вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"30" квітня 2026 р. Справа № 910/998/24
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Сибіги О.М.
суддів: Гончарова С.А.
Тищенко О.В.
секретар судового засідання: Михайленко С.О.
за участю представників сторін: згідно протоколу судового засідання від 30.04.2026
Розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд"
на рішення Господарського суду міста Києва від 27.03.2025
повний текст рішення складено 17.11.2025
у справі № 910/998/24 (суддя Васильченко Т.В.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд"
до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Санворд-Київ"
2. Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Санворд-Україна"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Київська міська рада
про визнання договору недійсним, скасування рішень реєстратора та приведення земельної ділянки до попереднього стану,-
Короткий зміст позовних вимог
Товариство з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд" (позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Санворд Київ" (відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Санворд-Україна" (відповідач-2), в якому викладено позовні вимоги, щоб в судовому порядку:
(1) визнати недійсним договір купівлі-продажу № 247 від 05.02.2018, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літош Валентиною Петрівною про продаж гаражу (126 кв.м) літ. 2Г за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17;
(2) скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бригіди Володимира Олександровича, індексний номер: 29229016 від 13.04.2016 та запис про право власності 14140720 від 12.04.2016, який міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на гараж літ. 2Г (126 кв.м.), що розташований за адресою: місто Київ, вул. Зрошувальна, 17 за Товариством з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Санворд-Україна";
(3) скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літош Валентини Петрівни індексний номер: 39532433 від 06.02.2018 та запис про право власності 24697245 від 05.02.2018, який міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на гараж літ. 2Г (126 кв.м.), що розташований за адресою: місто Київ, вул. Зрошувальна, 17 за Товариством з обмеженою відповідальністю "Санворд Київ";
(4) знести за власний рахунок гараж (126 кв.м.) літ. 2Г, розташований на земельній ділянці по вул. Зрошувальна, 17, та привести вказану земельну ділянку у попередній стан.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що внаслідок незаконної реєстрації за відповідачем-1 права власності на гараж літ. 2Г за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, який в розумінні ст. 181, 331 Цивільного кодексу України не є об'єктом нерухомого майна, порушуються права позивача, який є законним користувачем земельної ділянки на якій цей гараж розташовано. Крім того, позивач зазначає, що укладений між відповідачами договір купівлі-продажу № 247 від 05.02.2018 за своїм змістом суперечить положенням ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, що є підставою для визнання його недійсним.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.02.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/998/24, ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.
18.07.2024 Господарським судом міста Києва закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
Короткий зміст судового рішення та мотиви його прийняття
Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.03.2025 у справі № 910/998/24 в задоволенні позовних вимог відмовлено.
В обґрунтування прийнятого рішення судом першої інстанції зазначено, що позивачем недоведено порушення прав ТОВ "Транселектромонтажбуд" укладеним договором купівлі-продажу № 247 від 05.02.2018. Судом першої інстанції встановлено, що позивач не є землекористувачем земельної ділянки, яка є суміжною із земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230 та будь-яке майно позивача в межах цієї земельної ділянки відсутнє, отже підстави для визнання договору купівлі-продажу № 247 від 05.02.2018 недійсним відсутні. Оскільки рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літош Валентини Петрівни індексний номер: 39532433 від 06.02.2018 щодо реєстрації права власності на нерухоме майно на гараж літ. 2Г (126 кв.м) за Товариством з обмеженою відповідальністю "Санворд Київ" прийнято на підставі договору купівлі-продажу № 247 від 05.02.2018, підстав для визнання недійсним якого судом не встановлено, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову в позові в частині скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літош Валентини Петрівни індексний номер: 39532433 від 06.02.2018 та запису про право власності 24697245 від 05.02.2018, який міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на гараж літ. 2Г (126 кв.м.) за Товариством з обмеженою відповідальністю "Санворд Київ". Крім того, судом першої інстанції встановлено, що ТОВ "Транселектромонтажбуд" не володіє майном у межах земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230, та не є користувачем суміжної земельної ділянки, тому підстав для задоволення позовної вимоги про знесення за власний рахунок гаража (126 кв.м.) літ. 2Г, розташованого на земельній ділянці по вул. Зрошувальна, 17 та приведення вказаної земельної ділянки у попередній стан, судом не встановлено.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів
Не погодившись з рішенням Господарського суду міста Києва від 27.03.2025 у справі № 910/998/24, 04.12.2025 Товариство з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд" звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 27.03.2025 у справі № 910/998/24 та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Вимоги апеляційної скарги мотивовано тим, що оскаржуване рішення судом першої інстанції прийняте з неповним з'ясуванням всіх обставин, що мають значення для справи, що є підставою для його скасування. Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що (1) позивач є законним користувачем земельної ділянки на якій розміщено збірно-розбірну конструкцію, а отже незаконними діями відповідачів порушено його право щодо вільного користування земельною ділянкою; (2) на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230 щодо якої ТОВ «Санворд-Київ» має намір укласти договір оренди знаходиться частина майнового комплексу, що належить на праві приватної власності ТОВ «Транселектромонтажбуд»; (3) ТОВ «Траселектромонтажбуд», як власник майнового комплексу за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, позбавлений можливості в повній мірі розпоряджатися нерухомим майном, що належить йому на праві власності; (4) відповідачами у Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право власності на об'єкти, які не були введені в експлуатацію, тому не набули статусу нерухомого майна.
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.12.2025 матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд" у справі № 910/998/24 передано на розгляд колегії суддів Північного апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя: Майданевич А.Г., судді: Ткаченко Б.О., Гаврилюк О.М.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 10.12.2025 витребувано з Господарського суду міста Києва матеріали господарської справи № 910/998/24.
