справа № 991/12858/24
провадження № 22-ц/991/7/26
30 квітня 2026 року м. Київ
Колегія суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду у складі:
головуючого - судді Семенникова О.Ю.,
суддів Глотова М.С., Никифорова А.С.,
за участю секретаря судового засідання Ляшинської А.Ю.,
представників позивача прокурорів Макара О.І., Слабковської О.О. ,
представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Давидченка А.В.,
представника відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 адвоката Смолія Б.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Смолія Богдана Володимировича на рішення Вищого антикорупційного суду (головуючий суддя Мойсак С.М., судді Михайленко В.В., Хамзін Т.Р.) від 19 листопада 2025 року (рішення ухвалено у м.Києві, дата складання повного тексту рішення 19 листопада 2025 року) у справі за позовом Держави Україна в особі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави,
Короткий зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції.
Держава Україна в особі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (далі - САП, позивач) звернулася до Вищого антикорупційного суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, в якому прокурор просив:
1. Визнати необґрунтованими та стягнути в дохід держави активи на суму 3 672 929 грн, а саме: квартиру загальною площею 220,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 ; машино-місце № НОМЕР_1 загальною площею 13,8 кв. м та машино-місце № НОМЕР_2 загальною площею 13,8 кв. м за тією ж адресою.
2. Стягнути в дохід держави доходи, отримані від продажу квартири загальною площею 220,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , у сумі 4 972 571 грн.
Рішенням Вищого антикорупційного суду від 19 листопада 2025 року позов задоволено частково. Суд постановив:
- визнати необґрунтованими активи - квартиру загальною площею 220,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , а також машино-місця № НОМЕР_1 та НОМЕР_3 за тією ж адресою;
- стягнути в дохід держави машино-місце НОМЕР_4 та машино-місце № НОМЕР_2 , належні ОСОБА_3 ;
- відмовити у задоволенні позову в частині стягнення квартири у дохід держави;
- стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави вартість квартири у розмірі 3 672 929 (три мільйони шістсот сімдесят дві тисячі дев'ятсот двадцять дев'ять) грн 00 коп.;
- стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави доходи, отримані від продажу необґрунтованого активу, а саме квартири загальною площею 220,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , у сумі 4 972 571 (чотири мільйони дев'ятсот сімдесят дві тисячі п'ятсот сімдесят одну) грн 00 коп.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Смолій Б.В. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Вищого антикорупційного суду від 19 листопада 2025 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
В обґрунтування поданої апеляційної скарги представник зазначав, що судом неповно з'ясовано обставини справи, а висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки спірні активи визнано необґрунтованими без належної оцінки доказів.
Зокрема, представник наголошував на відсутності зв'язку ОСОБА_2 зі спірними активами, зазначаючи, що відповідні висновки суду ґрунтувалися виключно на припущеннях, у тому числі щодо «титульного володіння» квартирою тещею в інтересах зятя та наявності між ними спільного побуту, що, на його думку, не підтверджувалося належними доказами.
Крім того, апелянт посилався на неправильне застосування судом першої інстанції положень ч.2 ст.290 ЦПК, оскільки, на його переконання, суд не встановив визначену законом різницю між вартістю спірних активів та законними доходами ОСОБА_2 як особи, уповноваженої на виконання функцій держави.
Окремо представник звертав увагу на неврахування судом законних доходів та наданих відповідачами доказів, зокрема щодо платоспроможності ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , їх багаторічної підприємницької діяльності, доходів від вирощування та продажу квітів, підтверджених фактів торгівлі автомобілями, а також наявності у них готівкових коштів, достатніх для здійснення первісної оплати вартості квартири.
Також представник зазначав, що суд першої інстанції не врахував обставини, пов'язані з відстроченням платежів та подальшим їх погашенням. У цьому контексті апелянт посилався на те, що за договором купівлі-продажу від 17 червня 2020 року щодо квартири загальною площею 220,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира) було сплачено 825 000 грн., тоді як щодо решти її вартості виникла кредиторська заборгованість перед забудовником у розмірі 2 502 929,21 грн., а щодо машино-місць - заборгованість у розмірі 345 000 грн.
Крім цього, апелянт вказував на невідповідність встановленої судом вартості квартири первинним документам, зазначаючи, що відповідно до договору купівлі-продажу від 17 червня 2020 року вартість квартири становила 3 327 929 грн., тоді як у рішенні суду визначено 3 672 929 грн. без наведення джерел походження такої різниці.
Представник також посилався на неправильне визначення предмета позову. На його думку, оскільки до подання позову квартира була відчужена ОСОБА_3 на користь ОСОБА_5 за 8 300 500 грн., відбулася трансформація активу у грошові кошти, а тому предметом спору не могла бути квартира, яка на момент відкриття провадження вже не належала жодному з відповідачів.
У зв'язку з цим представник вважав, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права щодо складу учасників справи, оскільки розглянув питання щодо квартири, власником якої на момент відкриття провадження був ОСОБА_5 , однак останнього не було залучено до участі у справі як третю особу.
Також представник наголошував на незаконності стягнення доходів від реалізації активу. На його переконання, продаж квартири свідчив про зміну форми активу, а не про отримання нового самостійного доходу від нього, тому одночасне стягнення вартості квартири та суми, отриманої від її перепродажу, є подвійним стягненням одного й того самого активу. Крім того, апелянт зазначав, що суд не врахував витрати на капітальний ремонт квартири та сплачені податки.
З огляду на наведене, представник вважав, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим і підлягає скасуванню.
Позиції учасників справи.
Представники відповідачів адвокати Давидченко А.В., Смолій Б.В. у судовому засіданні просили суд задовольнити апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Смолія Б.В. у повному обсязі з підстав, викладених у ній, скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Представник позивача - прокурор САП у судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги, вважаючи оскаржуване рішення законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги безпідставними та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Разом з тим у ході апеляційного розгляду прокурор погодився з тим, що під час визначення судом першої інстанції розміру вартості квартири допущено неточність, пов'язану із включенням до її вартості вартості машино-місць № НОМЕР_1 та НОМЕР_3, які є самостійними об'єктами та були окремо стягнуті в дохід держави.
Інші учасники судового провадження, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце апеляційного розгляду, у судове засідання не прибули та не надали суду позиції щодо апеляційної скарги. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає її розгляду (ч.2 ст.372 ЦПК).
Мотиви суду.
Інститут визнання активів необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави є передбаченим законом механізмом реагування держави на випадки, коли майно, пов'язане з особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за своєю вартістю істотно перевищує її законні доходи, а походження такого майна з законних джерел не отримує переконливого підтвердження. Запровадження такого механізму обумовлене необхідністю забезпечення доброчесності публічної служби, запобігання використанню прихованих або формально оформлених на інших осіб активів, а також унеможливлення збереження майнової вигоди, законність походження якої не підтверджена у встановленому законом порядку.
Разом з тим застосування цього механізму становить втручання у право власності, яке є одним із фундаментальних прав особи та підлягає судовому захисту. Тому визнання активів необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави можливе лише за умови дотримання встановленої законом процедури, належного судового контролю, оцінки доказів у їх сукупності та забезпечення справедливого балансу між інтересами держави і правами осіб, щодо майна яких вирішується спір.
Особливість цього інституту полягає в тому, що він є спеціальним цивільно-правовим механізмом і не залежить від наявності обвинувального вироку у кримінальному провадженні. Водночас така особливість не звільняє суд від обов'язку встановити передбачені законом умови його застосування, зокрема зв'язок активу з особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, наявність визначеної законом різниці між вартістю активу та законними доходами такої особи, а також відсутність переконливого підтвердження походження активу з законних джерел.
Саме з огляду на характер такого втручання у право власності суд апеляційної інстанції має перевірити не лише формальну відповідність рішення суду першої інстанції вимогам процесуального закону, а й те, чи ґрунтуються висновки цього суду на належній оцінці доказів у їх сукупності та чи забезпечено при цьому розумне співвідношення між метою застосування відповідного механізму і наслідками для осіб, щодо майна яких вирішено спір.
Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
У цій справі рішення суду першої інстанції оскаржене представником відповідача ОСОБА_2 адвокатом Смолієм Б.В., який просив скасувати рішення Вищого антикорупційного суду від 19 листопада 2025 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Представник позивача - прокурор САП рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржував.
За таких обставин суд апеляційної інстанції здійснює перевірку рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги представника відповідача ОСОБА_2 .
При цьому колегія суддів враховує, що межі апеляційного перегляду визначаються не лише формально заявленими вимогами апеляційної скарги, а й доводами, якими особа, що її подала, обґрунтовує незаконність або необґрунтованість оскаржуваного рішення.
Саме у цих межах суд апеляційної інстанції перевіряє доводи апеляційної скарги щодо наявності підстав для скасування або зміни рішення суду першої інстанції.
Відповідно до положень ст.290 ЦПК у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави суд має встановити, чи існує зв'язок відповідного активу з особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а також чи наявна визначена законом різниця між вартістю такого активу та законними доходами цієї особи.
Для цілей цієї категорії справ активами є грошові кошти, інше майно, майнові права, нематеріальні активи, у тому числі криптовалюти, обсяг зменшення фінансових зобов'язань, а також роботи чи послуги, надані особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Законними доходами є доходи, правомірно отримані особою із законних джерел, зокрема джерел, визначених п.7 і 8 ч.1 ст.46 Закону України «Про запобігання корупції».
При цьому зв'язок активу з особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може полягати не лише у безпосередньому набутті активу цією особою. Такий зв'язок може також встановлюватися у разі набуття активу іншою фізичною чи юридичною особою за її дорученням або в її інтересах, а також у разі, якщо відповідна особа може прямо чи опосередковано вчиняти щодо активу дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ним.
У цьому контексті набуття активу «за дорученням» особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, не обмежується наявністю формального цивільно-правового договору доручення або іншого письмового правочину. Вирішальним є те, чи дають встановлені у справі обставини підстави для висновку, що набуття, оформлення, використання або утримання активу іншою особою фактично здійснювалося в інтересах такої особи або під її фактичним впливом.
Саме тому формальна належність активу іншій особі не виключає можливості його перевірки в порядку ст.290 ЦПК, якщо наявні у справі докази дають підстави для висновку про набуття, використання чи утримання такого активу в інтересах особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, або про наявність у неї фактичної можливості впливати на такий актив.
Водночас фінансова спроможність або неспроможність особи, на яку оформлено актив, сама по собі не є самостійною та визначальною підставою для висновку про наявність або відсутність зв'язку такого активу з особою, уповноваженою на виконання функцій держави. Така обставина має доказове значення та підлягає оцінці лише у сукупності з іншими даними, які можуть свідчити про фактичне користування активом, проживання у ньому, оплату витрат на його утримання, родинні чи інші особисті зв'язки між учасниками відповідних правовідносин, попередню поведінку сторін, а також можливість особи, уповноваженої на виконання функцій держави, впливати на долю такого активу.
Отже, перевірка фінансової спроможності ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у цій справі має важливе, але не самостійне і не визначальне значення для вирішення спору. Така перевірка здійснюється не для підміни передбаченого ч.2 ст.290 ЦПК критерію співвідношення вартості активів із законними доходами особи, уповноваженої на виконання функцій держави, а для оцінки доводів апеляційної скарги про самостійне набуття спірних активів ОСОБА_3.
Визначальним у цій частині є те, чи утворюють надані сторонами докази переконливу версію самостійного набуття активів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , або ж у сукупності з іншими обставинами підтверджують набуття, використання чи утримання цих активів в інтересах ОСОБА_2 .
При цьому саме по собі встановлення визначеної законом різниці між вартістю активу та законними доходами відповідної особи не є достатнім для його визнання необґрунтованим, оскільки суд має також оцінити, чи спростовано наданими у справі доказами висновок про необґрунтованість активу, зокрема чи доведено його походження з законних джерел.
З урахуванням положень абзацу другого ч.2 ст.81 ЦПК, у разі якщо позивач надав достатні дані, які свідчать про наявність зв'язку активу з відповідною особою та наявність обставин, які дають підстави вважати такий актив необґрунтованим, обов'язок спростування необґрунтованості активу покладається на відповідача.
Таким чином, у справах цієї категорії застосовується особливий підхід до розподілу доказового тягаря, за якого після доведення позивачем зазначених обставин саме відповідач має надати переконливі докази на спростування висновку про необґрунтованість активу, зокрема докази його походження з законних джерел.
Оцінюючи подані сторонами докази, суд виходить із стандарту переваги більш переконливих доказів, передбаченого ч.4 ст.89 ЦПК, відповідно до якого вирішальним є не формальне підтвердження окремих обставин, а їх узгодженість та переконливість у сукупності, коли існування певного факту є більш вірогідним, ніж його відсутність.
