06 травня 2026 року
м. Черкаси
Справа № 705/1169/26
Провадження № 22-ц/821/1118/26
категорія: скарга на ухвалу
Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючої: Карпенко О.В.
суддів: Новікова О.М., Фетісової Т.Л.
за участю секретаря: Руденко А.О.
учасники справи:
заявник: ОСОБА_1
представник заявника: адвокат Пархета Микола Анатолійович
заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей Уманської міської ради
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Черкаси в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 05 березня 2026 року (постановлену в приміщенні Уманського міськрайонного суду Черкаської області під головуванням судді Піньковського Р.В.) у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей Уманської міської ради про встановлення факту, що має юридичне значення (факту самостійного утримання та виховання дітей до досягнення ними повноліття),-
Короткий зміст заявлених вимог
18 лютого 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Уманського міськрайонного суду Черкаської області із заявою про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітніх дітей.
Заява ОСОБА_1 мотивована тим, що він є батьком двох неповнолітніх дітей - дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які проживають разом з ним. Він самостійно утримує, виховує дітей та піклується про них.
Відповідно до рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21.10.2013 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яка є матір'ю обох дітей, було припинено. На даний час матір дітей перебуває та працює за кордоном, місце її проживання заявнику невідоме.
На підставі наведеного, заявник просив суд встановити факт самостійного утримання та виховання неповнолітніх дітей - дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Заявник зазначив, що встановлення даного факту має важливе значення для реалізації його прав як особи, що виховує дітей одноосібно, зокрема, для отримання в законному порядку відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
Ухвалою Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 05 березня 2026 року у відкритті провадження - відмовлено.
Роз'яснено заявнику право на звернення до суду з позовною заявою в загальному порядку.
Ухвала суду першої інстанції, зокрема, мотивована тим, що встановлення факту, про який просить заявник в своїй заяві, може мати негативні наслідки для матері дітей ОСОБА_2 , створить загрозу порушення принципу дотримання найкращих інтересів дітей та, у подальшому, призведе до виникнення правових підстав для можливого пред'явлення особами, зазначеними у ч.1 ст.165 СК України позову про позбавлення матері ОСОБА_2 батьківських прав відносно їх спільних з заявником неповнолітніх дітей.
Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження, суд першої інстанції виходив з того, що за наведених умов у вказаній справі наявний спір про право, зокрема, спір щодо участі одного з батьків у вихованні дітей та/або ухилення від участі в їх вихованні, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з урахуванням положень ч.ч. 4,5 ст. 19 СК України, який не може розглядатися в судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника. Також зазначено, що використання інституту окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право.
Акцентовано увагу, що із заяви ОСОБА_1 вбачається мета отримання відстрочки від призову на військову службу за мобілізацією, що не пов'язано з виникненням чи реалізацією цивільних прав та обов'язків заявника. Встановлення судом факту самостійного виховання і утримання дітей не породжує для заявника юридичних наслідків, тому за сукупності умов така заява не підлягає розгляду в порядку окремого провадження.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
В апеляційній скарзі, поданій 03 квітня 2026 року засобами поштового зв'язку, ОСОБА_1 , вважаючи, що оскаржувана ухвала суду першої інстанції постановлена без урахування вимог чинного законодавства України та судової практики, просив ухвалу Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 05 березня 2026 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду по суті.
Апеляційна скарга, зокрема, мотивована тим, що суд першої інстанції при постановленні ухвали про відмову у відкритті провадження в справі не врахував єдності судової практики та правових позицій Верховного Суду в аналогічних справах. Суд першої інстанції помилково ототожнив юридичний факт з наявністю спору про право, не дослідивши реальних обставин справи. Посилаючись на правову позицію Верховного Суду у постанові від 02 квітня 2025 року (справа №127/3622/24), вказує, що в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.
Відзив на апеляційну скаргу до Черкаського апеляційного суду не надходив.
Позиція Апеляційного суду
Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо, зокрема, відмови у відкритті провадження у справі.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов до наступних висновків.
