Справа № 761/47228/25
Провадження № 2/761/5587/2026
28 квітня 2026 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді: Волошина В.О.,
при секретарі: Греку Д.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Києва за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недостовірною інформацію та такою, що принижує честь, гідність і ділову репутацію; зобов'язання спростувати недостовірну інформацію; відшкодування моральної шкоди,
У листопаді 2025р. позивач ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва із вказаним позовом до відповідача ОСОБА_2 , в якому просив суд:
- визнати недостовірною та такою, що принижує честь, гідність та ділову репутацію позивача інформацію, поширену 14 листопада 2024р. о 13:00 год. відповідачем в мережі Інтернет y соціальній мережі «Facebook» за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_2 а саме інформацію: «… Нагадаю , що на початку минулого року королева будівельного бізнесу Києва ОСОБА_6 , через свого цивільного чоловікам - ОСОБА_4 вивела з комунальної власності історичну садибу ОСОБА_5 . Раніше будівлю на АДРЕСА_1 позбавили статусу пам'ятки історії…» (далі по тексту - вимога № 1);
- зобов'язати відповідача протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням у справі законної сили видалити недостовірну інформацію, поширену 14 листопада 2024р. о 13:00 год. в мережі Інтернет у соціальній мережі «Facebook» за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_2 а саме інформацію: «…Нагадаю, що на початку минулого року королева будівельного бізнесу Києва ОСОБА_6 , через свого цивільного чоловікам - ОСОБА_4 вивела з комунальної власності історичну садибу ОСОБА_5 . Раніше будівлю на АДРЕСА_1 позбавили статусу пам'ятки історії…» (далі по тексту - вимога № 2);
- визнати недостовірною та такою, що принижує честь, гідність та ділову репутацію позивача, інформацію, поширену 12 листопада 2024р. о 19:28 год. відповідачем в мережі Інтернет у соціальній мережі «Facebook» за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_4 а саме інформацію: «…Будівництво на АДРЕСА_1 як і адвокат прораба належить столичній забудовниці ОСОБА_6 . У 2020р. вона зі своїм цивільним чоловіком - ОСОБА_7 незаконно відчужила будівлю комунальної власності, позбавивши її статусу пам'ятки...» (далі по тексту - вимога № 3);
- зобов'язати відповідача протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням у справі законної сили видалити недостовірну інформацію, поширену 12 листопада 2024р. о 19:28 год. в мережі Інтернет у соціальній мережі «Facebook» за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_4 а саме інформацію: «…Будівництво на АДРЕСА_1 як і адвокат прораба належить столичній забудовниці ОСОБА_6 . У 2020р. вона зі своїм цивільним чоловіком - ОСОБА_7 незаконно відчужила будівлю комунальної власності, позбавивши її статусу пам'ятки...» (далі по тексту - вимога № 4);
- зобов'язати відповідача протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням у справі законної сили спростувати недостовірну інформацію, поширену 14 листопада 2024р. о 13:00 год. в мережі Інтернет у соціальній мережі «Facebook» за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_2 а саме інформацію: «… Нагадаю , що на початку минулого року королева будівельного бізнесу Києва ОСОБА_6 , через свого цивільного чоловікам - ОСОБА_4 вивела з комунальної власності історичну садибу ОСОБА_5 . Раніше будівлю на АДРЕСА_1 позбавили статусу пам'ятки історії…», а також інформацію, поширену 12 листопада 2024р. о 19:28 год. в мережі Інтернет у соціальній мережі «Facebook» за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_5 а саме інформацію: «…Будівництво на АДРЕСА_1 як і адвокат прораба належить столичній забудовниці ОСОБА_6 . У 2020р. вона зі своїм цивільним чоловіком - ОСОБА_7 незаконно відчужила будівлю комунальної власності, позбавивши її статусу пам'ятки…», шляхом розміщення на власній сторінці соціальної мережі «Facebook» за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_6 повного тексту рішення суду (без знеособлення учасників справи) у цій справі таким самим шрифтом, як і спростована інформація, не допускаючи при цьому власних коментарів, із забезпеченням вільного доступу до спростування без вимоги внесення паролів та/або кодів, тощо, під заголовком «Спростування» (далі по тексту - вимога № 5);
- стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду у розмірі 60000,0 грн. (далі по тексту - вимога № 6);
- судові витрати покласти на відповідача (далі по тексту - вимога № 7).
