нп 2/490/631/2026 Справа № 490/6648/25
Центральний районний суд м. Миколаєва
28 квітня 2026 року м. Миколаїв
Центральний районний суд м. Миколаєва у складі: головуючого судді Гуденко О.А.,
при секретарі Могила Д.І., за участі позивача та його представника ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно у зв'язку з набувальною давністю та скасування державної реєстрації,-
В серпні 2025 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про визнання права власності на нерухоме майно у зв'язку з набувальною давністю, а саме на 1/4 частину житлового будинку з відповідною часткою господароських будівельна споруд , що знаходиться за адресою в АДРЕСА_1 ; скасувати державну реєстрацію за реєстраційним номером 4157419 від 25.03.2003 року на 1/4 частину житлового будинку з відповідною часткою господароських будівельна споруд , що знаходиться за адресою в АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 ; стягнути з відповідача судові витрати.
В обґрунтування позовної заяви посилається на те, що він є власником в цілому 3/4 частин спірного будинку, власником іншої 1/4 частини була ОСОБА_3 , в порядку спадкування після смерті своєї матері ОСОБА_4 , яка була йго дружиною.
ОСОБА_3 не проживала в цьому будинку з 1992 року, завжди була байдужою до нього , не приймала участь у його утриманні.
Він постійно проживає в цьому будинку, безперервно , утримує в належному стані. В 2013 році приватизував всю в цілому земельну ділянку за цією адресою.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , померла .З часу її смерті пройшло більше 10 років і за цей час жодного разу ніхто свої права на будинкок та земельну ділянку не заявляв, до будинку не навідувався, його долею не цікавивися, участі в утриманні не брав. Лише в 2025 році йому випадково стало відомо про те, що власником будинку є відповідач, якому ОСОБА_3 подарувала частину будинку. Він також ніколи не цікавивися будинком, навіть не зареєстрував своє право власнсоті в Державному режєстрі прав на нерухоме майно.
Зазначає, що він заволодів цим майном добросовісно і продовжує відкрито, безперервно володіти цим майном більше 20 років .
Весь цей час позивач відкрито та вільно користується цілим будинком, оплачує комунальні послуги , веде господаоство, робить поточний та капітальний ремонт, натомість відповідач взагалі не виявляє інтерес до цього майна.
Отже, вважає , що є всі підстави для визнання за ним права власності на цю 1/4 частину будинку в порядку набувальної давнсоті. крім того, реєстрація в державному реєстрі прваа власнсоті за ОСОБА_3 на цю нерухомість перешкоджатиме реєстрації права власності за ним, отже є необхідність в скасуванні цієї державної реєстрації.
Отже, оскільки в позасудовому порядку він не може вирішити це питання, вимушена звертатися до суду за захистом свого прав власності.
Ухвалою суду від 15.08.2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито загальне позовне провадження у цивільній справі .
Ухвалою суду від 30.10.2025 року витребувано з Першої Миколаївської державної нотаріальної контори документи щодо укладення договору дарування від 02 лютого 2004 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , засвідченого Бороздіною О.Г., державним нотаріусом Першої Миколаївської державної нотаріальної контори, реєстраційний номер №2-286.
Витребувано з Відділу державної реєстрації актів цивільного стану у м. Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) актовий запис №2713 від 23.06.2015 року щодо реєстрації смерті ОСОБА_3 .
Від Першої Миколаївської державної нотаріальної контори надійшло повідомлення про те, що всі документи нотаріальної контори по 2012 рік передані на зберіганння до Державного нотаріального архіву Миколаївської області (м.Миколаїв, вул.Біла 2/4).
Ухвалою суду від 19.12.2025 року витребувано у Державного нотаріального архіву Миколаївської області належним чином завірені копії документів щодо укладення договору дарування від 02 лютого 2004 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , засвідченого Бороздіною О.Г., державним нотаріусом Першої Миколаївської державної нотаріальної контори, реєстраційний номер №2-286.
Ухвалою суду від 16.02.2026 року закрити підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.
