30 квітня 2026 р. Справа № 520/871/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Перцової Т.С.,
Суддів: Жигилія С.П. , Макаренко Я.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20.10.2025, головуючий суддя І інстанції: Полях Н.А., м. Харків, повний текст складено 20.10.25 по справі № 520/871/25
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління ДПС у Харківській області
про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,
ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_1 , позивач) звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДПС у Харківській області (далі по тексту - ГУ ДПС у Харківській області, відповідач), в якому просив суд:
- визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення - рішення від 12.12.2024 року № 2646569 - 2405 - 2030 - UA63120250000081463 прийняте ГУ ДПС у Харківській області стосовно ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) в частині податкового зобов'язання у розмірі 35 494 грн. 87 коп. з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2022 рік.
В обґрунтування позовних вимог зазначено про протиправність оскаржуваного податкового повідомлення-рішення від 12.12.2024 № 2646569 - 2405 - 2030 - UA63120250000081463, оскільки нарахування податку на належну ОСОБА_1 нежитлову будівлю має здійснюватися не по ставці 0,5% від мінімальної заробітної плати за 1 кв. м. для класу будівель офісних, торгівельних, вокзали аеровокзали, будівлі засобів зв'язку та пов'язані з ними будівлі, які неправомірно застосовано контролюючим органом, а по ставці 0,05% від мінімальної заробітної плати за 1 кв. м. для класу «будівлі тваринництва», як визначено рішенням Солоницівської селищної ради від 14.07.2021 ХVІІ сесії VІІІ скликання № 8 «Про встановлення ставок та пільг із сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки на території Солоницівської селищної ради на 2022 рік» (далі - Рішення від 14.07.2021 № 8).
З огляду на викладене, безпідставне застосування відповідачем при прийнятті оскаржуваного ППР ставки податку у розмірі 0,5% від МЗП призвело до неправомірного збільшення позивачу належного до сплати розміру податкового зобов'язання, що свідчить про наявність підстав для задоволення позову.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 20.10.2025 у справі №520/871/25 адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Харківській області (код ЄДРПОУ: 43983495, 61057, м. Харків, вул. Григорія Сковороди, буд. 46) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення - задоволено.
Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення - рішення від 12.12.2024 №2646569-2405-2030-UA63120250000081463, прийняте ГУ ДПС у Харківській області стосовно ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) в частині податкового зобов'язання у розмірі 35494 грн. 87 коп. з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2022 рік.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Харківській області (код ЄДРПОУ: 43983495, 61057, м. Харків, вул. Григорія Сковороди, буд. 46) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) суму судового збору у розмірі 968,96 грн. (дев'ятсот шістдесят вісім гривень 96 копійок) та витрати на правничу допомогу у розмірі 5000 (п?ять тисяч) гривень.
Відповідач, не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на викладення судом висновків, які не відповідають обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просив суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20.10.2025 по справі № 520/871/25, ухваливши нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована твердженнями про незаконність оскаржуваного рішення суду першої інстанції, як такого, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, що в силу статті 317 КАС України є підставою для його скасування.
Звернув увагу суду апеляційної інстанції на те, що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відсутня інформація про технічні характеристики нежитлової нерухомості, а саме не визначено підтип майна, яке належить ОСОБА_1 . Отже, за відсутності будь-яких документів, які конкретизують приналежність спірної нежитлової будівлі у 2022 році до певної категорії, ГУ ДПС, на підставі чинного законодавства, при формуванні спірного ППР керувалось відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та наявною інформацією відповідно до інформаційних баз контролюючого органу.
З посиланням на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 21 лютого 2020 року у справі № 819/2191/17, вказував, що платник податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, з метою запобігання невірного обчислення бази оподаткування, повинен звернутися до органу, який реалізує державну політику з питань державного архітектурно - будівельного контролю та нагляду і отримати необхідний висновок щодо віднесення об'єктів нерухомості до відповідного класу Класифікатора та надати його до податкового органу. Однак, позивач таких дій не здійснив.
Позивач правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Згідно з частиною 4 статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить, зокрема, нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 1213,5 кв. м.
Належність позивачу нежитлової будівлі (ферма) на праві власності підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав та договором дарування від 26.04.2016, зареєстрованими в реєстрі за № 474 та № 476.
Нежитлова будівля (ферма) розташована на належній позивачу земельній ділянці площею 0,7498 га з кадастровим номером 6322056200:00:001:0570 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства.
