Справа № 452/2569/19 Головуючий у 1 інстанції: Кушнір А.В.
Провадження № 22-ц/811/4231/25 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.
30 квітня 2026 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Ніткевича А.В.,
суддів: Бойко С.М., Копняк С.М.,
секретаря Гаврилюк Я.Ю.
з участю представника позивачки ОСОБА_1 , представника відповідачів ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Старосамбірського районного суду Львівської області від 27 жовтня 2025 року в складі судді Кушніра А.В. у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_3 , третя особа орган опіки та піклування виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області, про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення та визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням,-
встановив:
У серпні 2019 року позивачка ОСОБА_10 (прізвище якої змінено 15 липня 2021 року на ОСОБА_11 ), звернулася до Самбірського міськрайонного суду Львівської області із зазначеною позовною заявою, в якій просила суд, із урахуванням змінених позовних вимог в порядку ст.49 ЦПК України, зобов'язати ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , який діє в інтересах ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , яка діє в інтерсах ОСОБА_9 та ОСОБА_3 , які проживають за адресою: АДРЕСА_1 , усунути їй ОСОБА_10 перешкоди в користуванні належною їй квартирою АДРЕСА_2 , визнавши ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , який діє в інтересах ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , яка діє в інтерсах ОСОБА_9 та ОСОБА_3 , такими, що втратили право на користування квартирою АДРЕСА_2 , виселити ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , який діє в інтересах ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , яка діє в інтерсах ОСОБА_9 та ОСОБА_3 , з квартири АДРЕСА_2 , без надання іншого житлового приміщення.
В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що 11 липня 2019 року відбувся аукціон на електронному майданчику ДП «СЕТАМ» Міністерства юстиції України (https://setam.net.ua) щодо продажу з прилюдних торгів двокімнатної квартири загальною площею 52,8 м.кв., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до протоколу № 418362 проведення електронних торгів, торги відбулися, переможцем торгів визначено учасника №2, тобто позивачку ОСОБА_10 .
Після здійснення усіх розрахунків, позивачка звернулася 30 липня 2019 року до приватного нотаріуса Самбірського нотаріального округу Копистянського Ю.Р. та отримала Свідоцтво про придбання майна з прилюдних договорів та витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
Зокрема, квартира була продана на прилюдних торгах на виконання Виконавчого листа 452/435/17 від 13.08.2018 виданого Самбірським міськрайонним судом Львівської області про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_12 1192550 грн. 50 коп., завданої матеріальної шкоди, що згідно офіційного курсу валют встановленого станом на 03 травня 2017 року, становить 45000 доларів США, а також 5000 грн. моральної шкоди завданої злочином.
Разом з цим, станом на момент подання позовної заяви 06 серпня 2019 року позивачка не має змоги розпоряджатися належним їй майном, оскільки там зареєстровані та проживають відповідачі, звільняти квартиру та змінити місце реєстрації відмовляються, тому змушена звертатися до суду для захисту своїх прав та інтересів, просила позов задовольнити.
Ухвалою судді Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 09.12.2019 року відкрито провадження по справі.
Розпорядженням голови Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 14.04.2022 справу передано на розгляд до Старосамбірського районного суду Львівської області.
04.05.2022 справа надійшла до Старосамбірського районного суду Львівської області.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.05.2022, справа визначена для розгляду судді Пошиваку Ю.П.
Ухвалою судді від 05.05.2022 заявлений суддею Пошиваком Ю.П. самовідвід - задоволено.
Згідно із протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.05.2022, справа визначена для розгляду судді Кушнір А.В.
Оскаржуваним рішенням Старосамбірського районного суду Львівської області від 27 жовтня 2025 рокупозов ОСОБА_10 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_3 , третя особа: орган опіки та піклування виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області, про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення та визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням - задоволено частково.
Виселено ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_2 , без надання іншого житлового приміщення.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_3 , в рівних частинах з кожного, на користь ОСОБА_10 суму судового збору в розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) гривень 40 копійок, тобто по 128 (сто двадцять вісім) гривень 07 копійок з кожного.
Рішення суду оскаржила відповідачка ОСОБА_3 , вважає таке незаконним та необґрунтованим, таким, що підлягає скасуванню, оскільки ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
Покликаючись на відповідні норми матеріального права, зазначає, що власник, у тому числі житлового приміщення чи будинку, має право вимагати усунення свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним.
Право на житло є одним з фундаментальних прав людини, гарантованих не тільки Конституцією України, а і Конвенцією, має велике економічне і соціальне значення, тому фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.
У цьому контексті покликається на практику касаційного суду та Європейського суду з прав людини.
Звертає увагу, що частина 2 статті 109 ЖК України встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, як виняток допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
В свою чергу, позивачка не обґрунтувала позов наявністю у відповідачів іншого постійного місця проживання, при цьому не просила їх виселити у будь яке інше житлове приміщення.
При цьому, при купівлі спірної квартири на прилюдних торгах, позивачка мала об'єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірною квартирою і при набутті права власності повинна була усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у ній.
Крім цього, підстави, на яких зареєстровано їх місце проживання, у судовому порядку не оспорені і позивачка не обґрунтувала реєстрацію місця проживання відповідачів з порушенням вимог закону.
Також, суд першої інстанції проігнорував, що ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , є неповнолітніми дітьми, які самостійно не можуть визначати своє місце проживання.
Покликаючись на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16 та постанові від 09 вересня 2020 року у справі №755/16152/16, наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав.
Слідуючи практиці Європейського суду з прав людини, втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла., позбавлення цього права можливе лише на підставі закону, повинно мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання, рішення від 02.12.2010 у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України».
Також позивачка не надала жодних доказів на підтвердження того, що відповідачі перешкоджають їй у реалізації її права щодо користування та розпорядження належним їй майном.
Просить скасувати рішення Старосамбірського районного суду Львівської області від 27 жовтня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції (ч. 3 ст. 360 ЦПК України).
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідачів ОСОБА_2 на підтримку доводів скарги, а також пояснення представника позивачки ОСОБА_1 на заперечення таких, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення враховуючи таке.
Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Ухвалюючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що визначальним для захисту права на підставі статті 391 ЦК України є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.
Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_10 набула право власності на спірну квартиру АДРЕСА_2 на підставі Свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів №1159 від 30.07.2019.
У подальшому, рішенням Старосамбірського районного суду Львівської області від 27.12.2022 у цивільній справі № 452/3543/20 у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_10 , приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Маковецького З.В., державного підприємства «Сетам» про визнання електронних торгів недійсними - відмовлено.
Постановою Львівського апеляційного суду від 03.04.2023, рішення Старосамбірського районного суду Львівської області від 27.12.2022 залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 03.12.2024, рішення Старосамбірського районного суду Львівської області від 27.12.2022 та постанову Львівського апеляційного суду від 03.04.2023 залишено без змін.
Разом з цим, з моменту набуття права власності на спірну квартиру, починаючи з 2019 року, позивачка фактично позбавлена права користуватись належним їй майном, в якому проживають відповідачі, які не є членами сім'ї позивачки та між ними відсутні будь які домовленості щодо проживання у належній позивачці спірній квартирі, що свідчить про те, що проживанням відповідачі об'єктивно створюють перешкоди позивачці у користуванні та розпорядженні її майном.
Тривале користування квартирою відповідачами, навіть з урахуванням відсутності у них у власності іншого житла, на думку місцевого суду, не може превалювати над правами позивача щодо мирного володіння майном, які вона прохає захистити, оскільки фактично позивач не має можливості використовувати свою власність для особистого проживання, проживання інших осіб та розпорядитись своєю власністю на свій розсуд.
При вирішенні питання про баланс інтересів сторін та пропорційності між виселенням відповідачів й захистом права власності позивачки суд прийняв до уваги, що відповідачі не є членами сім'ї позивачки, а продовження їх проживання в спірній квартирі після її відчуження позивачці порушує право власності позивачки, яке гарантовано як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а тому за встановлених обставин справи виселення відповідачів зі спірного житла є законним та пропорційним заходом, що переслідує легітимну мету і є необхідним у демократичному суспільстві.
В свою чергу, при зверненні до суду з позовом позивачка просила, як усунути їй перешкоди у користуванні нерухомим майном шляхом виселення відповідачів, так і визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
При цьому, за встановлених судом обставин справи, суд дійшов висновку, що ефективним способом захисту порушеного права позивачки є саме пред'явлення вимоги в порядку статті 391 ЦК України про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження належним їй майном шляхом виселення відповідачів, що узгоджується з висновками, які міститься у постановах Верховного Суду від 06 квітня 2022 року у справі № 332/2378/19 (провадження № 61-8703св21), від 21 вересня 2022 року в справі № 331/4799/16 (провадження № 61-7504св22), від 16 серпня 2023 року у справі № 466/11778/21 (провадження № 61-6604св23).
Так, у постанові Верховного Суду від 06 серпня 2025 року у справі № 553/2113/20, зазначено, що у контексті належності способу захисту порушеного права власника колегія суддів зазначає, що незаконне проживання у будинку без відповідної правової підстави об'єктивно створює власнику будинку перешкоди в користуванні та розпорядженні належним нерухомим майном, тому за таких обставин ефективним способом захисту порушеного права є задоволення вимоги в порядку статті 391 ЦК України про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом виселення відповідачів. У такому випадку вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, відповідно, є безпідставною у зв'язку з обранням неефективного способу захисту.
Таким чином, у задоволенні позовних вимог про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, суд відмовив у зв'язку з обранням позивачкою неефективного способу захисту в цій частині.
Покликання сторони відповідачів на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року по справі 3522/99/20, суд визнав не релевантними, оскільки підстави, якими обґрунтовані позовні вимоги, та обставини, встановлені судами, у наведеній представником відповідача постанові, та у даній справі, не є подібними.
Як наслідок суд прийшов висновку, що позов підлягає до задоволення частково.
Також суд вирішив питання судових витрат.
Перевіряючи законність оскаржуваного рішення, колегія суддів виходить з того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Обравши відповідний спосіб захисту права, позивач в силу ст. 12 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу своїх вимог.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ч. 1 ст. 1 ЦК України).
Цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, юридичні факти, заподіяння матеріальної та моральної шкоди тощо, а також вони можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (ст. 11 ЦК України).
Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Враховуючи наведене, правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом (постанова Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у цивільній справі 337/474/14-ц, провадження № 61-15813сво18).
Судом встановлено, що відповідачці ОСОБА_3 на праві власності належала квартира АДРЕСА_2 згідно Договору купівлі-продажу від 06 грудня 2007 року.
У межах виконавчого провадження №57963770 з примусового виконання виконавчого листа № 452/435/17, виданого Самбірським міськрайонним судом Львівської області 13.08.2018, приватний виконавець виніс постанову про арешт майна боржника, а саме вищевказаної квартири АДРЕСА_2 .
11.07.2019 проведені електронні торги з реалізації арештованого майна, на яких була відчужена квартира АДРЕСА_2 , що підтверджується протоколом проведення електронних торгів №418362 від 11.07.2019 (т.1 а.с.7).
Відповідно до Свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів від 30.07.2019 за №1159, вбачається що ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , належить на праві власності двокімнатна квартира, загальною площею 52,8 м.кв., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Майно придбане ОСОБА_10 за 575907,00 грн. (т.1 а.с. 5, 6).
Згідно із Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №175646035 від 30.07.2019, об'єкт нерухомого майна, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_10 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на підставі Свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, серія та номер: 1159, виданий 30.07.2019 (т.1 а.с. 6 зворот).
Листом відділу «Центр надання адміністративних послуг самбірської міської ради» від 10.03.2021 повідомлено, що за відомостями виконавчого комітету Самбірської міської ради за адресою АДРЕСА_1 зареєстровано місце проживання наступних осіб: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_6 (т.1 а.с. 140).
Згідно із висновком виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області від 10.03.2020, щодо розв'язання спору у справі № 452/2569/19 про виселення малолітньої ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та малолітнього ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , комісія з питань захисту прав дитини вирішила вважати за доцільне виселення малолітніх ОСОБА_9 та ОСОБА_8 , які зареєстровані за адресою: АДРЕСА_3 (т.1 а.с. 68, 69).
Зазначені обставини визнаються сторонами, тому в силу закону не підлягають доказуванню (ст. 82 ЦПК України).
Звертаючись із позовними вимогами, позивачка ОСОБА_10 фактично такі зводить до того, що відповідачі, які не є членами її сім'ї та з якими жодних домовленостей щодо проживання у спірній квартирі немає, чинять їй перешкоди у користуванні приватною власністю, на звернення виселитися із квартири не реагують, тому просить усунути їй перешкоди у користуванні належній їй квартирі шляхом виселення відповідачів із такої та визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Враховуючи наведене, колегія суддів констатує, що має місце житловий спір, а спірні правовідносини фактично випливають із права власності на житло та користування таким.
Згідно із ст. ст. 47, 48 Конституції України, кожен громадянин має право на житло та на достатній життєвий рівень.
Правове забезпечення цих конституційних приписів здійснюється відповідно до житлового та цивільного законодавства.
За змістом статті 383 ЦК України, статей 150,156 ЖК України власник житла має право використовувати свою власність для свого проживання та проживання членів своєї родини.
Непорушність права власності визначена статтею 321 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 109 ЖК України, виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.
Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
В свою чергу, право користування приватним житлом має речово-правовий характер, у зв'язку з чим припинення цього права повинно відбуватись згідно із вимогами ст. ст. 405, 406 ЦК України, зокрема житловий сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення або через відсутність особи без поважних причин понад один рік у спірному житловому приміщенні.
Зазначені норми матеріального права стосуються у рівній мірі як позивачки так і відповідачів у справі.
Як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.09.2018 у справі №306/2659/16-ц, застосування конкретного способу захисту права залежить як від захисту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб. Захист порушеного права має бути ефективним.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов'язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном.
Видами негаторного позову, пред'явленого з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання належним йому житловим приміщенням, є позови про виселення та про визнання особи такою, що втратила право користування житлом.
Таки чином, колегія суддів найперше виходить з того, що власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та, у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником такою власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Зважаючи на те, що рішення суду оскаржується тільки відповідачкою ОСОБА_3 та лише в частині задоволених позовних вимог, колегія суддів, слідуючи принципу диспозитивності не надає правової оцінки оскаржуваному рішенню в частині відмови у задоволенні позовних вимог.
Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 186/1743/15-ц, яка зводиться до того, що у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується.
Враховуючи наведене, виключною правовою проблемою у даній справі є питання законності усунення позивачці перешкод у користуванні власністю, шляхом виселення відповідачів.
Колегія суддів виходить з того, що певні правовідносини між сторонами врегульовані судовими рішеннями, які набрали законної сили.
Відповідно до ч. 3 ст. 6 ЗУ «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.
Так, рішенням Старосамбірського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року у справі № 452/3543/20 у задоволенні позовної заяви ОСОБА_3 до ОСОБА_10 , приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Маковецького Зоряна Вікторовича, Державного підприємства «Сетам» про визнання недійсними електронних торгів з реалізації квартири, визнання недійсним акту про проведені електронні торги, визнання недійсним свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів - відмовлено.
Постановою Львівського апеляційного суду від 03 квітня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишено без задоволення.
Рішення Старосамбірського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року - залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 03 грудня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення.
Рішення Старосамбірського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 03 квітня 2023 року залишено без змін.
За змістом частини другої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиціальні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.
Преюдиціальність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини.
Суб'єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об'єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.
Преюдиціальні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиціального значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиціальне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.
Враховуючи наведене, колегія суддів констатує те, що відповідачка ОСОБА_3 , намагалася оскаржити електронні торги з реалізації своєї квартири АДРЕСА_2 , просила про визнання недійсним акту про проведені електронні торги та свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, однак судовими рішеннями, які набрали законної сили та є остаточними, у задоволенні відповідних вимог відмовлено.
У межах розгляду справи суди надали оцінку доводам щодо визначеної ринкової вартості квартири, а також порушення прав неповнолітньої дитини, зареєстрованої у спірній квартирі, зокрема, з врахуванням дозволу органу опіки та піклування виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області на відчуження квартири та звернули увагу на те, що законні представники, якими є батьки (позивачка є бабусею), не зверталися до суду з позовом про визнання торгів недійсними з підстав порушення прав їхніх дітей на проживання у спірній квартирі.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), а також у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) також зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Як вже зазначалося, позивачці ОСОБА_4 на праві власності належить квартира АДРЕСА_2 на підставі Свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів №1159 від 30.07.2019.
При цьому, з матеріалів справи також беззаперечно вбачається, що відповідачі ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , який діє в інтересах ОСОБА_8 , ОСОБА_7 , яка діє в інтерсах ОСОБА_9 та ОСОБА_3 фактично проживають у спірній квартирі, використовуючи таку у власних цілях.
Свідченням наведеного є подання відповідачкою ОСОБА_3 апеляційної скарги на рішення суду про виселення відповідачів та відповідне обґрунтування такої.
Наведене одночасно підтверджує те, що відповідачі, будучи поінформованими про перехід права власності на спірну квартиру до позивачки, добровільно відмовляються виселитись, щоб усунути перешкоди в користуванні майном власнику, тому колегія суддів розділяє висновок суду першої інстанції, що відповідачі підлягають виселенню, яке може відбутись тільки в примусовому порядку.
Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі №199/8324/19 (провадження № 14-212цс21) зроблено висновок, що суд першочергово перевіряє, чи були порушені права позивача, яким способом вони мають бути поновлені і чи є відповідні позовні вимоги у справі.
Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що у разі будь яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі, шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція житла має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Щодо доводів апеляційної скарги про порушення прав дітей у зв'язку з задоволенням вимоги про виселення, апеляційний суд враховує таке.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод не містить окремої статі щодо захисту житлових прав дітей, однак принципові позиції відстежуються в таких її положеннях.
Відповідно до частини 1 статті 16 Конвенції жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність.
Згідно з статтею 6 Конвенції держави-учасниці забезпечують у максимально можливій мірі виживання і здоровий розвиток дитини.
Натомість, забезпечення дотримання основоположних для дитини прав, можливе лише за наявності відповідних умов її розвитку, а саме житла та необхідного майна.
Виселення ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_7 не є порушенням прав останніх на житло, оскільки їх право є похідним від виникнення прав на користування спірною квартирою батьків (законних представників).
Зважаючи на те, що проживання дитини до досягнення 14 років має бути зареєстровано з одним з батьків, зняття з реєстрації місця проживання матері чи батька не перешкоджає реєстрації дитини за місцем проживання іншого із батьків.
При цьому, на час ухвалення оскаржуваного рішення ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_3 досягла 14 річного віку, тому згідно ст. 29 ЦК України вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Схожі за змістом положення містяться у статті 160 СК України.
Що стосується додаткової інформації, яка надана представником відповідачів ОСОБА_2 про те, що за адресою АДРЕСА_1 ще зареєстровані також малолітні ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_8 та ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , колегія суддів звертає увагу, що в межах розгляду даної справи позивачка із вимогами про виселення ОСОБА_13 та ОСОБА_14 не зверталася, такі вимоги суд першої інстанції не розглядав, відтак в оскаржуваному рішенні не йдеться про права та інтереси таких осіб.
Законодавством України не передбачено перехід прав та обов'язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом особами, які заселилися до нього зі згоди колишнього власника, у випадку зміни власника (постанова Верховного Суду від 04 липня 2023 року в справі №522/16228/19).
У постанові Верховного Суду від 15 серпня 2018 року у справі №595/1271/16-ц висловлено правову позицію щодо застосування положень ст. 391 ЦК України, зокрема, право членів сім'ї власника будинку користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є, і з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї. Факт реєстрації відповідача в будинку за умови відсутності для того передбачених законом підстав є сам по собі достатнім доказом того, що такі перешкоди чиняться, оскільки унеможливлює користування та розпорядження власником належним йому майном на власний розсуд.
Колегія суддів погоджується з тим, що з моменту набуття права власності на спірну квартиру, а саме починаючи з 2019 року, позивачка позбавлена права повною мірою (сповна) користуватись належним їй майном, оскільки у такому проживають відповідачі, які не є членами її сім'ї та будь які домовленості між ними щодо проживання у належній позивачці спірній квартирі, відсутні.
Наведене безумовно є свідченням того, що позивачці створені перешкоди у користуванні та розпорядженні її майном, які полягають у самому факті проживанням відповідачів у такій та є достатньою умовою для задоволення позовних вимог у відповідний спосіб.
Дійсно, тривале користування квартирою відповідачами, навіть з урахуванням відсутності у них іншого житла, не може превалювати над правами позивачки щодо мирного володіння майном та розпорядження таким на власний розсуд.
На переконання колегії суддів, розумний баланс між інтересами позивачки, яка є власником спірної квартири та довела необхідність виселення відповідачів разом з дітьми, та інтересами відповідачів є дотриманим.
Таким чином, з огляду на фактичні обставини справи, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції про виселення відповідачів разом з дітьми ухвалене «згідно із законом», переслідує «законні цілі» та вважається «необхідним у демократичному суспільстві».
Доводи апеляційної скарги про неврахування судами висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених постановах Верховного Суду є необгрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Що стосується доводів про те, що при купівлі спірної квартири на прилюдних торгах, позивачка мала об'єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірною квартирою і при набутті права власності повинна була усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у ній, а також те, що підстави, на яких зареєстровано їх місце проживання, у судовому порядку не оспорені і позивачка не обґрунтувала реєстрацію місця проживання відповідачів з порушенням вимог закону, такі висновків суду не спростовують, оскільки не виключають можливість позивачки, у разі відмови відповідачів вчинити добровільно відповідні дії, захистити свої права у судовому порядку. При цьому, рішення про виселення є підставою для зняття з реєстрації місця проживання відповідної особи.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 259, 367, 368, 372, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -
ухвалив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення.
Рішення Старосамбірського районного суду Львівської області від 27 жовтня 2025 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений 30 квітня 2026 року.
Головуючий: А.В. Ніткевич
Судді: С.М. Бойко
С.М. Копняк