За змістом ст.291 та 292 ЦПК активи визнаються необґрунтованими у разі, якщо судом не встановлено їх походження з законних джерел. У такому випадку вони підлягають стягненню в дохід держави. Якщо стягнення активів у натурі є неможливим, суд може стягнути їх вартість. Крім того, позов може бути пред'явлений також до доходів, отриманих від необґрунтованих активів.
Отже, вирішення питання про обґрунтованість позову у цій справі залежить від оцінки сукупності доказів щодо наявності передбаченого ст.290 ЦПК зв'язку спірних активів із ОСОБА_2 як особою, уповноваженою на виконання функцій держави, встановлення визначеної законом різниці між вартістю таких активів і його законними доходами, а також перевірки того, чи спростовано відповідачами висновок про необґрунтованість активів.
З урахуванням наведеного колегія суддів перевіряє правильність висновків суду першої інстанції саме крізь призму зазначених критеріїв.
Одним із ключових доводів апеляційної скарги є твердження про те, що спірні активи були самостійно набуті ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за рахунок їхніх власних законних коштів, а тому не пов'язані з ОСОБА_2 .
Перевірка цієї версії має істотне значення для апеляційного перегляду, оскільки у разі її підтвердження вона могла б впливати на оцінку доводів позову про набуття, використання або утримання спірних активів в інтересах ОСОБА_2 як особи, уповноваженої на виконання функцій держави.
Водночас така перевірка не підміняє собою предмет доказування у справах про визнання активів необґрунтованими. Фінансова спроможність або неспроможність осіб, на яких оформлено актив, сама по собі не є визначальною підставою для висновку про наявність або відсутність зв'язку такого активу з особою, уповноваженою на виконання функцій держави. Вона має оцінюватися у сукупності з іншими обставинами справи.
Саме тому доводи апеляційної скарги про платоспроможність ОСОБА_3 та ОСОБА_4 суд апеляційної інстанції перевіряє не ізольовано, а у взаємозв'язку з іншими даними, які стосуються набуття, користування, утримання спірних активів та можливої фактичної заінтересованості ОСОБА_2 у їх набутті.
При цьому для підтвердження версії про самостійне законне набуття активів недостатнім є загальне посилання на підприємницьку діяльність, можливість отримання доходів у минулому, готівкові накопичення або наявність відстрочення платежів. Така версія має бути підтверджена доказами, які дозволяють перевірити джерело походження коштів, їх розмір, період отримання, збереження на момент набуття активів та можливість використання саме цих коштів для придбання квартири і машино-місць.
З огляду на це суд апеляційної інстанції перевіряє доводи апеляційної скарги щодо фінансової спроможності ОСОБА_3 та ОСОБА_4 через критерії конкретності, правдоподібності, перевірюваності та несуперечливості їхньої версії про походження коштів.
Особливість доводів апеляційної скарги у цій частині полягає в тому, що апелянт обґрунтовував законність походження спірних активів насамперед фінансовою спроможністю ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , тобто осіб, які, за версією відповідачів, самостійно набули квартиру та машино-місця.
У зв'язку з цим суд апеляційної інстанції розмежовує два питання, які мають значення для правильного вирішення спору.
Перше питання стосується того, чи підтверджена наданими відповідачами доказами версія про те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 мали власні законні кошти, достатні для самостійного набуття спірних активів.
Друге питання стосується наявності передбаченої ч.2 ст.290 ЦПК різниці між вартістю спірних активів і законними доходами ОСОБА_2 як особи, уповноваженої на виконання функцій держави.
Ці питання є пов'язаними, однак не тотожними. Перевірка фінансової спроможності ОСОБА_3 та ОСОБА_4 здійснюється для оцінки доводів апеляційної скарги про самостійне набуття ними активів. Водночас така перевірка не замінює необхідності встановлення визначеної законом різниці між вартістю активів і законними доходами саме ОСОБА_2 , якщо буде підтверджено зв'язок спірних активів із ним.
Отже, насамперед перевірці підлягає версія апелянта про те, що квартира та машино-місця були набуті ОСОБА_3 та ОСОБА_4 самостійно, за рахунок їхніх власних законних коштів. Після цього суд апеляційної інстанції оцінює, чи підтверджується сукупністю доказів зв'язок спірних активів із ОСОБА_2 , а у разі його підтвердження - чи наявна визначена ч.2 ст.290 ЦПК різниця між вартістю таких активів і його законними доходами.
особливостей розподілу доказового тягаря у справах про визнання активів необґрунтованими.
Після того як позивач надав достатні дані, які свідчать про наявність обставин, що дають підстави вважати спірні активи необґрунтованими, саме на відповідачів покладається обов'язок надати переконливі докази на спростування таких доводів.
При цьому для підтвердження версії про самостійне набуття активів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 недостатнім є саме лише посилання на здійснення підприємницької діяльності, вирощування та продаж квітів, операції з транспортними засобами, наявність готівкових коштів, сімейних накопичень або кредиторської заборгованості перед забудовником.
Такі обставини мають бути підтверджені доказами, які дозволяють перевірити не лише саму можливість отримання доходів у минулому, а й їх реальне походження, конкретний розмір, період отримання, збереження на момент набуття спірних активів та можливість використання саме цих коштів для придбання квартири і машино-місць.
Інакше кажучи, для спростування доводів позову значення має не абстрактна платоспроможність ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а доведеність того, що на час набуття спірних активів вони реально мали у своєму розпорядженні законні кошти в обсязі, достатньому для їх придбання, і що саме ці кошти були використані для виконання відповідних майнових зобов'язань.
Саме з цих підстав суд апеляційної інстанції оцінює доводи апеляційної скарги про фінансову спроможність ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не за формальною наявністю окремих пояснень чи документів, а з погляду того, чи утворюють вони узгоджену, перевірювану та більш переконливу версію законного походження коштів, ніж доводи позивача про необґрунтованість спірних активів.
З огляду на зазначене, доводи апеляційної скарги про самостійне набуття спірних активів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 підлягають оцінці не лише з погляду формальної наявності окремих пояснень чи документів, а й з урахуванням того, чи відповідає запропонована відповідачами версія критеріям конкретності, правдоподібності, перевірюваності та несуперечливості.
Критерій конкретності означає, що відповідачі мають не лише загально посилатися на наявність доходів, підприємницьку діяльність, готівкові кошти або сімейні накопичення, а й навести зрозуміле пояснення щодо джерела походження коштів, їх розміру, часу отримання та подальшого використання.
Критерій правдоподібності передбачає, що така версія має узгоджуватися зі звичайним перебігом подій, економічною логікою відповідних операцій, співвідношенням заявлених доходів і витрат, а також поведінкою осіб до, під час і після набуття спірних активів.
Критерій перевірюваності вимагає, щоб наведені пояснення могли бути підтверджені або спростовані об'єктивними даними, зокрема документами, банківськими відомостями, податковою звітністю, договорами, платіжними документами або іншими доказами, які дозволяють встановити реальний рух коштів.
Критерій несуперечливості означає, що пояснення відповідачів мають бути узгодженими між собою та з іншими доказами у справі, не містити внутрішніх розбіжностей щодо джерел коштів, їх розміру, часу накопичення, способу збереження та використання для придбання конкретного майна.
Тому сама по собі наявність у відповідачів окремих джерел доходу або можливість отримання коштів у минулому не є достатньою для підтвердження версії про самостійне законне набуття спірних активів. Вирішальним є те, чи утворюють усі наведені пояснення та докази цілісну, послідовну і перевірювану картину походження коштів, достатніх для придбання квартири та машино-місць.
Перевірка версії апелянта про самостійне набуття спірних активів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 передусім потребує оцінки доводів щодо джерел доходів, на які посилаються відповідачі. Одним із таких джерел апелянт називав підприємницьку діяльність ОСОБА_6 , зокрема вирощування та продаж квітів.
Як убачається з рішення суду першої інстанції, зазначена версія відповідачів була предметом безпосередньої оцінки суду. Суд дослідив пояснення ОСОБА_3 про те, що вона займалася вирощуванням квітів на земельній ділянці площею 25 соток, продавала їх у роздріб та оптом, а в період з квітня по листопад щороку могла отримувати від реалізації квітів від 50 000 грн. до 100 000 грн. на місяць.
Також суд першої інстанції врахував пояснення ОСОБА_4 про те, що родина тривалий час займалася підприємницькою діяльністю, кошти зберігала переважно у готівці, а джерелом сімейних накопичень були, зокрема, доходи від вирощування та продажу квітів. При цьому ОСОБА_4 зазначав, що квіти спочатку вирощувала та продавала мати ОСОБА_3 , а в подальшому цим займалися він разом із дружиною; договори при цьому не укладалися, а розрахунки здійснювалися переважно готівкою.
Разом з тим суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що сам факт здійснення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 певної діяльності, пов'язаної з вирощуванням і продажем квітів, не є тотожним доведенню наявності у них законних коштів у розмірі, достатньому для набуття квартири та машино-місць.
У цьому аспекті істотне значення має те, що надані пояснення не дозволяли встановити конкретний розмір чистого доходу, отриманого від такої діяльності у релевантний період, тобто до 17 червня 2020 року, а також не підтверджували збереження відповідних коштів станом на момент укладення договорів купівлі-продажу.
Суд першої інстанції також перевірив показання свідків, на яких посилалися відповідачі. Із цих показань убачається, що свідки загалом підтверджували обізнаність про здійснення ОСОБА_3 діяльності, пов'язаної з квітами, однак не могли достеменно повідомити, який саме прибуток отримувала родина ОСОБА_6 щомісяця або щороку, які витрати вони несли, який обсяг продукції реалізовували та яка частина отриманих коштів могла бути фактично накопичена.
Зокрема, суд першої інстанції врахував, що окремі свідки повідомляли про обіг коштів або загальну прибутковість квіткового бізнесу, проте такі показання мали оціночний характер і не містили конкретних даних про доходи саме ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у період, який передував набуттю спірних активів. Водночас інші свідки прямо зазначали, що їм не відомо, який прибуток отримували ОСОБА_4 від продажу квітів, а також не могли визначити їхні витрати, обсяг реалізації чи чистий фінансовий результат.
За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що показання свідків підтверджують лише сам факт здійснення ОСОБА_3 певної діяльності, пов'язаної з вирощуванням та продажем квітів, але не підтверджують наявність у них коштів у конкретному розмірі, необхідному для придбання спірних активів.
Окремо суд першої інстанції обґрунтовано врахував подані відповідачами податкові декларації ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за 2018-2020 роки. При цьому суд встановив, що такі декларації були подані до податкового органу однією датою - 11 грудня 2024 року, тобто вже після початку перевірки НАЗК щодо походження коштів для набуття спірних активів.
Зазначена обставина сама по собі не позбавляє такі документи доказового значення, однак істотно впливає на оцінку їх переконливості. Суд першої інстанції обґрунтовано врахував, що подання декларацій за декілька попередніх років після початку відповідної перевірки свідчить про формування доказової бази вже після виникнення спору щодо законності походження коштів.
Крім того, суд першої інстанції встановив невідповідність між відомостями, зазначеними у податкових деклараціях, та поясненнями ОСОБА_3 , наданими у судовому засіданні. Зокрема, у деклараціях за 2018 та 2019 роки відображено отримання доходу у розмірі по 210 000 грн., а за 2020 рік - 230 000 грн., тоді як у судовому засіданні ОСОБА_3 повідомляла про отримання від реалізації квітів від 50 000 грн. до 100 000 грн. щомісяця у період з квітня по листопад.
Така розбіжність є істотною, оскільки вона стосується не другорядних деталей, а саме розміру доходів, якими відповідачі обґрунтовують можливість самостійного набуття спірних активів. Відповідно, наведені дані не утворюють послідовної та перевірюваної версії походження коштів та їх розмір.
Колегія суддів також враховує, що доводи про отримання доходів від продажу квітів не були підкріплені документами, які б дозволяли перевірити обсяг вирощеної продукції, кількість її реалізації, розмір отриманої виручки, понесені витрати, чистий прибуток, а також залишок коштів, який міг бути використаний для придбання квартири та машино-місць.
За таких обставин посилання апелянта на квітковий бізнес ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не спростовує висновків суду першої інстанції. Навіть якщо виходити з того, що така діяльність фактично здійснювалася, надані докази не підтверджують ані конкретного розміру чистого доходу, його накопичення, наявності відповідних коштів у червні 2020 року, ні можливості використання саме цих коштів для придбання спірних активів.
Отже, доводи апеляційної скарги у цій частині не доводять фінансової спроможності ОСОБА_3 та ОСОБА_4 самостійно набути квартиру та машино-місця за рахунок законних доходів від вирощування і продажу квітів. Суд першої інстанції надав цим доводам належну оцінку, а його висновки у цій частині є обґрунтованими та відповідають стандарту переваги більш переконливих доказів.
Перевіряючи версію апелянта про фінансову спроможність ОСОБА_3 та ОСОБА_4 самостійно набути спірні активи, суд апеляційної інстанції також оцінює доводи щодо отримання ОСОБА_4 доходів від операцій з транспортними засобами.