Контролюючим органом в оскаржуваному ППР визначено ставку податку - 0,5 %. Так, 39 438 грн. 75 коп. (визначене відповідачем податкове зобов'язання) за 1213, 50 кв. м. (площа об'єкта оподаткування) дорівнює 32 грн. 50 коп. / кв.м., що становить 0,5 % від 6500 грн (мінімальної заробітної плати (МЗП) станом на 01.01.2022).
Позивач не погодившись зі спірним податковим повідомленням-рішенням, звернувся до суду з адміністративним позовом про визнання його протиправним та скасування.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що оскаржуване податкове повідомлення-рішення від 12.12.2024 № 2646569 - 2405 - 2030 - UA63120250000081463, прийняте ГУ ДПС у Харківській області, в частині податкового зобов'язання у розмірі 35 494 грн. 87 коп. з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2022 рік, є неправомірним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки відповідач необґрунтовано кваліфікував нежитлову власність позивача у якості об'єкту оподаткування податком на нерухоме майно за ставкою 0,5%.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства врегульовані Податковим кодексом України (далі по тексту -ПК України).
Згідно з підпунктом 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 ПК України, платники податків зобов'язані сплачувати податки та збори в строки та в розмірах, встановленим цим Кодексом та законами з питань митної справи, що повністю узгоджується з приписами ст. 19 Конституції України щодо обов'язку кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Відповідно до пункту 12.4.1 пункту 12.4 статті 12 ПК України до повноважень сільських, селищних, міських рад та рад об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, щодо податків та зборів належить встановлення ставок місцевих податків та зборів в межах ставок, визначених цим Кодексом.
За визначенням, наведеним у статті 265 ПК України, податок на майно складається з: податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; транспортного податку та плати за землю.
Відповідно до підпункту 266.2.1 пункту 266.2 статті 266 ПК України, об'єктом оподаткування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки є житлова та нежитлова нерухомість, в тому числі її частка.
Платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості (підпункт 266.1.1 пункту 266.1 статті 261 ПК України).
Як встановлено положеннями підпунктів 266.3.1 та 266.3.2 пункту 266.3 статті 266 ПК України базою оподаткування є загальна площа об'єкта житлової та нежитлової нерухомості, у тому числі його часток.
База оподаткування об'єктів житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі їх часток, які перебувають у власності фізичних осіб, обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що безоплатно надаються органами державної реєстрації прав на нерухоме майно та/або на підставі оригіналів відповідних документів платника податків, зокрема документів на право власності.
Отже, за загальним правилом, об'єкти житлової та нежитлової нерухомості, у тому числі їх частки, які перебувають у власності фізичних осіб, є об'єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Приписами підпункту 266.6.1 пункту 266.6 статті 266 ПК України передбачено, що базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному року.
Ставки податку для об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, залежно від місця розташування (зональності) та типів таких об'єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує 1,5 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 квадратний метр бази оподаткування (підпункт 266.5.1 пункту 266.5 статті 266 ПК України).
Обчислення суми податку з об'єкта/об'єктів нежитлової нерухомості, які перебувають у власності фізичних осіб, здійснюється контролюючим органом за місцем податкової адреси (місцем реєстрації) власника такої нерухомості виходячи із загальної площі кожного з об'єктів нежитлової нерухомості та відповідної ставки податку.
Податкове/податкові повідомлення-рішення про сплату суми/сум податку, обчисленого згідно з пп. 266.7.1 п. 266.7 цієї статті, та відповідні платіжні реквізити, зокрема, органів місцевого самоврядування за місцезнаходженням кожного з об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, надсилаються (вручаються) платнику податку контролюючим органом за місцем його податкової адреси (місцем реєстрації) до 1 липня року, що настає за базовим податковим (звітним) періодом (роком) (підпункт 266.7.2 пункту 266.7 статті 266 ПК України).
Таким чином, відповідно до приписів пункту 12.4.1 пункту 12.4 статті 12 ПК України органи місцевого самоврядування, серед іншого, встановлюють ставки податку на нерухоме майно, а саме для об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості. При цьому у підпункті 266.5.1 пункту 266.5 статті 266 ПК України законодавець встановив максимальну межу розміру такого податку (1,5 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 квадратний метр бази оподаткування) та надав право органу місцевого самоврядування на диференціацію розміру ставки податку залежно від місця розташування (зональності), виду нерухомості та особи платника податку.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що контролюючим органом на підставі інформації з Державного реєстру прав на нерухоме майно було проведено нарахування податку на нерухоме майно ОСОБА_1 за 2022 рік по належному йому на праві власності об'єкту нерухомого майна, зокрема, за нежитлове приміщення, розташоване за адресою : АДРЕСА_3 .
