 17.10.2023 у справі №910/7339/23 задоволено частково, додаткове рішення Господарського суду міста Києва від 17.10.2023 у справі №910/7339/23 скасовано, заяву про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат задоволено частково та стягнуто з ТОВ "ГК ЕВРОХІММАШ К.О" на користь позивача 51 211,15 грн. витрат на професійну правничу допомогу.
На примусове виконання постанови Північного апеляційного господарського суду від 30.01.2024 у справі № 910/7339/23 видано наказ 21.03.2024.
Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України (частина 1 статті 18 ГПК України).
Суд зазначає, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-8/1427 від 18.11.2003 року "Про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та юрисдикцію Європейського суду з прав людини").
Європейський суд з прав людини також вказує, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95 від 28 жовтня 1999 року, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11 від 29 листопада 2016 року, § 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92 від 22 листопада 1995 року, § 36).
Даний принцип тісно пов'язаний з приписами частини 4 статті 75 ГПК України, якою передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
При цьому, не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачі, відповідачі, треті особи, тощо.
Обставинами справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, є юридичні факти, що призвели до виникнення спірного правовідношення, настання відповідальності або інших наслідків, тобто такі факти, з якими норми матеріального права пов'язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов'язків суб'єктів спірного матеріального правовідношення.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб'єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.
Наведений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 у справі № 922/2391/16.
Наразі, вказаним рішенням Господарського суду міста Києва від 18.09.2023 року у справі № 910/7339/23 встановлено факт невиконання відповідачем умов Договору про постачання електричної енергії споживачу № 325/07/21 від 07.07.2021 року в частині своєчасної оплати поставленої електроенергії в загальній сумі 339 611,18 грн. за період жовтень - грудень 2021 року та січень - березень 2022 року, а також наявність підставі для нарахування втрат від інфляції та 0,2% за користування коштами.
Таким чином, оскільки факти, встановлені рішенням Господарського суду міста Києва від 18.09.2023 у справі № 910/7339/23, яке набрало законної сили, не підлягають доказуванню та можуть бути спростовані не інакше як шляхом скасування відповідного судового рішення, суд констатує, що обставини порушення відповідачем умов Договору № 352/07/21 про постачання електричної енергії споживачу від 07.07.2021 в частині несвоєчасної оплати спожитої електричної енергії, а також наявність у відповідача перед позивачем станом на 31.03.2022 заборгованості за Договором у розмірі 339 611,18 грн. в силу імперативних вимог статті 75 Господарського процесуального кодексу України мають преюдиційне значення для даної справи та не підлягають повторному доказуванню.
Зобов'язанням, згідно зі статті 509 Цивільного кодексу України є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до положень частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог цього Кодексу, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
За приписами частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
У відповідності до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 129 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Згідно частини 2 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Згідно з позицією Конституційного Суду України щодо виконання судового рішення, яке набрало законної сили, зокрема, у рішенні від 15 травня 2019 року №2-р(II)/2019 зазначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, і саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України (абзац п'ятнадцятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002); право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя (абзац восьмий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018). Отже, як випливає з наведеного, держава повинна повною мірою забезпечити реалізацію гарантованого статтею 55 Конституції України права кожного на судовий захист.
Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (перше речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012); право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац п'ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013).
Конституційний Суд України наголосив, що забезпечення державою виконання судового рішення як невід'ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв'язку із внесенням Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" від 2 червня 2016 року № 1401-VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, статтею 129-1, частиною другою якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Як зазначено позивачем в позовній заяві та встановлено судом, оскільки ТОВ "ГК ЕВРОХІММАШ К.О" не виконало рішення Господарського суду міста Києва від 18.09.2023 у справі №910/7339/23 в добровільному порядку, 01.11.2023 приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Корольовим Вадимом Вячеславовичем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 73201019 з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва від 09.10.2023 у справі № 910/7339/23 про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "ГК ЕВРОХІММАШ К.О" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛТК ЕЛЕКТРУМ" основного боргу у сумі 339 611, 18 грн., інфляційних втрат у сумі 72 261,91 грн., відсотків за користування коштами у сумі 264 217,50 грн. та судового збору у сумі 10 151,33 грн.