Як убачається з рішення суду першої інстанції, ОСОБА_4 у судових засіданнях 15 травня 2025 року та 29 травня 2025 року повідомляв, що упродовж своєї підприємницької діяльності продав понад 100 автомобілів, а з кожного автомобіля міг отримувати прибуток від 500 доларів США до 3 000-4 000 доларів США. Також він зазначав, що значну кількість транспортних засобів не оформлював на себе, а діяв за дорученням інших осіб через існуючі обмеження щодо ввезення автомобілів на одну особу.
Разом з тим суд першої інстанції обґрунтовано не сприйняв такі пояснення як належне підтвердження наявності у ОСОБА_4 коштів, достатніх для набуття спірних активів. Саме по собі посилання на ввезення, придбання, переоформлення або продаж транспортних засобів не дає можливості встановити ані кількість фактично реалізованих автомобілів, розмір отриманого чистого прибутку, період його отримання, ані збереження таких коштів станом на 17 червня 2020 року.
Крім того, наведені ОСОБА_4 пояснення щодо можливого прибутку з одного автомобіля мають орієнтовний характер. Вони не підтверджені документами, які б дозволяли перевірити вартість придбання конкретних транспортних засобів, витрати на їх доставку, митне оформлення, ремонт, переобладнання, подальший продаж, а також фактичну різницю між понесеними витратами та отриманими коштами.
Суд першої інстанції також врахував показання свідка ОСОБА_7 , який повідомив, що з 1995 року займався разом із ОСОБА_4 автомобільним бізнесом, їздив із ним та іншими особами за кордон, купував автомобілі та продавав їх в Україні. Водночас цей свідок зазначив, що останні 7-8 років ОСОБА_4 автомобілями не займався. Така обставина має істотне значення, оскільки спірні активи були набуті 17 червня 2020 року, тобто у період, щодо якого свідок фактично не підтвердив здійснення ОСОБА_4 активної автомобільної діяльності.
Показання цього свідка також не містять конкретних відомостей про розмір доходів ОСОБА_4 або його заощаджень. Навпаки, свідок зазначив, що під час продажу транспортних засобів можна було отримати прибуток 500 доларів США, 1 000 доларів США, інколи 3 000-4 000 доларів США, а інколи - взагалі нічого не заробити. Отже, ці показання підтверджують лише саму можливість здійснення у минулому певної діяльності з автомобілями, але не підтверджують конкретного розміру доходу, який міг бути використаний для придбання квартири та машино-місць.
Крім того, суд першої інстанції врахував відображені в рішенні пояснення ОСОБА_4 про те, що підприємницька діяльність, пов'язана з придбанням та продажем транспортних засобів, супроводжувалася значними витратами на транспорт, найм працівників, житло, передпродажний ремонт та податки, у зв'язку з чим він був вимушений припинити таку діяльність. У рішенні суду першої інстанції ці пояснення оцінені як такі, що не узгоджуються з одночасним твердженням про можливість накопичення значних грошових коштів саме за рахунок торгівлі транспортними засобами.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції неправильно інтерпретував пояснення ОСОБА_4 як твердження про майже повну відсутність доходів, не змінюють суті оцінки цього доказу. Навіть за версією апелянта йшлося про зниження маржинальності відповідної діяльності та значні витрати, пов'язані з її здійсненням, що саме по собі не підтверджує ані конкретного розміру чистого прибутку, ні його накопичення та збереження у сумі, достатній для придбання спірних активів.
Аналогічно не можуть бути вирішальними і посилання на те, що операції з транспортними засобами здійснювалися переважно за готівку. Готівкова форма розрахунків сама по собі не спростовує можливості отримання доходу, однак у цій справі вона не дозволяє перевірити ні обсяг таких операцій, ні фактичний прибуток, ні подальше збереження відповідних коштів. За відсутності документального підтвердження такі пояснення залишаються неперевірюваними.
За таких обставин доводи апеляційної скарги про отримання ОСОБА_4 доходів від торгівлі транспортними засобами не спростовують висновків суду першої інстанції. Надані відповідачами пояснення та показання свідків можуть свідчити про певну участь ОСОБА_4 у відповідній діяльності у минулому, однак не підтверджують наявності у нього законних коштів у конкретному розмірі, у релевантний період та з можливістю їх використання саме для придбання квартири і машино-місць.
Апелянт також посилався на те, що суд першої інстанції не врахував наявність у ОСОБА_3 та ОСОБА_4 готівкових коштів і сімейних накопичень, які, на його думку, були достатніми для здійснення первісної оплати вартості квартири та підтверджували фінансову спроможність ОСОБА_6 самостійно набути спірні активи.
Перевіряючи ці доводи, суд апеляційної інстанції враховує, що сама по собі можливість зберігання коштів у готівковій формі не виключається та не може бути відхилена лише з мотивів відсутності таких коштів на банківських рахунках. Разом з тим у справах про визнання активів необґрунтованими посилання на готівкові накопичення має оцінюватися з урахуванням того, чи підтверджено реальне джерело таких коштів, їх розмір, період накопичення, збереження на момент набуття активу та можливість використання саме цих коштів для придбання конкретного майна.
Суд першої інстанції дослідив пояснення ОСОБА_3 , яка повідомляла про здійснення підприємницької діяльності, пов'язаної з вирощуванням і продажем квітів, а також зазначала, що кошти в банківських установах родина не зберігала. Також суд дослідив пояснення ОСОБА_4 , який стверджував, що на час набуття квартири та машино-місць родина мала приблизно 200 000 доларів США заощаджень, накопичених від продажу квітів і транспортних засобів.
Однак суд першої інстанції обґрунтовано не визнав такі пояснення достатніми для підтвердження наявності у ОСОБА_6 коштів у заявленому розмірі. Наведені відповідачами відомості мали переважно загальний характер, ґрунтувалися на усних поясненнях та не були підтверджені доказами, які дозволяли б перевірити фактичне існування відповідних готівкових накопичень саме станом на дату набуття спірних активів.
Колегія суддів погоджується з тим, що твердження про наявність у родини приблизно 200 000 доларів США готівкою потребувало змістовного підтвердження. З огляду на значний розмір заявлених накопичень, відповідачі мали надати докази, які дозволяли б простежити походження таких коштів, їх накопичення у відповідний період, збереження до червня 2020 року та подальше використання для оплати квартири і машино-місць. Натомість таких доказів суду не надано.
У цьому контексті суд першої інстанції правильно врахував і те, що подані відповідачами податкові декларації не підтверджували наявність готівкових коштів у заявленому розмірі на момент набуття активів. Як встановлено судом, декларації за відповідні попередні періоди були подані в один день - 11 грудня 2024 року, тобто вже після початку перевірки НАЗК обставин походження коштів для набуття спірних активів та після відкриття провадження у цій справі.
За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано оцінив ці декларації не як первинне підтвердження реального фінансового стану ОСОБА_6 у 2020 році, а як докази, сформовані після виникнення потреби пояснити походження коштів. Такий висновок є логічним, оскільки подання декларацій після початку перевірки не дозволяє автоматично вважати відображені в них відомості достовірним підтвердженням наявності відповідних коштів у минулому.
Крім того, суд першої інстанції встановив суперечності між поясненнями ОСОБА_3 і ОСОБА_4 щодо джерел та обсягу готівкових коштів, а також щодо обставин набуття, оплати та подальшого використання спірного майна. Такі суперечності мають істотне значення, оскільки версія відповідачів про самостійне набуття активів ОСОБА_3 ґрунтувалася саме на твердженні про наявність у них достатніх готівкових накопичень.
Суд апеляційної інстанції також враховує, що посилання на зберігання значних сум готівкою через недовіру до банківських установ самі по собі не спростовують висновків суду першої інстанції. Такі доводи можуть стосуватися способу зберігання коштів, однак не підтверджують ані законного походження цих коштів, їх фактичної наявності у конкретному розмірі, ані використання саме для набуття спірних активів.
Крім того, колегія суддів враховує внутрішню неузгодженість пояснень відповідачів щодо обсягу наявних у них готівкових коштів та фактичної моделі розрахунків за спірне майно. З одного боку, ОСОБА_4 посилався на наявність у родини приблизно 200 000 доларів США готівкових заощаджень. З іншого боку, апелянт обґрунтовував фінансову спроможність ОСОБА_3 та ОСОБА_4 доходами у розмірі 1 300 000 грн. за 2018-2020 роки та зазначав, що під час укладення договору купівлі-продажу квартири було сплачено лише 825 000 грн., тоді як щодо решти вартості квартири та машино-місць виникла кредиторська заборгованість.
За наявності у родини готівкових заощаджень у такому значному розмірі залишення несплаченою основної частини вартості квартири та повної вартості машино-місць потребувало переконливого пояснення. Водночас таких пояснень, які б узгоджували заявлений розмір готівкових коштів із фактичним способом розрахунків за спірне майно, відповідачами не наведено.
Така неузгодженість не дозволяє визнати версію відповідачів послідовною та правдоподібною, оскільки заявлена наявність значних готівкових накопичень не узгоджується з одночасним посиланням на необхідність відстрочення платежів і виникнення істотної кредиторської заборгованості перед забудовником.
Водночас суд першої інстанції не обмежився формальним відхиленням доводів відповідачів, а здійснив власну оцінку їхніх пояснень і дійшов висновку, що станом на червень 2020 року родина ОСОБА_6 могла володіти коштами у розмірі 446 645,79 грн. Такий розмір є істотно меншим за суму первісної оплати квартири - 825 000 грн., не кажучи вже про загальну вартість квартири та машино-місць.
Отже, навіть за умови врахування певної частини можливих доходів і накопичень ОСОБА_6 , надані відповідачами докази не підтверджують наявність у них законних готівкових коштів у розмірі, достатньому для самостійного набуття спірних активів. Висновок суду першої інстанції у цій частині є обґрунтованим, оскільки ґрунтується не на формальному запереченні можливості існування готівкових заощаджень, а на оцінці конкретності, перевірюваності, послідовності та переконливості відповідної версії відповідачів.
За таких обставин доводи апеляційної скарги про наявність у ОСОБА_3 та ОСОБА_4 достатніх готівкових коштів і сімейних накопичень не спростовують висновку суду першої інстанції про непідтвердженість законного походження коштів, необхідних для набуття спірних активів.
Наступним елементом версії апелянта про самостійне набуття спірних активів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є посилання на обставини, пов'язані з відстроченням платежів та наявністю кредиторської заборгованості перед забудовником.
Як убачається зі змісту апеляційної скарги, апелянт зазначав, що за договором купівлі-продажу квартири від 17 червня 2020 року ОСОБА_3 сплатила лише 825 000 грн., тоді як щодо решти вартості квартири виникла кредиторська заборгованість перед забудовником у розмірі 2 502 929,21 грн., а щодо машино-місць - заборгованість у розмірі 345 000 грн.
На думку апелянта, ці обставини свідчать про те, що суд першої інстанції помилково оцінював фінансову спроможність ОСОБА_3 та ОСОБА_4 крізь призму повної вартості квартири та машино-місць, хоча на момент укладення договорів вони мали підтвердити лише наявність коштів, необхідних для первісної оплати.
Колегія суддів не погоджується з такими доводами.
Наявність відстрочення платежу або кредиторської заборгованості перед забудовником може пояснювати лише механізм розрахунків за договором та відкладення виконання частини грошового зобов'язання у часі. Водночас такі обставини самі по собі не підтверджують законного походження коштів, за рахунок яких відповідне зобов'язання виникло, мало бути виконане або фактично було виконане в подальшому.
Інакше кажучи, відстрочення платежу не є джерелом походження коштів. Воно лише змінює момент їх сплати. Тому для перевірки версії відповідачів важливим залишається не тільки питання про те, яку суму необхідно було сплатити 17 червня 2020 року, а й питання про те, з яких законних джерел ОСОБА_3 та ОСОБА_4 мали кошти для первісної оплати і подальшого погашення заборгованості.
Саме тому суд першої інстанції обґрунтовано перевіряв не лише формальний факт існування кредиторської заборгованості, а й фінансову спроможність ОСОБА_6 виконати відповідні зобов'язання за рахунок власних законних коштів.
Як уже зазначалося, суд першої інстанції дійшов висновку, що станом на червень 2020 року родина ОСОБА_6 могла володіти коштами у розмірі 446 645,79 грн. Ця сума є істотно меншою навіть за розмір первісної оплати квартири - 825 000 грн., на який посилався апелянт.
Отже, навіть якщо виходити з версії відповідачів про те, що на момент укладення договору купівлі-продажу квартири необхідно було сплатити не всю її вартість, а лише 825 000 грн., така версія не спростовує висновків суду першої інстанції. Наявність у ОСОБА_3 та ОСОБА_4 коштів у такому розмірі також не була підтверджена належними, конкретними та перевірюваними доказами.