25.12.2025 до Північного апеляційного господарського суду надійшли матеріали господарської справи № 910/998/24.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 26.12.2025 заяву суддів Майданевича А.Г., Ткаченка Б.О., Гаврилюка О.М. про самовідвід від розгляду апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд" на рішення Господарського суду міста Києва від 27.03.2025 у справі № 910/998/24 задоволено. Матеріали справи № 910/998/24 передано для здійснення визначення іншого складу судової колегії, у відповідності до ст. 32 Господарського процесуального кодексу України.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 29.12.2025 матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд" у справі № 910/998/24 передано головуючому судді: Сибізі О.М.
Протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 29.12.2025 для вирішення питань щодо руху апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд" у справі № 910/998/24 визначено колегію суддів Північного апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя: Сибіга О.М., судді: Алданова С.О., Владимиренко С.В.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06.01.2026 у зв'язку з перебуванням судді Алданової С.О. у відпустці для вирішення питань щодо руху апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд" у справі № 910/998/24 визначено колегію суддів Північного апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя: Сибіга О.М., судді: Андрієнко В.В., Владимиренко С.В.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 30.01.2026 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд" на рішення Господарського суду міста Києва від 27.03.2025 у справі № 910/998/24 залишено без руху та надано строк на усунення недоліків апеляційної скарги.
12.02.2026 Товариство з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд" звернулось до Північного апеляційного господарського суду з заявою про усунення недоліків апеляційної скарги.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.02.2026 у зв'язку з перебуванням судді Владимиренко С.В. у відпустці для вирішення питань щодо руху апеляційної скарги в межах справи № 910/998/24 визначено колегію суддів Північного апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя: Сибіга О.М., судді: Андрієнко В.В., Тищенко О.В.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.02.2026 у зв'язку з перебуванням судді Андрієнка В.В. у відпустці для вирішення питань щодо руху апеляційної скарги в межах справи № 910/998/24 визначено колегію суддів Північного апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя: Сибіга О.М., судді: Тищенко О.В., Гончаров С.А.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.03.2026 відкрито апеляційне провадження у справі № 910/998/24 за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд" на рішення Господарського суду міста Києва від 27.03.2025 та призначено розгляд справи на 16.04.2026.
23.03.2026 до Північного апеляційного господарського суду від представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Санворд-Київ" надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому проти доводів апеляційної скарги заперечує та наводить власні на їх спростування, просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити у повному обсязі. Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу зводяться до того, що (1) на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230 по вул. Зрошувальній, 17 у Дарницькому районі міста Києва розташований об'єкт нерухомого майна, власником якого є ТОВ «Санворд-Київ»; (2) зазначений об'єкт нерухомого майна (гараж літ. 2Г) зареєстровано на праві власності за ТОВ «Санворд-Київ» на підставі договору купівлі-продажу № 247 від 05.02.2018; (3) належний ТОВ «Санворд-Київ» гараж літ. 2Г прийнято в експлуатацію у 1995 році відповідно до діючого на той час законодавства; (4) позивач не є власником чи користувачем земельної ділянки, на якій знаходиться належне ТОВ «Санворд-Київ» майно; (5) з моменту набуття ТОВ "Транселектромонтажбуд" права власності на майновий комплекс по вул. Зрошувальній, 17 позивачем не було здійснено дій по оформленню права користування земельною ділянкою, на якій цей майновий комплекс розташовано; (6) позивач не особою, яка має право на звернення до суду з позовом про знесення нерухомого майна.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 16.04.2026 розгляд справи відкладено на 30.04.2026.
Розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд" слід залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 27.03.2025 у справі № 910/998/24 залишити без змін, з наступних підстав.
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції
Як вірно було встановлено Господарським судом міста Києва та перевірено судом апеляційної інстанції, позивач у позовній заяві зазначає, що пунктом 8 рішення Київської міської ради від 23.09.1999 № 27/529 "Про оформлення права користування земельними ділянками" оформлено Дочірньому підприємству "Транселектромонтаж" право тимчасового довгострокового користування на умовах оренди строком на 24 роки земельною ділянкою площею 2,83 га для експлуатації та обслуговування адміністративного будинку та виробничо-складських приміщень на вул. Зрошувальній, 17 у Дарницькому районі у зв'язку з передачею на баланс дочірнього підприємства основних фондів відповідно до реєстру від 1997 року за рахунок земель, відведених згідно з рішеннями виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 19.05.1959 № 787 "Про відвід тресту "Променергоавтоматики" земельної ділянки під будівництво промислово-складської бази в Дарницькому районі" та від 02.10.1972 № 1563 "Про закріплення за Київським управлінням механізації № 428 Міністерства монтажних та спеціальних робіт УРСР земельної ділянки по вул. Ремонтній у Дарницькому районі".
На виконання вказаного рішення, 14.06.2000 між Київською міською радою, як орендодавцем, та Дочірнім підприємством "Транселектромонтаж", як орендарем, правонаступником якого є Закрите акціонерне товариство "Транселектромонтаж", укладено договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З. за реєстровим № 1910 та зареєстрований Київським міським управлінням земельних ресурсів, про що зроблено запис від 28.07.2000 за № 63-6-00003 у книзі записів державної реєстрації договорів (надалі - договір оренди земельної ділянки).
За умовами вищевказаного договору оренди земельної ділянки у користування ЗАТ "Транселектромонтаж" строком на 24 роки було передано земельну ділянку площею 2,8339 га, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, для експлуатації та обслуговування адміністративного будинку та виробничо-складських приміщень у межах, які були перенесені в натуру (на місцевість) і зазначені на плані, який є невід'ємною частиною вказаного договору, з кадастровим номером 63324010.
