Провадження № 22-ц/803/4414/26 Справа № 201/6762/25 Головуючий у першій інстанції: Батманова В. В. Суддя-доповідач: Красвітна Т. П.
22 квітня 2026 року Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого - Красвітної Т.П.,
суддів: Агєєва О.В., Никифоряка Л.П.,
за участю секретаря Марченко С.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Соборного районного суду м. Дніпра у складі судді Батманової В.В. від 13 січня 2026 року по справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кошельок» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,-
У травні 2025 року ТОВ «Кошельок»звернулось до суду з даним позовом, посилаючись на те, що між ним та ОСОБА_1 30 червня 2021 року був укладний договір №3118615810-384883, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит в сумі 7500,00 грн. Позивач виконав свої зобов'язання, надавши відповідачу кредитні кошти в повному обсязі, проте відповідач не виконав умови договору, й станом на 30.05.2025 загальна заборгованість відповідача перед фінансовою установою за договором №3118615810-384883 становить 23983,50 грн., з яких 7500,00 грн. - заборгованість за кредитом, 16483,50 грн. - заборгованість по відсоткам. Тому позивач просив стягнути на свою користь з відповідача заборгованість за кредитним договором №3118615810-384883 від 30.03.2021 у загальному розмірі 23983,50 грн.
Рішенням Соборного районного суду м. Дніпра від 13 січня 2026 року позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Кошельок» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кошельок» заборгованість за кредитним договором №3118615810-384883 від 30 червня 2021 року в розмірі 15000,00 гривень, з яких 7500,00 гривень - заборгованість за основним кредитом; 7500,00 гривень - заборгованість за відсотками. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кошельок» витрати зі сплати судового збору в розмірі 2422,40 гривень. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кошельок» в рахунок відшкодування витрат на правову допомогу в розмірі 2000,00 грн. В задоволенні інших вимог - відмовлено
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового про відмову в задоволенні позовних вимог.
Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом учасники справи повідомлені належним чином у відповідності до вимог ст. 128-130 ЦПК України.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія не знаходить підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення місцевого суду, виходячи з наступного.
Встановлено судом та стверджується зібраними у справі доказами, що між ТОВ «Кошельок» та ОСОБА_1 30 червня 2021 року був укладений кредитний договір №3118615810-384883, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит в сумі 7500,00 грн. зі строком на 22 днів, який згодом було продовжено на 90 днів.
За положеннями пункту 3.8 вказаного вище договору, з наступного дня після закінчення лояльного періоду позичальник зобов'язаний сплачувати кредитодавцю проценти з розрахунку 730 процентів річних, що становить 2 проценти в день від суми кредиту за кожен день користування ним (зворот а.с. 10-13).
Кошти надано шляхом перерахування за реквізитами платіжної банківської картки № НОМЕР_1 , вказаної клієнтом, що підтверджується копією листа АТ КБ «Універсал Банк» від 27.11.2025 та випискою з особового рахунку (а.с. 134-144).
Відповідно до наданого позивачем розрахунку заборгованості за договором,відповідач має прострочену заборгованість за договором №3118615810-384883 у розмірі 23983,50 грн., з яких 7500,00 грн. - заборгованість за кредитом, 16483,50 грн. - заборгованість по відсоткам (а.с. 15-16).
Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог діючого законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно ч.2 ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів.
Відповідно до ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Разом з тим, згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
Враховуючи викладене, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Відповідна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №444/9519/12 (провадження №14-10 цс 18) від 28 березня 2018 року.
Відповідно до ч. 1 ст.1055 Цивільного кодексу України кредитний договір укладається у письмовій формі.
Згідно з ч. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його сторонами. Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 6 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» №2664-III договір про надання фінансових послуг, якщо інше не передбачено законом, повинен містити підписи сторін.
Відповідно до ст. 12 Закону "Про електронну комерцію" якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання в тому числі "електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом (абз. 3 ч. 1 ст. 12). У свою чергу згідно з визначенням одноразового ідентифікатора, наведеного у п. 6 ч. 1 ст.3 Закону України "Про електронну комерцію" електронний підпис одноразовим ідентифікатором - дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору.
Саме у такий спосіб було підписано кредитний договір №3118615810-384883 від 30.06.2021 між ТОВ «Кошельок» та ОСОБА_1 , що останнім не спростовано.
Разом з тим, відповідно до пункту 5 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором.
Під час стягнення заявленої позивачем заборгованості необхідно керуватись чітко обумовленими між контрагентами кредитного договору умовами, а не іншими умовами, які дають змогу кредитодавцю вийти за межі узгодженого строку та нарахувати непропорційно велику суму компенсації, оскільки така непропорційно велика сума компенсації не відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.
Отже, вимога про нарахування та сплату відсотків, які є явно завищеними, не відповідає передбаченим у частині третій статті 509, частинах першій, другій статті 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.
Наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми відсотків спотворює їх дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов'язання проценти перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.
Позивач як фінансова установа, скориставшись необізнаністю позичальника, діючи із порушенням звичаїв ділового обороту та порушуючи при цьому норми і вимоги чинного законодавства, спонукав у такий спосіб позичальника на укладення договору позики на вкрай невигідних для нього умовах, які відповідач не міг оцінити належно.
Необхідно зазначити, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем непропорційно великих відсотків за прострочення повернення кредиту.
Вказане узгоджується із положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09 квітня 1985 року №39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», в якій зазначено, що, визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах.
Пунктами 1, 2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09 квітня 1985 року №39/248, Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної ради Європи від 17 травня 1973 року №543, Директивою 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11 травня 2005 року (пункти 9, 13, 14 преамбули), Директивою 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23 квітня 2008 року про кредитні угоди для споживачів передбачається, що надання товарів чи послуг, зокрема у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, а відповідні права споживачів регламентуються як на доконтрактній стадії, так і на стадії виконання кредитної угоди.
У наведених Керівних принципах для захисту інтересів споживачів визначено, що споживачі мають бути захищені від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями.
Відповідно до положень Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» споживачі мають бути захищені від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями.
Директива 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11 травня 2005 року розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди, фінансові послуги через їх складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобов'язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і таким чином, ефективного вибору.
Межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (пункт 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року №15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг).
У Рішенні від 11 липня 2013 року №7-рп/2013 Конституційний Суд України дійшов висновку, що умови договору споживчого кредиту, його укладання та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими особа споживача вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності. Виконання державою конституційно-правового обов'язку щодо захисту прав споживачів вимагає від неї спеціального законодавчого врегулювання питань, пов'язаних із забезпеченням дії зазначених принципів у відносинах споживчого кредитування, зокрема, щодо встановлення справедливого розміру неустойки за прострочення виконання грошових зобов'язань позичальниками - фізичними особами.
Такого ж самого правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 07 жовтня 2020 року у справі №132/1006/19 провадження №61-1602св20.
Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №902/417/18, якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, керуючись принципами розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити загальний розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних, як відповідальності за прострочення грошового зобов'язання.
Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, яка викладена, зокрема, у постанові від 12 лютого 2025 року у справі №679/1103/23.
Виходячи з викладеного, надавши належної оцінки представленим у справі доказам, у їх сукупності; встановивши укладення між ТОВ «Кошельок» і ОСОБА_1 кредитного договору №3118615810-384883 від 30.06.2021 та отримання останнім кредитних коштів у розмірі 7500,00 грн; встановивши неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань з повернення кредитних коштів; враховуючи, що заявлена позивачем до стягнення сума заборгованості за нарахованими процентами в розмірі 16483,50 грн не є співрозмірною сумі кредиту у 7500,00 грн, а встановлений сторонами договору розмір відсотків є несправедливим у розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», суперечить принципам розумності та добросовісності, є наслідком дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду позичальника, як споживача послуг, - суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідачки на користь ТОВ «Кошельок» заборгованості за кредитом (тілом кредиту) у розмірі 7500,00 грн та заборгованість за нарахованими процентами у розмірі 7500,00 грн.
Зазначена вище заборгованість підтверджується також представленим позивачем розрахунком заборгованості, який є арифметично правильним та не спростований відповідачем (а.с. 15-16).
Щодо доводів апеляційної скарги про недоведеність факту укладення кредитного договору, колегія зазначає наступне.
У постанові Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі №910/14452/20 зазначено, що Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі №910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі №917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі №902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Позивачем на підтвердження позовних вимог надано копію кредитного договору №3118615810-384883 від 30.06.2021 між ТОВ «Кошельок» та ОСОБА_1 , укладеного в електронному вигляді з використанням одноразового ідентифікатора №4001, що погоджено у п. 9.5 вказаного договору. Факт перерахування відповідачу кредитних коштів за реквізитами платіжної банківської картки № НОМЕР_2 підтверджується випискою з особового рахунку, що надана АТ КБ «Універсал Банк».
Відповідачем не заперечується та не спростовано факт укладення ним вказаного вище кредитного договору та отримання кредитних коштів.
Доказів оспорення договору №3118615810-384883 від 30.06.2021, або певних його умов, зокрема, щодо нарахування відсотків за користування кредитом, - суду не надано; клопотання про витребування відповідних доказів судом - не заявлено, що підтверджується письмовими матеріалами справи.
Також, відповідач не надав доказів звернення до правоохоронних органів з приводу можливих шахрайських дій, тощо.
Посилання апелянта на те, що місцевий суд в оскаржуваному рішенні безпідставно зазначив про відсутність відповідача у судовому засіданні, є недоведеними та спростовуються матеріалами справи, зокрема протоколом судового засідання, який є процесуальним документом, що фіксує перебіг судового розгляду та встановлення явки учасників процесу. Будь-яких доказів участі відповідача у судовому засіданні місцевого суду не надано, клопотання про витребування відповідних доказів судом - не заявлено.
Отже, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів.
Разом з тим, місцевий суд не навів належного обґрунтування в частині вирішення позовної вимоги про часткове стягнення процентів за користування кредитом, що однак, не призвело до ухвалення неправильного рішення. А тому, не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З огляду на вищевикладене, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 375, 381-383 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Соборного районного суду м. Дніпра від 13 січня 2026 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду.
Повний текст постанови складено 04 травня 2026 року.
Головуючий Т.П. Красвітна
Судді О.В. Агєєв
Л.П. Никифоряк