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що вищезазначена інформація, яка була поширена відповідачем 12 та 14 листопада 2024р. , в мережі «Fасеbоок», має негативний характер, містить недостовірну інформацію про позивача, оскільки позивачем не вчинялися дії щодо зміни власності історичної садиби ОСОБА_5 та позбавлення її статусу пам'ятки історії, при цьому позивач не має жодного відношення до вказаної будівлі або до її відчуження, виведення з власності територіальної громади (комунальної власності), і вказана інформація, поширена відповідачем, спрямована виключно на порушення особистого його немайнового права на недоторканість честі, гідності та ділової репутації, оскільки позивач має бездоганну репутацію серед своїх колег, підлеглих, друзів та ділових партнерів.
Всі ці звинувачення, як зазначив у позові позивач, абсолютно не узгоджуються з його поглядами, а навпаки суперечать їм. Позивач вважає, що поширена відповідачем інформація є недостовірною, не відповідає дійсності та не підтверджується жодними доказами, має суто негативний характер, стосується безпосередньо позивача, направлена на приниження його честі, гідності та ділової репутації, не носить оціночний характер та викладена у формі фактичних тверджень, які формують у читача соціальних мереж про нього негативне уявлення.
Крім того, зазначені дії відповідача спричиняють у позивача моральні страждання, та впливають на його ділову репутацію, а тому він оцінює спричинену йому моральну шкоду в розмірі 60000,0 грн.
Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 20 листопада 2025р. відкрито провадження у даній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи, встановлено процесуальний строк для подання заяв по суті справи.
19 січня 2026р. на адресу суду надійшов відзив на позов, в якому відповідач проти позову заперечив, зазначивши, що позивачем не доведено належними і допустимими доказами обов'язкові елементи складу дифамаційного правопорушення.
Крім того, відповідач наголошував, що позивачем не зазначено в позові, що 20 жовтня 2022р. Департамент комунальної власності Київської міської державної адміністрації уклав договір купівлі-продажу з ГО «Асоціація національно-патріотичного виховання дітей та підлітків», за яким громадська організація набула у власність Будинок ОСОБА_5 ( АДРЕСА_1 ).
21 листопада 2022р. Будинок ОСОБА_5 перейшов у власність від ГО «Асоціація національно-патріотичного виховання дітей та підлітків» до ТОВ «Рент Менеджмент Інвест».
02 березня 2023р. ТОВ «Рент Менеджмент Інвест» були видані Містобудівні умови та обмеження для проектування об'єкту будівництва, при цьому відповідач звертав увагу суду, що згідно з даними Єдиного державного реєстру фізичних осіб, юридичних осіб та громадських формувань, позивач ОСОБА_1 був засновником та кінцевим бенефіціарним власником ТОВ «Рент Менеджмент Інвест» на момент підписання обох договорів, при цьому покупець за першим договором ГО «Асоціація національно-патріотичного виховання дітей та підлітків» також була одним із засновників ТОВ «Рент Менеджмент Інвест». Додатково, на момент підписання договору купівлі-продажу з ГО «Асоціація національно-патріотичного виховання дітей та підлітків» від 20 жовтня 2022р. директором ГО, який і підписав договір, був ОСОБА_11 . Він же був, і є директором кінцевого власника Будинку ОСОБА_5 ТОВ «Рент Менеджмент Інвест». Крім того, ОСОБА_11 є/був директором таких юридичних осіб, як ТОВ «Оптимус Люкс», ТОВ «Курбас Рент», ТОВ «Ріоліт Корпорейшн», ТОВ «Тібоун», кінцевим бенефіціарним власником або засновником усіх цих компаній, як і ТОВ «Рент Менеджмент Інвест» був саме позивач ОСОБА_1 , а тому відповідач вважає, що є усі фактичні підстави вказувати в своїх дописах про те, що Будинок ОСОБА_5 вибув з комунальної власності через позивача, адже саме позивач став кінцевим вигодонабувачем за договором купівлі-продажу Будинку ОСОБА_5, як кінцевий бенефіціарний власник покупця ТОВ «Рент Менеджмент Інвест».