26.03.2010 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд", як покупцем, та Закритим акціонерним товариством "Транселектромонтаж", як продавцем, укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна (надалі - договір), за умовами якого продавець продав, а покупець купив майновий комплекс, що складається з: головного корпусу та адміністративно-побутового приміщення (літ. А, Б) площею 2222,8 кв.м, боксів ремонтних (літ. В) площею 489,5 кв.м, будівлі ремонтного цеху (літ. Г) площею 213,9 кв.м, будівлі матеріального складу (літ. Д) площею 303,1 кв.м, будівлі панельної збірної (літ. Ж) площею 305,2 кв.м, прохідної диспетчерської (літ. Л) площею 13,2 кв.м, напівпідземного складу ПММ, (літ. М) площею 107,1 кв.м, загальною площею 3654,80 кв.м, що розташований за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17.
Відповідно до п. 1.5. договору об'єкт належить продавцю на праві колективної власності на підставі свідоцтва про право власності на майновий комплекс серія МК № 010004030, виданого Головним управлінням з питань майна 10.08.2001 на підставі наказу № 526-В від 10.08.2001 та реєстраційного посвідчення, виданого Київським міським бюро технічної інвентаризації 04.10.2001, про що записано в реєстрову книгу № 10з-32 за реєстровим № 715-з.
Згідно з п. 1.8. договору до покупця переходить право користування на земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:63:324:010) площею 2,8339 га без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для продавця договором оренди земельної ділянки, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З. 14.06.2000 за реєстровим № 1910 та зареєстрованим Київським міським управлінням земельних ресурсів, про що зроблено запис від 28.07.2000 за № 63-6-00003 у книзі записів державної реєстрації договорів.
02.04.2010 Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна зареєстровано за ТОВ "Транселектромонтажбуд" право власності на майновий комплекс загальною площею 3654,80 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, що підтверджується реєстраційним посвідченням № 017641 від 02.04.2010.
За доводами позивача, в силу приписів статті 120 Земельного кодексу України (у редакції чинній станом на 26.03.2010) до ТОВ "Транселектромонтажбуд" перейшло право користування на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:63:324:010 площею 2,8339 га, на якій розміщений об'єкт нерухомого майна, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для продавця договором оренди земельної ділянки від 28.07.2000 № 63-6-00003.
Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 21.02.2006 у справі № 7/74 затверджено мирову угоду, укладену між Відкритим акціонерним товариством "Укрстальконструкція" та Товариством з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Санворд-Україна", за змістом якої ВАТ "Укрстальконструкція" передає, а ТОВ ІІ "Санворд-Україна" приймає у власність в якості частини вкладу ВАТ "Укрстальконструкція" до свого статутного фонду металоконструкції в змонтованому вигляді виробничих приміщень закритого складу-ангару для зберігання збірно-розбірних будинків з легких металоконструкцій (з розташованими в них кран-балкою електричною вантажопідйомністю 3,2 тон, водопроводом, опаленням) загальною площею 1404 кв.м, гараж на 4 авто загальною площею 126 кв.м, які розташовані за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17.
На підставі ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 21.02.2006 у справі № 7/74 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В.О. 13.04.2016 прийнято реєстраційне рішення № 29229802 про державну реєстрацію права власності на склад-ангар літ. 2Д та реєстраційне рішення № 29229016 про державну реєстрацію права власності на гараж літ. 2Г, що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17 за ТОВ ІІ "Санворд-Україна".
05.02.2018 між Товариством з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Санворд-Україна", як продавцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Санворд Київ", як покупцем, укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літош В.П., зареєстрований за № 247 (надалі - договір № 247), за умовами якого продавець передає у власність, а покупець приймає та оплачує відповідно до умов цього договору нерухоме майно, яке складається з гаража літ. 2Г площею 126 кв.м, який розташований за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, та договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літош В.П., зареєстрований за № 248 (надалі - договір № 248), за умовами якого продавець передає у власність, а покупець приймає та оплачує відповідно до умов цього договору нерухоме майно, яке складається зі складу-ангару літ. 2Д площею 1404 кв.м, який розташований за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17.
На підставі вказаних договорів № 247 та № 248 за ТОВ "Санворд Київ" зареєстровано право власності на гараж літ. 2Г площею 126 кв.м та склад-ангар літ. 2Д площею 1404 кв.м, які розташовані за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17.
Позивач стверджує, що з метою обслуговування майна, яке за ним зареєстроване, Товариством з обмеженою відповідальністю "Санворд Київ" ініційовано інвентаризацію земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230 за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17 шляхом подання клопотання до Київської міської ради щодо надання земельної ділянки у користування та, відповідно, укладення договору оренди.
Позивач зазначає, що на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230 щодо якої ТОВ "Санворд Київ" має намір укласти договір оренди, знаходиться частина майнового комплексу, що належить ТОВ "Транселектромонтажбуд", а саме: будівля панельної збірної літ. Ж 305,2 кв.м та складові частини об'єкта нерухомого майна - споруди: Гараж (Х), Майстерня (ХІІ), Трансформаторна підстанція КТН - 3007 (ХІІІ).
Позивач стверджує, що вжиття ТОВ «Санворд-Київ» дій по оформленню права користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:63:324:010 порушують права ТОВ "Транселектромонтажбуд" на користування цією земельною ділянкою.
Вказані обставини стали підставою для звернення позивача до суду з даним позовом.