Крім того, сама модель розрахунків, на яку посилається апелянт, не усуває необхідності пояснити походження коштів для подальшого погашення заборгованості у розмірі 2 502 929,21 грн. за квартирою та 345 000 грн. щодо машино-місць.
У цьому контексті колегія суддів враховує, що подальше погашення заборгованості не підтверджує наявності у ОСОБА_3 та ОСОБА_4 законних коштів на момент набуття спірних активів. Таке погашення лише свідчить про виконання відповідного фінансового зобов'язання у подальшому, однак не дає відповіді на питання про джерела походження коштів, використаних для такого виконання.
Більше того, якщо відповідачі посилаються на те, що істотна частина вартості квартири та повна вартість машино-місць були сплачені пізніше, саме вони мали надати переконливе пояснення щодо джерел коштів, використаних для погашення відповідної заборгованості. Проте апелянт не навів доводів, які б дозволяли встановити конкретне законне джерело таких коштів, їх розмір, час отримання та зв'язок із подальшими платежами за спірне майно.
Оцінюючи ці доводи через критерії конкретності, перевірюваності, правдоподібності та несуперечливості, колегія суддів виходить із того, що версія відповідачів про відстрочення платежів не містить конкретного пояснення походження коштів ані для первісної оплати квартири, ні для подальшого погашення кредиторської заборгованості.
З погляду критерію перевірюваності, сама наявність боргу перед забудовником не дозволяє простежити реальний рух коштів, їх накопичення, збереження та використання для виконання відповідних фінансових зобов'язань. Вона також не підтверджує, що кошти, якими згодом було погашено заборгованість, походили саме з тих джерел, на які посилалися відповідачі.
Через критерій правдоподібності посилання на відстрочення платежів не узгоджується з одночасним твердженням про наявність у родини ОСОБА_6 значних готівкових накопичень. Якщо такі накопичення справді існували у заявленому розмірі, залишення несплаченою основної частини вартості квартири та повної вартості машино-місць потребувало переконливого пояснення, якого відповідачі не надали.
У сукупності наведені обставини свідчать про те, що кредиторська заборгованість перед забудовником та відстрочення платежів не підтверджують самостійне законне набуття спірних активів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Вони лише описують спосіб оформлення та виконання розрахунків за майно, але не доводять законного походження коштів, за рахунок яких такі розрахунки здійснювалися.
За таких обставин доводи апеляційної скарги про те, що наявність кредиторської заборгованості та відстрочення платежів спростовують висновки суду першої інстанції щодо фінансової спроможності ОСОБА_6 самостійно набути спірні активи, є необґрунтованими. Суд першої інстанції правильно виходив із того, що зазначені обставини не підтверджують законного походження коштів і не усувають встановленої невідповідності між підтвердженими фінансовими можливостями ОСОБА_6 та вартістю набутого майна.
Узагальнюючи наведене, колегія суддів виходить із того, що доводи апеляційної скарги про фінансову спроможність ОСОБА_3 та ОСОБА_4 були предметом належної оцінки суду першої інстанції та не спростовують його висновків про непідтвердженість законного походження коштів, за рахунок яких, за версією відповідачів, були набуті спірні активи.
Посилання апелянта на здійснення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 підприємницької діяльності, вирощування та продаж квітів, операції з транспортними засобами, наявність готівкових накопичень, а також кредиторської заборгованості перед забудовником і відстрочення платежів не утворюють узгодженої та переконливої версії самостійного законного набуття квартири та машино-місць.
Наведені обставини, навіть у разі їх часткового підтвердження, не дозволяють встановити наявність у ОСОБА_3 та ОСОБА_4 законних коштів у необхідному розмірі саме у період набуття спірних активів, а також не підтверджують можливість використання саме цих коштів для придбання відповідного майна.
Колегія суддів враховує, що суд першої інстанції не обмежився формальним відхиленням пояснень відповідачів, а перевірив їх у сукупності з наданими документами, показаннями свідків, банківськими даними, відомостями щодо доходів, обставинами укладення договорів та подальшого виконання фінансових зобов'язань. За результатами такої перевірки суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність належного підтвердження фінансової спроможності ОСОБА_3 та ОСОБА_4 самостійно набути спірні активи.
Оцінюючи версію відповідачів через критерії конкретності, правдоподібності, перевірюваності та несуперечливості, суд апеляційної інстанції зазначає, що така версія не містить достатньо конкретних даних про джерела коштів, їх розмір, час отримання, накопичення, збереження та використання для придбання саме квартири і машино-місць. Вона також не є достатньо перевірюваною, оскільки надані докази не дозволяють простежити реальний рух коштів і співвіднести заявлені доходи з конкретними платежами за спірне майно.
Крім того, зазначена версія не є належно узгодженою з іншими встановленими обставинами справи, зокрема з висновками суду першої інстанції щодо розміру коштів, якими родина ОСОБА_6 могла володіти станом на червень 2020 року, фактичним способом розрахунків за майно, виникненням значної кредиторської заборгованості та подальшим її погашенням.
За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що доводи відповідачів щодо самостійного набуття спірних активів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за рахунок їхніх власних законних коштів не підтверджені достатніми, конкретними, перевірюваними та несуперечливими доказами.
Отже, доводи апеляційної скарги про платоспроможність ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не підтверджують, що на момент набуття спірних активів вони мали у своєму розпорядженні законні кошти, достатні для внесення первісного платежу за квартиру, а також не пояснюють походження коштів, за рахунок яких у подальшому могла бути погашена кредиторська заборгованість за квартирою та машино-місцями. За таких обставин версія про самостійне законне набуття ОСОБА_3 та ОСОБА_4 спірних активів не є достатньо конкретною, перевірюваною та переконливою і не спростовує відповідних висновків суду першої інстанції.
Разом з тим непідтвердженість версії про самостійне законне набуття спірних активів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 сама по собі не є достатньою підставою для висновку про зв'язок цих активів із ОСОБА_2 . Такий зв'язок має встановлюватися з урахуванням усієї сукупності обставин, що характеризують не лише джерела набуття майна, а й подальше користування ним, несення витрат на його утримання, поведінку учасників відповідних правовідносин та можливість ОСОБА_2 фактично впливати на спірні активи.
У зв'язку з цим суд апеляційної інстанції переходить до перевірки доводів апеляційної скарги про відсутність передбаченого ст.290 ЦПК зв'язку спірних активів із ОСОБА_2 .
Як убачається з рішення суду першої інстанції, спірні активи були набуті 17 червня 2020 року та зареєстровані за ОСОБА_3 . До таких активів суд першої інстанції відніс квартиру загальною площею 220,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , а також машино-місця № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 за тією ж адресою.
Суд першої інстанції встановив, що на дату укладення відповідних правочинів ОСОБА_2 мав статус особи, уповноваженої на виконання функцій держави. Зокрема, на час набуття спірних активів він перебував на посаді начальника Відділу поліції в річковому порту Київ Головного управління Національної поліції у м. Києві.
Вирішуючи питання про наявність зв'язку ОСОБА_2 зі спірними активами, суд першої інстанції виходив із того, що починаючи з 2022 року родина ОСОБА_2 проживала у квартирі. Ці обставини суд пов'язав із відомостями, зазначеними ОСОБА_2 у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2022 рік, його відповіддю, наданою НАЗК на запит від 04 вересня 2024 року, а також поясненнями ОСОБА_3 , наданими на запит НАЗК 01 серпня 2024 року.
Крім того, суд першої інстанції врахував показання ОСОБА_3 , надані у судовому засіданні 02 червня 2025 року, відповідно до яких після подій, пов'язаних з окупацією смт.Велика Димерка та знищенням житла родини ОСОБА_8 , донька ОСОБА_3 - ОСОБА_9 , яка є дружиною ОСОБА_2 , разом із дітьми та ОСОБА_2 переїхали до квартири, придбаної ОСОБА_3 .
Також суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_2 та члени його сім'ї користувалися не лише квартирою, а й машино-місцями № НОМЕР_1 та НОМЕР_3. Зазначені обставини суд пов'язав із поясненнями ОСОБА_3 , наданими під час перевірки НАЗК та у судовому засіданні.
Окремо суд першої інстанції врахував обставини, пов'язані з несенням витрат на утримання квартири. Зокрема, суд зазначив, що ОСОБА_2 сплачував поточні комунальні платежі, а також оцінив виписку про рух коштів по картковому рахунку ОСОБА_9 , яка є дружиною ОСОБА_2 , за період з 01 грудня 2019 року до 01 липня 2024 року. Із цієї виписки суд встановив здійснення ОСОБА_9 платежів у закладах, розташованих на АДРЕСА_3, поблизу житлового комплексу «ІНФОРМАЦІЯ_1».
Разом з цим суд першої інстанції врахував пояснення ОСОБА_2 , надані ним у судовому засіданні 28 серпня 2025 року, відповідно до яких йому стало відомо про придбання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 квартири орієнтовно через два місяці після розірвання ним інвестиційних договорів. ОСОБА_2 також зазначав, що ОСОБА_4 придбали квартиру у тому самому місці, де він до цього інвестував у нерухомість.
З огляду на це суд першої інстанції врахував не лише сам факт подальшого проживання родини ОСОБА_2 у квартирі, а й попередню зацікавленість ОСОБА_2 у набутті нерухомості саме у цьому житловому комплексі. У рішенні зазначено, що ОСОБА_2 відмовився від двох квартир загальною площею 134,98 кв. м, тоді як ОСОБА_3 у подальшому придбала квартиру в цьому ж комплексі.
Також суд першої інстанції звернув увагу на обставини, пов'язані з використанням машино-місць та їх відображенням у деклараціях. Зокрема, суд встановив, що, незважаючи на використання родиною ОСОБА_8 машино-місць НОМЕР_4 та НОМЕР_3, ОСОБА_2 не відобразив їх використання у деклараціях за 2022 та 2023 роки.
Зазначені обставини були покладені судом першої інстанції в основу подальшої оцінки питання про наявність зв'язку ОСОБА_2 зі спірними активами.
У поданій апеляційній скарзі представник відповідача заперечував наявність зв'язку ОСОБА_2 зі спірними активами та зазначав, що висновки суду першої інстанції у цій частині ґрунтуються виключно на припущеннях.
Зокрема, апелянт вказував, що квартира та машино-місця належали ОСОБА_3 , а тому висновок суду першої інстанції про їх фактичне набуття, використання або утримання в інтересах ОСОБА_2 не підтверджений належними доказами.
Також представник відповідача стверджував, що суд першої інстанції безпідставно погодився з доводами позивача про «титульне володіння» квартирою тещею в інтересах зятя, оскільки сам по собі факт родинних відносин між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також припущення про наявність між ними спільного побуту не доводять зв'язку ОСОБА_2 зі спірними активами.
На думку апелянта, наведені судом першої інстанції обставини не утворюють достатньої сукупності доказів для висновку про те, що спірні активи були набуті ОСОБА_3 за дорученням або в інтересах ОСОБА_2 як особи, уповноваженої на виконання функцій держави.
Перед оцінкою доводів апеляційної скарги про відсутність зв'язку ОСОБА_2 зі спірними активами колегія суддів вважає за необхідне окремо звернути увагу на особливості встановлення такого зв'язку у справах про визнання активів необґрунтованими.
За змістом ст.290 ЦПК зв'язок активу з особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може полягати не лише у безпосередньому набутті активу такою особою. Закон також охоплює ситуації, коли актив набувається іншою фізичною або юридичною особою за дорученням цієї особи, в її інтересах, або коли така особа може прямо чи опосередковано вчиняти щодо активу дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ним.
При цьому поняття набуття активу «за дорученням» у контексті ст.290 ЦПК не може тлумачитися виключно як наявність цивільно-правового договору доручення, письмової домовленості або іншого формального документа. Такий підхід суперечив би самій природі інституту визнання активів необґрунтованими, оскільки у справах цієї категорії йдеться, зокрема, про перевірку ситуацій, у яких реальний зв'язок особи з активом може бути прихованим за формальним оформленням майна на іншу особу.
Отже, відсутність письмового доручення, прямого договору, офіційно оформлених повноважень або іншого документа, який прямо підтверджував би участь особи, уповноваженої на виконання функцій держави, у набутті активу, сама по собі не виключає можливості встановлення такого зв'язку. У подібних випадках суд має оцінювати фактичну поведінку осіб, обставини набуття майна, джерела його фінансування, характер користування ним, несення витрат, родинні або інші зв'язки між учасниками, а також інші обставини, які у сукупності можуть свідчити про реальний інтерес відповідної особи в активі.
Так само поняття можливості вчиняти щодо активу дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ним, не зводиться лише до формального права власника продати, подарувати, обміняти чи іншим чином відчужити майно. Для цілей ст.290 ЦПК значення має ширша фактична можливість впливати на долю активу, визначати порядок його використання, забезпечувати користування ним членами своєї сім'ї, утримувати його, нести пов'язані з ним витрати або користуватися ним як майном, що фактично перебуває у сфері інтересу відповідної особи.
