ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА
справа № 753/9971/26
провадження № 2-о/753/389/26
08 травня 2026 року Дарницький районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді - Шаповалової К.В.
за участі секретаря - Давидюк В.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду за адресою: м. Київ, вул. Кошиця, 5а в порядку окремого провадження заяву ОСОБА_1 про встановлення факту смерті, заінтересована особа: Дарницький відділ державної реєстрації актів цивільного стану Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України,
29 квітня 2026 року до Дарницького районного суду міста Києва в порядку окремого провадження надійшла заява ОСОБА_1 про встановлення факту смерті, заінтересована особа: Дарницький ВДРАЦС Київського міжрегіонального управління МЮУ.
У своїй заяві ОСОБА_1 просить суд встановити факт смерті своєї матері - ОСОБА_2 , яка померла на тимчасово окупованій території України ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи № 753/9971/26 між суддями від 01 травня 2026 року матеріали позову передано в провадження судді Шаповаловій К.В.
Ухвалою суду від 05 травня 2026 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду на 08 травня 2026 року на 12:45 год.
В судове засідання учасники справи не з'явилися, від заявника надійшла заява про розгляд справи за його відсутності; від заінтересованої особи 08 травня 2026 року на адресу суду надійшла заява про розгляд справи за відсутності уповноваженого представника.
Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши надані докази, суд доходить наступного.
Відповідно до пункту 8 частини першої статті 315 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд розглядає справи про встановлення факту смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 317 ЦПК України визначено, заява про встановлення факту смерті особи на території, на якій введено воєнний чи надзвичайний стан, або на тимчасово окупованій території України, визначеній такою відповідно до законодавства, може бути подана членами сім'ї померлого, їхніми представниками або іншими заінтересованими особами (якщо встановлення факту смерті особи впливає на їхні права, обов'язки чи законні інтереси) до будь-якого місцевого суду України, що здійснює правосуддя, незалежно від місця проживання (перебування) заявника.
Вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_2 народився (рос.) ОСОБА_3 , батьками якого зазначені: (рос.) ОСОБА_4 та ОСОБА_2 (свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 , актовий запис № 833 від 16 листопада 1976 року).
Матеріали справи містять копію паспорта заявника ОСОБА_1 , де на першій сторінці його прізвище зазначене українською мовою як « ОСОБА_1 », натомість на другій сторінці паспорта, прізвище російською мовою зазначено як « ОСОБА_6 ».
Окрім того, матеріали справи містять копію паспорту громадянки ОСОБА_2 , де також на першій сторінці її прізвище зазначене українською мовою як « ОСОБА_1 », натомість на другій сторінці паспорта, прізвище російською мовою зазначено як « ОСОБА_6 ». На дев'ятій сторінці паспорта міститься відмітка: «Діти: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ».
З наведеного вбачається, що заявник ОСОБА_1 є сином ОСОБА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла. На підтвердження факту смерті заявником надано суду: копію свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 від 14 листопада 2025 року; копію довідки про смерть №С-05860, де причиною смерті ОСОБА_2 зазначено: інтоксикація R68.8, рак шлунку С16.2, атеросклеротичний кардіосклероз І25.1.
Статтями 1, 3 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (далі - ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України») визначено, що для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається, зокрема, сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій. Тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України. Датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року.
Відповідно до частини другої статті 9 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Частиною 3 даної статті Закону передбачено, що будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.
Згідно з статтею 18 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» громадянам України гарантується дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, трудових, виборчих прав та права на освіту, після залишення ними тимчасово окупованої території.
Разом з тим, суд враховує, що частиною четвертою статті 263 ЦПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
В постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22.10.2018 у справі № 235/2357/17 викладено правову позицію згідно з якою документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. При цьому, у виняткових випадках, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу.