Відповідно наявного в матеріалах справи наданого приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Корольовим В.В. Звіту про суми стягнутих грошових коштів №1136 від 01.05.2024 в межах відкритого на підставі наказу Господарського суду міста Києва №910/7339/23 від 09.10.2023 виконавчого провадження №73201019 від 01.11.2023, за період з 01.11.2023 по 21.03.2024 у межах такого виконавчого провадження з боржника - ТОВ "ГК ЕВРОХІММАШ К.О" було стягнуто кошти в загальній сумі 756 226,61 грн. (686 241,92 грн. за наказом суду у справі № 910/7339/23 та 69 984,69 грн. витрат виконавчого провадження і винагороди виконавця), з яких:
07.11.2023 стягнуто 10 257,75 грн. та розподілено наступним чином: 367,00 грн. - витрати ВП; 899, 16 грн. - основна винагорода приватного виконавця; 8991,59 грн. - кошти за виконавчим документом, стягнуті на користь стягувача.
16.11.2023 стягнуто 1637,27 грн. та розподілено наступним чином: 148,30 грн. - основна винагорода приватного виконавця; 1482,97 грн. - кошти за виконавчим документом, стягнуті на користь стягувача.
07.02.2024 стягнуто 111042,52 грн. та розподілено наступним чином: 660,00 грн. - витрати ВП; 10034,77 грн. - основна винагорода приватного виконавця; 100347,75 грн. - кошти за виконавчим документом, стягнуті на користь стягувача.
20.03.2024 стягнуто 632 961,57 грн. та розподілено наступним чином: 333,50 грн. - витрати ВП; 57511,64 грн. - основна винагорода приватного виконавця; 575116,43 грн. - кошти за виконавчим документом, стягнуті на користь стягувача.
21.03.2024 стягнуто 333, 50 грн. та розподілено наступним чином: 30,32 грн. - основна винагорода приватного виконавця; 303,18 грн. - кошти за виконавчим документом, стягнуті на користь стягувача.
Поряд із цим, приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Корольовим В.В. 21.03.2024 було винесено постанову від 21.03.2024 про закінчення виконавчого провадження № 73201019 на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39, ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» у зв'язку з фактичним стягненням заборгованості за виконавчим документом - наказом від 09.10.2023 в повному обсязі в межах виконавчого провадження та, відповідно, виконанням рішення Господарського суду міста Києва від 18.09.2023 у справі №910/7339/23.
При цьому було враховано положення статті 534 ЦК України, відповідно до якої у разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов'язання у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено договором або законом: 1) у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов'язані з одержанням виконання; 2) у другу чергу сплачуються проценти і неустойка; 3) у третю чергу сплачується основна сума боргу.
Отже, основна сума боргу у розмірі 336 611, 18 грн. була погашена у третю чергу за рахунок коштів, стягнутих 20.03.2024 на користь позивача в рамках виконавчого провадження №73201019 від 01.11.2023, відкритого на підставі наказу Господарського суду міста Києва №910/7339/23 від 09.10.2023.
Таким чином, факт невиконання відповідачем зобов'язань зі своєчасної оплати поставленої електричної енергії за спірним Договором № 352/07/21 про постачання електричної енергії споживачу від 07.07.2021 підтверджується на час винесення рішення у справі № 910/7339/23 та відкриття виконавчого провадження №73201019, в межах якого рішення суду було виконане відповідачем в повному обсязі в примусовому порядку, зокрема, в частині основного боргу 20.03.2024 року.
