ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м. Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
01.05.2026Справа № 910/16387/25
Господарський суд міста Києва у складі судді ДЖАРТИ В. В., розглянувши без виклику (повідомлення) представників сторін в порядку спрощеного позовного провадження матеріали справи
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрскладсервіс"
до Фізичної особи-підприємця Швирьової Наталі Михайлівни
про стягнення заборгованості у розмірі 44 325,10 грн,
У грудні 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Укрскладсервіс (далі - позивач, Товариство) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи-підприємця Швирьової Наталі Михайлівни (далі - відповідач) про стягнення 44 325,10 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані ухиленням відповідача від виконання договірних обов'язків за Договором суборенди нежитлових приміщень № 12/07/23-УС-1 від 12.07.2023.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.01.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/16387/25 для розгляду за в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін; визначені строки для подання відзиву на позов, відповіді на відзив та заперечень на відповідь на відзив.
Щодо повідомлення відповідача про розгляд справи суд зазначає наступне.
Частиною 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини 4 статті 120 цього Кодексу.
Відповідно до частини 11 статті 242 ГПК України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
Нормами частини 4 статті 89 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.
За приписами частини 1 статті 7 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.
Так, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, з метою повідомлення відповідача про відкриття провадження у справі та розгляд справи, ухвала від 14.04.2025 про відкриття провадження у справі була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, яка також була зазначено позивачем у позовній заяві, а саме: АДРЕСА_1 .
Проте, поштовий конверт було повернуто до суду у зв'язку з неврученням адресату з відмітками відділення поштового зв'язку "за закінченням терміну зберігання".
Згідно з пунктами 4, 5 частини 6 статті 242 ГПК України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Відтак, в силу вищенаведених положень законодавства, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, вважається днем вручення відповідачу відповідної ухвали суду.
У даному випаду судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Згідно з частинами 1, 2 статті 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач мав право та дійсну можливості ознайомитись, з ухвалою від 07.01.2026 в Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Частиною 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Приймаючи до уваги, що відповідач у строк, встановлений частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України та ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.01.2026, не подала до суду відзиву на позов, а відтак не скористалася наданими їй процесуальними правами, за висновками суду, справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.
Будь яких заяв, клопотань або заперечень від сторін не надходило.
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Приписами статті 248 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передбачено, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
12.07.2023 між ТОВ "УКРСКЛАДСЕРВІС" (далі - Суборендодавець, позивач) та фізичною особою-підприємцем Швирьовою Наталією Михайлівною (далі - Суборендар, відповідач) був укладений Договір суборенди нежитлових приміщень №12/07/23-УС-1, відповідно до умов якого, позивач надає, а відповідач приймає у тимчасове платне користування (суборенду), без права відчуження, нежитлове приміщення (надалі - Об'єкт суборенди) загальною площею 26,10 кв.м., яке розташоване за адресою: 02090, м. Київ, вул. Харківське шосе, буд. 19, в порядку та на умовах визначених в цьому Договорі (надалі - Договір суборенди).
Відповідно до п. 5.1. Договору суборенди розмір суборендної плати визначається за домовленістю Сторін шляхом підписання Додатку про суборендну плату (Додаток №1 до Договору) та складає 100,00 грн за 1 кв.м.
Факт передачі нежитлового приміщення в суборенду підтверджується Акт прийому-передачі від 14.07.2023, підписаного Сторонами (Додаток 2 до Договору).
Відповідно до п. 5.3. Договору суборенди, Суборендар сплачує суборендну плату щомісячно попередньою оплатою до 10-го числа поточного місяця, відповідно до рахунків виставлених Суборендодавцем, в національній валюті, шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок Суборендодавця.
Суборендар відшкодовує витрати на експлуатування нежитлової нерухомості, якщо останні понесені Суборендодавцем для забезпечення потреб Суборендаря, щомісячно до 10-го числа поточного місяця, відповідно до рахунків наданих Суборендодавцем.
Згідно п.8.2.2. Договору суборенди Суборендар зобов'язується своєчасно, у визначений строк і в повному обсязі вносити оплати, передбачені цим Договором.
Пунктом 5.6. Договору суборенди встановлено: щомісячно, протягом перших 10 (десяти) робочих днів місяця наступного за звітним, Сторони підписують акт наданих послуг за попередній період, що підтверджує виконання Сторонами своїх зобов'язань за Договором у цьому періоді.
На підтвердження належного виконання зобов'язань за Договором суборенди на загальну суму 40 239,76 гривень позивачем було надано належним чином засвідчені копії підписаних Сторонами актів наданих послуг за період з липня 2023 по квітень 2024 року.
Відповідач, за твердженням позивача, зобов'язання щодо своєчасної та повної оплати суборендної плати та експлуатаційних витрат виконав частково - у сумі 22 865,48 гривень, що підтверджується банківською випискою АТ «Райффайзен Банк» від 09.12.2025 за період з 01.07.2023 по 09.12.2025.
Відтак, за розрахунком позивача, за відповідачем обліковується заборгованість перед відповідачем за Договором суборенди у сумі 17 374,28 грн.
30.04.2025 нежитлове приміщення було повернуто Суборендарем Суборендодавцю за Актом прийому-передачі.
З метою досудового врегулювання спору 05.12.2025 позивачем засобами поштового зв'язку на юридичну адресу та на електронну пошту (N.Shvyrova@gmail.com) відповідача була направлена Вимога вих. №03/12 про сплату заборгованості у розмірі 39 984,99 гривень.
Зазначена вимога була залишена Відповідачем без відповіді, станом на 20.12.2025 заборгованість не погашена.
Пунктом 10.2.1. Договору суборенди встановлено, що у разі порушення терміну оплати, передбачених п. 5.3. та/або п. 5.4.1. Договору, Суборендар сплачує Суборендодавцю пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від загальної суми заборгованості за кожен день прострочення платежу.
Згідно п. 10.2.4. Договору суборенди, при простроченні терміну оплати, п. 5.3. та/або п. 5.4.1. Договору, більше ніж 30 (тридцять) календарних днів, або у випадку злісного ухилення від оплати, Суборендар сплачує штраф у розмірі 100% від загальної суми заборгованості.
Оскільки вказана заборгованість відповідачем на користь позивача, Товариство звернулось із даним позовом до суду, в якому просить стягнути з відповідача 17 374,28 грн основної заборгованості, 17 374,28 грн штрафу, 5 278,98 грн пені, 913,39 грн трьох процентів річних та 3 384,17 грн інфляційних нарахувань. Також позивач просив покласти на відповідача витрати по сплаті судового збору у сумі 3 028 грн.
Як вже зазначалось, відповідач своїм правом поданні відзиву суду не скористався.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.
За змістом статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України передбачено, що однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Норми вказаної статті кореспондуються з положеннями статті 193 Господарського кодексу України (далі - ГК України).
Судом врахований той факт, що 28.08.2025 Господарський кодекс України втратив чинність, водночас, відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Закріплений у наведеній нормі принцип незворотності дії закону та інших нормативно-правових актів у часі (lex ad praeterian non valet) полягає в тому, що дія їх не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання ними чинності, за винятком випадку коли закон або інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював і Конституційний Суд України. Зокрема, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
З огляду на вказане, беручи до уваги, що спір між сторонами виник до 28.08.2025 та є не вирішеним станом на день розгляду спору, суд дійшов висновку про регламентування спірних правовідносин приписами Господарського кодексу України.
Згідно статті 173 ГК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Частиною 1 статті 175 ГК України встановлено, що майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до частини 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Судом встановлено, що укладений між сторонами Договір суборенди нежитлових приміщень №12/07/23-УС-1 від 12.07.2023 за своєю правовою природою є договором оренди.
Відповідно до норм частини 1 та 2 статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).
Згідно з частиною 3 статті 283 Господарського кодексу України об'єктом оренди можуть бути: державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як цілісні майнові комплекси, тобто господарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання.
Відповідно до статті 759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
У відповідності до частини 1 статті 762 Цивільного кодексу України, за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.
Частинами 1, 4 статті 286 Господарського кодексу України визначено що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.
Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно зі статтями 525, 526 ЦК України, зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов і вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Статтями 525, 615 Цивільного кодексу України встановлено, що одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускаються.
Беручи до уваги положення укладеного між сторонами договору, оскільки послуги суборенди приміщення за договором вважаються надані належним чином, суд дійшов висновку, що строк виконання відповідачем своїх зобов'язань зі сплати орендних платежів, а також платежів з відшкодування витрат згідно пункту 5.3 спірного договору настав.
Таким чином, внаслідок невиконання грошових зобов'язань, за відповідачем обліковується заборгованість спірним договором в сумі 17 374,28 грн.
Відповідно до частини 1 статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Невиконання зобов'язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) стаття 610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов'язання.
Враховуючи те, що строк виконання обов'язку зі сплати суборендних платежів настав, заявлена сума боргу відповідача, яка складає 17 374,28 грн, підтверджена належними доказами, наявними в матеріалах справи, і відповідач на момент прийняття рішення не надав документів, які свідчать про погашення вказаної заборгованості перед позивачем, суд дійшов висновку про законність та обґрунтованість вимоги позивача до відповідача про стягнення вказаної суми боргу.
Стосовно заявленої до стягнення з відповідача пені в розмірі 5 278,98 грн, нарахованої на підставі пункту 10.2.1 Договору суборенди за період з 20.12.2024 по 19.12.2025, а також штрафу в розмірі 17 374,28 грн, нарахованого на підставі пункту 10.2.4 Договору суборенди, суд зазначає наступне.
Згідно частини 1 статті 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Відповідно до статті 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинення ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведено, що ним вжито усіх належних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Штрафними санкціями згідно з частиною 1 статті 230 Господарського кодексу України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно частини 1 статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до статті 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (стаття 549 Цивільного кодексу України).
Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання (частина 1 статті 550 ЦК України).
Частиною 1 статті 552 ЦК України встановлено, що сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов'язку в натурі.
Приписами статті 230 ГК України встановлено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Згідно з частиною 6 статті 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Преамбулою Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" передбачено, що цей Закон регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань. Суб'єктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності.
Згідно статей 1, 3 цього Закону платники грошових коштів за прострочення платежу сплачують на користь одержувачів цих коштів пеню в розмірі, що встановлюється за погодженням сторін. Зазначений розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу і не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня.
Пунктом 10.2.1 договору суборенди передбачено, що в разі порушення терміну оплати, передбачених пунктом 5.3 та/або пункту 5.4.1 договору, суборендар сплачує суборендодавцю пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від загальної суми заборгованості за кожен день прострочення платежу.
Дослідивши зміст наведеного пункту договору, суд дійшов висновку про те, що сторонами не було узгоджено інший строк нарахування пені в договорі, ніж передбачений приписами частини 6 статті 232 Господарського кодексу України. Такий висновок суду ґрунтується на тому, що зазначення в договорі іншого, ніж визначено частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України періоду нарахування штрафних санкцій, може бути здійснено або шляхом відображенням в його умовах конкретного строку нарахування штрафної санкції (на зразок "нараховується протягом року" тощо), або шляхом зазначення додаткових застережень щодо настання певної обставини (на зразок "до повного виконання зобов'язання", "до повної сплати заборгованості", "протягом всього періоду існування прострочення" тощо), які б дозволяли точно встановити момент закінчення строку нарахування неустойки, відмінний від визначеного Господарським кодексом України. Такий підхід до застосування частини 6 статті 232 Господарського кодексу України разом з умовами договору де міститься положення про нарахування штрафних санкцій за кожний день прострочення, відображено й у постановах Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/15492/17, від 12.06.2018 у справі № 910/4164/17, від 22.11.2018 у справі № 903/962/17, від 16.10.2024 у справі № 911/952/22.
Здійснивши перерахунок заявленої до стягнення пені за період з 20.12.2024 по 20.06.2025, а також зважаючи на імперативність приписів частини 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України щодо обов'язку суду розглядати спір не інакше як в межах заявлених вимог, суд дійшов висновку про правомірність стягнення з Товариства пені у розмірі 2 593,27 грн.
При цьому, відповідно до пункту 10.2.4. договору суборенди, при простроченні терміну оплати, п. 5.3. та/або п. 5.4.1. договору, більше ніж 30 (тридцять) календарних днів, або у випадку злісного ухилення від оплати, суборендар сплачує штраф у розмірі 100% від загальної суми заборгованості.
Перевіривши розрахунок заявленого штрафу, керуючись принципом диспозитивності, суд дійшов висновку, що до стягнення з відповідача підлягає штраф у заявленому розмірі 17 374,28 грн.
Окрім цього, оскільки відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, позивачем нараховано та заявлено до стягнення 913,39 грн три проценти річних за період 01.05.2024-20.12.2025 та 3 384,17 грн інфляційних втрат, нарахованих за період з01.05.2024 по 31.10.2025.
За змістом статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього виникає обов'язок сплатити кредитору разом із сумою основного боргу суму інфляційних втрат як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати та три проценти річних від простроченої суми (аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.07.2023 у справі № 910/16820/21).
Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України як складова грошового зобов'язання та особлива міра відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 922/3095/18, від 18.03.2020 у справі № 902/417/18.
У статті 625 Цивільного кодексу України визначено загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення.
Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 161/12771/15-ц, від 19.06.2019 у справі № 646/14523/15-ц, від 18.03.2020 у справі № 711/4010/13, від 23.06.2020 у справі № 536/1841/15-ц, від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17, від 22.09.2020 у справі № 918/631/19, від 09.11.2021 у справі № 320/5115/17.
Здійснивши перерахунок заявлених ТОВ "УКРСКЛАДСЕРВІС" до стягнення компенсаційних виплат за обрахований позивачем період, керуючись принципом диспозитивності, суд дійшов висновку, що до стягнення з відповідача підлягає 853,00 грн трьох процентів річних та 3 214,91 грн, а тому позовна вимога в цій частині підлягає задоволенню частково.
Згідно з частиною 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 ГПК України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.
Частиною 1 статті 78 ГПК України визначено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (частина 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до пункту 5 частини 4 статті 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Разом з тим, суд відзначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункті 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994, серія A, N 303-A, п. 29). Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
При цьому, суд зазначає, що іншим доводам сторін оцінка судом не надається, адже, вони не спростовують встановлених судом обставин, та не впливають на результат прийнятого рішення.
Згідно із статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Таким чином, зважаючи на встановлені обставини, наведенні норми та беручи до уваги, що відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів у розумінні статей 76, 77 ГПК України наявності обставин, які б у своїй сукупності дали б змогу дійти протилежного висновку, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову ТОВ "УКРСКЛАДСЕРВІС".
За приписами статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись статтями 73-80, 86, 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрскладсервіс" про стягнення заборгованості в розмірі 44 325,10 грн задовольнити частково.
2. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Швирьової Наталі Михайлівни ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрскладсервіс" (07415, Україна, Київська область. Броварський район, село Зазим'є, вулиця Радгоспна, будинок 6 ідентифікаційний код ЄДРПОУ 33565891) 17 374,28 грн основної заборгованості, 17 374,28 грн штрафу, 2 593,27 грн пені, 853,00 грн трьох процентів річних, 3 214,91 грн інфляційних нарахувань та 2 828,84 грн судового збору.
3. У іншій частині позовних вимог про стягнення пені в розмірі 2 685,71 грн, 60,39 грн трьох процентів річних, 169,26 грн інфляційних втрат та 199,16 грн судового збору відмовити.
4. Після набрання рішенням Господарського суду міста Києва законної сили видати відповідний наказ.
Рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.