05 травня 2026 року
м. Київ
справа № 2018/20686/2012
провадження № 61-12999св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «АНСУ»,
відповідачка - ОСОБА_1 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариство з обмеженою відповідальністю «АНСУ» на постанову Полтавського апеляційного суду від 09 вересня 2024 року у складі колегії суддів Лобова О. А., Карпушина Г. Л., Триголова В. М.,
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2012 року Публічне акціонерне товариство «Перший український міжнародний банк» (далі - ПАТ «ПУМБ»), правонаступником якого є Товариство
з обмеженою відповідальністю «АНСУ» (далі - ТОВ «АНСУ») звернулося до суду
з позовом до ОСОБА_1 , у якому просило стягнути з ОСОБА_1 на користь банку загальну заборгованість за кредитним договором № 5732747 разом з додатковими угодами № 7679920 від 29 травня 2009 року та № 7675798
від 28 травня 2009 року у розмірі 40 347,43 доларів США та 55 391,23 грн, з яких: заборгованість за основною сумою кредиту в розмірі 32 366,53 доларів США
за першим траншем та 24 429,86 грн за другим траншем; заборгованість
за процентами за користування кредитом, нарахованими станом на 10 квітня
2012 року в розмірі 7 980,90 доларів США за першим траншем, та 13 003,38 гривень
за другим траншем; пеня, нарахована за порушення строків повернення кредиту
та сплати процентів за користування кредитом, станом на 10 квітня 2012 року
в розмірі 17 957,99 грн.
Позов мотивовано тим, що між ПАТ «ПУМБ» та відповідачкою укладений кредитний договір від 05 жовтня 2007 року № 5732747 з додатковими угодами від 28 травня 2009 року № 7675798 та від 29 травня 2009 року № 7679920, відповідно до умов яких банк надав позичальнику кредит у сумі 42 700,00 доларів США за першим траншем та 30 789,37 грн за другим траншем, зі сплатою процентної ставки за користування кредитом у розмірі 11,5 %, та в строки, встановлені договором.
Відповідачка зобов'язалася повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлені кредитним договором. Вказував, що починаючи з 05 травня 2009 року, відповідачка не виконує зобов'язання щодо своєчасного повернення кредиту та відсотків за договором.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Київський районний суд м. Харкова заочним рішенням від 04 березня 2013 року позов задовольнив.
Стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Перший український міжнародний банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 40 347,43 доларів США, що еквівалентно 322 174,23 грн, та 55 391,23 грн.
Стягнув з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Перший український міжнародний банк» судовий збір у розмірі 3 219 грн 00 коп.
Задовольняючи позовні вимоги банку, суд першої інстанції виходив із доведеності та обґрунтованості позовних вимог.
Київський районний суд м. Харкова ухвалою від 30 червня 2021 року заяву адвоката Пятницького С. С., подану в інтересах ОСОБА_1 , про перегляд заочного рішення Київського районного суду міста Харкова від 04 березня 2013 року залишив без задоволення.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Харківський апеляційний суд ухвалою від 02 лютого 2022 року залучив до участі
у справі в якості правонаступника ПАТ «Перший український міжнародний банк» - ТОВ «АНСУ».
Розпорядженням Верховного Суду від 25 травня 2022 року № 14/0/9-22 «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану (окремі суди Сумської, Харківської області) змінено територіальну підсудність справ Харківського апеляційного суду на Полтавський апеляційний суд.
Полтавський апеляційний суд постановою від 09 вересня 2024 року заочне рішення Київського районного суду м. Харкова від 04 березня 2013 року скасував.
У задоволенні позовних вимог ПАТ «ПУМБ», правонаступником якого
є ТОВ «АНСУ», до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором відмовив.
Стягнув з ТОВ «АНСУ» на користь ОСОБА_1 витрати, понесені зі сплати судового збору, у розмірі 5 282,50 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ПАТ «ПУМБ» у відповідності до укладеного договору іпотеки задовольнив свої вимоги у позасудовому порядку, реалізувавши квартиру, передану в іпотеку Банку, на підставі виконавчого напису нотаріуса за рік до звернення з цим позовом до суду.