За змістом частини четвертої статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
В рішенні ЄСПЛ від 10 травня 2001 у справі «Cyprus v. Turkey» (заява № 25781/94) ЄСПЛ вказав, що «зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів далеке від абсолютного. Для людей, які проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним від влади de facto, включаючи й їхні суди; і саме в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які стосуються сказаного, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, зокрема і цим. Думати інакше означало б зовсім позбавити людей, які проживають на цій території, всіх їхніх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, це також означало б позбавити їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать (§ 96).»
Таким чином, видане органами на території Автономної Республіки Крим, довідка про смерть, в якій зазначена причина смерті, а також свідоцтво про смерть не засвідчує у встановленому порядку факту смерті громадянки ОСОБА_2 , що створює перешкоди та робить неможливим оформлення свідоцтва про її смерть. Державна реєстрація смерті громадянки ОСОБА_2 не може бути проведена на території України, оскільки підтвердженням факту смерті останньої є документ, виданий на території, де органи державної влади України тимчасово не здійснюють свої повноваження. При цьому, заявник, у зв'язку з викладеними обставинами, позбавлений можливості отримати свідоцтво про смерть ОСОБА_2 .
За змістом статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» від 1 липня 2010 року, державна реєстрація смерті проводиться органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі: 1) документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров'я або судово-медичною установою; 2) рішення суду про встановлення факту смерті особи з певний час або про оголошення її померлою. Державна реєстрація смерті проводиться за місцем проживання заявника у разі встановлення у судовому порядку факту смерті. Державна реєстрація смерті проводиться за заявою родичів померлого, представників органу опіки та піклування, працівників житлово-експлуатаційних організацій, адміністрації закладу охорони здоров'я, де настала смерть, та інших осіб.
Пунктом 1 глави 5 розділу III Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні передбачено, що підставою для проведення державної реєстрації смерті є лікарське свідоцтво про смерть (форма №106/о), фельдшерська довідка про смерть (форма №106-1/о), рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час.
Звернення в суд з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення необхідне заявнику для проведення державної реєстрації смерті, та оформлення спадщини після померлого.
Стосовно окупованих територій у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані «намібійські винятки»: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21.06.1971 «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».
Європейський суд з прав людини послідовно розвиває цей принцип у своїй практиці. Так, якщо у справі «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45) ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96).
При цьому, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §92).
Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142).
Таким чином, суд вважає за можливе застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів про смерть особи, виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, як доказів, оскільки суд розуміє, що можливості збору доказів смерті особи на окупованій території можуть бути істотно обмеженими, у той час як встановлення цього факту має істотне значення для реалізації цілої низки прав людини.
Аналізуючи вищевикладені доводи в їх сукупності, враховуючи, що заявником до матеріалів справи додані документи, які доводять факт смерті ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Донське Сімферопольсьокго району АРК, та враховуючи те, що вона померла на тимчасово окупованій території України, а реєстрація її смерті в органах реєстрації актів цивільного стану на території України не проводилась, то є підстави в судовому порядку встановити факт смерті громадянки ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Донське Сімферопольського району АРК, у зв'язку з чим заява ОСОБА_1 про встановлення факту смерті підлягає задоволенню.
У частині четвертій статті 317 ЦПК України передбачено, що ухвалене судом рішення у справах про встановлення факту народження або смерті особи на території, на якій введено воєнний чи надзвичайний стан, або на тимчасово окупованій території України, визначеній такою відповідно до законодавства, підлягає негайному виконанню.
Керуючись статтями 12, 13, 76-81, 259, 263-265, 268, 273, 315-319, 430 ЦПК України, ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» суд, -
заяву ОСОБА_1 про встановлення факту смерті, заінтересована особа: Дарницький відділ державної реєстрації актів цивільного стану Київського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України - задовольнити.
Встановити факт смерті ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , уродженки с. Н.Ішимка, Целіноградського району Целіноградської області, громадянки України, визнавши датою її смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце смерті - село Донське Сімферопольського району Автономної Республіки Крим, причина смерті: інтоксикаці, рак шлунку, атеросклеротичний кардіосклероз.
Рішення підлягає негайному виконанню.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Оскарження рішення не зупиняє його виконання.
Суддя К.В. Шаповалова