За приписами статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Таким чином, як зазначено позивачем в позовній заяві та встановлено судом, з огляду на порушення відповідачем своїх зобов'язань в частині своєчасної оплати поставленої електричної енергії за Договором № 352/07/21 про постачання електричної енергії споживачу від 07.07.2021, факт невиконання яких встановлений рішенням Господарського суду міста Києва від 18.09.2023 у справі № 910/7339/23, яке набрало законної сили 09.10.2023 та яким задоволено частково позовні вимоги ТОВ "ЛТК ЕЛЕКТРУМ" про стягнення з ТОВ "ГК ЕВРОХІММАШ К.О" основного боргу в сумі 339 611,18 грн., інфляційних втрат та відсотків річних, позивачем нараховано на суму основного боргу на підставі ст. 625 ЦК України 16292,98 грн. втрат від інфляції за період квітень 2023 року - лютий 2024 року та згідно п. 5.7. Договору 0,2 % в день від простроченої суми за період з 09.05.2023 по 19.03.2024 у сумі 214 634,27 грн., які останній просив стягнути в поданій суду позовній заяві.
За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.
У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Таким чином обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження виконання своїх зобов'язань та здійснення оплати поставленої за Договором електроенергії в сумі 339 611,18 грн. в добровільному порядку та/або відсутності боргу з погашення нарахованих процентів та втрат від інфляції, або письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів.
Будь-які заперечення щодо правомірності нарахованих в рішенні Господарського суду міста Києва від 18.09.2023 у справі №910/7339/23 сум з боку відповідача також відсутні.
В свою чергу, зважаючи на відсутність будь-яких заперечень відповідача щодо визначення розміру заборгованості зі сплаті процентів річних та інфляційних втрат за порушення умов Договору № 352/07/21 про постачання електричної енергії споживачу від 07.07.2021 на час розгляду даної справи, суд здійснював розгляд справи виходячи з наявних матеріалів та визначив розмір заборгованості відповідача на підставі наданих позивачем доказів, з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог.
Суд зауважує, що за загальним правилом зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (ст. 598 Цивільного кодексу України, ст. 202 Господарського кодексу України). Ці підстави наведено у ст. ст. 599 - 601, 604- 609 ЦК України.
За відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України). Належним є виконання зобов'язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання.
Зокрема, як вже було встановлено вище судом, відповідач в порушення умов Договору № 352/07/21 про постачання електричної енергії споживачу від 07.07.2021 не здійснив оплату вартості поставленої електричної енергії у визначені Договором строки та розмірі,а саме 339 611,18 грн., отже в розумінні приписів ст.ст. 610, 612 ЦК України є таким, що прострочив виконання зобов'язання.
При цьому суд зазначає, що норми чинного законодавства не обмежують права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов'язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу.
Таким чином, наявність судового рішення у справі № 910/7339/23 про стягнення основного боргу за Договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Оскільки чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України сум, вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу.
Аналогічних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.06.2019 у справі №916/190/18, а також Верховний Суд у постанові від 15.11.2019 у справі №905/1753/18.
Обґрунтовуючи зміст позовних вимог позивач у своєму позові б/н від 22.03.2024 та заяві про зменшення позовних вимог б/н від 06.05.2024 вказує, що неналежне виконання відповідачем умов Договору в частині своєчасної оплати поставленої електричної енергії, факт прострочення якої встановлено рішенням Господарського суду міста Києва від 18.09.2023 у справі № 910/7339/23 та яке в частині погашення основного боргу в сумі 339 611,18 грн. було виконано боржником лише 20.03.2024 в примусовому порядку в межах виконавчого провадження №73201019, є підставою для нарахування на суму основного боргу 339 611,18 грн. на підставі ст. 625 ЦК України втрат інфляції та на підставі ст. 625 ЦК України та згідно п. 5.7. Договору 0,2 % в день від простроченої суми за період з 09.05.2023 по 19.03.2024.
Суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.
З урахуванням приписів статті 549, частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.
Згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Як вбачається з аналізу статей 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.
Зазначені інфляційні нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.
Суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
При цьому розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
Аналогічна правова позиція щодо застосування частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.07.2019 у справі № 905/600/18 та постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 905/587/18.
Крім того, згідно висновку, викладеного у постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 20.11.2020 № 910/13071/19, якщо період прострочення виконання грошового зобов'язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці. Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов'язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме: час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу; час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується.
Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 917/1421/18, оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць із моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Так, згідно з пунктом 5.7 Договору про постачання електричної енергії сторони погодили, що у разі порушення споживачем строків оплати за цим договором, споживач зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також проценти від простроченої суми відповідно до статті 625 ЦК України, розмір яких зазначається у додатку 2 до цього договору.
Відповідно до п. 5 Додатку до комерційної пропозиції № 352/07/21 від 07.07.2021 року у разі відсутності оплати за погодженням графіком впродовж 3 (трьох) банківських днів сума неотриманого платежу збільшується на 0,2 % за кожен день прострочення.
Суд зазначає, що за приписами статей 627, 628 Цивільного України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
У відповідності до ч.3, 4 ст. 213 Цивільного кодексу України при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.
Суд наголошує, що приписи статті 625 Цивільного кодексу України про розмір процентів, що підлягають стягненню за порушення грошового зобов'язання, є диспозитивними та застосовуються, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Зазначеним законодавчим положенням передбачено право сторін за домовленістю погодити у договорі інший розмір процентів річних ніж встановлений цією нормою.
Аналогічна правова позиція щодо застосування частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України викладена у постанові Верховного Суду від 15.10.2019 у справі № 914/235/19.
Тобто, три проценти річних від простроченої суми за весь час прострочення застосовуються у випадку, якщо сторони в договорі не передбачили інший розмір процентів річних.
Верховним Судом України у постановах від 01.07.2017 у справі № 3-32гс14 та від 24.12.2013 у справі № 3-37гс13 визначено порядок нарахування відсотків за користування чужими грошовими коштами відповідно до статей 536, 625, 692 Цивільного кодексу України, а саме ч. 3 ст. 692 ЦК України конкретизовано визначений статтею 536 цього Кодексу обов'язок боржника сплачувати встановлений договором або законом розмір процентів за користування чужими грошовими коштами та передбачене статтею 625 цього Кодексу право продавця вимагати від покупця сплати 3 % річних за весь час прострочення, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У розумінні зазначених статей проценти є не відповідальністю, а платою за час користування грошима, що не були своєчасно сплачені боржником. Зі змісту цих статей випливає, що договором може бути встановлено інший розмір процентів річних, а не інший спосіб їх обчислення.
Зокрема, позивач зазначає про встановлення умовами Договору, а саме п.5.7 з урахуванням Додатку № 2 до Договору процентів річних згідно ст. 625 ЦК України в розмірі 0,2% в день за кожен день періоду прострочення, який згідно доданого позивачем до заяви про зменшення розміру позовних вимог розрахунку становить 09.05.2023 - 19.03.2024 (316 днів).
Разом з тим, згідно з положеннями статті 549 ЦК України грошовою сумою, яку боржник повинен передати кредитору у разі порушення зобов'язання, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання, є пеня.
Аналогічний висновок був викладений також у постанові Верховного Суду від 30.10.2018 у справі № 917/63/18.
Також судом враховується правовий висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду, викладений у постанові від 05.06.2020 у справі № 922/3578/18, в якій Верховний Суд відступив від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 922/2213/17 про можливість стягнення відсотків річних за кожен день неправомірного користування грошовими коштами відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
У постанові від 05.06.2020 у справі №922/3578/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказує, що частиною другою статті 625 ЦК України передбачено можливість визначення розміру процентів саме у річних, а не будь-яким іншим способом, передбаченим договором, та обмеження свободи сторін в укладенні договору на предмет визначення іншої методики нарахування процентів за незаконне користування чужими грошовими коштами згідно із статтями 693, 536, 625 ЦК України.