Відповідач-1 проти позовних вимог заперечив, посилаючись на те, що на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230 за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17 знаходяться об'єкти нерухомого майна, зареєстровані на праві власності за ТОВ "Санворд Київ" на підставі договорів купівлі-продажу № 247, № 248 від 05.02.2018, укладених з ТОВ II "Санворд Україна". За доводами відповідача-1, твердження позивача, що належний ТОВ "Санворд-Київ" на праві власності гараж літ. 2Г площею 126 кв.м не є об'єктом нерухомого майна, а є самовільно збудованим нерухомим майном спростовуються судовими рішеннями у справах № 910/17777/19 та № 910/1566/19. Крім того, відповідач-1 наголошує, що позивач не є землекористувачем спірної земельної ділянки, на якій розташоване належне відповідачу-1 на праві власності майно, тому право позивача реєстрацією за відповідачем-1 права власності на гараж літ. 2Г площею 126 кв.м не порушено. Також відповідачем-1 заявлено про застосування строків позовної давності.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови
Відповідно до вимог ч.ч. 1, 2, 4, 5 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положеннями статей 2, 4, 5 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. Тому задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту.
Відповідно до положень статті 2 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права (законного інтересу) в разі його порушення, невизнання або оспорювання, у тому числі в судовому порядку. Зазначені норми визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 Цивільного кодексу України.
Позивач як особа, якій належить право на звернення до суду з позовом за захистом свого права та інтересу, самостійно визначає порушене, невизнане чи оспорюване право або охоронюваний законом інтерес, що потребують судового захисту, та спосіб захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).
Якщо обраний позивачем спосіб захисту порушеного права враховує зміст порушеного права, характер його порушення, наслідки, які спричинило порушення, правову мету, якої прагне позивач, обставини, наслідки порушення, такий спосіб захисту відповідає властивості (критерію) належності.
Іншою не менш важливою, окрім належності, є така властивість (критерій) способу захисту порушених прав та інтересів, як ефективність можливість за наслідком застосування засобу захисту відновлення, наскільки це можливо, порушених прав та інтересів позивача.
Ефективним є спосіб захисту, який забезпечує відновлення порушеного права позивача (спричиняє потрібні результати) без необхідності вчинення інших дій з метою захисту такого права, повторного звернення до суду задля відновлення порушеного права. Тобто спосіб захисту, який виходячи з характеру спірних правовідносин та обставин справи здатен призвести до відновлення порушених, невизнаних або оспорюваних прав та інтересів (має найбільший ефект у відновленні) (постанова об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.11.2023 у справі № 910/12832/21).
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Саме в такому значенні має розумітися ефективний захист порушених прав особи.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що застосування способу захисту має бути об'єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто повинне залежати як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків (постанови від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, від 04.07.2023 у справі № 373/626/17).
Право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога щодо захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування (постанова Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19).
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили би компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" зазначив, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).
Додатково в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
Ефективність позовної вимоги має оцінюватися з огляду на обставини справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, відповідати встановленим обставинам.
Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача в цих правовідносинах, позовні вимоги позивача не можуть бути задоволені (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 та постанови Верховного Суду від 11.02.2025 у справі № 922/985/24, від 06.02.2024 у справі № 916/1431/23, від 07.05.2024 у справі № 910/11383/23).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.09.2024 у справі № 914/1785/22 виснувала, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21 виснувала, що за обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстроване за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 Цивільного кодексу України порядку, то задоволення позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або позовних вимог про скасування державної реєстрації прав, або вимог про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22).
При цьому в категорії справ, за обставинами яких певна особа неправомірно зареєструвала право власності на самочинно побудоване майно, неналежною є як вимога про скасування рішення (запису) про реєстрацію права власності, так і вимога про припинення права власності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21, від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22).
Таким чином, усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої у спорах про знесення об'єкта самочинного будівництва позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора чи скасування державної реєстрації прав, про припинення права власності тощо визнаються неналежними і такими, що не спрямовані на реальний захист прав та інтересів позивача.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21 виснувала, що належним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, є вимога про знесення об'єкта самочинного будівництва відповідно до частини 4 статті 376 Цивільного кодексу України. Цей спосіб захисту відповідає характеру правопорушення, є таким, що встановлений законом, реально захищає та відновлює права та інтереси позивача.
Знаходження на земельній ділянці одного власника об'єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі. Відтак самочинне будівництво нерухомого майна особою, яка не є власником земельної ділянки, слід розглядати як порушення прав власника відповідної земельної ділянки (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 та від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22).
Звертаючись до суду даним позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу № 247 від 05.02.2018, скасування рішення та записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, та знесення нерухомого майна позивач посилається на те, що внаслідок незаконної реєстрації за відповідачем-1 права власності на гараж літ. 2Г за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, який в розумінні ст. 181, 331 Цивільного кодексу України не є об'єктом нерухомого майна, порушуються права позивача, який є законним користувачем земельної ділянки на якій цей гараж розташовано. Крім того, укладений між відповідачами договір купівлі-продажу № 247 від 05.02.2018 суперечить положенням ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, тому підлягає визнанню недійсним.
Судом встановлено, що ТОВ "Транселектромонтажбуд" є власником майнового комплексу загальною площею 3654,80 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 16.10.2018 № 141468818.
Державну реєстрацію права власності на нерухоме майно проведено на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 26.03.2010.
Позивач зазначає, що у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно до ТОВ "Транселектромонтажбуд" на підставі статті 120 Земельного кодексу України перейшло право користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:63:324:010 площею 2,8339 га, на якій розміщений належний товариству на праві власності об'єкт нерухомого майна.
Як вбачається з матеріалів справи, Товариство з обмеженою відповідальністю "Санворд Київ" з метою обслуговування майна, яке за ним зареєстроване, ініційовано інвентаризацію земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230 за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17 шляхом подання відповідного клопотання до Київської міської ради щодо надання земельної ділянки у користування та, відповідно, укладення договору оренди.