Також, відповідач звертав увагу суду, що передання Будинку ОСОБА_5 із комунальної в приватну власність, є предметом кримінальних проваджень, попередньо висвітлювалося в медіа та посадовими особами, викликало суспільну дискусію та становить значний суспільний інтерес громадськості.
Одночасно відповідач зазначав, що вся спірна інформація є виключно критикою та оцінкою дій позивача, оскільки відчуження Будинку ОСОБА_5 із комунальної в приватну власність становили суспільний інтерес в опублікованій відповідачем інформації:
1) забудова історичного ареалу Києва, де розташований Будинок ОСОБА_5, яка регулюється особливими нормами Закону України «Про охорону культурної спадщини»;
2) обставини передання з комунальної у приватну власність Будинку ОСОБА_5 , що супроводжуються дискусією навколо кримінальних проваджень щодо законності дотримання процедури такого передання;
3) публічності фігури самого позивача, як контролера власника Будинку ОСОБА_5 , який займає помітну роль в суспільній політичній дискусії навколо подій 2013 - 2014рр. в Україні.
Крім того, відповідач наголошував, що Будинок ОСОБА_5 мав охоронний статус, а саме був визнаний щойно виявленим об'єктом культурної спадщини (історії), згідно з наказом Голови Комітету охорони і реставрації пам'яток історії, культури та історичного середовища від 16 травня 1994р. №10, а тому відповідач вважає, що Будинок ОСОБА_5 мав пам'яткоохоронний статус, відповідає дійсності, на противагу доводам позивача.
До того ж, відповідач вважає, що позивачем не було доведено спричинення йому моральної шкоди, відсутні докази завдання позивачу душевних страждань та наявності вимушених змін в життєвих та виробничих стосунках.
19 березня 2026р. на адресу суду надійшла відповідь на відзив, в якій сторона позивача заявлені позовні вимоги підтримала в повному обсязі, просила суд позов задовольнити, наголошуючи, що відзив на позов, було подано стороною відповідача з пропуском процесуального строку, який було визначено судом в ухвалі суду про відкриття провадження по справі; доводи сторони відповідача, наведені у відзиві на позов є безпідставними.
Позивач звертав увагу суду, що відповідно до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань учасниками (засновниками) ГО «Асоціація національно-патріотичного виховання дітей та підлітків» (код ЄДРПОУ 42963731) є ОСОБА_13 та ОСОБА_14 , а керівником цієї організації є ОСОБА_15 . Тобто, позивач не є кінцевим бенефіціарним власником вказаної організації, та не має до неї жодного відношення. При цьому, ТОВ «Рент Менеджмент Інвест» не придбавало Будинок ОСОБА_5 з комунальної власності.
Крім того, позивач зазначав, що відповідачем не доведено, що Будинок ОСОБА_5 був пам'яткою історії або іншим об'єктом культурної спадщини, та відомості про це були внесені до реєстру об'єктів культурної спадщини.
Також, позивач звертав увагу суду, що він не є учасником кримінальних проваджень, про які відповідач зазначав у відзиві на позов, і на думку сторони позивача, відповідач наводить оскаржувану інформацію в стверджувальній формі, конкретно вказуючи, що саме позивачем було незаконно відчужено будівлю комунальної власності (Будинок ОСОБА_5), тобто відповідач чітко констатує факт того, що позивач вчинив протиправні діяння, які містять в собі ознаки злочину, відповідальність за який передбачена КК України, при цьому підозра позивачу у кримінальному провадженні не пред'явлена, вирок суду відсутній, а тому, враховуючи баланс прав на свободу слова та на повагу до гідності та честі, недоторканність ділової репутації, а також презумпцію невинуватості, наявні підстави для визнання недостовірною та такою, що принижує честь, гідність і ділову репутацію позивача, інформацію щодо останнього, поширену саме відповідачем.