Водночас колегія суддів виходить із того, що сам по собі факт родинних відносин між особою, уповноваженою на виконання функцій держави, та особою, на яку оформлено актив, не є достатнім для висновку про набуття майна за дорученням або в інтересах такої особи. Так само саме по собі проживання у майні родича або тимчасове користування ним не завжди свідчить про наявність передбаченого ст.290 ЦПК зв'язку з активом.
Вирішальне значення має не ізольоване існування кожної з таких обставин окремо, а їх сукупність, взаємна узгодженість та здатність пояснити реальний характер відносин між особою, на яку оформлено актив, і особою, з якою позивач пов'язує його набуття або використання.
З цих самих підстав фінансова неспроможність або недостатня фінансова спроможність особи, на яку оформлено актив, також не може автоматично вважатися самостійним доказом набуття такого активу за дорученням або в інтересах особи, уповноваженої на виконання функцій держави. Така обставина сама по собі не доводить належності активу іншій особі.
Разом з тим фінансова спроможність особи, на яку оформлено актив, має істотне доказове значення. Вона дозволяє перевірити, чи є переконливою версія про самостійне законне набуття активу цією особою. Якщо така версія не пояснює джерел коштів для набуття майна, ця обставина у сукупності з іншими встановленими фактами може враховуватися як один з індикаторів зв'язку активу з особою, уповноваженою на виконання функцій держави.
Таким чином, при вирішенні питання про наявність зв'язку спірних активів із ОСОБА_2 суд апеляційної інстанції має оцінити не лише те, на кого формально оформлено право власності на квартиру та машино-місця, а й те, чи підтверджує сукупність встановлених обставин набуття, утримання або використання цих активів в інтересах ОСОБА_2 , або наявність у нього фактичної можливості впливати на відповідні активи у спосіб, тотожний за змістом здійсненню права розпорядження ними.
Застосовуючи наведений підхід до обставин цієї справи, колегія суддів виходить із того, що суд першої інстанції обґрунтовано не обмежився встановленням формального власника спірних активів, а перевірив фактичні обставини їх набуття, використання та утримання.
Дійсно, за документами квартира та машино-місця були набуті і зареєстровані за ОСОБА_3 . Проте сама по собі ця обставина не виключає можливості встановлення передбаченого ст.290 ЦПК зв'язку таких активів із ОСОБА_2 , якщо інші встановлені у справі факти свідчать про їх набуття, утримання або використання в його інтересах.
У цій справі суд першої інстанції встановив, що родина ОСОБА_2 фактично проживала у квартирі. Зазначена обставина не була абстрактним припущенням суду, оскільки підтверджувалася відомостями, відображеними ОСОБА_2 у декларації, його відповідями на запити НАЗК, а також поясненнями ОСОБА_3 щодо переїзду родини ОСОБА_8 до квартири після втрати житла у смт Велика Димерка.
При цьому значення має не лише сам факт проживання родини ОСОБА_2 у квартирі, а й те, що такі відомості були відображені самим ОСОБА_2 у межах декларування та листування з НАЗК. Тобто користування квартирою не було випадковою або прихованою побутовою обставиною, а визнавалося самим ОСОБА_2 як фактичний елемент його майнової сфери.
Крім того, суд першої інстанції встановив користування ОСОБА_2 та членами його сім'ї не лише квартирою, а й машино-місцями № НОМЕР_1 та НОМЕР_3. У сукупності з проживанням у квартирі це свідчить про використання не окремого приміщення, а комплексу пов'язаних між собою об'єктів нерухомості, які забезпечували побутові потреби родини ОСОБА_2 .
Окреме доказове значення мають встановлені судом першої інстанції обставини, пов'язані з утриманням квартири. Зокрема, суд врахував оплату ОСОБА_2 поточних комунальних платежів. Така участь у витратах на утримання майна є ознакою не лише фактичного користування квартирою, а й зацікавленості у забезпеченні її належного утримання.
Також суд першої інстанції врахував банківські операції дружини ОСОБА_2 у закладах, розташованих по АДРЕСА_2 , з яким суд першої інстанції пов'язав місце розташування спірних квартири та машино-місць. У відриві від інших обставин такі платежі не мали б визначального значення, однак у сукупності з проживанням родини у квартирі, користуванням машино-місцями та оплатою комунальних платежів вони підтверджують реальну пов'язаність повсякденного життя родини ОСОБА_2 з місцем розташування спірних активів.
Важливим елементом загальної доказової картини є і попередній майновий інтерес ОСОБА_2 до нерухомості у цьому самому житловому комплексі. Суд першої інстанції встановив, що до набуття ОСОБА_3 квартири ОСОБА_2 інвестував у нерухомість у цьому ж комплексі, однак у подальшому розірвав відповідні інвестиційні договори.
Значення цієї обставини полягає не в тому, що саме по собі попереднє інвестування автоматично свідчить про набуття іншої квартири в інтересах ОСОБА_2 . Її доказове значення полягає у тому, що вона підтверджує вже наявний у ОСОБА_2 інтерес до придбання нерухомості саме в цьому житловому комплексі. Тому подальше придбання ОСОБА_3 квартири у тому самому місці після розірвання ОСОБА_2 інвестиційних договорів не може оцінюватися ізольовано від решти встановлених обставин.
У цьому контексті суд першої інстанції обґрунтовано врахував пояснення ОСОБА_2 про те, що йому стало відомо про придбання ОСОБА_3 та ОСОБА_4 квартири орієнтовно через два місяці після розірвання ним інвестиційних договорів, а також те, що ОСОБА_6 придбали квартиру у тому самому місці, де він до цього інвестував у нерухомість.
Наведені обставини у сукупності свідчать не лише про подальше проживання родини ОСОБА_2 у квартирі, а й про послідовний зв'язок ОСОБА_2 з відповідним житловим комплексом: спочатку через власний інвестиційний інтерес, а надалі - через фактичне користування квартирою та пов'язаними з нею машино-місцями, оформленими на ОСОБА_3 .
Колегія суддів також враховує, що версія відповідачів про самостійне законне набуття ОСОБА_3 та ОСОБА_4 квартири і машино-місць за рахунок їхніх власних коштів не була підтверджена достатніми, конкретними, перевірюваними та несуперечливими доказами. Як зазначено вище, ця обставина сама по собі не є автоматичною підставою для висновку про зв'язок активів із ОСОБА_2 , однак у сукупності з іншими встановленими фактами має істотне доказове значення.
Саме у взаємозв'язку з проживанням родини ОСОБА_2 у квартирі, користуванням машино-місцями, оплатою витрат на утримання квартири, попереднім інтересом ОСОБА_2 до нерухомості у цьому ж житловому комплексі та поведінкою сторін непідтвердженість версії про самостійне фінансування активів ОСОБА_3 посилює висновок про фактичний зв'язок спірних активів із ОСОБА_2 .
Отже, у цій справі йдеться не про одну ізольовану обставину, як-от родинні відносини, проживання у квартирі або користування майном, а про сукупність взаємопов'язаних фактів, які у своїй єдності формують більш переконливу доказову картину зв'язку спірних активів із ОСОБА_2 , ніж версія про їх самостійне набуття і використання виключно ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
З огляду на наведене колегія суддів не погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що висновок суду першої інстанції щодо зв'язку ОСОБА_2 зі спірними активами ґрунтується на припущеннях.
Такі доводи побудовані переважно на ізольованій оцінці окремих обставин: окремо факту реєстрації майна за ОСОБА_3 , окремо проживання родини ОСОБА_2 у квартирі, окремо користування машино-місцями, окремо оплати комунальних платежів, окремо попереднього інвестування ОСОБА_2 у нерухомість у цьому ж житловому комплексі.
Водночас така ізольована оцінка є неповною, оскільки у справах про визнання активів необґрунтованими юридично значущий зв'язок активу з відповідною особою встановлюється з урахуванням усієї сукупності обставин, а не шляхом відокремленої оцінки кожного факту поза його зв'язком з іншими доказами. Тому відсутність окремого прямого доказу такого зв'язку не спростовує висновку суду, якщо сукупність встановлених обставин, які виступають індикаторами фактичного зв'язку активу з відповідною особою, є більш переконливою, ніж альтернативне пояснення походження та використання активу.
У цій справі формальне оформлення квартири та машино-місць на ОСОБА_3 не спростовує висновку суду першої інстанції про фактичний зв'язок цих активів із ОСОБА_2 . Такий висновок ґрунтується не на самому лише факті родинних відносин між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а на сукупності обставин, які охоплюють попередній майновий інтерес ОСОБА_2 до нерухомості у цьому ж житловому комплексі, подальше набуття квартири ОСОБА_3 , фактичне проживання у квартирі родини ОСОБА_2 , користування пов'язаними з нею машино-місцями, участь у витратах на утримання квартири та відображення відповідних обставин у декларації і відповідях на запити НАЗК.
Крім того, наведена апелянтом версія про самостійне законне набуття квартири та машино-місць ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за рахунок їхніх власних коштів не була підтверджена достатніми, конкретними, перевірюваними та несуперечливими доказами. Ця обставина не є самостійною підставою для висновку про зв'язок активів із ОСОБА_2 , однак у сукупності з іншими встановленими фактами посилює висновок про те, що оформлення спірних активів на ОСОБА_3 не пояснюється переконливою версією їх самостійного набуття ОСОБА_6 .
Отже, доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди з оцінкою доказів, наданою судом першої інстанції, однак не спростовують встановленої судом сукупності обставин. Апелянт не навів доводів, які б давали підстави вважати, що суд першої інстанції неправильно встановив фактичні обставини, необґрунтовано пов'язав їх між собою або дійшов передчасного висновку про наявність зв'язку спірних активів із ОСОБА_2 .
За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що встановлена сукупність обставин свідчить про наявність передбаченого ст.290 ЦПК зв'язку квартири та машино-місць із ОСОБА_2 як особою, уповноваженою на виконання функцій держави. Доводи апеляційної скарги у цій частині є необґрунтованими та не дають підстав для скасування або зміни рішення суду першої інстанції.
Після встановлення наявності передбаченого ст.290 ЦПК зв'язку спірних активів із ОСОБА_2 як особою, уповноваженою на виконання функцій держави, суд апеляційної інстанції має перевірити ще одну необхідну умову для визнання таких активів необґрунтованими, а саме наявність визначеної законом різниці між їх вартістю та законними доходами цієї особи.
Такий зв'язок сам по собі не завершує матеріально-правову конструкцію необґрунтованості активу. Для застосування наслідків, передбачених ст.291, 292 ЦПК, необхідним є також встановлення того, що вартість активів, пов'язаних із особою, уповноваженою на виконання функцій держави, перевищує її законні доходи у розмірі, визначеному ч.2 ст.290 ЦПК.
У цій справі зазначене питання має окреме значення, оскільки апелянт наполягав на тому, що спірні активи були набуті ОСОБА_3 та ОСОБА_4 самостійно, за рахунок їхніх власних коштів, а також заперечував наявність зв'язку цих активів із ОСОБА_2 . Водночас після перевірки відповідних доводів та встановлення такого зв'язку суд апеляційної інстанції має оцінити, чи підтверджується матеріалами справи наявність визначеної законом різниці саме між вартістю спірних активів та законними доходами ОСОБА_2 .
При цьому перевірка фінансової спроможності ОСОБА_3 та ОСОБА_4 має значення для оцінки версії відповідачів про самостійне набуття ними спірних активів. Якщо така версія була б підтверджена належними, конкретними та переконливими доказами, це могло б впливати як на оцінку зв'язку активів із ОСОБА_2 , так і на висновок про їх необґрунтованість. Водночас після встановлення передбаченого ст.290 ЦПК зв'язку спірних активів із ОСОБА_2 суд має окремо перевірити ще одну необхідну умову застосування цього механізму - чи існує визначена ч.2 ст.290 ЦПК різниця між вартістю таких активів і законними доходами ОСОБА_2 як особи, уповноваженої на виконання функцій держави.
Отже, предметом подальшої перевірки є те, чи дозволяють наявні у справі докази встановити, що вартість квартири та машино-місць, зв'язок яких із ОСОБА_2 доведений, перевищує його законні доходи у розмірі, достатньому для застосування механізму визнання активів необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави.
Оцінюючи правильність застосування судом першої інстанції положень ч.2 ст.290 ЦПК, суд апеляційної інстанції виходить із редакції цієї норми, чинної на момент ухвалення оскаржуваного рішення.
Рішення Вищого антикорупційного суду ухвалено 19 листопада 2025 року, тобто після набрання чинності Законом №4496-IX від 17 червня 2025 року, яким внесено зміни до ч.2 ст.290 ЦПК. У зазначеній редакції позов може бути пред'явлено щодо активів, набутих після дня набрання чинності Законом №263-IX від 31 жовтня 2019 року, якщо різниця між їх вартістю і законними доходами особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у 750 і більше разів перевищує розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на день набрання чинності Законом №263-IX, але не перевищує межу, встановлену ст.368-5 КК.