При визначенні розміру спірного податку контролюючий орган керувався Рішенням від 14.07.2021 № 8.
Згідно з Додатком № 1 до Рішення від 14.07.2021 № 8, встановлено такі ставки податку для об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних осіб:
Будівлі офісні, торгівельні, будівлі транспорту та засобів зв'язку, будівлі центрів радіо та телевізійного мовлення, телефонних станцій, телекомунікаційних центрів, 0,5%;
Будівлі нежитлові інші 0,05%.
З наведеного слідує, що ставка податку коливається в залежності від цільового призначення нежитлового приміщення, яке перебуває у власності особи.
Згідно з абзацом 7 підпункту 266.7.1 пункту 266.7 статті 266 ПК України обчислення суми податку з об'єкта/об'єктів нежитлової нерухомості, які перебувають у власності фізичних осіб, здійснюється контролюючим органом за місцем податкової адреси (місцем реєстрації) власника такої нерухомості виходячи із загальної площі кожного з об'єктів нежитлової нерухомості та відповідної ставки податку.
Відповідно до підпункту 14.1.129-1 пункту 14.1 статті 14 ПК України об'єкти нежитлової нерухомості - будівлі, приміщення, що не віднесені відповідно до законодавства до житлового фонду. У нежитловій нерухомості виділяють: а) будівлі готельні - готелі, мотелі, кемпінги, пансіонати, ресторани та бари, туристичні бази, гірські притулки, табори для відпочинку, будинки відпочинку; б) будівлі офісні - будівлі фінансового обслуговування, адміністративно-побутові будівлі, будівлі для конторських та адміністративних цілей; в) будівлі торговельні - торгові центри, універмаги, магазини, криті ринки, павільйони та зали для ярмарків, станції технічного обслуговування автомобілів, їдальні, кафе, закусочні, бази та склади підприємств торгівлі й громадського харчування, будівлі підприємств побутового обслуговування; г) гаражі - гаражі (наземні й підземні) та криті автомобільні стоянки; ґ) будівлі промислові та склади; д) будівлі для публічних виступів (казино, ігорні будинки); е) господарські (присадибні) будівлі - допоміжні (нежитлові) приміщення, до яких належать сараї, хліви, гаражі, літні кухні, майстерні, вбиральні, погреби, навіси, котельні, бойлерні, трансформаторні підстанції тощо; є) інші будівлі.
Згідно з пунктом 5.3 статті 5 ПК України інші терміни, що застосовуються у цьому Кодексі і не визначаються ним, використовуються у значенні, встановленому іншими законами.
Наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17 серпня 2000 року № 507 затверджено та введено в дію Державний класифікатор будівель та споруд ДК 018-2000, який призначений для використання органами центральної та місцевої виконавчої та законодавчої влади, фінансовими службами, органами статистики та всіма суб'єктами господарювання (юридичними та фізичними особами) України.
Класифікатор забезпечує уніфікацію об'єктів нерухомості за функціональним призначенням та містить Методику класифікації будівель за головною класифікаційною ознакою.
Визначення належності об'єкта нежитлової нерухомості (будівлі, приміщення) до того чи іншого класу будівель проводиться на підставі документів, що підтверджують їх право власності з врахуванням класифікаційних ознак та функціонального призначення такого об'єкта нерухомості, згідно з Класифікатором.
Відповідно до вказаного ДК 018-2000 об'єктами класифікації є будівлі виробничого та невиробничого призначення та інженерні споруди різного функціонального призначення.
У розділі 1 ДК 018-2000 наведено визначення, згідно з якими:
- споруди - це будівельні системи, пов'язані з землею, які створені з будівельних матеріалів, напівфабрикатів, устаткування та обладнання в результаті виконання різних будівельно-монтажних робіт;
- будівлі - це споруди, що складаються з несучих та огороджувальних або сполучених (несуче-огороджувальних) конструкцій, які утворюють наземні або підземні приміщення, призначені для проживання або перебування людей, розміщення устаткування, тварин, рослин, а також предметів;
- інженерні споруди - це об'ємні, площинні або лінійні наземні, надземні або підземні будівельні системи, що складаються з несучих та в окремих випадках огороджувальних конструкцій і призначені для виконання виробничих процесів різних видів, розміщення устаткування, матеріалів та виробів, для тимчасового перебування і пересування людей, транспортних засобів, вантажів, переміщення рідких та газоподібних продуктів та ін.