При цьому, позивач зазначає, що ТОВ "Санворд Київ" має намір укласти договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230 на якій знаходиться частина майнового комплексу, що належить ТОВ "Транселектромонтажбуд", а саме: будівля панельної збірної літ. Ж 305,2 кв.м та складові частини об'єкта нерухомого майна - споруди: Гараж (Х), Майстерня (ХІІ), Трансформаторна підстанція КТН - 3007 (ХІІІ).
Позивач стверджує, що дії ТОВ "Санворд Київ" по оформленню права користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:63:324:010 порушують права ТОВ "Транселектромонтажбуд" на користування цією земельною ділянкою.
Відповідно до ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (тут і надалі в редакції чинній на момент проведення державної реєстрації права власності) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання та підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до сталої та сформованої судової практики Верховного Суду державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18.
За змістом п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" загальними засадами державної реєстрації прав є, серед іншого, гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження.
Частиною першою статті 317 Цивільного кодексу України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно зі статтею 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі, зокрема, рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно.
Як вбачається з матеріалів справи, 13.04.2016 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В.О. прийнято реєстраційне рішення № 29229802 про державну реєстрацію права власності на склад-ангар літ. 2Д та реєстраційне рішення № 29229016 про державну реєстрацію права власності на гараж літ. 2Г, що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17 за ТОВ ІІ "Санворд-Україна".
Підставою виникнення права власності у ТОВ ІІ "Санворд-Україна" на гараж літ. 2Г площею 126 кв.м за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17 стала ухвала Господарського суду Дніпропетровської області від 21.02.2006 у справі № 7/74 про затвердження мирової угоди між Відкритим акціонерним товариством "Укрстальконструкція" та Товариством з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Санворд-Україна", за умовами якої ВАТ "Укрстальконструкція" передає, а ТОВ ІІ "Санворд-Україна" приймає у власність в якості частини вкладу ВАТ "Укрстальконструкція" до свого статутного фонду металоконструкції в змонтованому вигляді виробничих приміщень закритого складу-ангару для зберігання збірно-розбірних будинків з легких металоконструкцій (з розташованими в них кран-балкою електричною вантажопідйомністю 3,2 тон, водопроводом, опаленням) загальною площею 1404 кв.м, гараж на 4 авто загальною площею 126 кв.м, які розташовані за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17.
В подальшому, 05.02.2018 між Товариством з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "Санворд-Україна", як продавцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Санворд Київ", як покупцем, укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літош В.П., зареєстрований за № 247, відповідно до якого продавець передає у власність, а покупець приймає та оплачує відповідно до умов цього договору нерухоме майно, яке складається з гаража літ. 2Г площею 126 кв.м, який розташований за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17.
На підставі вказаного договору № 247 від 05.02.2018 за ТОВ "Санворд Київ" зареєстровано право власності на гараж літ. 2Г площею 126 кв.м за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17.
Водночас судом встановлено, що у провадженні Господарського суду міста Києва перебувала справа № 910/1566/19 за позовом ТОВ "Транселектромонтажбуд" до ТОВ ІІ "Санворд-Україна", КП "Київський інститут земельних відносин", ГУ Держгеокадастру у м. Києві, треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, на стороні відповідачів: ТОВ "Санворд Київ" та Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про визнання права власності ТОВ "Транселектромонтажбуд" на нерухоме майно - будівлю панельну збірну (літ. Ж), загальною площею 305,2 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17; скасування державної реєстрації земельної ділянки (кадастровий номер 8000000000:63:324:0230), що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, в Державному земельному кадастрі, здійсненої 22.09.2017 державним кадастровим реєстратором Головного управління Держгеокадастру у м. Києві; визнання незаконними дій КП "Київський інститут земельних відносин" щодо складання технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель м. Києва в межах кварталу 63:324 обмеженого вул. Ремонтною та Зрошувальною у Дарницькому районі м. Києва, яка була затверджена директором M.К. Варламовим та Заступником директора сертифікованим інженером - землевпорядником Є.А. Тарнопольським.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.11.2019 у справі № 910/1566/19, яке залишене без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.05.2020 та постановою Верховного Суду від 24.09.2020, відмовлено ТОВ "Транселектромонтажбуд" у задоволенні позову.
При розгляді справи № 910/1566/19 судами встановлено наявність підтвердженого права власності позивача на будівлю (панельна збірна (літ. Ж) загальною площею 305,2 кв.м.), проте не встановлено наявності невизнання або оспорювання відповідачами права позивача на вказану будівлю.
Розглядаючи вказаний спір (справа № 910/1566/19) та відхиляючи доводи позивача, на які він посилався в обґрунтування заявлених позовних вимог, суд зазначив, що ухвала Господарського суду Дніпропетровської області від 21.02.2006 у справі № 7/74 є чинною, тобто є чинним судовим рішенням, на підставі якого у ТОВ ІІ "Санворд-Україна" виникло право власності на об'єкти нерухомості - склад-ангар літера 2Д (1404 кв.м), гараж літера 2Г (126 кв.м), розташовані за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, буд. 17 та встановив, за результатом оцінки наданих доказів, що твердження позивача про те, що об'єкт, вказаний ТОВ ІІ "Санворд-Україна" у листі № 109 від 06.12.2016 як "тимчасова капітальна споруда господарського призначення" є саме будівлею панельною збірною, літ. Ж, загальною площею 305,2 кв.м, яка належить позивачу, є суб'єктивною думкою позивача, що не підтверджується належними та допустимими доказами.
Відповідно до частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиціальність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.
Суб'єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об'єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.
Преюдиціальні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішенням; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиціального значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиціальне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення.
Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Христов проти України" від 19.02.2009 та "Пономарьов проти України" від 03.04.2008).
З огляду на те, що ухвала Господарського суду Дніпропетровської області від 21.02.2006 у справі № 7/74 є чинною, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Бригіди Володимира Олександровича, індексний номер: 29229016 від 13.04.2016 та запису про право власності 14140720 від 12.04.2016, який міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на гараж літ. 2Г (126 кв.м.), за ТОВ ІІ "Санворд-Україна", та відповідно задоволення позову в цій частині.
Водночас, заперечуючи встановлені у рішенні Господарського суду міста Києва від 11.11.2019 у справі № 910/1566/19 обставини, позивач наголошує на недійсності договору купівлі-продажу № 247 від 05.02.2018, посилаючись на те, що вказаний правочин суперечить приписам статей 331, 376 Цивільного кодексу України.
Відповідно до частин 1- 3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Вимога про визнання правочину недійсним може бути пред'явлена особами, визначеними у Цивільному кодексі України та інших законодавчих актах, що встановлюють оспорюваність правочинів, а саме: однією зі сторін правочину або заінтересованою стороною (не стороною правочину), тобто особою, чиї права та / або охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.
При цьому, положення Цивільного кодексу України не дають визначення поняття "заінтересована особа". Зазначене поняття є оціночним, а тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись у кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом. Суди мають надати обґрунтовану оцінку доводам позивача про те, в чому саме полягає заінтересованість позивача щодо спірного правочину, які права та / або інтереси позивача (не сторони договору) порушує оспорюваний ним правочин.
У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Отже, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Об'єднаної Палати Касаційного господарського суду Верховного Суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22.
Судом встановлено, що в межах розгляду справи № 910/17777/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Санворд-Україна" про визнання недійсним, в тому числі, договору купівлі-продажу № 247 від 05.02.2016, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Літош В. П. про продаж гаражу (126 кв.м) літ. 2Г за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, судами встановлено та, що, зокрема, відображено у постанові Верховного Суду від 14.06.2023, нерухоме майно, яке ТОВ "Санворд Київ" набуло за спірними договорами (зокрема, договором купівлі-продажу № 247 від 05.02.2016) не входить до складу об'єкту, який придбаний позивачем за договором від 26.03.2010. Крім того, встановлено, що з урахуванням рішення Господарського суду міста Києва від 11.11.2019 у справі № 910/1566/19, яке набрало законної сили, позивач не є землекористувачем земельної ділянки, яка є суміжною із земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230 і будь-яке майно позивача в межах цієї ділянки відсутнє.
Таким чином, встановлені судовими рішеннями у справі № 910/17777/19 обставини в силу імперативних вимог статті 75 Господарського процесуального кодексу України мають преюдиційне значення для даної справи та не підлягають повторному доказуванню.
Принагідно слід зазначити, що під час розгляду справи № 910/17777/19 судами враховано, що згідно Висновку експертів № 31-01/23 складеного за результатами проведення комісійної судової будівельно-технічної експертизи від 31.01.2023 майно ТОВ "Санворд Київ", що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17 в межах земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230, а саме - будівля "Гараж літера 2Г" та будівля "Склад-ангар літера 2Д", відповідають критеріям віднесення до нерухомого майна, встановленим нормативними актами, та, відповідно, є об'єктами нерухомого майна.
За встановлених обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що права ТОВ "Транселектромонтажбуд" укладеним договором купівлі-продажу № 247 від 05.02.2016 не порушено.
Так, при зверненні до суду з даним позовом позивач посилається на те, що у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно до ТОВ "Транселектромонтажбуд" на підставі статті 120 Земельного кодексу України перейшло право користування земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:63:324:010 площею 2,8339 га, на якій розміщений належний товариству на праві власності об'єкт нерухомого майна.
Відповідно до ст. 377 Цивільного кодексу України (в редакції чинній на момент укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна від 26.03.2010) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об'єкти (крім багатоквартирних будинків).
У статті 120 Земельного кодексу України (в редакції чинній на момент укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна від 26.03.2010) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Згідно з частиною 3 статті 7 Закону України "Про оренду землі" до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.
Тобто особа, яка набула право власності на це нерухоме майно, фактично стає орендарем земельної ділянки, на якій воно розміщене, у тому ж обсязі та на умовах, як і у попереднього власника. При цьому договір оренди цієї земельної ділянки щодо попереднього її користувача (попереднього власника нерухомого майна) припиняється відповідним договором, на підставі якого новим власником набуто право власності на розташоване на цій земельній ділянці майно. Ця правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 915/672/17, від 17.04.2018 у справі № 922/2883/17, від 30.05.2018 у справі № 908/1990/17, від 05.06.2018 у справі № 920/717/17, від 20.06.2018 у справі № 913/661/17, від 27.06.2018 у справі № 921/613/17-г/17, від 05.09.2018 у справі № 904/9027/17, від 04.10.2018 у справі № 904/326/18, від 04.06.2019 у справі № 914/1925/18, від 26.11.2019 у справі № 917/92/19.
Подібна правова позиція, що у розумінні наведених положень законодавства при виникненні в іншої особи права власності на жилий будинок, будівлю або споруду (відповідно до договору, який містить необхідні за законом істотні умови), право попереднього власника або користувача припиняється в силу прямої вказівки закону без припинення у цілому договору оренди земельної ділянки, відповідно, новий власник об'єкта нерухомості, якому переходить право оренди, набуває право оренди за чинним договором оренди, а не у порядку повторного надання земельної ділянки, тобто має місце заміна сторони у зобов'язанні, викладена у постановах Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/3655/17, від 05.09.2018 у справі № 904/9027/17, від 07.11.2018 у справі № 910/20774/17, від 29.11.2018 у справі № 915/1416/17, від 06.12.2018 у справі № 902/1592/15, від 27.02.2019 у справі № 913/661/17, від 06.03.2019 у справі № 914/2687/17, від 04.06.2019 у справі № 914/1925/18, від 26.11.2019 у справі № 917/92/19.