Закон №263-IX від 31 жовтня 2019 року набрав чинності 28 листопада 2019 року. Відповідно до ст.7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» на той час прожитковий мінімум для працездатних осіб становив 2 007 грн.
Отже, для застосування механізму, передбаченого ст.290 ЦПК, різниця між вартістю активів і законними доходами відповідної особи має становити не менше ніж 1 505 250 грн. (750 ? 2 007 грн.).
Саме з цього нормативного критерію суд апеляційної інстанції перевіряє доводи апеляційної скарги про невстановлення визначеної законом різниці між вартістю спірних активів та законними доходами ОСОБА_2 .
Оцінюючи доводи апеляційної скарги у цій частині, суд апеляційної інстанції враховує, що суд першої інстанції основну увагу приділив перевірці версії відповідачів про самостійне набуття спірних активів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за рахунок їхніх власних законних коштів.
Такий підхід був зумовлений характером заперечень відповідачів, які наполягали на тому, що квартира та машино-місця не були пов'язані з ОСОБА_2 , а були набуті ОСОБА_3 та ОСОБА_4 самостійно. Саме тому суд першої інстанції детально досліджував обставини, пов'язані з підприємницькою діяльністю ОСОБА_6 , торгівлею квітами, операціями з транспортними засобами, наявністю готівкових коштів, кредиторською заборгованістю перед забудовником та подальшим погашенням відповідних зобов'язань.
Водночас окрема оцінка співвідношення вартості спірних активів із законними доходами саме ОСОБА_2 як особи, уповноваженої на виконання функцій держави, у рішенні суду першої інстанції викладена недостатньо деталізовано.
Разом з тим така неповнота мотивування не свідчить сама по собі про неправильність вирішення справи по суті та не є безумовною підставою для скасування оскаржуваного рішення. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги, має повноваження перевірити відповідне питання на підставі наявних у справі доказів та надати їм власну оцінку.
За таких обставин суд апеляційної інстанції перевіряє, чи дозволяють наявні матеріали справи встановити наявність визначеної ч.2 ст.290 ЦПК різниці між вартістю спірних активів, зв'язок яких із ОСОБА_2 встановлено, та його законними доходами.
Перед співставленням вартості спірних активів із законними доходами ОСОБА_2 суд апеляційної інстанції має визначити, яка саме вартість активів є релевантною для застосування ч.2 ст.290 ЦПК.
Відповідно до ч.3 ст.290 ЦПК для визначення вартості активів, зазначених у ч.2 цієї статті, застосовується вартість їх набуття, а у разі їх набуття безоплатно чи за ціною, нижчою за мінімальну ринкову, - мінімальна ринкова вартість таких або аналогічних активів на дату набуття.
Водночас визначення вартості активу на дату його набуття не означає, що суд не враховує фактичний механізм розрахунків за такий актив. Якщо набуття активу відбувалося із застосуванням відстрочення або розстрочення платежів, оцінці підлягає не лише первісний платіж, а й реальність відповідного зобов'язання, умови його виконання та законне походження коштів, за рахунок яких таке зобов'язання було погашене.
Отже, для перевірки наявності визначеної законом різниці між вартістю активів і законними доходами ОСОБА_2 значення має не подальша вартість майна, не ціна його відчуження у 2024 році та не розмір доходу від такого відчуження, а вартість набуття спірних активів станом на дату їх набуття.
При цьому посилання апелянта на те, що на момент укладення договору купівлі-продажу було сплачено лише частину вартості квартири, а щодо решти її вартості та вартості машино-місць виникла кредиторська заборгованість перед забудовником, не змінює загальної вартості активів, набутих 17 червня 2020 року. Такі обставини можуть мати значення для перевірки механізму фінансування набуття активів, однак самі по собі не є джерелом законного походження коштів і не звільняють відповідачів від необхідності пояснити законне походження коштів як для первісної оплати, так і для подальшого погашення відповідної заборгованості.
У цьому контексті суд апеляційної інстанції враховує, що, за доводами апелянта, за договором купівлі-продажу квартири від 17 червня 2020 року було сплачено 825 000 грн., тоді як щодо решти її вартості виникла кредиторська заборгованість перед забудовником у розмірі 2 502 929,21 грн., а щодо машино-місць - у розмірі 345 000 грн. Однак такі обставини підтверджують лише заявлений апелянтом механізм розрахунків за спірні активи. Вони не змінюють загальної вартості активів, набутих 17 червня 2020 року, та не усувають необхідності перевірки законного походження коштів, за рахунок яких мала бути здійснена як первісна оплата, так і подальше погашення заборгованості.
У цій справі спірні активи були набуті 17 червня 2020 року. До них належать квартира загальною площею 220,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , а також машино-місця № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 за тією ж адресою.
Вартість квартири за договором купівлі-продажу від 17 червня 2020 року становила 3 327 929 грн., а вартість машино-місць № НОМЕР_1 та НОМЕР_3 - 345 000 грн. Таким чином, загальна вартість спірних активів, яка підлягає співставленню із законними доходами ОСОБА_2 для цілей ч.2 ст.290 ЦПК, становить 3 672 929 грн.
При цьому встановлена судом першої інстанції неточність у визначенні розміру вартості квартири як 3 672 929 грн. не змінює загальної вартості всіх спірних активів, оскільки зазначена сума фактично охоплює вартість квартири разом із вартістю двох машино-місць. Така неточність має значення для правильного формулювання резолютивної частини рішення щодо стягнення саме вартості квартири, однак не спростовує необхідності врахування загальної вартості квартири та машино-місць під час перевірки наявності визначеної законом різниці.
Перевіряючи наявність визначеної законом різниці між вартістю спірних активів та законними доходами ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції виходить із того, що для такого співставлення має значення не лише загальна сума отриманих доходів, а й те, чи залишалися у ОСОБА_2 та членів його сім'ї вільні законні кошти, які могли бути використані для набуття відповідних активів.
Тому сам факт декларування у певному періоді значних доходів не є достатнім для висновку про наявність законного джерела набуття майна. Такі доходи мають оцінюватися разом із понесеними витратами, погашеними зобов'язаннями, зміною грошових активів та іншими майновими обставинами, які впливали на фактичну фінансову спроможність особи.
Інакше одні й ті самі кошти могли б одночасно враховуватися як джерело набуття спірних активів, як кошти, використані для погашення інших зобов'язань, і як кошти, що залишилися у власності ОСОБА_2 або членів його сім'ї на кінець відповідного періоду.
Як убачається з позовної заяви та матеріалів справи, позивач враховував відомості, зазначені ОСОБА_2 у декларації за 2019 рік, відповідно до яких станом на 31 грудня 2019 року він задекларував готівкові кошти у сумі 86 000 доларів США, 504 євро, розміщені в АТ КБ «ПриватБанк», а також 131 732 грн., розміщені в АБ «Укргазбанк».
У декларації за 2020 рік ОСОБА_2 зазначив отримання ним та його дружиною ОСОБА_9 доходу в загальному розмірі 10 062 313 грн. До цієї суми, зокрема, були включені заробітна плата ОСОБА_2 у розмірі 190 122 грн., заробітна плата його дружини у розмірі 28 087 грн., соціальна допомога ОСОБА_2 у розмірі 11 596 грн., соціальна допомога його дружини у розмірі 28 180 грн., повернення ОСОБА_2 інвестиційного внеску у розмірі 2 803 728 грн., а також подарунок у грошовій формі дружині ОСОБА_2 від її бабусі у розмірі 7 000 000 грн.
Разом з тим зазначені надходження не можуть оцінюватися ізольовано від інших фінансових операцій ОСОБА_2 та членів його сім'ї у цьому ж періоді.
Зокрема, з матеріалів справи вбачається, що у 2020 році ОСОБА_2 здійснив видатки на погашення кредиту та відсотків за кредитними договорами на загальну суму 2 785 122 грн. Крім того, станом на 31 грудня 2020 року він знову задекларував готівкові кошти у сумі 86 000 доларів США, 81 571 грн., розміщених в АБ «Укргазбанк», а також 6 600 000 грн. готівкових коштів дружини.
Отже, значна частина доходів, задекларованих у 2020 році, була пов'язана або з погашенням інших фінансових зобов'язань, або із збереженням грошових активів родини на кінець року. За таких обставин ці кошти не можуть автоматично розглядатися як вільний законний ресурс, який міг бути використаний для набуття спірних активів.
Суд апеляційної інстанції також враховує, що спірні активи були набуті 17 червня 2020 року. Тому для перевірки наявності визначеної законом різниці має значення не лише загальний обсяг доходів, отриманих ОСОБА_2 та членами його сім'ї протягом 2020 року, а й те, чи могли ці доходи з урахуванням часу їх отримання, понесених витрат, погашених зобов'язань та задекларованих залишків коштів бути реальним джерелом набуття квартири та машино-місць.
Таким чином, розрахунок позивача ґрунтується не на формальному і вибірковому зіставленні вартості активів із окремими доходами ОСОБА_2 та членів його сім'ї, а на оцінці їх фінансового стану з урахуванням доходів, витрат, погашених зобов'язань та збережених грошових активів.
Такий підхід є обґрунтованим, оскільки для цілей ст.290 ЦПК значення має не лише те, які доходи були задекларовані, а й те, чи залишався після врахування інших майнових обставин достатній законний фінансовий ресурс для набуття спірних активів загальною вартістю 3 672 929 грн.
З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції перевіряє не лише загальну вартість спірних активів, а й те, чи підтверджено законне походження коштів, за рахунок яких здійснювалося фінансування їх набуття.
Як зазначено вище, загальна вартість спірних активів, набутих 17 червня 2020 року, становила 3 672 929 грн. До цієї суми входила вартість квартири у розмірі 3 327 929 грн. та вартість двох машино-місць у розмірі 345 000 грн.
Водночас із доводів апеляційної скарги вбачається, що апелянт не стверджував про одноразову повну оплату всієї вартості спірних активів у день укладення відповідних договорів. Навпаки, представник відповідача посилався на те, що за договором купівлі-продажу квартири від 17 червня 2020 року було сплачено 825 000 грн., тоді як щодо решти вартості квартири виникла кредиторська заборгованість перед забудовником у розмірі 2 502 929,21 грн., а щодо машино-місць - заборгованість у розмірі 345 000 грн.
За такої моделі фінансування сам по собі факт відстрочення частини платежів не свідчить про необґрунтованість активів. Однак він також не підтверджує законність походження коштів, за рахунок яких активи були набуті. Відстрочення платежу або виникнення заборгованості пояснює лише механізм розрахунків із продавцем, але не джерело коштів, необхідних як для первісної оплати, так і для подальшого погашення відповідної заборгованості.
Отже, для перевірки доводів апеляційної скарги значення має не питання про наявність у відповідачів усієї суми 3 672 929 грн. саме на дату набуття активів, а питання про те, чи підтверджено законне походження коштів на кожному етапі заявленої моделі фінансування: для сплати первісного платежу у розмірі 825 000 грн., для погашення заборгованості за квартирою у розмірі 2 502 929,21 грн. та для оплати машино-місць у розмірі 345 000 грн.
Як убачається з позовної заяви та матеріалів справи, позивач під час обґрунтування позову враховував не лише вартість спірних активів, а й відомості про доходи, витрати, грошові активи та інші майнові зміни ОСОБА_2 і членів його сім'ї.
Зокрема, у декларації ОСОБА_2 за 2020 рік зазначено отримання ним та його дружиною доходу в загальному розмірі 10 062 313 грн. Основну частину цієї суми становили повернення ОСОБА_2 інвестиційного внеску у розмірі 2 803 728 грн. та подарунок у грошовій формі дружині ОСОБА_2 у розмірі 7 000 000 грн.
Разом з тим зазначені надходження не можуть автоматично розглядатися як вільний законний ресурс для фінансування набуття спірних активів. У тому самому 2020 році ОСОБА_2 здійснив видатки на погашення кредиту та відсотків за кредитними договорами на загальну суму 2 785 122 грн. Тобто повернення інвестиційного внеску у розмірі 2 803 728 грн. фактично співвідноситься із погашенням кредитних зобов'язань і не може одночасно враховуватися як джерело придбання квартири та машино-місць.
Крім того, із задекларованого у 2020 році подарунку дружині ОСОБА_2 у розмірі 7 000 000 грн. станом на 31 грудня 2020 року було задекларовано 6 600 000 грн. готівкових коштів дружини. Отже, основна частина цього надходження була відображена як збережений грошовий актив на кінець року, а тому не може одночасно вважатися коштами, використаними для набуття спірних активів.
