ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
05.05.2026Справа № 910/2875/26
За позовом Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)
до Комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення «Спецжитлофонд»
про стягнення 2 364 699, 34 грн
Суддя Карабань Я.А.
Секретар судових засідань Дубина Т.М.
представники учасників справи:
від позивача: Домбровська В.О.;
від відповідача: Авласенко Ю.А.;
Департамент будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (надалі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Комунального підприємства з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення «Спецжитлофонд» (надалі - відповідач) про стягнення 2 364 699, 34 грн штрафних санкцій.
Позовні вимоги, з посиланням на ст. 257, 530, 549, 610, 611, 625, 629 Цивільного кодексу України, обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем свого зобов'язання за договором №22-КО на придбання житла для черговиків квартирного обліку від 16.03.2020, в частині виконання істотних умов договору щодо своєчасного введення в експлуатацію об'єкта будівництва.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.03.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в справі №910/2875/26. Розгляд справи постановлено здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання в справі на 21.04.2026.
13.04.2026 від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, у якому останній заперечує проти позову та, зокрема, зазначає, що умовами договору не передбачено право позивача на неустойку (штраф чи пеню), а відтак він не має права на стягнення штрафних санкцій. Вказує, що пеня чи штраф стягується тільки у випадку настання відповідних обставин, обумовлених договором і лише у випадках, коли умовами договору чітко прописані вид, розмір, база та період нарахування. Проте, у даних правовідносинах виконання умов договору не забезпечувалося, право позивача на неустойку умовами договору не передбачалося взагалі. Також відповідач зазначає, що позивач, як на підставу стягнення неустойки, посилається на пункт 3.4.1. договору, згідно з яким, замовник має право вимагати розірвання цього договору та (або) сплати виконавцем, у разі невиконання або неналежним чином виконання ним власних зобов'язань, штрафних санкцій. Вказує, що цей пункт договору є загальним та не встановлює конкретного виду відповідальності, а тим більше не є умовою про забезпечення виконання зобов'язань відповідача неустойкою (штрафом чи пенею), бо не містить відповідних формулювань та умов застосування. Так само відсутній і спеціальний закон для стягнення неустойки з відповідача у даному спорі, а тому, на думку відповідача, позов не підлягає задоволенню.
17.04.2026 від представника позивача надійшла відповідь на відзив, у якій позивач не погоджується з доводами відповідача, викладеними у відзиві та, зокрема, зазначає, що відповідальність може наставати не лише з договору, а й безпосередньо із закону, а відсутність детального механізму у договорі не звільняє відповідача від відповідальності за прострочення виконання зобов'язань. Вказує, що станом на момент подання позову, умови договору замовником, тобто позивачем, виконані у повному обсязі, вчасно сплачено відповідно до платіжної виписки від 09.04.2020 суму коштів зазначену в договорі. У свою чергу забудовником, тобто відповідачем, грубо порушено істотні умови договору щодо ведення в експлуатацію вищезазначеного об'єкта будівництва, умови додаткових угод також не виконані, інформація щодо виконання до замовника або строк запланованої здачі об'єкта в експлуатацію - не надходила. За таких обставин, на думку позивача, його права порушено відповідачем, а тому вимога позивача про стягнення штрафних санкцій за відповідним договором у розмірі 2 364 699, 34 грн є обґрунтованою та такою, що підлягають задоволенню за розрахунком позивача.
20.04.2026 від представника позивача надійшли додаткові пояснення, які за своєю суттю є запереченнями на відповідь на відзив.
У підготовче засідання 21.04.2026 з'явилися представники позивача та відповідача. Суд протокольною ухвалою долучив до матеріалів справи відзив на позов від 07.04.2026, який надійшов до суду 13.04.2026. Також суд протокольною ухвалою долучив до матеріалів справи відповідь на відзив від 16.04.2026, яка надійшла до суду 17.04.2026. Крім цього, суд протокольною ухвалою долучив до матеріалів справи додаткові пояснення позивача від 20.04.2026, які за своєю суттю є запереченнями на відповідь на відзив.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.04.2026 враховуючи, що судом під час підготовчого провадження, та зокрема, у підготовчому засіданні було вчинено всі дії, які необхідно вчинити до закінчення підготовчого провадження та початку судового розгляду справи по суті, сторонам надавалось достатньо часу для надання доказів та пояснень по суті спору, окрім того, не було зазначено про неможливість надання доказів чи заявлення клопотань, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 05.05.2026.