Апеляційний суд врахував, що ні Банк, ні його правонаступник не надали суду копію іпотечного договору, та керувався тим, що іпотечний договір не містить норми про відступ від положень цивільного законодавства у частині надання кредитору (іпотекодержателю) права вимагати від боржника (іпотекодавця) сплати додаткових коштів, передбаченого частиною четвертою статті 591 ЦК України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
17 вересня 2024 року ТОВ «АНСУ», засобами поштового зв'язку звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Полтавського апеляційного суду від 09 вересня 2024 року в указаній справі, в якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 09 вересня 2024 року і залишити в силі заочне рішення Київського районного суду м. Харкова від 04 березня 2013 року.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявник посилається на підставу касаційного оскарження, визначену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, та зазначає
про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а справа має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції взяв до уваги висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18, яка не є релевантною у цій справі. Переконує, що лише для способів позасудового врегулювання, зазначених у застереженні про задоволення вимог іпотекодержателя, що містяться в іпотечному договорі, або в окремому договорі між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя можуть бути застосовані положення частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку».
Провадження у суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 15 жовтня 2024 року у складі колегії суддів Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. відкрив касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою, витребував матеріали справи із суду першої інстанції, надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28 квітня 2026 року визначено колегію суддів для розгляду цієї справи у такому складі: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), Осіян О. М., Сакара Н. Ю.
Інші учасники справи не скористалися процесуальним правом на подання відзиву на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 05 жовтня 2007 року між Закритим акціонерним товариством «Перший Український Міжнародний банк» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 5732747, відповідно до умов якого Банк надає позичальнику кредит у сумі 42 700,00 доларів США зі сплатою процентної ставки яка становить 11,50 %. Строк дії договору до 05 липня 2027 року (т. 1, а. с.16-17).
Відповідно до меморіального валютного ордеру від 05 жовтня 2007 року № 356179938 ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 42 700,00 доларів США (т. 1, а. с. 10). Пунктом 5.5 кредитного договору передбачено, що за порушення позичальником обов'язків, передбачених пунктами 4.3.2. - 4.3.6. цього договору, позичальник зобов'язаний на вимогу Банку сплатити на його користь штраф у розмірі 1 % від суми одержаного кредиту.
28 травня 2009 року та 29 травня 2009 року між ЗАТ «ПУМБ» і ОСОБА_1 укладено додаткові угоди № 7675798 та № 7679920 (т. 1, а. с. 23-29). Відповідно до пункту 1 додаткової угоди № 7675798 від 28 травня 2009 року сторони дійшли згоди про додаткове надання відповідно до умов договору позичальнику другого траншу кредиту в розмірі 30 789,37 грн зі сплатою 19 % річних строком до 05 липня 2027 року (т. 1, а. с. 23).
Згідно з меморіальним валютним ордером від 28 травня 2009 року № 605824125 ОСОБА_1 отримала кредит у розмірі 30 789,37 грн (т. 1, а. с. 11).
Підпунктом а) пункту 1 додаткової угоди від 29 травня 2009 року № 7679920 визначено, що за умови належного виконання позичальником зобов'язань, передбачених кредитним договором, на період з 29 травня 2009 року до 28 листопада 2009 року включно процентна ставка за користування першим траншем кредиту встановлюється в розмірі 0,01 % відсотків річних. Підпунктом б) пункту 1 додаткової угоди від 29 травня 2009 року № 7679920 встановлено, що з 29 листопада 2009 року процентна ставка за користування першим траншем кредиту встановлюється 12,7 % процентів річних (т. 1, а. с. 26).
Відповідно до пункту 3.1.2. кредитного договору проценти за користування кредитом розраховуються, виходячи з щоденного залишку заборгованості за кредитом протягом всього строку користування кредитними коштами, починаючи з дня надання кредиту (включаючи цей день) до дня повного погашення заборгованості за кредитом (не враховуючи цей день). Проценти розраховуються, виходячи з 360 днів у році та нараховуються щоденно. Згідно з пунктом 3.1.3 кредитного договору проценти за користування кредитом повинні сплачуватися позичальником в строки, передбачені графіком повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом, закріпленим у додатку № 1 до цього договору.