Так само задекларовані ОСОБА_2 готівкові кошти у сумі 86 000 доларів США не змінюють зазначеного висновку, оскільки така сама сума була задекларована ним як на кінець 2019 року, так і на кінець 2020 року. Отже, ці кошти були відображені як збережений грошовий актив і не підтверджують фінансування за їх рахунок набуття квартири та машино-місць.
За таких обставин формальна наявність у декларації значних доходів за 2020 рік не спростовує доводів позивача про відсутність підтвердженого законного джерела фінансування спірних активів. Надходження, на які вказує апелянт, мають оцінюватися з урахуванням їх фактичного використання, збереження або спрямування на інші фінансові зобов'язання.
У цьому контексті суд апеляційної інстанції враховує, що матеріали справи не підтверджують наявності у ОСОБА_2 та членів його сім'ї такого обсягу вільних законних коштів, який би пояснював заявлену модель фінансування спірних активів.
Зокрема, навіть якщо виходити із задекларованих у 2020 році доходів ОСОБА_2 та його дружини, їх не можна механічно ототожнювати з вільним ресурсом для набуття спірних активів. Повернення інвестиційного внеску у розмірі 2 803 728 грн. фактично співвідносилося з погашенням кредитних зобов'язань у сумі 2 785 122 грн., а основна частина подарунку дружині ОСОБА_2 у розмірі 7 000 000 грн. була задекларована як збережені готівкові кошти станом на кінець 2020 року.
За такого підходу умовний залишок коштів, який не був пов'язаний із погашенням кредитних зобов'язань та не був відображений як збережений грошовий актив на кінець року, становив 677 191 грн. Ця сума є меншою навіть за первісний платіж за квартиру у розмірі 825 000 грн., на який посилається апелянт.
Водночас наведена апелянтом модель фінансування спірних активів передбачала не лише внесення первісного платежу, а й подальше погашення значної кредиторської заборгованості перед забудовником. Зокрема, непогашеною залишалася заборгованість за квартирою у розмірі 2 502 929,21 грн., а також заборгованість щодо машино-місць у розмірі 345 000 грн.
Отже, навіть якщо виходити з того, що на момент укладення договору купівлі-продажу відповідачі не мали сплачувати всю вартість активів одночасно, це не усуває необхідності підтвердити законне походження коштів, за рахунок яких відповідна заборгованість була погашена в подальшому.
Водночас обставини подальшого погашення заборгованості за квартиру також не підтверджують наявності законного фінансового ресурсу ОСОБА_2 , який міг би пояснити фінансування набуття спірних активів. Навпаки, суд першої інстанції встановив, що після початку перевірки та пред'явлення вимог кредитора ОСОБА_3 просила відтермінувати оплату за договором купівлі-продажу квартири, а залишок заборгованості за неї був сплачений після відчуження цієї ж квартири ОСОБА_5 . Такі обставини не підтверджують походження коштів з законних доходів ОСОБА_2 , а свідчать про те, що погашення заборгованості фактично відбулося за рахунок коштів, отриманих унаслідок подальшого відчуження самого спірного активу.
Тобто посилання на сам факт існування відстрочення платежів або кредиторської заборгованості не підтверджує наявності законного джерела коштів для її погашення, а лише переносить у часі необхідність такого підтвердження.
За таких обставин доводи апелянта про відстрочення частини платежів не спростовують висновку про відсутність належного підтвердження законного походження коштів. Навпаки, вони зумовлюють необхідність перевірки двох етапів фінансування: первісної оплати та подальшого погашення заборгованості. Жоден із цих етапів не був підтверджений достатніми та переконливими доказами наявності відповідного вільного законного ресурсу.
Отже, навіть з урахуванням доводів апелянта про відстрочення частини платежів та виникнення кредиторської заборгованості, надані у справі докази не підтверджують законне походження коштів, необхідних для фінансування набуття квартири та машино-місць за заявленою відповідачами моделлю розрахунків.
З огляду на це суд апеляційної інстанції доходить висновку, що визначена ч.2 ст.290 ЦПК різниця між вартістю спірних активів та законними доходами ОСОБА_2 наявна. При цьому така різниця перевищує мінімальний нормативний поріг у 1 505 250 грн., необхідний для застосування механізму визнання активів необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави.
Виправлення неточності суду першої інстанції щодо визначення вартості саме квартири як 3 672 929 грн. замість 3 327 929 грн. не змінює цього висновку, оскільки для перевірки визначеної законом різниці враховується загальна вартість усіх спірних активів, пов'язаних із ОСОБА_2 , тобто квартири та двох машино-місць.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про невстановлення визначеної законом різниці між вартістю спірних активів та законними доходами ОСОБА_2 не спростовують висновку про наявність такої різниці. Наявні у справі матеріали підтверджують, що походження коштів, необхідних для фінансування набуття спірних активів за заявленою моделлю розрахунків, не було підтверджене належними, конкретними та переконливими доказами.
Узагальнюючи наведене, суд апеляційної інстанції зазначає, що після встановлення передбаченого ст.290 ЦПК зв'язку спірних активів із ОСОБА_2 як особою, уповноваженою на виконання функцій держави, окремій перевірці підлягало питання наявності визначеної законом різниці між вартістю таких активів та його законними доходами.
Суд першої інстанції у рішенні дійшов загального висновку про необґрунтованість спірних активів, однак не навів достатньо деталізованої окремої оцінки співвідношення їх вартості саме із законними доходами ОСОБА_2 . Водночас така неповнота мотивування сама по собі не свідчить про неправильність вирішення справи по суті, оскільки наявні у справі докази дозволяють суду апеляційної інстанції перевірити це питання в межах апеляційного перегляду.
Здійснене судом апеляційної інстанції співставлення вартості спірних активів із задекларованими доходами, грошовими активами, погашеними зобов'язаннями та іншими майновими змінами ОСОБА_2 і членів його сім'ї підтверджує, що матеріали справи не містять належних та переконливих доказів наявності законного фінансового ресурсу, який би пояснював фінансування набуття квартири та машино-місць за заявленою відповідачами моделлю розрахунків.
При цьому врахування відстрочення частини платежів та виникнення кредиторської заборгованості перед забудовником не змінює цього висновку, оскільки такі обставини пояснюють лише механізм розрахунків за активи, але не підтверджують законне походження коштів, необхідних як для первісної оплати, так і для подальшого погашення відповідної заборгованості.
Отже, встановлені у справі обставини підтверджують наявність визначеної ч.2 ст.290 ЦПК різниці між вартістю спірних активів, пов'язаних із ОСОБА_2 , та його законними доходами. Така різниця перевищує нормативний поріг, необхідний для застосування механізму визнання активів необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави.
За таких обставин доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не встановив визначеної законом різниці між вартістю активів та законними доходами ОСОБА_2 , не дають підстав для скасування рішення. Неповнота мотивування суду першої інстанції у цій частині усувається під час апеляційного перегляду та не впливає на правильність висновку про необґрунтованість спірних активів.
Таким чином, після встановлення зв'язку спірних активів із ОСОБА_2 та підтвердження наявності визначеної законом різниці між їх вартістю і його законними доходами матеріально-правова конструкція необґрунтованості активів є доведеною.
Окремої оцінки потребують доводи апеляційної скарги про те, що після відчуження ОСОБА_3 квартири ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу від 28 жовтня 2024 року предметом спору не могла бути сама квартира, оскільки, на думку апелянта, після її продажу відбулася трансформація активу у грошові кошти.
Суд апеляційної інстанції не погоджується з такими доводами.
Відчуження активу після його набуття не усуває можливості перевірки обґрунтованості такого активу в порядку ст.290 ЦПК. Інакше сама можливість подальшого продажу майна фактично унеможливлювала б застосування механізму цивільної конфіскації до активів, походження яких не підтверджено з законних джерел, що суперечило б меті цього інституту.
При цьому відчуження квартири дійсно має значення для способу захисту та характеру стягнення. Якщо актив вибув із володіння відповідачів і його стягнення в натурі є неможливим або недоцільним, суд має вирішити питання не про фактичне вилучення такого майна, а про стягнення його вартості.
Саме такий підхід застосував суд першої інстанції у цій справі. Встановивши необґрунтованість квартири як активу, суд водночас відмовив у задоволенні позову в частині її стягнення в дохід держави в натурі, оскільки на момент вирішення справи квартира вже була відчужена іншій особі. Натомість суд вирішив питання про стягнення з ОСОБА_2 вартості цього активу.
Такий підхід узгоджується зі змістом ст.291 та 292 ЦПК, які передбачають можливість стягнення в дохід держави не лише активу як речі, а й його вартості у разі, якщо стягнення активу в натурі є неможливим. Тому сам факт продажу квартири до ухвалення рішення судом першої інстанції не свідчить про неправильне визначення предмета позову та не виключає можливості визнання цього активу необґрунтованим.
Доводи апелянта про трансформацію квартири у грошові кошти також не спростовують правильності такого підходу. Продаж активу змінює форму економічної вигоди, отриманої внаслідок розпорядження ним, однак не усуває необхідності оцінити первісне походження самого активу та законність джерел його набуття.
Отже, відчуження квартири ОСОБА_5 не позбавляло суд першої інстанції можливості перевірити обґрунтованість її набуття, визнати її необґрунтованим активом та, з огляду на неможливість стягнення квартири в натурі, вирішити питання про стягнення її вартості.
За таких обставин доводи апеляційної скарги про неправильне визначення предмета позову у зв'язку з відчуженням квартири є безпідставними.
Доводи апеляційної скарги про істотне порушення норм процесуального права у зв'язку з незалученням ОСОБА_5 до участі у справі як третьої особи також не дають підстав для скасування рішення суду першої інстанції.
Апелянт пов'язував необхідність залучення ОСОБА_5 із тим, що до відкриття провадження у справі ОСОБА_3 відчужила йому квартиру, а тому на момент розгляду справи він був її власником.
Разом з тим суд апеляційної інстанції враховує, що суд першої інстанції не ухвалював рішення про стягнення цієї квартири в натурі, не припиняв право власності ОСОБА_5 на неї та не вирішував питання про витребування квартири з його володіння.
Навпаки, у зв'язку з відчуженням квартири суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову в частині її стягнення в дохід держави в натурі та вирішив питання про стягнення з ОСОБА_2 вартості відповідного активу. Отже, наслідки оскаржуваного рішення у цій частині спрямовані не на майнову сферу ОСОБА_5 , а на особу, щодо якої суд встановив зв'язок із необґрунтованим активом.
Саме по собі зазначення у мотивувальній частині рішення обставин набуття, використання та подальшого відчуження квартири не означає вирішення судом питання про права чи обов'язки її подальшого набувача. Такі обставини оцінювалися судом першої інстанції лише в межах перевірки походження спірного активу, його зв'язку з ОСОБА_2 та наслідків неможливості стягнення квартири в натурі.
За таких обставин відсутні підстави вважати, що оскаржуване рішення безпосередньо впливає на права, свободи, інтереси чи обов'язки ОСОБА_5 у розумінні процесуального закону.
Колегія суддів також враховує, що апелянт не навів переконливих доводів, яким саме чином незалучення ОСОБА_5 до участі у справі вплинуло або могло вплинути на правильність вирішення спору між сторонами. Саме по собі набуття ним права власності на квартиру не є достатньою підставою для скасування рішення, якщо суд не вирішував питання про припинення, обмеження чи зміну такого права.
Отже, доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права у зв'язку з незалученням ОСОБА_5 до участі у справі як третьої особи є необґрунтованими. Незалучення цієї особи не призвело до неправильного вирішення справи та не є підставою для скасування оскаржуваного рішення.
Окремої оцінки потребують доводи апеляційної скарги щодо неправильного визначення судом першої інстанції вартості квартири, яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 у дохід держави.
Як убачається з рішення суду першої інстанції, суд стягнув з ОСОБА_2 у дохід держави вартість квартири у розмірі 3 672 929 грн.
Разом з тим із матеріалів справи вбачається, що за договором купівлі-продажу від 17 червня 2020 року вартість квартири становила 3 327 929 грн. Натомість сума 3 672 929 грн. охоплює не лише вартість квартири, а й вартість двох машино-місць № НОМЕР_1 та НОМЕР_3 у загальному розмірі 345 000 грн.
Таке співвідношення підтверджується арифметично: 3 327 929 грн. вартості квартири та 345 000 грн. вартості машино-місць разом становлять 3 672 929 грн.
При цьому машино-місця НОМЕР_4 та НОМЕР_3 є самостійними об'єктами нерухомого майна, які суд першої інстанції окремо визнав необґрунтованими активами та окремо стягнув у дохід держави. Отже, включення їх вартості до суми, визначеної як вартість квартири, призвело до завищення розміру саме вартості квартири, яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 .
Суд апеляційної інстанції враховує, що зазначена неточність не спростовує висновків суду першої інстанції про необґрунтованість спірних активів та не впливає на правильність висновку про наявність визначеної законом різниці між вартістю активів і законними доходами ОСОБА_2 . Однак вона має значення для правильного визначення розміру грошового стягнення саме замість квартири, яка не була стягнута в натурі у зв'язку з її відчуженням.
