Україна
Донецький окружний адміністративний суд
про відмову у відкритті провадження
06 травня 2026 року Справа №200/3477/26
Суддя Донецького окружного адміністративного суду Тарасенко І.М., розглянувши позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії,
01 травня 2026 року в Донецькому окружному адміністративному суді зареєстрована позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області.
Позивач просить суд: 1) визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області щодо збору, використання та поширення інформації про місце проживання неповнолітньої дитини позивача»; 2) визнати зазначені дії втручанням у особисте та сімейне життя позивача; 3) зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області утримуватися від подальшого збору, використання та поширення персональної інформації про позивача та членів його сім'ї, а також від втручання у особисте та сімейне життя позивача без належних правових підстав; 4) зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області оприлюднити офіційні вибачення за допущене втручання у приватне життя позивача на офіційному вебсайті Пенсійного фонду України; 5) зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області направити позивачу письмові вибачення: на електронну адресу позивача; на поштову адресу позивача; 6) стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області на користь позивача моральну шкоду у розмірі 10000 (десять тисяч) гривень.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що у відзиві у справі № 200/2179/26 відповідач зазначив, що неповнолітня дитина позивача проживає за кордоном, зокрема у місті Таллінн.
Позивач зазначив, що вказані відомості стосуються приватного та сімейного життя позивача, не є предметом спору щодо пенсійного забезпечення та не мають юридичного значення для вирішення питання про призначення чи нарахування надбавок. Зазначена інформація не передбачена жодною нормою законодавства як умова чи критерій для призначення або нарахування пенсійних виплат, а тому не може враховуватись відповідачем при прийнятті рішення.
Позивач зазначає, що починаючи з вересня 2024 року відповідач фактично ухиляється від повної та належної виплати пенсії позивачу, що підтверджується матеріалами справи. При цьому відповідач системно наводить нові підстави для обґрунтування своєї позиції, які не передбачені законом та не мають юридичного значення.
Зазначені дії відповідача мають системний характер. Останнім таким «обґрунтуванням» стало посилання на місце проживання дитини позивача за кордоном.
Відповідач: зібрав інформацію про місце проживання дитини позивача; використав її; виклав у відзиві як офіційному процесуальному документі; зробив її відомою іншим учасникам судового процесу та особам, які мають доступ до матеріалів справи.
Позивач вказує, що йому невідомо, з яких джерел відповідач отримав зазначену інформацію, а також кому ще вона могла бути передана чи розголошена.
Отже, позивач вказує, що дії відповідача полягають у незаконному зборі, використанні та поширенні персональних даних та є втручанням у особисте і сімейне життя позивача. Зазначені дії відповідача є самостійним порушенням прав позивача, незалежно від вирішення питання щодо пенсійного забезпечення, оскільки стосуються втручання у приватне та сімейне життя та поширення персональних даних без правових підстав.
На думку позивача, сам факт збирання та поширення інформації державним органом без правової підстави вже є завершеним правопорушенням незалежно від подальших наслідків.
Втручання у приватне життя у даному випадку є завершеним правопорушенням з моменту збору та поширення інформації незалежно від того, чи настали додаткові негативні наслідки.
Отже, позивач вказує, що зазначені ним у позовній заяві дії відповідача порушують сутність права позивача на повагу до приватного життя.
Такі дії відповідача є самостійним предметом судового захисту незалежно від вирішення спору щодо пенсійного забезпечення.
Згідно з пунктами 4, 6 частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи: належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності; немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.
Перевіривши матеріали справи суд вважає за необхідне відмовити позивачу у відкритті провадження у зв'язку з наступним.
Згідно із частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до пунктів 1, 2, 7 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи; суб'єкт владних повноважень орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Згідно із частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Отже, до адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб'єкта владних повноважень, що виникають у зв'язку зі здійсненням останнім владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.
Віднесення судового спору до тієї чи іншої юрисдикції залежить від сукупності умов, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства. Такими умовами, зокрема, є: суб'єктний склад сторін, предмет спору та характер спірних правовідносин. Крім того, такою умовою може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в порядку якого розглядається визначена категорія справ.
Основними ознаками публічно-правових відносин називають: обов'язкову участь у цих відносинах суб'єкта, який наділений публічно-владними повноваженнями; підпорядкованість одного учасника публічно-правових відносин іншому - суб'єкту владних повноважень (що проявляється у можливості суб'єкта владних повноважень вирішувати питання про права і обов'язки підпорядкованої особи); імперативність публічно-правових відносин; домінування публічно-правового інтересу у цих відносинах.
Адміністративно-правовий спір має певні ознаки. Такі спори виникають у сфері державного управління, в процесі здійснення органами виконавчої влади своїх управлінських функцій. Для цих спорів характерно особливе становище його суб'єктів (учасників спірного правовідношення). Обов'язковим учасником адміністративно-правового спору є наділений владними повноваженнями орган виконавчої влади, місцевого самоврядування, посадові особи, наділені державно-владними повноваженнями. Адміністративно-правовий спір має особливий предмет, що пов'язано з широтою і різноплановістю діяльності управлінського характеру.
Обов'язковою ознакою позовної форми захисту права в адміністративному суді має бути наявність спору про право публічне, тобто спору про права і обов'язки в публічних правовідносинах.
Відтак, віднесення до юрисдикції адміністративних судів спору лише з підстав того, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду його акт індивідуальної дії, є неправильним.
Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Приватно-правові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.
Спір має приватно-правовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватно-правових відносин.
Із змісту позовної заяви вбачається, що підставою для звернення до суду стала незгода позивача щодо розповсюдження персональних даних його дитини під час розгляду справи та надання відзиву на позовну заяву.
Відповідно до положень Закону України від 01 червня 2010 року 2297-VI «Про захист персональних даних» (далі - Закон 2297), цей Закон регулює правові відносини, пов'язані із захистом і обробкою персональних даних, і спрямований на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя, у зв'язку з обробкою персональних даних. Цей Закон поширюється на діяльність з обробки персональних даних, яка здійснюється повністю або частково із застосуванням автоматизованих засобів, а також на обробку персональних даних, що містяться у картотеці чи призначені до внесення до картотеки, із застосуванням неавтоматизованих засобів.
Положеннями статті 2 Закону 2297 визначено, що володілець персональних даних - фізична або юридична особа, яка визначає мету обробки персональних даних, встановлює склад цих даних та процедури їх обробки, якщо інше не визначено законом.
Відповідно до зазначеної вище статті, персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 20 січня 2012 року 2-рп/2012 надав офіційне тлумачення частин першої, другої статті 32 Конституції України: Інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім'ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов'язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування
З наведеного слідує, що персональні дані (інформація про фізичну особу) - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.
Чинним законодавством передбачена кримінальна, адміністративна, цивільна та дисциплінарна відповідальність за порушення законодавства про захист персональних даних.
Зокрема, за порушення недоторканості приватного життя, а саме за незаконне збирання, зберігання, використання, знищення, поширення конфіденційної інформації про особу або незаконна зміна такої інформації винна особа притягується до кримінальної відповідальності (стаття 182 Кримінального кодексу України).
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
З огляду на викладене, вимоги позивача підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спір у цій справі не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, а стосується захисту приватних інтересів, а саме приватного та сімейного життя членів його сім?ї.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частинами першою, другою статті 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Конституційні права особи мають цивілістичний вимір як абсолютні і невідчужувані цивільні права фізичної особи, які згідно з частиною першою статті 269 ЦК України належать кожній фізичній особі від народження або за законом.
Статтею 269 ЦК України передбачено, що особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом. Особисті немайнові права фізичної особи не мають економічного змісту. Особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав. Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно.
Відповідно до статті 271 ЦК України зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя.
Фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно. Фізична особа має право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею особистих немайнових прав (стаття 272 ЦК України).
Юридичні особи, їх працівники, окремі фізичні особи, професійні обов'язки яких стосуються особистих немайнових прав фізичної особи, зобов'язані утримуватися від дій, якими ці права можуть бути порушені. Діяльність фізичних та юридичних осіб не може порушувати особисті немайнові права (частини друга, третя статті 273 ЦК України).
За правилами статті 275 ЦК України фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 цього Кодексу. Захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення.
Згідно з правовою позицією, викладеною у рішенні Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року у справі 2-рп/2012, інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров'я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнову відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім'ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому, та інших сферах життя особи, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов'язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень. Така інформація про особу є конфіденційною; збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
За нормами статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
Аналіз наведених вище норм у сукупності та доводів, наведених у позовній заяві, дає підстави вважати, що позовні вимоги спрямовані на захист особистих немайнових прав позивача.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у справі Zand v. Austria від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
Оскільки визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу, зокрема, цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.
Отже, розгляд Донецьким окружним адміністративним судом цієї справи, не віднесеної законом до його юрисдикції, суперечитиме вищевказаним нормам процесуального права та висновкам Європейського суду з прав людини.
Пунктом 1 ч. 1 ст. 170 КАС України встановлено, що суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Частиною 2 ст. 170 КАС України передбачено, що про відмову у відкритті провадження у справі суддя постановляє ухвалу не пізніше п'яти днів з дня надходження позовної заяви.
Відповідно до ч. 6 ст. 170 КАС України у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.
Таким чином, на підставі викладеного вище та враховуючи, що спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, суддя доходить висновку про необхідність відмови у відкритті провадження в адміністративній справі із роз'ясненням позивачу, що заявлений спір має розглядатися цивільним судом в порядку цивільного судочинства.
На підставі викладеного, керуючись статтями 170, 243, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Відмовити у відкритті провадження у справі № 200/3477/26 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити певні дії.
Роз'яснити, що даний спір віднесено до загальної юрисдикції місцевого суду та він повинен вирішуватись в порядку цивільного судочинства.
Попередити позивача, що повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Текст ухвали розміщений в Єдиному державному реєстрі судових рішень (веб-адреса сторінки: http://www.reyestr.court.gov.ua/).
Ухвала набирає законної сили за правилами, встановленими статтею 256 Кодексу адміністративного судочинства України.
Апеляційна скарга на ухвалу може бути подана безпосередньо до Першого апеляційного адміністративного суду в порядку і строки, встановлені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя І.М. Тарасенко