У судове засідання 05.05.2026 з?явились представники сторін. Представник позивача в судовому засіданні надала пояснення по суті позовних вимог, позов просила задовольнити, представник відповідача заперечувала проти задоволення позову.
У судовому засіданні 05.05.2026 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд
16.03.2020 між позивачем (надалі - замовник) та відповідачем (виконавець) укладено договір №22-КО на придбання житла для черговиків квартирного обліку (надалі - договір), відповідно до п.1.1. якого, його предметом є придбання замовником у виконавця 17 квартир (майнових прав) (надалі - об'єкти нерухомого майна):
15 - у житловому будинку на перетині вулиць Мілютенка та Шолом-Алейхема, секція 3 у Деснянському районі м. Києва (будівельна адреса);
2 - у житловому будинку на перетині вулиць Мілютенка та Шолом-Алейхема, секція 4 у Деснянському районі м. Києва (будівельна адреса).
Характеристика об'єктів нерухомого майна визначена в додатку №1 до цього договору, який є невід'ємною його частиною (п.1.2. договору).
Згідно з п. 1.3. договору, плановий термін прийняття в експлуатацію житлового будинку на перетині вулиць Мілютенка та Шолом-Алейхема, секції 3 та 4 у Деснянському районі м. Києва (будівельна адреса) - IV квартал 2021 року.
Відповідно до п. 1.4. договору, вартість об'єктів нерухомого майна, шо є предметом цього договору, складає:
- у житловому будинку на перетині вулиць Мілютенка та Шолом-Алейхема, секція 3 у Деснянському районі м. Києва (будівельна адреса) - 13 804 875, 00 грн, крім того ПДВ - 2 760 975,00 грн, разом - 16 565 850,00 грн;
- у житловому будинку на перетині вулиць Мілютенка та Шолом-Алейхема, секція 4 у Деснянському районі м. Києва (будівельна адреса) - 1 249 233, 33 грн, крім того ПДВ - 249 846,67 грн, разом - 1 499 080, 00 грн.
Всього вартість об'єктів нерухомого майна, шо є предметом цього договору, з урахуванням вартості інженерних мереж, проектних, опоряджувальних робіт та устаткування складає 15 054 108, 33 грн, крім того ПДВ - 3 010 821, 67 грн, разом - 18 064 930,00 грн.
Вартість об'єктів нерухомого майна, встановлена в цьому пункті, оплачується за рахунок коштів спеціального фонду бюджету міста Києва.
Згідно з п.2.1. та п.2.2. договору, оплата об'єктів нерухомого майна здійснюється замовником шляхом перерахування суми, зазначеної у пункті 1.4. цього договору, на рахунок виконавця за рахунок коштів спеціального фонду бюджету міста Києва на підставі актів приймання-передачі квартир (майнових прав), наданих виконавцем. Замовник перераховує кошти на рахунок виконавця протягом 7-ми робочих днів з моменту отримання відповідних документів для оплати, в межах бюджетних призначень та асигнувань.
Відповідно до пп.3.1.1. п.3.1. договору, виконавець зобов'язаний передати замовнику за актами приймання-передачі об'єкти нерухомого майна (майнові права), зазначені в додатку №1, та технічні паспорти на ці об'єкти.
Замовник зобов'язаний забезпечити своєчасну оплату об'єктів нерухомого майна шляхом перерахування коштів на рахунок виконавця в порядку, передбаченому п.2.1. та п.2.2. цього договору (пп.3.3.1. договору).
Згідно з пп.3.4.1. договору, замовник має право вимагати розірвання цього договору та (або) сплати виконавцем, у разі невиконання або неналежним чином виконання ним власних зобов'язань, штрафних санкцій.
Відповідно до п.4.1. договору, за невиконання своїх зобов'язань, передбачених цим договором, сторони несуть відповідальність у порядку, передбаченому чинним законодавством України.
Відповідно до п.7.1. договору, він набирає чинності з дати його підписання сторонами і діє до 31.12.2020, але у будь-якому разі до повного виконання сторонами зобов'язань за ним.
09.04.2020 на виконання умов договору, позивач перерахував на рахунок відповідача суму грошових коштів у розмірі 18 064 930,00 грн, що підтверджується випискою Державної казначейської служби України, яка міститься в матеріалах справи (а.с.8).
Додатковою угодою №1 до договору від 10.05.2023 сторони домовились внести зміни до п.1.3. договору та викласти його у такій редакції: «плановий термін прийняття в експлуатацію житлового будинку на перетині вулиць Мілютенка та Шолом-Алейхема, секції 3 та 4 у Деснянському районі м. Києва (будівельна адреса) - I квартал 2024 року».
Додатковою угодою №2 до договору від 06.07.2024 сторони домовились внести зміни до преамбули тексту договору, у зв'язку із зміною підписанта замовника, та внести зміни до п.1.3. договору і викласти його у такій редакції: «плановий термін прийняття в експлуатацію житлового будинку на перетині вулиць Мілютенка та Шолом-Алейхема, секції 3 та 4 у Деснянському районі м. Києва (будівельна адреса) - ІI квартал 2025 року. Сторони погодили, що у випадку виникнення обставин, зокрема: мобілізації працівників задіяних на будівництві, екстрених відключень електроенергії, наявність повітряних тривог у місті Києві, що унеможливлюють виконання забудовником своїх зобов'язань, забудовник направляє письмові обґрунтовані повідомлення (листи) на адресу замовника про відтермінування введення об'єкта будівництва в експлуатацію на обумовлений сторонами період за 20 (двадцять) календарних днів до закінчення терміну введення об'єкта будівництва в експлуатацію».
02.12.2025 позивач звернувся до відповідача з претензією №056-8104 від 02.12.2025 (а.с. 9) про сплату штрафних санкцій у розмірі 2 364 699, 34 грн за прострочення відповідачем виконання свого зобов'язання за договором №22-КО на придбання житла для черговиків квартирного обліку від 16.03.2020 в частині своєчасного введення в експлуатацію об'єкта будівництва.
У відповідь на вказану претензію відповідач листом №056/02-2037 від 30.12.2025 (а.с. 10-11) повідомив позивача, зокрема, про настання форс-мажорних обставин а також те, що умовами договору сторони не передбачали можливість сплати пені за порушення строків виконання зобов'язань та не визначили її розмір, а тому немає підстав для стягнення пені.
Предметом даного позову є вимоги позивача до відповідача про стягнення 2 364 699, 34 грн штрафних санкцій.
Підставами позову є неналежне, на думку позивача, виконання відповідачем свого зобов'язання за договором №22-КО на придбання житла для черговиків квартирного обліку від 16.03.2020, в частині виконання істотних умов договору щодо своєчасного введення в експлуатацію об'єкта будівництва.
Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Стаття 509 Цивільного кодексу України визначає, що зобов'язанням є правовідношення, у якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Укладений між сторонами договір, з огляду на встановлений статтею 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, є належною підставою у розумінні статті 11 Цивільного кодексу України для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків, та за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу, який підпадає під правове регулювання Глави 54 Цивільного кодексу України.
Відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно з частиною 1 статті 656 Цивільного кодексу України предметом договору купівлі-продажу може бути майно (товар), яке є у продавця на момент укладення договору або буде створене (придбане, набуте) продавцем у майбутньому.
Згідно зі статтею 663 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно з п. 1.3. договору (у редакції додаткової угоди №2 до договору від 06.07.2024), плановий термін прийняття в експлуатацію житлового будинку на перетині вулиць Мілютенка та Шолом-Алейхема, секції 3 та 4 у Деснянському районі м. Києва (будівельна адреса) - ІI квартал 2025 року, тобто до 30.06.2025.
Відповідно до пп.3.1.1. договору, виконавець зобов'язаний передати замовнику за актами приймання-передачі об'єкти нерухомого майна (майнові права), зазначені у додатку №1, та технічні паспорти на ці об'єкти.
Доказів прийняття в експлуатацію об'єкта у визначені договором строки матеріали справи не містять та суду не надано.
Договір, відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, є обов'язковим для виконання сторонами.
За приписом частини 1 статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 1 статті 525 Цивільного кодексу України).
Статтею 599 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Статтею 610 Цивільного кодексу України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Як установлено частиною 1 статті 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язань настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
За змістом статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити на користь кредитора пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Договором може бути визначено менший розмір пені.
Проте, за приписами частин 1, 2 статті 551 Цивільного кодексу України, предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Отже, вид неустойки, за конкретне порушення зобов'язання певною стороною, та її розмір визначається сторонами у договорі.
До схожих висновків прийшла і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18, в якій вказала, що розмір пені за порушення грошових зобов'язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом. Якщо умовами договору не встановлений розмір пені за порушення виконання грошового зобов'язання, а частина шоста статті 231 Господарського кодексу України (чинного на момент виникнення правовідносин) також не встановлює конкретного розміру (відсотку) належної до стягнення пені, а лише встановлює порядок його визначення у договорі виходячи з облікової ставки Національного банку України та період, протягом якого може бути застосовано таку санкцію, то немає підстав для застосування такої міри відповідальності як договірна санкція.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 05.09.2019 у справі № 908/1501/18 вказав, що якщо сторони не передбачили умовами договору можливість сплати пені за порушення строків виконання зобов'язань та не визначали її розміру, то немає підстав для стягнення пені у розмірі, не погодженому в договірному порядку та прямо не встановленому законом.
Поширене застосування неустойки саме з метою забезпечення договірних зобов'язань обумовлено насамперед тим, що неустойка є зручним інструментом спрощеної компенсації втрат кредитора, викликаних невиконанням або неналежаним виконанням боржником своїх зобов'язань.
Неустойка як господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов'язань започатковує визначеність у правовідносинах за зобов'язаннями, а саме відповідальність має настати щонайменше в межах неустойки. Тобто неустойка підсилює дію засобів цивільно-правової відповідальності, робить їх достатньо визначеними, перетворюючи в необхідний, так би мовити, невідворотній наслідок правопорушення. Отже неустойка стає оперативним засобом реагування у разі порушення або неналежного виконання зобов'язання, яким можна скористатись як тільки було порушено зобов'язання, не чекаючи викликаних ним негативних наслідків. Зокрема, задля прагнення учасників зобов'язання до дійсно оперативного, негайного використання свого права на неустойку для неї встановлений спеціальний скорочений строк позовної давності: позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Отже, завданням неустойки як способу забезпечення виконання зобов'язання та як міри відповідальності є одночасно забезпечення дисципліни боржника стосовно виконання зобов'язання (спонукання до належного виконання зобов'язання) та захист майнових прав та інтересів кредитора у разі порушення зобов'язання шляхом компенсації можливих втрат, у тому числі, у вигляді недосягнення очікуваних результатів господарської діяльності внаслідок порушення зобов'язання.
Поряд з цим Цивільний кодекс України, передбачає, що неустойка встановлюється договором або законом. Тобто неустойка має договірний (добровільний) характер, що встановлюється за ініціативою сторін зобов'язання; а також імперативний характер (встановлений законом), тобто договірно-обов'язковий, умови про яку включаються в договір через підпорядкування імперативним вимогам правової норми. При цьому для деяких видів зобов'язань неустойка встановлюється законом іншим нормативно-правовим актом безпосередньо, а тому сторони відповідно зобов'язання підпорядковуються існуючим правилам про неустойку стосовно як її розміру, так і порядку та умов про стягнення, хоча при цьому не укладають не тільки угоди про неустойку, але безпосередньо договору.
У зв'язку із викладеним суд доходить висновку, що розмір неустойки у зобов'язальних правовідносинах, право вимоги щодо якої набуде кредитор, обумовлений умовами для її застосування: - характером неустойки (договірний або встановлений законом); - підставами для її застосування (зазначення в договорі або в законі обставин, за яких її буде застосовано); - складом неустойки (пеня, штраф), відповідно, розміром кожної із цих складових; - умовами сплати неустойки внаслідок порушення зобов'язання, зокрема, у разі заподіяння збитків.
Отже, у правовідносинах, хоча і подібних між собою (тотожних) або навіть за участі одних і тих самих сторін, за відмінності, зокрема, в умовах договору, хоча б одного із наведених чинників, якими обумовлюється застосування неустойки за порушення зобов'язання, різниця у розмірі неустойки в кожних конкретних правовідносинах закладається, вже на етапі формулювання умов виконання зобов'язання та виникнення зобов'язання.
Аналогічна правова позиція викладена Об'єднаною Палатою Верховного Суду у постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22.
Позивач як на підставу своїх позовних вимог посилається на пп.3.4.1. договору, відповідно до якого, замовник має право вимагати розірвання цього договору та (або) сплати виконавцем, у разі невиконання або неналежним чином виконання ним власних зобов'язань, штрафних санкцій.
Однією із загальних засад цивільного законодавства є, зокрема, свобода договору (пункт 3 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України). Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина 1 статті 627 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Отже, уклавши договір №22-КО на придбання житла для черговиків квартирного обліку від 16.03.2020, сторони погодились із запропонованими умовами.
Поряд з цим, суд зазначає, що положення пп. 3.4.1 договору містить лише загальну вказівку на право замовника вимагати сплати штрафних санкцій у разі невиконання або неналежним чином виконання виконавцем власних зобов'язань, однак пп. 3.4.1 договору не визначає жодного з обов'язкових елементів неустойки як правового інституту, оскільки сторонами не конкретизовано вид неустойки (штраф чи пеня), не встановлено її розмір або спосіб його визначення, не визначено базу нарахування та чітких умов і підстав застосування, а також не передбачено порядок обчислення штрафних санкцій.
Суд зазначає, що відповідно до статей 546, 549, 551 Цивільного кодексу України, саме погодження сторонами зазначених елементів є необхідною та обов'язковою передумовою виникнення у кредитора права вимоги неустойки.
За відсутності таких умов, неустойка як міра відповідальності не вважається встановленою, а отже - не може бути застосована.
Суд зазначає, що заявлені позивачем вимоги у частині стягнення штрафних санкцій за відсутності погоджених сторонами умов їх застосування фактично зводяться до необхідності самостійного формування судом змісту відповідного зобов'язання, що суперечить засадам цивільного та господарського права, зокрема, визначення виду неустойки (штраф або пеня), який сторонами не погоджено, встановлення розміру неустойки або способу його визначення, формування порядку її обчислення, включаючи базу нарахування, період та відповідні розрахункові показники.
Щодо посилань позивача стосовно того, що відповідальність може наставати із закону, а відсутність детального механізму у договорі не звільняє відповідача від відповідальності за прострочення виконання зобов'язань, суд зазначає таке.
Так, обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги про стягнення штрафних санкцій, позивач посилається виключно на загальні положення Цивільного кодексу України, зокрема, статті 549- 551, 610-612 Цивільного кодексу України, які визначають правову природу неустойки, її види та загальні засади застосування.
Разом з тим, позивачем не наведено жодної спеціальної норми закону чи іншого нормативно-правового акта, який би прямо передбачав можливість застосування неустойки саме у спірних правовідносинах. Зокрема, матеріали справи не містять посилань позивача на: спеціальний закон, який встановлює відповідальність у вигляді штрафу або пені за порушення строків виконання зобов'язань за спірним договором; нормативний акт, який би визначав вид відповідальності, її розмір, базу нарахування, порядок обчислення або період нарахування; імперативну норму матеріального права, яка б прямо покладала на відповідача обов'язок сплачувати неустойку у разі порушення відповідного зобов'язання.
Крім цього суд зазначає, що положення Цивільного кодексу України, а саме статті 610-612 Цивільного кодексу України визначають факт порушення зобов'язання та наслідки прострочення, а статті 549, 551 Цивільного кодексу України визначають поняття та загальні ознаки неустойки. Водночас ці норми не встановлюють автоматичного механізму нарахування штрафу чи пені, не визначають жодного універсального розміру штрафних санкцій, не передбачають формули розрахунку неустойки для будь-яких зобов'язань та не замінюють собою відсутність договірної умови або спеціальної законодавчої норми.
Більше того, правова конструкція неустойки за своєю природою є диспозитивною, що прямо випливає зі змісту статей 546, 548, 551 Цивільного кодексу України та усталеної судової практики Верховного Суду, згідно з якою відповідальність у вигляді неустойки виникає лише за наявності чітко визначеної правової підстави - договору або закону, який прямо її встановлює.
Отже, загальні положення Цивільного кодексу України не можуть розглядатися як самостійні підстави для нарахування позивачем штрафних санкцій за договором №22-КО на придбання житла для черговиків квартирного обліку від 16.03.2020.
А відтак, оскільки сторонами у договорі не було передбачено відповідальності відповідача за порушення ним свого зобов'язання з передачі замовнику об'єктів нерухомості в строк, визначений договором, виду та розміру відповідної неустойки, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
Згідно із ч. 2-3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Частиною 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За приписами ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З урахуванням вищевикладеного, оцінивши подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з?ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п. 5 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов?язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов?язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов?язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов?язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов?язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов?язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах № 910/13407/17, № 915/370/16 та № 916/3545/15.
Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов?язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об?єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв?язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З огляду на викладене вище, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.
Підсумовуючи наведене, суд у повному обсязі відмовляє в задоволенні позову Департаменту будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
Судові витрати відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.
Керуючись ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. У задоволенні позову відмовити повністю.
2. Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.
Повне рішення складено та підписано 08.05.2026.
Суддя Я.А.Карабань