За таких обставин доводи апеляційної скарги у цій частині є обґрунтованими. Рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині визначення розміру вартості квартири, яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 у дохід держави, шляхом зменшення цієї суми з 3 672 929 грн. до 3 327 929 грн.
Водночас таке зменшення не впливає на вирішення питання щодо машино-місць НОМЕР_4 та НОМЕР_3, оскільки вони були окремо стягнуті судом першої інстанції у дохід держави як самостійні необґрунтовані активи.
Окремої оцінки потребують доводи апеляційної скарги про те, що продаж квартири не свідчить про отримання доходу від необґрунтованого активу, а є лише зміною форми такого активу, у зв'язку з чим одночасне стягнення вартості квартири та доходу від її продажу, на думку апелянта, є подвійним стягненням одного й того самого активу.
Суд апеляційної інстанції не погоджується з такими доводами.
За змістом ч.2 ст.290 ЦПК позов може бути пред'явлений не лише до активів, щодо яких існують підстави вважати їх необґрунтованими, а й до доходів, отриманих від таких активів. Отже, закон прямо розмежовує сам необґрунтований актив та дохід, отриманий від нього, як самостійні об'єкти перевірки та можливого стягнення.
У цій справі суд першої інстанції встановив, що квартира була набута за договором купівлі-продажу від 17 червня 2020 року, а в подальшому 28 жовтня 2024 року відчужена ОСОБА_5 за 8 300 500 грн. Саме внаслідок такого відчуження виник економічний результат у вигляді різниці між вартістю набуття квартири та ціною її подальшого продажу.
Тому доводи апелянта про те, що продаж квартири є лише зміною форми активу, не спростовують правильності висновку суду першої інстанції про можливість стягнення доходу. Зміна форми активу внаслідок його продажу не усуває факту отримання економічної вигоди від розпорядження ним. Якщо такий актив визнано необґрунтованим, дохід, отриманий від його використання або відчуження, також може бути предметом позову відповідно до ч.2 ст.290 ЦПК.
При цьому стягнення вартості квартири та стягнення доходу від її продажу не є подвійним стягненням одного й того самого об'єкта. Вартість квартири відображає еквівалент необґрунтованого активу, який не може бути стягнутий у натурі у зв'язку з його відчуженням. Натомість дохід від продажу квартири є окремим економічним результатом розпорядження цим активом, який виник понад вартість його набуття.
Іншими словами, стягнення вартості квартири спрямоване на вилучення еквівалента самого необґрунтованого активу, а стягнення доходу - на вилучення додаткової майнової вигоди, отриманої внаслідок подальшого відчуження цього активу. Саме тому такі стягнення мають різну правову природу та не дублюють одне одного.
При цьому суд апеляційної інстанції враховує, що дохід від продажу квартири суд першої інстанції визначив правильно. Квартира була відчужена за 8 300 500 грн., тоді як її вартість за договором купівлі-продажу від 17 червня 2020 року становила 3 327 929 грн. Різниця між цими сумами становить 4 972 571 грн., саме ця сума і була визначена судом першої інстанції як дохід, отриманий від продажу квартири, визнаної необґрунтованим активом, та стягнута з ОСОБА_2 у дохід держави.
За таких обставин доводи апеляційної скарги про незаконність стягнення доходу від продажу квартири та про подвійне стягнення одного й того самого активу є необґрунтованими.
Отже, висновок суду першої інстанції про стягнення з ОСОБА_2 доходу, отриманого від продажу квартири, є правильним, а доводи апеляційної скарги у цій частині не дають підстав для зміни або скасування рішення.
Доводи апеляційної скарги про подвійне стягнення фактично пов'язані з твердженням апелянта про те, що суд першої інстанції одночасно стягнув з ОСОБА_2 вартість квартири та дохід від її продажу.
Як уже зазначалося, суд апеляційної інстанції не погоджується з таким підходом, оскільки стягнення вартості квартири та стягнення доходу від її продажу мають різну правову природу.
Стягнення вартості квартири є наслідком неможливості стягнення самого необґрунтованого активу в натурі у зв'язку з його відчуженням. Натомість стягнення доходу від продажу квартири стосується не самого активу, а додаткової майнової вигоди, отриманої внаслідок його подальшого відчуження за ціною, більшою за вартість набуття.
Тому стягнення з ОСОБА_2 вартості квартири та доходу, отриманого від її продажу, не є повторним стягненням одного й того самого майна, а становить застосування двох різних наслідків, прямо передбачених механізмом цивільної конфіскації: вилучення еквівалента необґрунтованого активу та вилучення доходу, отриманого від такого активу.
Окремо суд апеляційної інстанції оцінює доводи апелянта про те, що суд першої інстанції не врахував витрати на капітальний ремонт квартири та сплачені податки.
Такі доводи самі по собі не спростовують висновку про можливість стягнення доходу від продажу необґрунтованого активу. Вони могли б мати значення лише за умови, якщо б апелянт належними та допустимими доказами підтвердив розмір відповідних витрат, їх безпосередній зв'язок саме із підготовкою квартири до відчуження або отриманням доходу від її продажу, а також вплив таких витрат на розмір економічної вигоди, отриманої внаслідок реалізації активу.
Водночас саме лише посилання на здійснення ремонту або сплату податків не є достатнім для зменшення суми доходу, визначеної як різниця між ціною продажу квартири та вартістю її набуття. Такі обставини мають бути конкретизовані, документально підтверджені та співвіднесені з відповідним активом і відповідною операцією.
Суд апеляційної інстанції враховує, що апелянт не довів, що зазначені ним витрати на ремонт та податки змінюють визначений судом першої інстанції розмір доходу від продажу квартири або спростовують сам факт отримання економічної вигоди від відчуження необґрунтованого активу.
Крім того, доводи про ремонт квартири не змінюють правової природи доходу від її продажу. Навіть якщо певні витрати на поліпшення майна фактично здійснювалися, це не означає, що дохід від реалізації необґрунтованого активу втрачає зв'язок із таким активом або перестає бути доходом у розумінні ч.2 ст.290 ЦПК.
За таких обставин доводи апеляційної скарги про подвійне стягнення, неврахування витрат на ремонт квартири та сплачених податків не спростовують правильності висновків суду першої інстанції щодо стягнення доходу від продажу квартири.
Отже, підстав для зміни або скасування рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_2 доходу, отриманого від продажу квартири, немає.
Узагальнюючи наведене, колегія суддів доходить висновку, що доводи апеляційної скарги в основній частині не спростовують правильності висновків суду першої інстанції щодо наявності підстав для часткового задоволення позову.
Суд апеляційної інстанції враховує, що версія відповідачів про самостійне законне набуття спірних активів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 за рахунок їхніх власних коштів була перевірена судом першої інстанції та не підтверджена достатніми, конкретними, перевірюваними і несуперечливими доказами.
Посилання апелянта на підприємницьку діяльність ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , торгівлю квітами, операції з транспортними засобами, наявність готівкових коштів, сімейних накопичень, кредиторської заборгованості перед забудовником та відстрочення платежів не утворюють переконливої версії самостійного законного набуття квартири та машино-місць.
При цьому колегія суддів виходить із того, що фінансова неспроможність осіб, на яких оформлено активи, сама по собі не є єдиною або самостійною підставою для висновку про зв'язок таких активів із ОСОБА_2 . Водночас у сукупності з іншими встановленими обставинами справи, зокрема проживанням родини ОСОБА_2 у квартирі, користуванням квартирою і машино-місцями, оплатою витрат на утримання майна, попереднім майновим інтересом ОСОБА_2 до нерухомості у тому самому житловому комплексі та непереконливістю альтернативної версії відповідачів, така обставина посилює висновок про наявність передбаченого ст.290 ЦПК зв'язку спірних активів із ОСОБА_2 .
Суд також самостійно перевірила співвідношення вартості спірних активів із законними доходами ОСОБА_2 як особи, уповноваженої на виконання функцій держави, та дійшла висновку про наявність визначеної ч.2 ст.290 ЦПК різниці. Неповнота мотивування рішення суду першої інстанції у цій частині не призвела до неправильного вирішення справи по суті, оскільки наявні у справі докази дозволяють суду апеляційної інстанції перевірити відповідний критерій і підтвердити його виконання.
Доводи апеляційної скарги про неправильне визначення предмета позову у зв'язку з відчуженням квартири також є необґрунтованими. Відчуження квартири до відкриття провадження у справі не усуває можливості визнання її необґрунтованим активом та вирішення питання про стягнення її вартості, якщо стягнення активу в натурі є неможливим. Саме такий підхід і був застосований судом першої інстанції, який не стягнув квартиру в натурі, а вирішив питання про стягнення її вартості.
Не знайшли підтвердження і доводи апеляційної скарги про необхідність залучення ОСОБА_5 до участі у справі як третьої особи. Рішенням суду першої інстанції питання про припинення або обмеження права власності ОСОБА_5 на квартиру не вирішено, квартира у нього не витребувана та в дохід держави в натурі не стягнута. За таких обставин незалучення ОСОБА_5 до участі у справі не свідчить про таке порушення норм процесуального права, яке могло б бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції.
Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що стягнення вартості квартири та доходу, отриманого від її продажу, є подвійним стягненням одного й того самого активу. Вартість квартири є еквівалентом необґрунтованого активу, стягнення якого в натурі стало неможливим у зв'язку з його відчуженням, тоді як дохід від продажу квартири є окремим економічним результатом реалізації необґрунтованого активу. Такий дохід відповідно до ч.2 ст.290 ЦПК може бути самостійним предметом позову.
Посилання апелянта на витрати на ремонт квартири та сплачені податки також не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки такі обставини можуть впливати на визначення доходу лише за умови належного підтвердження їх розміру, зв'язку з реалізацією саме спірного активу та реального впливу на суму отриманого доходу. Належних і достатніх доказів, які б давали підстави для зменшення визначеної судом першої інстанції суми доходу від продажу квартири, апелянтом не наведено.
Водночас під час апеляційного перегляду встановлено, що суд першої інстанції допустив неточність при визначенні розміру вартості квартири, яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 в дохід держави. Зокрема, суд першої інстанції визначив до стягнення вартість квартири у розмірі 3 672 929 грн., тоді як за договором купівлі-продажу від 17 червня 2020 року вартість квартири становила 3 327 929 грн. Різниця у сумі 345 000 грн. відповідає вартості машино-місць № НОМЕР_1 та НОМЕР_3, які є самостійними об'єктами нерухомого майна та окремо стягнуті судом першої інстанції в дохід держави.
За таких обставин зазначена неточність не спростовує висновків суду першої інстанції про необґрунтованість спірних активів, не впливає на правильність висновку про наявність визначеної ч.2 ст.290 ЦПК різниці між вартістю активів і законними доходами ОСОБА_2 , однак потребує усунення шляхом зміни рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру вартості квартири, що підлягає стягненню з ОСОБА_2 в дохід держави.
Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з п.2 ч.1 ст.374 ЦПК суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ч.1 ст.376 ЦПК підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
У цій справі встановлена судом апеляційної інстанції неточність у визначенні розміру вартості квартири не свідчить про відсутність підстав для часткового задоволення позову та не зумовлює необхідності скасування рішення суду першої інстанції. Водночас така неточність впливає на правильність визначення розміру коштів, що підлягають стягненню з ОСОБА_2 як вартість квартири, а тому підлягає усуненню шляхом зміни рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
Таким чином, апеляційна скарга представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Смолія Б.В. підлягає частковому задоволенню, а рішення Вищого антикорупційного суду від 19 листопада 2025 року - зміні в частині визначення розміру вартості квартири, що підлягає стягненню з ОСОБА_2 в дохід держави, а саме шляхом визначення такої вартості у розмірі 3 327 929 грн.
В іншій частині рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін, оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують встановлених судом першої інстанції фактичних обставин, не впливають на правильність висновків про необґрунтованість спірних активів та не дають підстав для скасування оскаржуваного рішення.
З урахуванням наведеного, керуючись ст.259, 367, 374, 376, 381-384 ЦПК, колегія суддів
Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Смолія Богдана Володимировича задовольнити частково.
Рішення Вищого антикорупційного суду від 19 листопада 2025 року змінити в частині визначення розміру вартості квартири, що підлягає стягненню з ОСОБА_2 в дохід держави.
Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави вартість квартири у розмірі 3 327 929 (три мільйони триста двадцять сім тисяч дев'ятсот двадцять дев'ять) грн. 00 коп.
В іншій частині рішення Вищого антикорупційного суду від 19 листопада 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини постанови, зазначений строк обчислюється з дня складення її повного тексту.
Судді:
_______________ _______________ _______________
Семенников О.Ю. Глотов М.С. Никифоров А.С.
Повний текст цієї постанови складено 07 травня 2026 року.