Мотиви, з яких виходить Апеляційний суд, та застосовані норми права
У статті 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Статтею 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати участь у судовому процесі. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відмовляючи у відкритті провадження в справі, суд першої інстанції керувався ч. 4 ст. 315 ЦПК України та виходив із того, що із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, зокрема, спір щодо участі одного з батьків у вихованні дітей та/або ухилення від участі в їх вихованні, який підлягає розгляду в порядку загального позовного провадження.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Суд розглядає в порядку окремого провадження справи, зокрема, про встановлення фактів, що мають юридичне значення (п. 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України).
Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у ч.1 ст. 315 ЦПК України, однак не є вичерпним.
Згідно з частиною другою статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов:
1) згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян;
2) чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку їх встановлення;
3) заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення;
4) встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
Схожі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18, від 18 січня 2024 року № 560/17953/21.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.
Статтею 51 Конституції України, ч.2,3 ст. 5 СК України передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України).
Згідно із ч.ч. 2,8,9 статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим врахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Частиною 1 статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до ч.1-4 ст. 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Зазначена норма права дає підстави для висновку про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один з батьків проживає окремо від дитини, він має здійснювати батьківські права та виконувати обов'язки.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
У ч.4 ст.15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
З настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються відповідними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або у певному обсязі припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує (див.: пункти 73-74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22).
Положеннями СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена ч.1 ст.15 СК України невідчужуваність сімейних обов'язків свідчить про неможливість повної відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Відповідно до ч.ч.3,4 статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
У статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
У даній справі заявник просить встановити факт самостійного утримання та виховання ним неповнолітніх дітей, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини.
Ураховуючи викладене, колегія суддів зазначає, що вказана справа пов'язана з вирішенням спору про право - зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні дітей та/або ухилення від виконання батьківських обов'язків, який підлягає розгляду у порядку позовного провадження з врахуванням інтересів дитини та обов'язковим залученням органу опіки та піклування (ч.4,5 ст. 19 СК України).
Доведення факту одноосібного виховання дитини пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі, умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Такий факт не може встановлюватися у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена ч.1 ст.15 СК України невідчужуваність сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема, від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право (див.: пункти 87-88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22).
З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов'язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов'язків виховання дітей, вимоги, заявлені заявником у даній справі в порядку окремого провадження, не можуть з'ясовуватися безвідносно до дій другого з батьків та можуть вирішуватися у межах відповідного спору про право між батьками дітей у позовному провадженні (див.: постанову Верховного Суду від 09 жовтня 2024 року у справі № 363/4834/23 (провадження № 61-7565св24)).
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у відкритті провадження з підстав, передбачених частиною четвертою статті 315 ЦПК України, оскільки подана ОСОБА_1 заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає розгляду у порядку окремого провадження.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 04 жовтня 2024 року у справі № 752/5665/23 (провадження № 61-13064св23), від 20 лютого 2025 року у справі № 128/3616/24 (провадження № 61-518св25), від 27 березня 2025 року у справі № 353/886/24 (провадження № 61-15497св24).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи - залишає заяву без розгляду.
Вказане узгоджується із правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), постанові Верховного Суду від 04 грудня 2024 року у справі № 551/812/23 (провадження № 61-9313св24).
Суд першої інстанції правильно роз'яснив заявнику про можливість встановлення відповідного факту у порядку позовного провадження.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом ст. 293 та 315 ЦПК України.
У відповідності до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Враховуючи викладене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що правові підстави для скасування ухвали Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 05 березня 2026 відсутні, а тому апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374-375, 381- 384 ЦПК України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Ухвалу Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 05 березня 2026року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення, в порядку та за умов, визначених ЦПК України.
Головуюча О.В. Карпенко
Судді О.М. Новіков
Т.Л. Фетісова
/повний текст судового рішення виготовлений 06 травня 2026 року/