До того ж, позивач наголошував, що він не є членом жодної партії, немає жодних державних регалій або особливого статусу, не займає жодної державної посади та не виконує особливих функцій, не є публічною особою, а тому межа допустимої критики щодо нього не є ширшою, а є звичайною та такою, що застосовується до звичайної приватної фізичної особи. Так, позивач вважає, що поширена відповідачем інформація є недостовірною, має суто негативний характер, стосується безпосередньо позивача, нічим не підтверджена, направлена на приниження його честі, гідності та ділової репутації, не носить оціночний характер та викладена у формі фактичних тверджень.
27 березня 2026р. на адресу суду надійшли заперечення відповідача на відповідь на відзив, які за змістом є аналогічними відзиву на позов.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 28 квітня 2026р. клопотання сторони відповідача про розгляд цивільної справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін - залишено без задоволення.
Суд, розглянувши подані сторонами документи, повно і всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. (ч. 2 ст. 15 ЦК України).
Частиною 1 ст. 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України від 01 грудня 2004р. № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024р. у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023р. в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023р. у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019р. в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018р. у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018р. у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019р. у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019р. у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020р. у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022р. в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21).
Приватно - правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023р. в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023р. в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22).
Звертаючись до суду з вказаним позовом, позивач ОСОБА_1 зазначив, що відповідачем ОСОБА_2 були поширені у мережі Інтернет на його персональній сторінці в соціальній мережі «Facebook» наступні відомості, а саме:
1) 12 листопада 2024р. о 19:28 год. відповідачем ОСОБА_2 , в мережі Інтернет у соціальній мережі «Facebook» за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_4 а саме інформацію: «…Будівництво на АДРЕСА_1 як і адвокат прораба належить столичній забудовниці ОСОБА_6 . У 2020р. вона зі своїм цивільним чоловіком - ОСОБА_7 незаконно відчужила будівлю комунальної власності, позбавивши її статусу пам'ятки...»;
2) 14 листопада 2024р. о 13:00 год. відповідачем ОСОБА_2 , в мережі Інтернет y соціальній мережі «Facebook» за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_2 а саме інформацію: «…Нагадаю, що на початку минулого року королева будівельного бізнесу Києва ОСОБА_6 , через свого цивільного чоловікам - ОСОБА_4 вивела з комунальної власності історичну садибу ОСОБА_5 . Раніше будівлю на АДРЕСА_1 позбавили статусу пам'ятки історії…».
Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (ч. 1 ст. 82 ЦПК України).
У відзиві на позов, відповідач не заперечує та визнав факт того, що вище зазначені вислови та фрази, були ним поширені на його особистій сторінці у соціальній мережі «Fасеbоок».
У відповідності зі ст. 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації.
Статтею 34 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Відповідно до ст. 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Згідно положень ст. 5 Закону України «Про інформацію», кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Відповідно до ч. 1 ст. 201 ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.
В Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27 лютого 2009р. за № 1 (далі по тексту - Постанова) зазначено, що фізична чи юридична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
Вирішуючи дані спори суди повинні враховувати наступні відмінності:
а) при спростуванні поширена інформація визнається недостовірною, а при реалізації права на відповідь - особа має право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права без визнання її недостовірною;
б) спростовує недостовірну інформацію особа, яка її поширила, а відповідь дає особа, стосовно якої поширено інформацію.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України у п. 6 Постанови, позов про захист гідності, честі чи ділової репутації вправі пред'явити фізична особа у разі поширення про неї недостовірної інформації, яка порушує її особисті немайнові права, а також інші заінтересовані особи (зокрема, члени її сім'ї, родичі), якщо така інформація прямо чи опосередковано порушує їхні немайнові права.