Відповідно до ДК 018-2000 нежитлова будівля (ферма) віднесена до класу 1271 “Будівлі сільськогосподарського призначення, лісівництва та рибного господарства», а саме класу 1271. 1 “Будівлі для тваринництва».
Колегія суддів зазначає, що визначення приналежності будівлі до того чи іншого класу проводиться на підставі документів, що підтверджують право власності, з урахуванням класифікаційних ознак та функціонального призначення об'єкта нерухомості згідно з ДК 018-2000.
При цьому, ДК 018-2000 використовується у даному випадку не для визначення ставок оподаткування, а виключно для визначення статусу нежитлового приміщення, яке не зазначено у реєстрі прав на нерухоме майно, але визначено у технічній документації будівлі.
Вказаний висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 31.01.2018 у справі № 822/2624/16.
Позивач стверджує, що належна йому на праві власності будівля відноситься до будівель сільськогосподарського призначення, лісівництва та рибного господарства, а саме класу 1271.1 “Будівлі для тваринництва».
Суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав зазначено відомості щодо нежитлової будівлі, зокрема у графі «тип об'єкта» вказано - будівля, нежитлова будівля (ферма) літ. «А-2», об'єкт житлової нерухомості : Ні.
При цьому, позивачем на підтвердження відповідності спірної нерухомості до будівель сільськогосподарського призначення, лісівництва та рибного господарства, а саме класу 1271.1 “Будівлі для тваринництва», додано до матеріалів справи технічний паспорт на таку нерухомість, а також експертний висновок.
За змістом Технічних паспортів від 21.08.2010 та від 20.10.2023 у розділі експлікація приміщень визначено призначення нежитлової будівлі (ферми) літ. “А-2» як нежитлова будівля.
З експертного висновку ДП “Державний науково-дослідний інститут автоматизованих систем в будівництві» АС1 № 2404614 від 15.02.2024 вбачається, що належна позивачу нежитлова будівля (ферма) за адресою: АДРЕСА_3 з функціональним призначенням корівник віднесена до класу з кодом КДБС 1271. 1 “Будівлі для тваринництва».
У свою чергу, відповідач на підтвердження правомірності нарахування податку на належну ОСОБА_1 нежитлову будівлю по ставці 0,5% від мінімальної заробітної плати за 1 кв. м. для класу будівель «офісних, торгівельних, будівель транспорту та засобів зв'язку, будівель центрів радіо та телевізійного мовлення, телефонних станцій, телекомунікаційних центрів» посилається лише на відсутність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно інформації про технічні характеристики нежитлової нерухомості, не визначення підтипу майна, яке належить ОСОБА_1 на праві власності.
Разом з цим, колегія суддів наголошує, що по-перше, відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав щодо цільового призначення нежитлової будівлі, зокрема у графі «тип об'єкта» вказано - нежитлова будівля, а по-друге, визначення приналежності будівлі до того чи іншого класу проводиться на підставі документів, що підтверджують право власності, з урахуванням класифікаційних ознак та функціонального призначення об'єкта нерухомості згідно з ДК 018-2000.
До того ж, навіть у випадку не відображення у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей щодо цільового призначення належної позивачу нежитлової будівлі, ПК України не наділяє контролюючий орган правом на власний розсуд, без законного на те обґрунтування визначати будь-яку ставку податку.
Верховний Суд, розглядаючи подібне за змістом питання, у постанові від 22 жовтня 2025 року у справі № 560/21804/23 зазначив таке:
«За правилами частини другої статті 12 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відомості, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.
Питання застосування норми частини другої статті 12 Закону № 1952-IV вже неодноразово було предметом розгляду Верховного Суду. Так, зокрема, але не виключно, у постановах від 24 січня 2020 року (справа № 910/10987/18), від 26 жовтня 2022 року (справа № 538/2185/14-ц), від 20 лютого 2018 року (справа № 917/553/17), Верховний Суд дійшов висновку, що нормою частини другої статті 12 Закону № 1952-IV законодавець врегулював правову ситуацію, коли відомості, що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, не відповідають наявним правовстановлюючим документам, на підставі яких проведені реєстраційні дії, та які мають пріоритет над записами, що містяться у цьому Державному реєстрі.
Відповідно до висновків, викладених Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 02 липня 2019 року (справа № 48/340), від 12 березня 2019 року (справа № 911/3594/17), від 19 січня 2021 року (справа № 916/1415/19), відомості Державного реєстру презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи.
Отже, за загальним правилом, якщо особа заперечує актуальність відомостей, внесених до Державного реєстру, останні можуть бути спростовані шляхом надання для дослідження документів, на підставі яких може бути доведено чи спростовано приналежність належного йому майна до об'єкта оподаткування у розумінні вимог податкового законодавства. Аналогічний підхід впроваджено законодавцем і у нормі підпункту 266.3.2 пункту 266.3 статті 266 ПК України, яка передбачає можливість встановлення бази оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, не тільки на підставі відомостей Державного реєстру, але й з урахуванням оригіналів документів платника податків, зокрема документів про право власності».
Виходячи з наведеного правового підходу, сформульованого Верховним Судом, колегія суддів зазначає, що відсутність у витягах з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей щодо коду класифікації будівель відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000 у цій конкретній справі не може бути підставою для застосування ставки податку у розмірі 1 відсотка.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03.03.2026 по справі № 520/21766/23, яка в силу частини 5 статті 242 КАС України підлягає обов'язковому врахуванню.
За викладених обставин, враховуючи те, що відповідачем не викладено доводів на спростування експертного висновку, а також технічних паспортів, колегія суддів дійшла висновку, що ГУ ДПС в Харківській області необґрунтовано кваліфіковано нежитлову власність позивача в якості об'єкту оподаткування податком на нерухоме майно за ставкою 0,5% як для будівель офісних, торгівельних, будівель транспорту та засобів зв'язку, будівель центрів радіо та телевізійного мовлення, телефонних станцій, телекомунікаційних центрів.
Обґрунтованих доводів того, що при нарахуванні податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, позивач не мав права застосовувати ставку податку для об'єктів нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, у розмірі 0,05 %, встановленому Рішенням від 14.07.2021 № 8 для «будівлі тваринництва», контролюючим органом не наведено.
Згідно із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У справі "Новік проти України" (18.12.2008) Суд зробив висновок, що "надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Вимога "якості закону" у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції означає, що закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля".
У справі "Щокін проти України" Суд дійшов висновку про порушення прав заявника, гарантованих статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, по-перше, в зв'язку з тим, що відповідне національне законодавство не було чітким і узгодженим, та, відповідно, не відповідало вимозі "якості" закону і не забезпечувало адекватність захисту від свавільного втручання у майнові права заявника; по-друге, національними органами не була дотримана вимога законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника - платника податку, коли у його справі національне законодавство припускало неоднозначне трактування.
Податковий орган, отримавши від законодавця вичерпний перелік відомостей та джерел їх отримання, необхідних для правильного визначення ставки податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, позбавлений можливості визначати розмір такої ставки на власний розсуд. А тому, визначивши ставку податку до належного позивачу нерухомого майна без належного на те обґрунтування та законних підстав, податковий орган допустив фактично свавільне втручання у майнові права позивача.
В силу частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Однак, відповідач правомірності свого рішення належним чином не довів.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцію та законами України.
Згідно з частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, колегія суддів вважає, що відповідач при прийнятті оскаржуваного податкового повідомлення-рішення від 12.12.2024 № 2646569 - 2405 - 2030 - UA63120250000081463 про нарахування ОСОБА_1 податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2022 рік у розмірі 35 494 грн. 87 коп. діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені ПК України, без дотримання вимог частини 2 статті 2 КАС України, отже, наявні підстави для його скасування.
Щодо стягнутого судом першої інстанції розміру витрат на професійну правничу допомогу, слід зазначити наступне.
Відповідно до частини 1 пункту 1 частини 3 статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
За приписами частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву (частина 7 статті 139 КАС України).
Відповідно до частин 3, 4 статті 143 КАС України, якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше п'ятнадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог.
Положеннями частин 3, 4 статті 134 КАС України визначено, що для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що розмір суми витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу та вартості виконаних робіт, витрати на проведення яких понесені в межах розгляду конкретної судової справи. При цьому розмір витрат має бути співмірним із складністю виконаних адвокатом конкретних робіт та часом, витраченим на виконання цих робіт.
Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині 5 статті 134 КАС України. Так, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч.5 ст.134 КАС України).
Згідно з частиною 6 статті 135 КАС України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 7 статті 135 КАС України).
З аналізу положень статті 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, пов'язаних безпосередньо з розглядом певної судової справи, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат.
Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).
Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Положеннями статті 19 цього Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").
Відповідно до статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Надаючи оцінку рівню адвокатських витрат, що мають бути присуджені у цій справі позивачу, колегія суддів оцінює чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою понесеним позивачем витратам на правничу допомогу. Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року в справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19).
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі/WestAllianceLimited проти України, заява № 19336/04, п. 269).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Лавентс проти Латвії від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Колегією суддів встановлено, що на підтвердження витрат на правничу допомогу позивачем до матеріалів справи надано: копії договору про надання правничої допомоги від 06 січня 2025 року, додаткової угоди № 1 до договору про надання правничої допомоги № 2646569 від 09 січня 2025 року, акту наданої правничої допомоги № 2646569 від 09 січня 2025 року, детального опису наданих послуг (правничої допомоги) від 09 січня 2025 року.
Дослідивши вказані документи, колегією суддів встановлено, що між ОСОБА_1 та адвокатським бюро Валентина Шафоростова укладено договір про надання правничої допомоги від 06.01.2025, відповідно до пункту 1.1 якого, бюро зобов'язується здійснити захист, представництво та надати інші види правничої допомоги, клієнту на умовах і в порядку, що визначені цим договором, а клієнт зобов'язується оплатити гонорар за надання правничої допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
У пункті 3.1 договору про надання правничої допомоги від 06.01.2025 сторони узгодили, що розмір та умови сплати гонорару за надання правничої допомоги визначаються Актом наданої правничої допомоги.
Відповідно до пункту 1.1 Акту про надання правничої допомоги, клієнт прийняв, а бюро належним чином надало клієнту правничу допомогу у вигляді ведення справи про оскарження податкового повідомлення-рішення від 12.12.2024 № 2646569-2405- 2030-UA63120250000081463, у тому числі, зібрано докази, підготовано та подано до Харківського окружного адміністративного суду позовну заяву про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення рішення від 12.12.2024 № 2646569-2405- 2030-UA63120250000081463.
Згідно з пунктом 2.1 Акту про надання правничої допомоги, розмір фіксованого гонорару та витрат Бюро, у тому числі, але не виключно податкові витрати, поштові витрати, банківські витрати за надану правничу допомогу визначену у п. 1.1. цього Акту складає 8 000 грн., який підлягає сплаті протягом 1 (одного) місяця з дня набрання законної сили рішенням суду про задоволення позову про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення рішення від 12.12.2024 року № 2646569-2405- 2030-UA63120250000081463.
Таким чином, з наведеного слідує, що звертаючись до суду першої інстанції з заявою про ухвалення додаткового рішення, представник позивача надав до суду докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що має бути сплачена позивачем.
Так, відповідно до правової позиції Верховного Суду, висловленої у постанові від 23.04.2019 у справі № 826/9047/16, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, колегія суддів на підставі належних та допустимих доказів враховує обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Зі змісту норм частини 4, 5 та 6 статті 134 КАС України вбачається, що від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою (саме така позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13.12.2018 у справі № 816/2096/17).
За правилами оцінки доказів, встановлених статтею 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Колегія суддів враховує, що жодних доводів щодо неспівмірності стягнутого судом першої інстанції розміру витрат на правову допомогу (5000 грн) відповідачем не наведено.
Так, апеляційна скарга не містить будь-яких заперечень щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
При цьому, колегія суддів зазначає, що матеріалами справи підтверджується факт отримання позивачем послуг адвоката та понесення ним витрат в суді першої інстанції, а саме представником позивача складено позовну заяву.
Таким чином, враховуючи досліджені судом докази на підтвердження понесених позивачем витрат, які містять детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних за умовами відповідного договору, що підтверджується наявними в матеріалах справи документами, з огляду на ступень складності даної справи, обсяг виконаної адвокатом роботи, а також прийняття судом першої інстанції рішення про задоволення позову, колегія суддів не вбачає підстав для зменшення визначеного судом першої інстанції розміру витрат на професійну правничу допомогу, що підлягає до стягнення з відповідача (5000,00 грн).
Відповідно до статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.
Керуючись ч. 4 ст. 229, ч. 4 ст.241, ст.ст.243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Харківській області - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20.10.2025 по справі № 520/871/25 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Т.С. Перцова
Судді С.П. Жигилій Я.М. Макаренко