Отже, після відчуження об'єкта нерухомості, розташованого на орендованій земельній ділянці, договір оренди землі у відповідній частині припиняється щодо відчужувача, однак діє на тих самих умовах стосовно нового власника нерухомості, який з моменту набуття такого права набуває також право оренди земельної ділянки, на якій це майно розміщене, а отже й відповідні права та обов'язки.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 29.08.2018 у справі № 920/675/17, від 26.11.2019 у справі № 917/92/19, від 18.02.2020 у справі № 907/132/19.
За наведених обставин підставним є висновок, що після проведення державної реєстрації права власності на об'єкт нерухомості та переходу до нового власника відповідно до статей 120 Земельного кодексу України та 377 Цивільного кодексу України прав і обов'язків орендаря земельної ділянки за договором оренди землі, новий власник звертається до державного реєстратора для проведення державної реєстрації відповідного права оренди на підставі поданого ним чинного договору оренди землі.
Матеріалами справи підтверджується, що 14.06.2000 між Київською міською радою, як орендодавцем, та Дочірнім підприємством "Транселектромонтаж", як орендарем, правонаступником якого є Закрите акціонерне товариство "Транселектромонтаж", укладено договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З. за реєстровим № 1910 та зареєстрований Київським міським управлінням земельних ресурсів, про що зроблено запис від 28.07.2000 за № 63-6-00003 у книзі записів державної реєстрації договорів (надалі - договір оренди земельної ділянки).
За умовами вищевказаного договору оренди земельної ділянки у користування ЗАТ "Транселектромонтаж" строком на 24 роки було передано земельну ділянку площею 2,8339 га, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, для експлуатації та обслуговування адміністративного будинку та виробничо-складських приміщень у межах, які були перенесені в натуру (на місцевість) і зазначені на плані, який є невід'ємною частиною вказаного договору, з кадастровим номером 63324010.
26.03.2010 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд", як покупцем, та Закритим акціонерним товариством "Транселектромонтаж", як продавцем, укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна (надалі - договір), за умовами якого продавець продав, а покупець купив майновий комплекс, що складається з: головного корпусу та адміністративно-побутового приміщення (літ. А, Б) площею 2222,8 кв.м, боксів ремонтних (літ. В) площею 489,5 кв.м, будівлі ремонтного цеху (літ. Г) площею 213,9 кв.м, будівлі матеріального складу (літ. Д) площею 303,1 кв.м, будівлі панельної збірної (літ. Ж) площею 305,2 кв.м, прохідної диспетчерської (літ. Л) площею 13,2 кв.м, напівпідземного складу ПММ, (літ. М) площею 107,1 кв.м, загальною площею 3654,80 кв.м, що розташований за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17.
Згідно з п. 1.5. договору об'єкт належить продавцю на праві колективної власності на підставі свідоцтва про право власності на майновий комплекс серія МК № 010004030, виданого Головним управлінням з питань майна 10.08.2001 на підставі наказу № 526-В від 10.08.2001 та реєстраційного посвідчення, виданого Київським міським бюро технічної інвентаризації 04.10.2001, про що записано в реєстрову книгу № 10з-32 за реєстровим № 715-з.
Відповідно до п. 1.8. договору до покупця переходить право користування на земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:63:324:010) площею 2,8339 га без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для продавця договором оренди земельної ділянки, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З. 14.06.2000 за реєстровим № 1910 та зареєстрованим Київським міським управлінням земельних ресурсів, про що зроблено запис від 28.07.2000 за № 63-6-00003 у книзі записів державної реєстрації договорів.
Статтею 126 Земельного кодексу України унормовано, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Стаття 125 Земельного кодексу України визначає, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Дослідивши наявні у матеріалах справи докази, судом встановлено, що доказів реалізації позивачем права після проведення державної реєстрації права власності на об'єкт нерухомості та переходу до нього відповідно до статей 120 Земельного кодексу України та 377 Цивільного кодексу України прав і обов'язків орендаря земельної ділянки за договором оренди землі від 28.07.2000 № 63-6-00003 шляхом звернення до державного реєстратора для проведення державної реєстрації відповідного права оренди на підставі вищезазначеного договору оренди землі матеріали справи не містять.
При цьому, доказів перешкоджання відповідачами ТОВ "Транселектромонтажбуд" в оформленні такого права позивачем до суду не представлено та судом не встановлено.
З огляду на те, що під час розгляду справи № 910/17777/19 судами встановлено, що набуте ТОВ "Санворд Київ" за оскаржуваним правочином не входить до складу об'єкту, який придбаний позивачем за договором від 26.03.2010 та враховуючи встановлений рішенням Господарського суду міста Києва від 11.11.2019 у справі № 910/1566/19, яке набрало законної сили, факт, що позивач не є землекористувачем земельної ділянки, яка є суміжною із земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230 і будь-яке майно позивача в межах цієї ділянки відсутнє, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання договору купівлі-продажу № 247 від 05.02.2016.
Додатково суд відмічає, що в матеріалах справи міститься рішення Київської міської ради № 610/4048 від 29.04.2010 "Про розірвання договору оренди земельної ділянки від 28.07.2000 № 63-6-00003", яке є чинним та у встановленому Законом порядку не скасовано, відтак договір оренди земельної ділянки від 28.07.2000 № 63-6-00003 є розірваним, тобто дія вказаного договору припинена.
Таким чином, права позивача на землю на момент вчинення оскаржуваних реєстраційних дій не порушено.
Відповідно до статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.
З огляду на те, що судом не встановлено підстав для визнання договору купівлі-продажу № 247 від 05.02.2016, позовні вимоги про скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Літош Валентини Петрівни індексний номер: 39532433 від 06.02.2018 та запису про право власності 24697245 від 05.02.2018, який міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на гараж літ. 2Г (126 кв.м.) за Товариством з обмеженою відповідальністю "Санворд Київ", які є похідними, задоволенню не підлягають.
Згідно зі статтею 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Власник має право вимагати захисту свого права від особи, яка перешкоджає йому користуватися і розпоряджатися своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07.06.2023 у справі № 904/1270/22.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.04.2019 у справі № 924/1220/17 виснувала, що за змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. У розумінні приписів наведеної норми право власності може бути також порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом. Звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю. Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.
Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 27.10.2021 у справі № 916/1769/20.
Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17).
Негаторний позов подається у випадках, коли власник або титульний володілець (в тому числі орендар) має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним. Характерною ознакою негаторного позову є його спрямованість на захист права від порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння майном, а саме у разі протиправного вчинення іншою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову.
Отже, позивач, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з негаторним позовом, зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння, а суд має перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Верховного Суду від 26.03.2024 у справі № 911/1375/22, від 13.09.2022 у справі № 910/9727/21 та від 25.05.2021 у справі № 910/91/20.
Як зазначалося судом, в межах розгляду справ № 910/17777/19 та № 910/1566/19 судами було встановлено, що ТОВ "Транселектромонтажбуд" не володіє будь-яким майном у межах земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:63:324:0230, та не є користувачем суміжної ділянки, що зумовлює відсутність правових підстав для звернення позивача до суду з негаторним позовом.
За висновком суду, подання ТОВ "Транселектромонтажбуд" даного позову спрямоване на оспорення ухвали Господарського суду Дніпропетровської області від 21.02.2006 у справі № 7/74 про затвердження мирової угоди, на підставі якої за ТОВ ІІ "Санворд-Україна" було зареєстровано право власності, зокрема, на гараж літ. 2Г площею 126 кв.м за адресою: м. Київ, вул. Зрошувальна, 17, та переоцінку фактів, встановлених під час розгляду господарськими судами справ № 910/1566/19 та № 910/17777/19, що не відповідає принципу правової визначеності.
При цьому, суд не приймає до уваги заяву відповідача-1 про застосування строку позовної давності, оскільки перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.07.2019 у справі № 910/14803/17 та від 23.07.2019 у справі № 910/9077/18).
За встановлених вище обставин, колегія суддів дійшла висновку про законність рішення суду першої інстанції про відмову в позові.
Таким чином, надавши відповідну правову оцінку зібраним у справі доказам, як кожному окремо так і в їх сукупності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог та відмову у задоволенні позову, тому підстав для скасування рішення суду першої інстанції колегія суддів не вбачає.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За таких обставин недостатніми є доводи скаржника про неповне дослідження судом першої інстанції зібраних у справі доказів, саме тільки посилання скаржника на те, що суд не в повному обсязі дослідив докази та не з'ясував дійсні обставини справи, без належного обґрунтування не можуть ставити під сумнів оскаржуване судове рішення. Натомість зміст апеляційної скарги переконливо свідчить про те, що доводи скаржника зводяться здебільшого до посилань на необхідність переоцінки наявних у справі доказів.
На переконання колегії суддів, зміст оскаржуваного рішення суду першої інстанції свідчить про дослідження наявних у справі доказів та встановлення судом обставин, що входять до предмету доказування у цій справі, а доводи скаржника фактично зводяться до незгоди з обставинами, що були встановлені судом при вирішенні спору, до незгоди з оцінкою доказів у справі, а також до незгоди з висновками суду, які покладені в основу оскаржуваного судового рішення у цій справі.
Незгода скаржника з рішенням суду першої інстанції або з правовою оцінкою та правовими висновками, які містяться в рішенні, не свідчать про його незаконність.
За таких обставин, перевіривши застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених судом фактичних обставин справи та в межах наведених у апеляційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття апеляційного провадження, колегія суддів дійшла висновку про необґрунтованість апеляційної скарги та про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Згідно з частиною 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча, пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення.
В пункті 53 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Федорченко та Лозенко проти України" від 20.09.2012 зазначено, що при оцінці доказів суд керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.
При винесені даної постанови судом апеляційної інстанції були надані вичерпні відповіді на доводи скаржника, з посиланням на норми права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Щодо інших аргументів сторін колегія суддів зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги.
Однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до статті 2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Відповідно до ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
У відповідності з пунктом 3 частини 2 статті 129 Конституції України та частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Частиною 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Отже, в задоволенні апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд" слід відмовити, а рішення Господарського суду міста Києва від 27.03.2025 у справі № 910/998/24 залишити без змін.
Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Транселектромонтажбуд" на рішення Господарського суду міста Києва від 27.03.2025 у справі № 910/998/24 - залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 27.03.2025 у справі № 910/998/24 - залишити без змін.
3. Судовий збір за розгляд апеляційної скарги розподіляється відповідно до ст.ст. 129 та 282 Господарського процесуального кодексу України.
4. Матеріали справи № 910/998/24 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено та підписано 30.04.2026.
Головуючий суддя О.М. Сибіга
Судді С.А. Гончаров
О.В. Тищенко