За пунктом 1.1. кредитного договору позичальник зобов'язується використати кредит за цільовим призначенням, сплатити проценти за користування кредитом та повернути кредит Банку в порядку та строки, обумовлені договором.
Згідно з пунктами 1.4. та 3.2.1 кредитного договору позичальник зобов'язаний здійснювати повернення суми кредиту частинами в розмірі та в строки, передбачені графіком повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом, закріпленим у додатку № 1 до кредитного договору.
Відповідно до пункту 3.5.7 кредитного договору Банк набуває право вимагати від позичальника дострокового повернення всього кредиту або частини кредиту разом із розрахованими процентами при: 1) затриманні сплати частини кредиту та/або сплати процентів за користування кредитом порівняно з умовами кредитного договору на один календарний місяць; 2) порушенні позичальником будь-яких інших зобов'язань за кредитним договором.
За пунктом 3.5.8 кредитного договору, вимогу Банку про дострокове повернення кредиту разом із сплатою процентів за користування кредитом, зазначену у пункті 3.5.7. кредитного договору, позичальник зобов'язаний виконати в строк не пізніше 30 (тридцяти) календарних днів з дня її отримання.
Відповідно до пункту 5.2. у разі порушення позичальником строків виконання зобов'язань із повернення кредиту та/або сплати процентів за користування кредитом, позичальник зобов'язаний сплатити на вимогу Банку пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у відповідний період, від суми прострочених виконанням зобов'язань за кожний день прострочення.
Починаючи з 11 серпня 2009 року, відповідачка не виконує зобов'язання щодо своєчасного повернення кредиту за першим траншем, а з 11 травня 2009 року - за другим траншем.
Банком на адресу ОСОБА_1 направлена вимога від 18 квітня 2012 року № КНА-61/103 про дострокове повернення суми кредиту у розмірі: 32 366,53 доларів США та 24 429,86 грн - заборгованості з повернення кредиту; 7 980,90 доларів США та 13 003,38 грн - заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом (т. 1, а. с. 30).
Як вбачається з розрахунку заборгованості, наданого позивачем, станом на
10 квітня 2012 року заборгованість відповідачки перед Банком з основної суми кредиту, пені за порушення строків повернення кредиту і сплати процентів за користування кредитом становить: 40 347,43 доларів США, з яких: заборгованість за сумою кредиту 32 366,53 доларів США; заборгованість за відсотками 7 980,90 доларів США; пеня 1 625,03 доларів США; 42 415,36 грн, з яких: заборгованість за сумою кредиту 24 429,86 грн; заборгованість за відсотками у розмірі 13 003,38 грн; пеня в сумі 4 982,12 грн (т. 1, а. с. 7-9).
Апеляційний суд встановив, що ТОВ «АНСУ» як правонаступник ПАТ «ПУМБ» подав суду копію виконавчого напису нотаріуса (т. 2, а. с. 105), копію постанови про повернення виконавчого документа від 30 грудня 2011 року (т. 2, а. с. 107). Копія іпотечного договору від 05 жовтня 2007 року суду не надана.
Із вказаних документів убачається, що 27 серпня 2010 року приватний нотаріус
Харківського міського нотаріального округу Погрібна Т. П. за заявою ПАТ «ПУМБ» видала виконавчий напис про задоволення вимог кредитора ПАТ «ПУМБ» шляхом звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , відповідно до іпотечного договору від 05 жовтня 2007 року № 5733037. Зазначена квартира належала на праві власності ОСОБА_1 та була реалізована 22 листопада 2011 року на торгах державним виконавцем у межах виконавчого провадження.
Представник Банку у письмових поясненнях, наданих суду першої інстанції
09 червня 2021 року, визнав факт реалізації на торгах предмета іпотеки (квартири)
у січні 2012 року, стверджуючи, що отримана сума коштів була врахована під час визначення суми заборгованості за кредитом, проте така інформація не відображена у розрахунку заборгованості, долученому до позову (т. 1, а. с. 243-244). До письмових пояснень представником Банку долучена інформація про виконавче провадження (т. 1, а. с. 249-251).
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним критеріям оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції відповідає з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 626 Цивільного кодексу України договором
є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну
або припинення цивільних прав та обов'язків. Статтею 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно із частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Частинами другою, третьою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.
За частиною першою статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Відповідно до частини першої статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (частина перша статті 575 ЦК України).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» (тут і далі - в редакції, яка діяла на момент укладення договору іпотеки) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно із частинами першою, п'ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.
За частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України «Про іпотеку»).
Частиною першою статті 12 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.
У постанові від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1243цс16 Верховний Суд України зазначив: «Аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, забезпечених іпотекою, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду та два позасудових - на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу».
Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
Вчинюючи виконавчі написи, нотаріус відповідно до закону встановлює та офіційно визнає факт наявності певної безспірної заборгованості та викладає такий свій висновок у відповідному нотаріальному акті - документі (виконавчому написі), що одночасно є підставою для примусового виконання (пункт 3 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження»).
Нотаріус у межах реалізації наданих йому юрисдикційних повноважень не вирішує спорів про право, але в результаті розгляду нотаріальної справи та вчинення нотаріальної дії правова невизначеність все ж припиняється. Отже, здійснюючи повноваження у сфері безспірної юрисдикції, нотаріус має встановлювати наявність або відсутність певного юридичного складу, щоб покласти його у підставу нотаріального акта в межах вчинюваної ним відповідної нотаріальної дії (постанова Верховного Суду від 13 квітня 2023 року у справі № 757/3014/18-ц, провадження № 61-9202св22).
Згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Вимоги до змісту виконавчого напису закріплені у статті 89 Закону України «Про нотаріат».
Процедура вчинення виконавчих написів, чинна на момент вчинення виконавчого напису, визначена в розділі 32 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5 (далі - Інструкція).
Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19 статті
34 Закону України «Про нотаріат»). При цьому нотаріус здійснює свою діяльність
у сфері безспірної юрисдикції і не встановлює прав або обов'язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов'язання боржником. При цьому безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника для нотаріуса підтверджується формальними ознаками - наданими стягувачем документами згідно з Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на і підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172.
Відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній до введення в дію Закону № 2478-VIIІ) після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.
У постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21) Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування норми права, що міститься в частині четвертій статті 36 Закону України «Про іпотеку», зробила висновок, що виконання саме боржником основного зобов'язання після завершення позасудового врегулювання шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, передане в іпотеку саме боржником, за відсутності інших забезпечувальних договорів вказує на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя.
У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції на підставі всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів, встановивши, що ПАТ «ПУМБ» у позасудовому порядку звернув стягнення
на квартиру АДРЕСА_1 , яка була предметом іпотеки відповідно до іпотечного договору, належала на праві власності відповідачці і була реалізована 22 листопада 2011 року на торгах державним виконавцем у межах виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса від 27 серпня 2010 року, дійшов обґрунтованого висновку про те, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання
є недійсними, та правильно відмовив ТОВ «АНСУ», яке є правонаступником
ПАТ «ПУМБ», у задоволенні позову.
Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Щодо доводів касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції взяв до уваги висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18, яка не є релевантною у цій справі, колегія суддів до уваги не бере, оскільки апеляційний суд правильно застосував висновок, викладений у зазначеній постанові суду касаційної інстанції, згідно з яким виконання саме боржником основного зобов'язання після завершення позасудового врегулювання шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, передане в іпотеку саме боржником, за відсутності інших забезпечувальних договорів вказує на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя.
Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин та переоцінки доказів.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних відносин.
Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятих судами першої та апеляційної інстанцій рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків суду апеляційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків апеляційного суду та не дають підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.
Щодо судових витрат
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «АНСУ» залишити без задоволення.
Постанову Полтавського апеляційного суду від 09 вересня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді В. В. Сердюк
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара