Справа № 452/7/24 Головуючий у 1 інстанції: Бікезіна О.В.
Провадження № 22-ц/811/1912/25 Доповідач в 2-й інстанції: Крайник Н. П.
01 травня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючої: Н.П. Крайник
суддів: Я.А. Левика, М.М. Шандри
при секретарі: В.В. Черевко
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 02 травня 2025 року у справі за позовом керівника Львівської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача: Самбірська квартирно-експлуатаційна частина (району) про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, -
26 грудня 2023 року керівник Львівської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони в інтересах держави в особі Міністерства оборони України звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просив витребувати у відповідача на користь держави в особі Міністерства оборони України нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позову покликався на те, що Львівською спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони під час виконання повноважень, визначених ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», встановлено порушення вимог закону у сфері збереження та використання нерухомого майна Міністерства оборони України, а саме квартири АДРЕСА_1 . Так, рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 08.05.2012 у справі № 1318/661/2012 за позовом військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах Міністерства оборони України в особі Самбірської КЕЧ району визнано незаконним і скасовано рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради від 14.04.2009 № 131 «Про включення однокімнатної квартири АДРЕСА_1 до числа службових Самбірської ЖЕК №1 та видачу службового ордера для вселення у дану квартиру». Цим же рішенням визнано недійсним службовий ордер на жиле приміщення № 22 від 17.04.2009, виданий ОСОБА_1 на право вселення у квартиру АДРЕСА_1 .
Крім того, зазначеним рішенням суду визнано недійсним свідоцтво про право власності від 22.04.2011 серії НОМЕР_1 , видане ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 та виселено ОСОБА_1 із займаної квартири. Підставою для прийняття зазначеного рішення стало те, що спірна квартира належить до державної власності, перебуває у сфері управління Міністерства оборони України та на балансі Самбірської КЕЧ району. Зазначене рішення суду виконане у примусовому порядку, що підтверджено постановою державного виконавця від 06.10.2014 року.
У ході виконання рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 08.05.2012 у справі № 1318/661/2012 було встановлено, що у квартирі проживають члени сім'ї відповідача - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , у зв'язку з чим прокуратурою подано позов про їх виселення.
Постановою Апеляційного суду Львівської області від 29.09.2016 у справі № 452/2408/14-ц, залишеною без змін постановою Верховного суду від 25.04.2018 року, позов прокурора в інтересах Міністерства оборони України в особі Самбірської КЕЧ району задоволено, виселено ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 . Під час виконання зазначеної постанови суду встановлено, що у квартирі також проживає неповнолітній син ОСОБА_3 - ОСОБА_5 .
Постановою Львівського апеляційного суду від 08.08.2022 у справі № 452/1577/20 задоволено позов Самбірської КЕЧ району про виселення ОСОБА_5 .
Таким чином, зазначеними вище судовими рішеннями встановлено факт належності квартири АДРЕСА_1 до державної власності в особі Міністерства оборони України та відсутність будь-яких прав на цю квартиру у ОСОБА_1 та членів його родини.
Однак, 24.02.2023 під час виконання зазначеного рішення виявлено, що у спірній квартирі проживає ОСОБА_1 , який 06.10.2014 був виселений із зазначеної квартири, про що свідчить постанова про закінчення виконавчого провадження від 28.02.2023. При цьому, як з'ясувалося, підставою проживання ОСОБА_1 у вказаній квартирі є факт реєстрації права власності цієї квартири за ОСОБА_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Так, згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 достеменно знаючи, що Самбірським міськрайонним судом визнано недійсним свідоцтво про право власності від 22.04.2011 серії НОМЕР_1 , подав зазначене свідоцтво державному реєстратору Самбірського міськрайонного управління юстиції Біляку О.М., яким 05.11.2014 внесено відповідні відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно і зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 .
За даним фактом Самбірським РВП ТУ НП у Львівській області здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні №42023142410000056 від 16.08.2023 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 190 КК України.
Разом з тим квартира АДРЕСА_1 була і залишається у державній власності, що підтверджено рішенням Самбірського міськрайонного суду від 08.05.2012 у справі № 1318/661/2012, постановою Апеляційного суду Львівської області від 29.09.2016 у справі № 452/2408/14-ц та постановою Львівського апеляційного суду від 08.08.2022 у справі № 452/1577/20. При цьому, жодним прав на цю квартиру у ОСОБА_1 не виникло. Жодних чинних правочинів, актів або рішень, які б давали ОСОБА_1 право зареєструвати за собою вищевказану квартиру не існує. Жодних погоджень уповноважених посадових осіб Міністерства оборони України щодо передачі ОСОБА_1 вказаної квартири у власність також не існує.
Таким чином, нерухоме майно - квартира АДРЕСА_1 вибуло з володіння власника - Міністерства оборони України поза його волею.
З огляду на обставини реєстрації права власності на спірну квартиру ОСОБА_1 не може вважатися добросовісним набувачем, окрім того набув права володіння квартирою безоплатно, а тому спірна квартира може бути безумовно витребувана у нього у всіх випадках.
Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (п. 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, п. 84 від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц, від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19 та ряд інших).
Таким чином, ураховуючи, що станом на даний час спірне нерухоме майно відповідно до інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень зареєстровано на праві власності за відповідачем, тому в даному випадку належним способом захисту порушених інтересів держави є витребування у ОСОБА_1 на користь держави в особі Міністерства оборони України нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_1 . У зв'язку з цим, прокурор звертається до суду з даним позовом саме з вищевказаним способом захисту порушеного права (витребування нерухомого майна з чужого володіння).
Разом з цим, позивачем до моменту звернення прокурора з даним позовом до суду, жодних заходів щодо усунення виявлених порушень не вживалось, із відповідною позовною заявою Міністерство оборони України до суду не зверталось, тобто захист порушених інтересів держави не здійснювало.
Наведені обставини підтверджують наявність «виключного випадку» для звернення керівника Львівської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони з даним позовом до суду в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, а також участі в його розгляді.
Також Самбірську КЕЧ (району), на підставі ст. 53 ЦПК України необхідно залучити до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, оскільки саме даний орган є користувачем та балансоутримувачем спірного майна.
Оскаржуваним рішенням позов задоволено.
Витребувано у ОСОБА_1 на користь держави в особі Міністерства оборони України нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_1 в користь Львівської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони судовий збір у розмірі 21539,05 грн.
Рішення суду оскаржив представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 .
Вважає оскаржуване рішення суду незаконним, необґрунтованим, таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права та з невідповідністю висновків суду обставинам справи.
Апелянт зазначив, що рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 08.05.2012 року у справі № 1318/661/2012 встановлено, що відповідно до листа № 203 від 05.03.2009 року квартиру АДРЕСА_1 , яка перебувала на обліку Самбірської КЕЧ району, було передано виконавчому комітету Самбірської міської ради. Згідно зазначеного рішення виконавчий комітет Самбірської міської ради залучений до участі у справі як орган, уповноважений управляти житловим фондом, у зв'язку з тим, що відповідний будинок передано Міністерством оборони України до комунальної власності міста.
Згідно відповіді виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області від 10.07.2009 року № 2/22-39/365-758/1-3 встановлено, що у період 1995-2008 років на підставі Закону України «Про порядок передачі об'єктів права державної та комунальної власності», відомчі житлові будинки Міністерства оборони України, які знаходилися на території м. Самбора та перебували на балансі Самбірської КЕЧ району, були прийняті до комунальної власності міста та зараховані на баланс міських житлово-експлуатаційних контор. До зазначеного переліку включено й будинок АДРЕСА_2 . Зазначені обставини підтверджуються також іншими письмовими доказами, долученими до матеріалів справи, зокрема листом начальника Самбірської КЕЧ району №203 від 05.03.2009 року, рішенням №534 від 19.11.1981 року щодо прийняття будинків на баланс ЖЕК № 2, у тому числі будинку АДРЕСА_2 .
Таким чином, факт передачі спірного будинку до комунальної власності та статус органу місцевого самоврядування як суб'єкта управління житловим фондом був безспірно встановлено у ході розгляду справи № 1318/661/2012. Відтак усі повноваження щодо управління зазначеним майном, у тому числі володіння, користування, розпорядження та захисту від посягань третіх осіб, належать Самбірській міській раді як власнику у публічно-правовому розумінні.
Відтак, у разі виникнення спору, пов'язаного з порушенням прав на спірне житло, зокрема у випадку самовільного зайняття квартири чи незаконної передачі її у користування, належним суб'єктом захисту майнових прав територіальної громади є виконавчий орган місцевого самоврядування, а не Міністерство оборони України. Будь-які претензії органів військового управління щодо розпорядження цим майном є юридично необґрунтованими з огляду на відсутність у них права власності або іншого речового права, що підтверджується преюдиційно встановленими обставинами у справі № 1318/661/2012 та іншими письмовими доказами.
Відтак, суд в оскаржуваному рішенні помилково зробив висновок, що належним позивачем у даній справі є Міністерство оборони України. Оскільки прокурор звернувся до суду в інтересах суб'єкта, права та інтереси якого не порушено, поданий ним позов підлягає залишенню без розгляду. Крім того, до матеріалів позовної заяви не було долучено службове посвідчення прокурора, тобто не надано належних доказів на підтвердження повноважень прокурора, що є окремою підставою для залишення поданого ним позову без розгляду.
Щодо обрання прокурором неналежного способу захисту зазначив, що Міністерство оборони України, реалізуючи своє право власності на житловий будинок АДРЕСА_2 , добровільно та цілеспрямовано передало цей об'єкт до комунальної власності територіальної громади м. Самбора, що підтверджується як адміністративними актами, так і преюдиційним судовим рішенням. Така передача виключає можливість застосування конструкції «вибуття майна поза волею власника», що є обов'язковою передумовою для подальшої віндикації майна з володіння осіб. Відтак, з моменту передачі об'єкта до комунальної власності у Міністерства оборони припинився будь-який правовий зв'язок із цим майном.
При цьому, факт вибуття майна поза волею власника має встановлюватися саме щодо первинного власника майна, а не осіб, які набули право власності на нього після первинного відчуження та надалі знову його відчужили. Волевиявлення власника щодо припинення права власності є юридично завершеною дією, наслідком якої є припинення речових прав, і подальші дії з таким майном не можуть бути оскаржені попереднім власником, який добровільно вийшов із відповідних правовідносин.
З урахуванням правових висновків Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду, первинне вибуття спірного майна відбулося з волі первинного власника, яким вважає себе Міністерство оборони України. Особа, яка набула право власності після первинного відчуження, а саме Самбірська міська рада, у подальшому також відчужила це майно з власної волі. Таким чином, спірне майно вибуло з власності первинного власника добровільно, тоді як у позовній заяві не наведено жодних доводів та не подано належних доказів вибуття майна поза його волею. У подальшому наступним власником було передано майно відповідачу в порядку приватизації житлового фонду відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» шляхом прийняття відповідного рішення, тобто також з волі власника - Самбірської міської ради у межах її повноважень, визначених ч. 5 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та ст.ст. 1, 3, 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Відтак, витребування від фізичної особи - ОСОБА_1 майна, яке передано первинним власником з власної волі (як і другим власником), є неможливим та не ґрунтується на нормах чинного закону.
Вважає, що Міністерство оборони України у даному випадку виявило волю, погодившись передати майно до комунальної власності. У такій ситуації штучне ініціювання судових спорів з метою «скасування» власного рішення та протиправного відчуження нерухомого майна, яке законно було передано та набуто кінцевим власником, суперечить попередній поведінці та є зловживанням правом. Спроба прокурора в інтересах Міністерства оборони України витребувати квартиру, що пройшла процедуру приватизації після її законного відчуження самим Міністерством Самбірській міській раді є несумісною з принципом законності поведінки державного органу.
Звертає увагу також на те, що аргументи прокурора про припинення права власності є необґрунтованими, оскільки жоден із документів, що були скасовані рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 08.05.2012, не є правовою підставою виникнення чи припинення права власності. Відповідно, відсутність у ОСОБА_1 свідоцтва про право власності станом на сьогодні не свідчить про відсутність у нього самого речового права, якщо не доведено скасування або недійсність акта, що став підставою для його виникнення (рішення органу приватизації житлового фонду Самбірської міської ради від 12.04.2011 року №15 про передачу квартири АДРЕСА_1 у приватну власність ОСОБА_1 не скасовано). Таким чином, право власності відповідача не було припинено у встановленому законом порядку, що унеможливлює застосування до спірних правовідносин конструкції віндикації з боку органу, який вийшов із правовідносин власності ще у 1980 році.
Крім того, зазначає, що у справі про витребування нерухомого майна прокурор мав би звертатися в інтересах Самбірської КЕЧ району (за територіальним принципом) - балансоутримувача майна у 1980 році, а не в інтересах Міністерства оборони України. Звернення саме в інтересах КЕЧ відповідатиме як вимогам процесуального закону, так і адміністративно-організаційній структурі управління державним майном у сфері оборони. Відтак, вважає, що належним суб'єктом звернення до суду є Самбірська КЕЧ (району), а прокурор повинен був звернутися саме до цього органу з метою захисту «інтересів держави» саме у цих правовідносинах. Також відповідно до ухвали Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 05.06.2024 року після відкриття провадження у справі встановлено позивачу строк 10 днів з дня отримання ухвали для усунення недоліків позовної заяви, що суперечить ч. 11 ст. 187 ЦПК України, якою передбачено максимальний строк - 5 днів. Крім того, відповідно до практики ВС суд не може продовжити строк, який визначено нормами ЦПК України. Тому вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з залишенням позову без розгляду на підставі п. 8 ч. 1 ст. 257, п. 4 ч. 1 ст. 374, ч. 1 ст. 377 ЦПК України.
Щодо незалучення виконавчого комітету Самбірської міської ради як третьої особи без самостійних вимог на предмет спору, зазначає, що у разі встановлення, що рішення місцевого суду може в майбутньому вплинути на права та обов'язки особи, яка не брала участі у справі, суд апеляційної інстанції вправі залучити таку особу як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, за умови, що ця особа не є заявником та не подавала апеляційну скаргу на відповідне рішення. Враховуючи порушення принципу змагальності судом першої інстанції та ненадання можливості участі всім особам, права яких можуть бути порушені рішенням суду, доцільним є усунення цього порушення на стадії апеляційного перегляду шляхом залучення виконавчого комітету Самбірської міської ради до участі у справі як третьої особи на стороні відповідача без самостійних вимог на предмет спору.
Щодо строків позовної давності зазначає, що визначальним є момент саме вибуття з власності Міністерства оборони України спірного нерухомого майна, яке відповідно до встановлених судом обставин відбулося ще у 1980 році. У справі № 452/7/24 позивачу - Міністерству оборони України та відповідно прокурору було достеменно відомо про можливе порушення права держави на спірне майно ще з 2012 року, оскільки Міністерство оборони в особі Самбірської КЕЧ безпосередньо брало участь у справі № 1318/661/2012, яка була ініційована саме в інтересах Міністерства оборони України. Надалі відповідачем було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 05.11.2014 року. Сам факт реєстрації за відповідачем спірного нерухомо майна 05.11.2014 року (враховуючи висновки, викладені у постановах ВС від 31 січня 2024 року у справі № 570/1706/21 та ВП ВС від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16) не впливає на перебіг позовної давності. Інститут позовної давності пов'язаний саме з моментом втрати Міністерством оборони України належного йому майна, а не з моментом реєстрації права власності за іншим набувачем.
Просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким позов залишити без розгляду. У випадку продовження розгляду справи просить рішення суду скасувати та ухвалити нову постанову, якою в задоволенні позову відмовити.
У засіданні суду апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 - Попов Л.І. скаргу підтримав з підстав, наведених у ній, просив скаргу задоволити.
Прокурор Бучко Р.В. та представник Міністерства оборони України - Ткачук В.В. проти скарги заперечили.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися, хоча належним чином були повідомлені про час та місце розгляду справи, а тому, зважаючи на тривалість розгляду справи судом апеляційної інстанції, суд вважає за можливе розглянути справу у їх відсутності по наявних матеріалах справи.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних мотивів.
Згідно положень ст.ст.12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.1, ч.6 ст. 81 ЦПК України).
Згідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до вимог ч. 4 ст. 56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.
Згідно положень ч.5 ст.56 ЦПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.
Згідно п.3 ст.131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до ч.ч. 3,4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень.
У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття «інтереси держави», висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й у діяльності приватних підприємств, товариств.
З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Відповідно до висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19), з метою, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом і які є підставою для звернення прокурора до суду.
Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.
Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».
Частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.
Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Згідно указу Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» №1572/99 від 15.12.1999 року до системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством.
Відповідно до положень ст. 3 Закону України «Про Збройні Сили України», ст. 10 Закону України «Про оборону України», Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України та здійснює управління переданим Міністерству оборони України військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління.
Згідно ст. 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 року №671, Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України
Відповідно до ст. 4 Положення на Міністерство оборони України покладено, зокрема, забезпечення життєдіяльності Збройних Сил, їх функціонування, підтримання справності, технічної придатності та модернізації озброєння і техніки, матеріальних, фінансових, інших ресурсів та майна згідно з потребами, визначеними Генеральним штабом Збройних Сил і здійснення контролю за їх ефективним використанням, здійснює в межах повноважень, передбачених законом, інші функції з управління об'єктами державної власності, які належать до сфери управління Міноборони.
Статтею 4 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» визначено, що суб'єктами управління об'єктами державної власності є Кабінет Міністрів України, міністерства та інші органи виконавчої влади.
Аналізуючи зазначені вище положення закону, можна дійти висновку, що саме Міністерство оборони України є органом управління об'єктами державної власності, які належать до сфери управління Міноборони, безпосередньо приймає рішення про утворення, ліквідацію та реорганізацію підприємств, установ і організацій Збройних Сил України, а тому вказаний орган військового управління є органом уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Стаття 41 Конституції України передбачає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Відповідно до ст. 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.
Частиною 2 ст. 386 ЦК України предбачено, що власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Право власника на витребування майна з чужого незаконного володіння від особи, яка заволоділа ним без відповідної правової підстави, передбачено ст. 387 ЦК України.
За змістом ст. 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені, зокрема, однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
За змістом наведеної норми закону державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
Зазначене відповідає правовим висновкам, викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 року у справі № 911/3594/17, а також у постановах Верховного Суду від 24.01.2020 року у справі № 910/10987/18, від 27.02.2018 року у справі № 925/1121/17, від 17.04.2019 року у справі № 916/675/15.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Способами захисту суб'єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року в справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року в справі № 469/1044/17 (пункт 68)).
Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 40)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновлює порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (пункт 55) та ін.).
Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово виснувала, що обрання позивачем неналежного (неефективного) способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (постанови від 29 вересня 2020 року в справі № 378/596/16 (пункт 77), від 19 січня 2021 року в справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 (пункт 52), від 06 квітня 2021 року в справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року в справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02 листопада 2021 року в справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16 (пункт 155), від 25 січня 2022 року в справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 15 вересня 2022 року в справі № 910/12525/20 (пункт 148)).
Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку статей 387-388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі статтею 391 ЦК України (негаторний позов).
Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння.
Разом з тим, негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Зазначений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
З урахуванням наведеного визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача права на володіння майном.
Метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі яких статей ЦК України цю вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника-позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.
Судом встановлено, що в період з 1981 по 2005 роки Самбірською КЕЧ району було передано в комунальну власність міста Самбора 29 житлових будинків, зокрема будинок АДРЕСА_2 , що підтверджується листом Самбірської КЕЧ району № 203 від 05.03.2009 року, адресованим міському голові м. Самбора, згідно якого Самбірська КЕЧ не заперечує проти заселення виконавчим комітетом Самбірської міської ради квартири АДРЕСА_1 громадянами, які безпосередньо займаються обслуговуванням та експлуатацією житлового фонду (том 1 а.с.148).
Рішенням Самбірської міської ради Львівської області № 534 від 19 листопада 1981 року прийнято на баланс ЖЕК № 2 вісім відомчих жилих будинків, зокрема, будинок АДРЕСА_3 (том 1 а.с.149, 224).
Рішенням Самбірської міської ради «Про перейменування вулиць та площ міста» № 21 від 18.01.1990 року АДРЕСА_4 (том 1 а.с.229).
Як убачається з відповіді Державного архіву Львівської області від 25.04.2024 року на запит адвоката Попова Д.І., в наявних на зберіганні в архіві документах Самбірського виконкому за 1980-1981 роки Акту комісії щодо прийняття будинку АДРЕСА_2 на баланс ЖЄКУ №2, наказу № 273 від 28.04.1980 року про передачу підприємствами і організаціями відомчих будинків на баланс Самбірської міської ради та інших документів, що підтверджують передачу вищевказаного будинку у комунальну власність, не виявлено (том1 а.с.223).
Рішенням Самбірської міської ради Львівської області «Про виведення квартири з числа службових» № 432 від 19 жовтня 2010 року квартиру АДРЕСА_1 виведено з числа службових та закріплено за ОСОБА_1 (том 1 а.с.150, 231).
Рішенням органу приватизації житлового фонду виконавчого комітету Самбірської міської ради №15 від 12 квітня 2011 року передано квартиру АДРЕСА_1 у приватну власність ОСОБА_1 (том1 а.с.151, 230).
22.04.2011 року Самбірською міською радою Львівської області видано ОСОБА_1 свідоцтво про право власності НОМЕР_1 на квартиру АДРЕСА_1 , в якому зазначено, що воно видане на підставі рішення органу приватизації житлового фонду №15 від 12.04.2011 року (том 1 а.с.36, 152-153).
Згідно Витягу з реєстру територіальної громади від 01.03.2024 року ОСОБА_1 зареєстрований за зазначеною вище адресою з 30.04.2009 року (том 1 а.с. 154), крім того в квартирі зареєстровані: ОСОБА_4 , ОСОБА_3 (а.с.155).
Рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 08 травня 2012 року у справі №1318/661/2012 позов військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах держави, уповноваженим органом якої на здійснення відповідних функцій в спірних відносинах є Міністерство Оборони України в особі Самбірської КЕЧ району, до ОСОБА_1 , виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області про визнання недійсним рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області № 131 від 14.04.2009 року, ордеру на жиле приміщення № 22 від 17.04.2009 року, свідоцтва про право власності від 22.04.2011 року серії НОМЕР_1 та виселення ОСОБА_1 зі спірного жилого приміщення в АДРЕСА_5 , задоволено. Визнано незаконним рішення виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області від 14 квітня 2009 року № 131 «Про включення однокімнатної квартири АДРЕСА_1 до числа службових Самбірської ЖЕК № 1 та видачу службового ордера для вселення у дану квартиру»; визнано недійсним службовий ордер на жиле приміщення № 22 від 17 квітня 2009 року виданий виконавчим комітетом Самбірської міської ради Львівської області ОСОБА_1 на право вселення в квартиру АДРЕСА_1 ; визнано недійсним свідоцтво про право власності від 22 04.2011 року серії НОМЕР_1 , видане ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 , виселено ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 .
Рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 08 травня 2012 року сторонами не оскаржувалося та набрало законної сили.
Як убачається зі змісту зазначеного вище рішення, у ході розгляду справи №1318/661/2012 судом встановлено, що спірний будинок АДРЕСА_2 споруджений за кошти Міністерства Оборони України. Начальником Самбірської КЕЧ району незаконно передано виконавчому комітету Самбірської міської ради квартиру АДРЕСА_1 для заселення громадян, які безпосередньо займалися обслуговуванням та експлуатацією житлового фонду. Виконавчим комітетом Самбірської міської ради незаконно прийнято рішення № 131 від 14.04.2009 року «Про включення квартири АДРЕСА_1 до числа службових Самбірської ЖЕК № 1» та видано ордер № 22 на зазначене приміщення ОСОБА_1 , оскільки і квартирі в той час був зареєстрований ОСОБА_6 , що є підставою для визнання ордеру № 22 недійсним (том 1 а.с.13-17).
Відповідно до постанови старшого державного виконавця ВДВС Самбірського міськрайонного управління юстиції від 06.10.2014 року виконавче провадження № 38974465 з примусового виконання виконавчого листа №1318/661/2012, виданого 21.05.2013 року Самбірським міськрайонним судом про виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 , закінчено у зв'язку з повним фактичним виконанням, що підтверджується актом державного виконавця. При цьому в акті від 03.10.2014 року зазначено, що боржник ОСОБА_1 виселився з квартири та звільнив її від свого майна (том 1 а.с.26-28).
Також згідно наявної в матеріалах ВП №38974465 заяви ОСОБА_3 , усе майно, що знаходиться в квартирі АДРЕСА_1 станом на 03.10.2014 року належить їй, в квартирі проживає вона та її донька ОСОБА_7 (том 1 ас.29).
Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 29 вересня 2016 року у справі№ 452-2408/14-ц за позовом Івано-Франківського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави, уповноваженим органом якої здійснювати відповідні функції в спірних відносинах є Міністерство оборони України, квартирно-експлуатаційний відділ м. Львова, Самбірська квартирно-експлуатаційна частина району до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визначення осіб такими, що не набули права на проживання, виселення та визнання дій неправомірними, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 25 квітня 2018 року, апеляційну скаргу Військового прокурора Івано-Франківського гарнізону в інтересах Міністерства оборони України, квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова, Самбірської квартирно-експлуатаційної частини району задоволено частково. Рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 12 січня 2015 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про виселення ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 скасовано. Ухвалено в цій частині нове рішення, яким позовну вимогу задоволено. Виселено ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла. В решті рішення суду першої інстанції, з врахуванням рішенням Апеляційного суду Львівської області від 30 червня 2015 року - залишено без змін.
25.05.2018 року ОСОБА_3 звернулася до апеляційного суду з заявою про перегляд рішення Апеляційного суду Львівської області від 29 вересня 2016 року за нововиявленими обставинами.
Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 25 червня 2018 року у задоволенні заяви про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Апеляційного суду Львівської області від 29 вересня 2016 року відмовлено (том 1 а.с.18-19).
Постановою Львівського апеляційного суду від 08 серпня 2022 року у справі
№ 452/1577/20 за позовом Самбірської квартирно-експлуатаційної частини (району), третя особа на стороні позивача без самостійних вимог на предмет спору квартирно-експлуатаційний відділ м. Львова до ОСОБА_3 - законного представника неповнолітнього ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача орган опіки та піклування виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області про визнання особи такою, що не набула права на проживання, та виселення апеляційну скаргу Самбірської квартирно-експлуатаційної частини (району) задоволено частково. Рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 11 січня 2022 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про виселення неповнолітнього ОСОБА_5 скасовано та ухвалено постанову, якою позовні вимоги Самбірської КЕЧ району про виселення ОСОБА_5 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , задоволено частково. Виселено неповнолітнього ОСОБА_5 , в інтересах якого діє мати ОСОБА_3 , з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла. В решті рішення суду залишено без змін (том 1 а.с.20-22).
Згідно постанови головного державного виконавця ВДВС Самбірського міськрайонного управління юстиції від 28.02.2023 року виконавче провадження №70349290 з примусового виконання виконавчого листа № 452/1577/20, виданого 24.10.2022 року про виселення неповнолітнього ОСОБА_5 , в інтересах якого діє матір - ОСОБА_3 , з квартири АДРЕСА_1 закінчено у зв'язку з повним фактичним виконанням, що підтверджується актом державного виконавця. При цьому, в акті від 24.02.2023 року зазначено, що здійснено примусове виконання рішення суду. Боржники по місцю вчинення виконавчих дій відсутні. Входження до квартири здійснювалося примусово шляхом демонтажу дверей. Здійснено опис всього майна, яке передано на зберігання ОСОБА_1 . При вчиненні виконавчих дій встановлено, що ОСОБА_1 проживає в даній квартирі. При проведенні виконавчих дій був присутній представник Самбірської КЕЧ Гиняк О.М. (том 1 а.с.31-32).
Відповідно до експлікації внутрішніх площ по плану житлового будинку квартира АДРЕСА_1 має загальну площу 30,0 кв.м, житлову - 14,2 кв.м (том 1 а.с.23-25).
Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 20.09.2023 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомості 494039046109) зареєстровано за ОСОБА_1 ; дата державної реєстрації - 05.11.2014 року, підстава внесення - рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер: 16986961 від 05.11.2014; документи, подані для державної реєстрації: свідоцтво про право власності НОМЕР_1 , видане 22.04.2011 року, видавник Самбірська міська рада Львівської області (том 1 а.с. 33-35).
30.03.2023 року начальник Самбірської квартирно-експлуатаційної частина (району) звернувся до Львівської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону з з листом, в якому просив витребувати спірну квартиру з незаконного володіння ОСОБА_1 та повернути її у власність Міністерства оборони України (том 1 а.с.43-46).
26.12.2023 року прокурор Львівської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону звернувся до Міністерства оборони України з листом, в якому зазнавчив про виявлені обставини під час виконання рішення суду у справі № 452/1577/20. Повідомив, що за даним фактом Самбірським РВП ТУ НП у Львівській області здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні №42023142410000056 від 16.08.2023 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 190 КК України, та що прокурором буде застосовано представницькі повноваження з метою захисту інтересів держави (том 1 а.с.40-41).
Задовольняючи позов керівника Львівської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони в інтересах держави в особі Міністерства оборони України про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки рішення Самбірської міської ради Львівської області від 14 квітня 2009 року № 131 «Про включення однокімнатної квартири АДРЕСА_1 до числа службових Самбірської ЖЕК № 1 та видачу службового ордера для вселення у дану квартиру» судом визнано недійсним, то всі наступні рішення Самбірської міської ради Львівської області щодо цього майна не мають юридичного значення. Це стосується як рішення Самбірської міської ради Львівської області від 19 жовтня 2010 року № 432, яким спірну квартиру АДРЕСА_1 виведено з числа службових та закріплено за відповідачем ОСОБА_1 , так і рішення органу приватизації житлового фонду виконавчого комітету Самбірської міської ради №15 від 12 квітня 2011 року, яким вирішено передати спірну квартиру у приватну власність ОСОБА_1 . Крім того, суд враховував відсутність у матеріалах справи належних доказів на підтвердження переходу права власності на спірну квартиру від Міністерства оборонпи України до Самбірської міської ради Львівської області та вважав, що зазначене нерухоме майно може бути витребувано Міністерством оборони України від ОСОБА_1 як від недобросовісного набувача у всіх випадках відповідно до положень ст. 387 ЦК України. При цьому, суд виходив з того, що внаслідок невжиття Міністерством оборони України заходів щодо захисту порушених інтересів держави, звернення прокурора з даним позовом є підставним та таким, що поданий в межах наданих органам прокуратури повноважень.
З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів погоджується повністю, оскільки такий відповідає матеріалам справи та зібраним у справі доказам, якими, зокрема, встановлено наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі Міністерства оборони України, оскільки такае, незважаючи на обізнаність про порушення інтересів держави, не вжило передбачених законом заходів для їх захисту, що відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18.
При цьому, суд правильного виходив з того, що саме Міністерство оборони України є належним позивачем у справі, оскільки є власником квартири АДРЕСА_1 , яка використовувалася як службове житло для військовослужбовців та працівників Збройних Сил України та не належала до житлового фонду Самбірської міської ради, так як при передачі на баланс органу місцевого самоврядування зазначеного будинку правовий статус спірної квартири у визначений законом спосіб змінено не було. Докази на підтвердження протилежного у матеріалах справи відсутні.
Крім того, колегія суддів погоджується з висновком суду про обрання позивачем належного способу захисту порушеного права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , яким є витребування такого майна його власником - Міністерством оборони України у порядку, передбаченому ст. 387 ЦК України від недобросовісного набувача - ОСОБА_1 , у якого згідно првавової позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленої у постанові від 21.09.2022 року у справі № 908/976/19, таке майно може бути витребувано у будь-якому випадку.
Доводи апеляційної скарги щодо пропуску позивачем строку позовної давності на звернення прокурора з позовом про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння колегією суддів не враховуються, оскільки такі спростовуються матеріалами справи, з яких убачається, що про порушене право, захист якого було забезпечено рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 08 травня 2012 року про виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 , позивач дізнався не швидше 24.02.2023 року - після складення державним виконавцем у межах виконавчого провадження № 70349290 акту обстеження, яким встановлено, що відповідач ОСОБА_1 продовжує проживати у спірній квартирі.
Інші доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують, підстав для задоволення скарги та скасування рішення суду колегія суддів не вбачає.
При цьому, колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Керуючись ст. 367, ст. 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. 381, ст. 382, ст. 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 02 травня 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повний текст постанови складено 01 травня 2026 року.
Головуючий: Н.П. Крайник
Судді: Я.А. Левик
М.М. Шандра