Згідно з визначенням поняття неустойки, що передбачено статтею 549 ЦК України, грошовою сумою, яку боржник повинен передати кредитору у разі порушення зобов'язання, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання, є пеня.
Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафних санкцій надано сторонам частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України (який діяв на час укладення спірного договору, далі - Господарський кодекс України).
Суд зазначає, що відповідно до частини 4 статті 231 Господарського кодексу України розмір штрафних санкцій встановлюється законом. У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Згідно приписів частини 1 статті 216 Господарського кодексу України (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Відповідно до положень частин 1, 4 статті 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин.
Так, виходячи з положень частини 1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно частини 1 статті 546 та статті 547 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 статті 548 Цивільного кодексу України).
Відтак, з урахуванням змісту пункту 5.7 Договору та Додатку № 2 до комерційної пропозиції суд зазначає, що «проценти від простроченої суми відповідно до статті 625 ЦК України», визначені сторонами як відсоток від вартості простроченого зобов'язання за кожен день прострочення, з огляду на визначений порядок їх нарахування, підпадають під поняття пені, що закріплене в ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України.
Натомість, як вбачається за змістом позовної заяви, позивачем зазначено про нарахування 0,2 процентів на підставі п. 5.7 Договору та які пред'явлено до стягнення з відповідача, що не відповідає реальному змісту передбачених умовами спірного правочину нарахувань (штрафних санкцій).
Отже, з урахуванням змісту пункту 5.7 Договору та Додатку № 2 суд зазначає, що «проценти від простроченої сумі», визначені сторонами як 0,2% від суми простроченого платежу за кожен день прострочення, з огляду на визначений порядок їх нарахування, не підпадають під визначення процентів річних, що закріплене ст. 625 Цивільного кодексу України, та фактично є пенею, визначеною ч. 3 ст. 549 ЦК України , у зв'язку з чим зазначає про помилкову кваліфікацію позивачем такого заходу відповідальності як проценти річних.
Зокрема, умови спірного Договору № 352/07/21 про постачання електричної енергії споживачу від 07.07.2021 не містять положень щодо застосування штрафних санкцій у вигляді пені за порушення виконання зобов'язання споживачем з оплати електричної енергії, оскільки відсутнє формулювання такого наслідку прострочення виконання зобов'язання як «сплата пені».
Таким чином, з урахуванням помилкової кваліфікації сторонами такого заходу відповідальності як проценти річних за ст. 625 ЦК України, механізм нарахування яких відповідає нормативно-правовому визначенню пені, дає можливість дійти висновку про те, що умовами спірного Договору передбачено стягнення саме пені за несвоєчасне виконання зобов'язання з оплати за поставлену електричну енергію у розмірі 0,2 % від суми простроченого платежу за кожен день прострочення.
При цьому суд наголошує, що відповідно до ч. 4 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд зобов'язаний враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верхового Суду. Тобто наведене положення має на меті забезпечити єдність судової практики як на рівні судів першої та апеляційної інстанції, так і на рівні Верховного Суду.
Суд зазначає, що можливість суперечності судових рішень є невід'ємною рисою будь-якої судової системи, в основі якої лежить мережа судів першої та апеляційної інстанцій, що мають повноваження у межах своєї юрисдикції, і такі розбіжності можуть виникати навіть у межах одного суду. Так, рішення іншого судді місцевого суду, зокрема, у справі № 910/7339/23, в частині правової оцінки заявлених позовних вимог про стягнення процентів річних, не носить обов'язкового характеру для даного спору, позаяк суддя при здійсненні правосуддя є незалежним і керується верховенством права (ст. 129 Конституції України), а отже різні підходи окремих суддів у подібних спорах самі по собі не свідчать про порушення процесуального закону та не створюють обов'язку для суду у конкретній справі відтворювати такий підхід.
Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з порушенням відповідачем зобов'язань зі своєчасної оплати поставленої електричної енергії в сумі 339 611,18 грн. за Договором про постачання електричної енергії № 352/07/21 від 07.07.2021, факт якого встановлено рішенням Господарського суду міста Києва від 18.09.2023 у справі № 910/7339/23, позивачем на підставі п. 5.7 Договору та Додатку № 2, ст. 625 ЦК України нараховано та пред'явлено до стягнення інфляційні втрати у розмірі 16 292, 98 грн. за період квітень 2023 - лютий 2024 та 0,2 % в день від простроченої суми за період з 09.05.2023 по 19.03.2024 у розмірі 214 634,27 грн., які останній просив стягнути з відповідача відповідно до наданого розрахунку.
З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.
Тобто, визначаючи розмір заборгованості за Договором, зокрема, в частині пені та інфляційних втрат, суд зобов'язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості та нарахувань), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду.
В свою чергу, відповідачем не надано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог або заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.
У свою чергу, у відповідності до частини 1 статті 255 Цивільного кодексу України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.
При цьому перебіг часу, за який нараховується пеня та проценти річних, починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.
За приписами статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
У статті 254 вказаного нормативно-правового акту визначено, що якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.
Приписами частини 6 статті 232 Господарського кодексу України визначено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Також суд зазначає, що згідно з частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 жовтня 2024 року у справі № 911/952/22 (провадження № 12-79гс23) зазначила, що на практиці необхідно розмежовувати механізм (формулу) обчислення пені, який характеризує таку її ознаку, як нарахування за кожен день прострочення (поденне нарахування), та строк нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені), який регулює ч. 6 ст. 232 ГК України. Формулювання, яке містить ч. 3 ст. 549 ЦК України та кореспондуючі їй норми інших нормативних актів, у тому числі умови договору (у разі відображення, зазначення сторонами подібного в договорі), лише вирізняють (ідентифікують) пеню серед неустойки (інших штрафних санкцій) та визначають механізм (формулу) її обчислення, однак жодним чином не стосуються питання щодо граничного строку, за який може бути нарахована пеня.
Якщо умовами укладеного договору сторони передбачили більш тривалий, ніж визначений ч. 6 ст. 232 ГК України, строк нарахування штрафних санкцій (зазначили про їх нарахування до дня фактичного виконання, протягом усього періоду існування заборгованості тощо), то їх нарахування не припиняється за період прострочення зобов'язання понад шість місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконано, а застосуванню підлягає саме строк, установлений договором.
У разі відсутності подібних умов у договорі (використання / зазначення в договорі лише формулювання про нарахування пені «за кожен день прострочення») нарахування штрафних санкцій (зокрема, пені) припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК України.
Таким чином, оскільки, як встановлено судом, умови спірного Договору не містять додаткових застережень (зокрема, «до повного виконання зобов'язання», «до повної сплати заборгованості», «до повного погашення боргу» тощо), які б свідчили про визначення в ньому іншого строку нарахування штрафних санкцій, ніж визначеного ч. 6 ст. 232 ГК України, тому пеня за прострочення виконання відповідачем зобов'язань за Договором в частині оплати поставленої електричної енергії має нараховуватися за період шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконане, що не було враховано позивачем при визначенні розрахунку позовних вимог.
У свою чергу судом враховано, що відповідно до п. 7 Розділу IX "ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ" Господарського кодексу України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 232, 269, 322, 324 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SАRS-СоV-2" №211 від 11.03.2020 (зі змінами та доповненнями), а також постанови Кабінету Міністрів України "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (зі змінами та доповненнями) №1236 від 09.12.2020, в Україні встановлено карантин з 12.03.2020.
У той же ж час, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" №651 від 27.06.2023 , на всій території України відмінено карантин з 24 год. 00 хв. 30.06.2023, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Отже, карантин на території України діяв у період з 12.03.2020 по 30.06.2023 та станом на момент ухвалення рішення у цій справі відмінений, відтак, строк нарахування пені, який був продовжений на строк дії карантину, після завершення карантину не є продовженим та подальше нарахування пені протирічить приписам чинного законодавства, тобто нарахування пені за прострочення строків оплати поставленої електричної енергії за Договором припиняється після 30.06.2023 року.
Таким чином, за висновками суду можливий період нарахування пені згідно Договору з урахуваннням визначеного позивачем початку періоду прострочення становить 09.05.2023 - 30.06.2023.
Додатково суд зазначає, що відповідно до частини 4 статті 231 Господарського кодексу України розмір штрафних санкцій встановлюється законом. У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Законодавець пов'язує можливість застосування штрафних санкцій за порушення строків виконання зобов'язань саме з умовами їх встановлення у договорі за відсутності законодавчого врегулювання розміру таких санкцій.
При цьому, частиною 6 статті 231 ГК України передбачено можливість встановлення санкції за порушення грошових зобов'язань у відсотках до облікової ставки НБУ як одиниці вимірювання такої санкції. Однак саме зобов'язання зі сплати пені має визначатися згідно з укладеним сторонами договором, інакше буде порушуватися принцип свободи договору, оскільки сторони мають право і не встановлювати жодних санкцій за порушення строків розрахунку.
За приписом статті 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» та частини 2 статті 343 Господарського кодексу України розмір пені за прострочення платежу не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня. Якщо в укладеному сторонами договорі зазначено вищий розмір пені, ніж передбачений у цій нормі, застосуванню підлягає пеня в розмірі згаданої подвійної облікової ставки.
Отже зважаючи на визначений в п. 5.7 Договору та Додатку № 2 порядок нарахування 0,2% пені за кожен день прострочення, суд вважає на необхідне застосувати обмеження граничного розміру нарахування пені подвійною обліковою ставкою НБУ, передбачені ч. 2 ст. 343 ГК України та Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».
За результатами здійсненої за допомогою інформаційно-правової системи "ЛІГА" перевірки нарахування позивачем заявлених до стягнення втрат від інфляції та пені судом встановлено, що розмір останніх, перерахований судом у відповідності до приписів чинного законодавства з урахуванням визначеного судом та позивачем періоду прострочення, становить 24 656,70 грн. пені та 9 204,79 грн. втрат від інфляції, а отже є меншим, ніж нараховано та заявлено до стягнення позивачем, а тому позовні вимоги в частині стягнення з відповідача пені та втрат від інфляції підлягають частковому задоволенню в сумах, визначених судом, а саме 24 656,70 грн. пені та 9 204,79 грн. втрат від інфляції.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції законів України та на засадах верховенства права (частина 1статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», від 22 лютого 2007 року в справі «Красуля проти Росії», від 5 травня 2011 року в справі «Ільяді проти Росії», від 28 жовтня 2010 року в справі «Трофимчук проти України», від 9 грудня 1994 року в справі «Хіро Балані проти Іспанії», від 1 липня 2003 року в справі «Суомінен проти Фінляндії», від 7 червня 2008 року в справі «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN ) проти Вірменії») свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа «Серявін та інші проти України» (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 р. у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.
Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
Відповідно до приписів ч.ч.1, 2, 5 ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухвалюватись у відповідності до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом та з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи вищевикладене та керуючись ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарський суд міста Києва, -
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ГК ЕВРОХІММАШ К.О" (місцезнаходження: пров. Задорожний, 1А, м. Київ, 03040; код ЄДРПОУ 40271442) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛТК ЕЛЕКТРУМ" (місцезнаходження: вул. Гарматна, 8, м. Київ, 03067; код ЄДРПОУ 37780084) 9 204 (дев'ять тисяч двісті чотири) грн. 79 коп. втрат від інфляції, 24 656 (двадцять чотири тисячі шістсот п'ятдесят шість) грн. 70 коп. пені та 507 (п'ятсот сім) грн. 92 коп. судового збору.
3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).
Повний текст рішення складено та підписано 07 травня 2026 року.
Суддя А.М. Селівон