Відповідно до п. 15 Постанови при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин:
а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб;
б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача;
в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності;
г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Щодо факту поширення інформації, то під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.
Відповідно до п. 19 Постанови, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
Відповідно до ст. 30 Закону України «Про інформацію», оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції.
Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки, поширені в засобі масової інформації, принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй ч. 1 ст. 277 ЦК та відповідним законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому ж засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку.
Судом повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права, гарантованого статтею 19 (Lingens v. Austria). Отже, коли робляться твердження про поведінку третьої особи, деколи може бути важко віднайти різницю між оцінкою фактів та оціночними судженнями. Проте навіть оціночне судження може бути надмірним, якщо воно не має під собою фактичних підстав (Jerusalem v. Austria).
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.
Згідно чч. 1, 2, 4, 6 ст. 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім'ї, близьким родичам та іншим заінтересованим особам.
Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію.
Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, вважається юридична особа, у якій вона працює.
Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування.
Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом.
Якщо відповідь та спростування у тому ж засобі масової інформації є неможливими у зв'язку з його припиненням, така відповідь та спростування мають бути оприлюднені в іншому засобі масової інформації, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.
Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила.
Відповідно до ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та Протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції, кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.
Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.
Як зазначено в рішеннях Європейського суду з прав людини (справи Лінгенса, Де Гаєс і Гійзельс , Гудвіна , Прагер і Обершлік) свобода вираження поглядів, гарантована п. 1 ст. 10, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов реалізації кожної особи. За умови додержання п. 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе. Щодо політичного дискурсу, то межі прийнятної критики щодо політиків набагато ширші, ніж щодо приватних осіб, адже перші неминуче відкривають себе для ретельної перевірки їхніх слів і дій журналістами і суспільством загалом.
На це варто зважати, оцінюючи захист їхньої репутації, коли вони виступають не як приватні особи.
Звертаючись до суду з вказаним позовом (вимога № 1 та вимога № 3), сторона позивача наголошувала, що поширена відповідачем 12, 14 листопада 2024р. в мережі Інтернет y соціальній мережі «Facebook» за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_2 інформація: «… Нагадаю , що на початку минулого року королева будівельного бізнесу Києва ОСОБА_6, через свого цивільного чоловікам - ОСОБА_4 вивела з комунальної власності історичну садибу ОСОБА_5 . Раніше будівлю на АДРЕСА_1 позбавили статусу пам'ятки історії…»; за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_4 а саме інформація: «…Будівництво на АДРЕСА_1 як і адвокат прораба належить столичній забудовниці ОСОБА_6 . У 2020р. вона зі своїм цивільним чоловіком - ОСОБА_7 незаконно відчужила будівлю комунальної власності, позбавивши її статусу пам'ятки...» є відносно позивача недостовірною.
За змістом ч. 1, 2 ст. 83 ЦПК України, сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Згідно ст. ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Разом з тим, як вбачається зі змісту позову, та доданих до нього стороною позивача, додатків, в якості письмових доказів, стороною позивача на спростування недостовірності зазначеної інформації не надано жодного належного і допустимого доказу.
В свою чергу, зі змісту відзиву на позов, а також доданих до нього письмових доказів, сторона відповідача наголошувала, що вважає позивача фактичним власником Будинку ОСОБА_5 ( АДРЕСА_1 ), оскільки 21 листопада 2022р. Будинок ОСОБА_5 перейшов у власність від ГО «Асоціація національно-патріотичного виховання дітей та підлітків» до ТОВ «Рент Менеджмент Інвест».