У судовому засіданні позивач позовну заяву підтримав та просив задовольнити в повному обсязі з підстав, наведених у позовній заяві. Суду пояснив, що самостійно фактично будував цей будинок, проживав там зі своєю дружиною та її донькою від першого шлюбу ОСОБА_3 ,а в подальшому вони домовилися, що вони будують доньці окремий будинок і вона живе самостійно і на цей будинко не претендує. Він побудував їй будинок, з 1992 року вона перейшла жити до нового будинку і з тих пір його будинком і не цікавилася. Після смерті його дружини, матері ОСОБА_5 , остання прийняла спадщину після смерті матері, він намагався з нею поговорити про те, що вона не має претендувати на цей будинок, проте вона відмовилася навіть з ним розмовляти. З нею та її сином він і не спілкувався потім, постійно проживав в своєму будинку та утримував його. Про те, що вона подарувала свою частину синові він і не знав. Наразі він залишився сам і має намір оформити будинок на сусідів, щоб вони доглядали за ним, адже він вже потребує сторонньої допомоги - адже так званий онук з ним не спілкується. Тому просить суд повернути йому цю частину будинку, оскільки вона йому належить по праву.
Представник позивача адвокатка Мілюченко В.А. в судовому засіданні підтримала викладені в позові обставини, просила про задоволення позову.
Відповідач, будучи належним чином, у відповідності до п. 5 ч. 6 ст. 272 ЦПК України та згідно з ч. 11 ст. 128 ЦПК України через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, повідомленим про дату, час і місце судового засідання, будь-яких заяв чи клопотань не подавав, правом надання відзиву не скористався.
Верховний Суд у постанові від 18 березня 2021 року у справі № 911/3142/19 сформував правовий висновок про те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, в даному випадку суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №800/547/17, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 913/879/17, від 21 травня 2020 року у справі № 10/249-10/19, від 15 червня 2020 року у справі № 24/260-23/52-б).
Вислухавши пояснення позивача та йогопредставника, дослідивши письмові докази по справі, судом встановлені такі фактичні обставини та зміст спірних правовідносин.
Статтею 15 ЦК Українивизначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК Українивизначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником 1/4 частини житлового будинку з відповідною часткою господарських будівельна споруд , що знаходиться за адресою в АДРЕСА_1 - на підставі Свідоцтва про право на спадщину за заокном після смерті дружини ОСОБА_4 від 05.07.2002 року та власником 1/2 частини цього ж будинку на підставі Свідоцтва про право власнсоті від 05.07.2002 року на частку у спільному сумісному майні подружжя.
Позивач зареєстрований у цьому будинку безперервно з 1968 року.
Матеріалами спрваи підтверджується, що позвиач несе витарти по туриманню та ремонту будинку.
ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, площею 0,0878 га для обслуговування житлового будинку , господарських будівельна споруд , що знаходиться за адресою в АДРЕСА_1 - на підстьаві Свідоцтва про право власнсоті від 26.12.2013 року.
ОСОБА_3 була власником 1/4 частини житлового будинку з відповідною часткою господарських будівельна споруд , що знаходиться за адресою в АДРЕСА_1 - на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті матері ОСОБА_4 від 06.09.2002 року.
Право власності зареєстровано за цими співвласниками в установленому законом порядку.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 померла, за життя була зареєстрована за адресою АДРЕСА_2 .
Згідно нотаріально посвідченого Договру дарування частки житлового будинку від 09.02.2004 року ОСОБА_3 подарувала своєму синові ОСОБА_2 1/4 частину житлового будинку з відповідною часткою господарських будівельна споруд , що знаходиться за адресою в АДРЕСА_1 , яке належадло дарувальнику на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом від 06.09.2002 року. В договорі зазначено, що договір підлягає реєстрації у Миколаївському МБТІ.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Проте не будь-який об'єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об'єкт володіння має бути законним.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом.
Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник. Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац другий частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі. Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних вище тобто передбачених чинним законодавством умов у їх сукупності.
У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження№ 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави.
Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
За змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Отже, при зверненні до суду з вимогами про визнання за набувальною давністю права власності на нерухоме майно позивач має довести факт існування такого нерухомого майна; відкритість та безперервність володіння ним без правової підстави; добросовісність заволодіння майном; факт володіння спірним майном протягом строку, який складає не менше десяти років.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.05.2019 у справі № 910/17274/17 погодилася з наведеним висновком Верховного Суду у справі № 201/12550/16-ц та виснувала, що за змістом частини 1 статті 344 Цивільного кодексу України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Набуття права власності за набувальною давністю є первинним способом виникнення права власності, для застосування якого необхідна наявність усіх законодавчо визначених умов у сукупності: добросовісність заволодіння майном, безтитульність володіння (відсутність будь-якої правової підстави володіння чужим майном), відкритість володіння та його безперервність протягом встановленого законом строку.
Володіння майном на підставі певного юридичного титулу (договору купівлі-продажу, оренди тощо) виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому випадку володілець володіє майном не як власник.
Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Таким чином, під час вирішення питання щодо можливості визнання права власності на майно за набувальною давністю обов'язковою є наявність сукупності таких критеріїв, відсутність хоча би одного із яких виключає задоволення позову у аналогічних правовідносинах: добросовісність - володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; безтитульність - це фактичне володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності; відкритість - володіння вважається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні; безперервність - це володіння протягом всього строку набувальної давності, якщо таке не переривалося.
Позов про право власності за давністю володіння не може пред'являти законний володілець, тобто особа, яка володіє майном з волі власника, крім випадків, визначених частиною 3 статті 344 Цивільного кодексу України (постанови Верховного Суду від 06.08.2024 № 921/574/20 (921/420/22), від 09.07.2019 у справі № 920/999/16, від 05.06.2018 у справі № 924/925/17).
У постановах від 15.11.2022 у справі № 293/1061/21, від 15.06.2023 у справі № 359/8844/20, від 21.02.2024 у справі № 756/6953/2017 Верховний Суд зазначив, що позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.
Встановивши, що позивач принаймні з 2002 року, користуючись усім в цілому будинком, весь цей час усвідомлював, що користується 1/4 часткою цього будинку, яка належить іншій особі, отже це майно має законного титульного власника, - суд дійшов висновку про те, що вказані обставини унеможливлюють визнання за позивачем права власності на частку у праві власності на спірний житловий будинок за набувальною давністю відповідно до положень статті 344 ЦК України.
Сам по собі факт тривалого проживання та користування будинком позивачем та не проживання в цьому будинку іншого співвласника, який набув на нього право власності в установленому порядку за Договором дарування, не є підставою для виникнення права власності позивача за набувальною давністю.
Відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 Цивільного кодексу України. Аналогічне зазнчене в Постанові ВС від 16 липня 2025 року у справі № 643/13004/23.
Таким чином, суд дійшов до висновку про те, що доводи, наведені у позовній заяві є безпідставними та необґрунтованими, тому позов задоволенню не підлягає.
І як наслідок відмови у задоволенні першої позовної вимоги, і з підстав неналежного способу захисту порушеного права, і з підстав невідповідності заявлених вимог в частині скасування державної реєстрації за померлою особою чинному законодавству (ЗУ "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень") - у задоволенні другої позовної вимоги також слід відмовити.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, з урахуванням результату розгляду справи, суд вважає за необхідне судові витрати позивача віднести за його рахунок.
Крім того, оскільки при подачі позову позивачем було заявлено дві позовні вимоги, одна з яких майнового характеру , а інша - немайнового характеру, проте позивачем сплачено судовий збір лише за одну вимогу, отже суд приходить до висновку про необхідність стягнути з позивача на користь держави суму недоплаченого при зверненні до суду судового збору у розмірі 1211 грн 20 коп. за другу вимогу немайнового характеру.
Керуючись ст. ст. 12, 76, 141, 206, 259, 264, 265, 273 ЦПК України, суд,-
Ухвалив:
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно у зв'язку з набувальною давністю та скасування державної реєстрації - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь держави судовий збір у розмірі 1211 грн 20 коп.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в тридцятиденний строк з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повне судове рішення складено 30.04.2026 року
Суддя О.А. Гуденко