02 березня 2023р. ТОВ «Рент Менеджмент Інвест» були видані Містобудівні умови та обмеження для проектування об'єкту будівництва, при цьому відповідач звертав увагу суду, що згідно з даними Єдиного державного реєстру фізичних осіб, юридичних осіб та громадських формувань, позивач ОСОБА_1 був засновником та кінцевим бенефіціарним власником ТОВ «Рент Менеджмент Інвест» на момент підписання обох договорів, при цьому покупець за першим договором ГО «Асоціація національно-патріотичного виховання дітей та підлітків» також була одним із засновників ТОВ «Рент Менеджмент Інвест». Додатково, на момент підписання договору купівлі-продажу з ГО «Асоціація національно-патріотичного виховання дітей та підлітків» від 20 жовтня 2022р. директором ГО, який і підписав договір, був ОСОБА_11 .
У відповіді на відзив, сторона позивача наголошувала, що позивач не є засновником, учасником чи керівником ГО «Асоціація національно-патріотичного виховання дітей та підлітків», надавши, в якості доказів витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань учасниками, відповідно до якого, засновниками ГО «Асоціація національно-патріотичного виховання дітей та підлітків» (код ЄДРПОУ 42963731) є ОСОБА_13 та ОСОБА_14 , а керівником цієї організації є ОСОБА_15 . Однак судом, вказаний письмовий доказ оцінюється критично, оскільки стороною позивача надані відомості стосовно вказаної Громадської організації, станом на 19 березня 2026р., проте відповідач зазначав про події, щодо відчуження Будинку ОСОБА_5 , що мали місце в листопаді 2022р., при цьому сторона позивача не заперечила факт того, що позивач є кінцевим беніфіціарним власником ТОВ «Рент Менеджмент Інвест», з 2021р. по теперішній час.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
При цьому стороною позивача, протягом всього часу розгляду справи не надано доказів того, що зазначені вище вислови і фрази є недостовірними.
Суд вважає необґрунтованими твердження сторони позивача, що обов'язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається саме на відповідача, оскільки з внесенням 27 березня 2014р. змін до ЦК України, зокрема до ст. 277 цього Кодексу, принцип презумпції добропорядності (частину 3) було виключено, а тому доказування позивачем обґрунтованості свого позову, а саме поширення інформації відповідачем її недостовірності, має відбуватися у загальному порядку.
При цьому, суд вважає, що оскаржувані відомості поширені відповідачем, відносно позивача є оціночними судженнями відповідача щодо його діяльності, про що неодноразово зазначав сам відповідач особисто в поданих ним процесуальних заявах по сутті.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.
Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану моральну шкоду.
В постанові Верховного Суду від 21 липня 2022р. у справі № 278/1638/19 зроблено висновки, що слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна (Lingens v. Austria, № 9815/82, § 42, 46, ЄСПЛ, 08 липня 1986р.).
Для того, щоб розрізняти фактичне твердження і оціночне судження, необхідно брати до уваги обставини справи і загальний тон зауважень, оскільки твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, є оціночними судженнями, а не констатацією фактів. Судження - це те ж саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов'язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження також користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів.
Суд, враховуючи статус позивача та зміст оскаржуваної інформації, вважає, що сторона позивача не довела, що інформація поширена відповідачем, була спрямована на приниження його честі, гідності та ділової репутації, оскільки така інформація носить характер критики.
Щодо меж допустимої критики, то Верховний Суд у постанові від 29 липня 2020р. у справі № 607/2775/17 виклав правову позицію, відповідно до якої, за положеннями ст. 29 Закону України «Про інформацію» суспільство має право на отримання суспільно необхідної інформації і предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов'язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо.
При цьому суспільство також має право на отримання інформації яка відповідає дійсності та надає можливість суспільству здійснити її оцінку самостійно на основі усіх фактів та різноманіття думок щодо оцінки такої інформації та її значення для суспільства, тому так важливо, щоб інформація, яка розповсюджується будь-ким, а особливо засобами масової інформації або лідерами суспільної думки, посадовими особами, державними службовцями, відповідала дійсності з одного боку, а з іншого була суспільно значуща та задовольняла попит суспільства на необхідність контролю за діяльністю державних органів та їх посадових осіб.
У відзиві на позов, сторона відповідача наголошувала, що відчуження Будинку ОСОБА_5 ( АДРЕСА_1 ), із комунальної в приватну власність становили суспільний інтерес в опублікованій відповідачем інформації, оскільки стосувалася забудови історичного ареалу м. Києва, де розташований цей будинок, та обставини передання з комунальної у приватну власність цього будинку, що супроводжувався дискусією навколо кримінальних проваджень щодо законності дотримання процедури такого передання.
За таких обставин, з огляду на необхідність громадського контролю за діяльністю державних органів та посадових осіб інформація, яка розповсюджується щодо державних посадовців, публічних осіб є суспільно важливою інформацією, а обмеження щодо розповсюдження цієї інформації та межі критики та оцінки поведінки є більш ширшими, ніж межі критики та оцінки поведінки пересічного громадянина.
У Резолюції № 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканність особистого життя, зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).
У статтях 3, 4, 6 Декларації вказується, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами.
Проблеми, пов'язані з особливостями реалізації права громадян на свободу вираження поглядів і критику стосовно дій (бездіяльності) посадових та службових осіб (публічних осіб), неодноразово були предметом розгляду Європейського суду з прав людини.
Застосовуючи положення ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод у рішеннях «Газета «Україна-центр» проти України», «Нікула проти Фінляндії», «Яновський проти Польщі» та інших, суд підкреслює, що межі допустимої інформації щодо посадових та службових осіб можуть бути ширшими порівняно з межами такої ж інформації щодо звичайних громадян.
А відтак, суд вважає, що поширена відповідачем інформація була його власними судженнями та вираженням суб'єктивної думки щодо підстав та наслідків відчуження Будинку ОСОБА_5 ( АДРЕСА_1 ) із комунальної власності в приватну власність.
Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд не вбачає правових підстав для задоволення вимоги № 1 і вимоги № 3.
Враховуючи те, що суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні вимог позивача № 1, № 3, то не підлягає до задоволення і похідні позовні вимоги № № 2, 4, 5.
За загальним правилом, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (ч. 1 ст. 23 ЦК України).
Відповідно до статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній особі або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, що її завдала, за наявності вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
За змістом ч. 1 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням її прав.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (ч. 3 ст. 23 ЦК України).
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України, в п. 3, 9 Постанови від 31 березня 1995р. № 4 (зі змінами та доповненнями) «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
При цьому, до істотних обставин, що підлягають з'ясуванню судом та доведенню сторонами у такому спорі, є наявність всіх сукупних елементів складу цивільного правопорушення; при цьому позивач зобов'язаний довести протиправність поведінки відповідача, розмір заподіяної шкоди, причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою.
Матеріалами справи не підтверджується, що відповідачем була поширена негативна та недостовірна інформація, що принижує честь, гідність та ділову репутацію позивача.
З урахуванням викладеного, враховуючи роз'яснення, які містяться в: п. 4, 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України за № 1 від 27 лютого 2009р. «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», а також беручи до уваги роз'яснення зазначені в п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995р. «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», висновки суду про відмову в задоволенні вимог №№ 1 - 5, суд не вбачає правових підстав для задоволення вимоги № 6 про відшкодування моральної шкоди.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, враховуючи, що суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову, то з відповідача не підлягає стягненню на користь позивача, понесені ним судові витрати (вимога № 7).
Керуючись ст.ст. 3-5, 12,13, 76, 81, 89, 102, 110, 141, 258-259, 264, 265, 272-279, 352, 354, 355 ЦПК України; ст. ст. 6, 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; ст. ст. 32, 34, 68 Конституції України; ст. ст. 15, 16, 201, 277 ЦК України, ст.ст. 5, 30 Закону України «Про інформацію»; ст. 17 Закону України « Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»; Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27 лютого 2009 року за № 1, суд, -
Позов ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_2 ) до ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 ) про визнання недостовірною інформацію та такою, що принижує честь, гідність і ділову репутацію; зобов'язання спростувати недостовірну інформацію; відшкодування моральної шкоди - залишити без задоволення.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду, шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя: