Провадження № 22-ц/803/3019/26 Справа № 199/4098/25 Суддя у 1-й інстанції - Руденко В.В. Суддя у 2-й інстанції - Макаров М. О.
28 квітня 2026 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:
головуючого - судді Макарова М.О.
суддів - Пищиди М.М., Городничої В.С.
при секретарі - Пікос А.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 19 листопада 2025 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про позбавлення батьківських прав, треті особи: Орган опіки та піклування в особі Добропільської міської ради Донецької області, Служба у справах дітей та сім'ї Сквирської міської ради Київської області, -
У березні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , треті особи: Орган опіки та піклування в особі Добропільської міської ради Донецької області, Служба у справах дітей та сім'ї Сквирської міської ради Київської області про позбавлення батьківських прав.
Позов мотивовано тим, що він є батьком неповнолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка зареєстрована та проживає з ним за адресою АДРЕСА_1 .
У дитини є матір, відповідач по справі, яка вже дуже давно не бере участь у вихованні та догляді за дитиною, фактично відсутня у житті дитини. Де саме за якою адресою проживає мати дитини позивачу невідомо, за інформацією станом на 2021 рік мешкала в м. Добропілля.
У квітні 2021 року позивач звернувся до Добропільського міськрайонного суду Донецької області із позовною заявою про розірвання шлюбу між ним та відповідачем з тих підстав, що остання покинула сім'ю та почала мешкати з іншим чоловіком. Рішенням Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 квітня 2021 року позовні вимоги про розірвання шлюбу були задоволені.
Після розірвання шлюбу їх спільна донька ОСОБА_4 стала проживати з позивачем.
Виконавчим комітетом Добропільської міської ради Донецької області від 08.12.2021 року було прийнято рішення, яким встановлено місце проживання ОСОБА_4 разом з позивачем за адресою: АДРЕСА_1 .
Наразі дитина навчається у 6-Б класі Добропільської ЗОШ І-ІІІ ступеня №19, що підтверджується довідкою від 28.01.2025 року виданої Добропільскою ЗОШ І-ІІІ ступеня №19. У довідці зазначено також, що мати дитини не приймає участі у вихованні доньки, з класним керівником не спілкується, батьківські збори не відвідує, навчанням ОСОБА_5 не цікавиться та у групі батьків 6-го класу не зареєстрована.
Згідно психолого-педагогічної характеристики також вбачається, що мати не приймає участі у вихованні дитини, навчанням дівчинки не цікавиться, з класним керівником не спілкується.
Також згідно акту обстеження умов проживання родини позивача, складеного спеціалістами служби у справах дітей Добропільської міської ради вбачається, що умови проживання сім'ї задовільні, дитина мешкає з батьком з 2021 року, виховує батько, мати іноді дзвонить раз на 2 місяці.
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 19 листопада 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що позбавлення батьківських прав ОСОБА_3 відносно малолітньої доньки не забезпечуватиме інтересів самої дитини, оскільки позивач не довів, та не надав суду доказів, в чому полягає захист інтересів дитини шляхом позбавлення матері по відношенню до дитини батьківських прав та доказів, які б безспірно свідчили про умисне ухилення відповідачкою від виконання батьківських обов'язків відносно доньки.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не повно з'ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об'єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав.
Фактичні обставини справи.
Судом першої інстанції встановлено, що сторони по справі перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 23 квітня 2021 було розірвано.
Сторони мають малолітню доньку ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Виконавчого комітету Добропільської міськї ради від 08.12.2021 № 520 визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 , з батьком ОСОБА_1 .
Позивач разом із донькою зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується витягам із реєстру територіальної громади. На теперішній час малолітня ОСОБА_4 проживає з дідом і бабою, як ВПО, в м. Сквира Київської області. Відповідач, як ВПО, проживає у Харківській області у місті Златопіль.
Судовим наказом Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 26 серпня 2022 року № 227/621/22 стягнуто з боржника ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , аліменти на утримання малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частину заробітку (доходу) платника аліментів, але не менше ніж 50 % і прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 25 лютого 2022 року і до досягнення дитиною повноліття.
Наразі дитина навчається у 6-Б класі Добропільській ЗОШ І-ІІІ ступеня №19, що підтверджується довідкою від 28.01.2025 року виданої Добропільскою ЗОШ І-ІІІ ступеня №19. У довідці зазначено також, що мати дитини зі слів батька не приймає участі у вихованні доньки, з класним керівником не спілкується, батьківські збори не відвідує, навчанням ОСОБА_5 не цікавиться та у групі батьків 6-го класу не зареєстрована.
Згідно психолого-педагогічної характеристики також вбачається, що мати не приймає участі у вихованні дитини, навчанням дівчинки не цікавиться, з класним керівником не спілкується.
Висновком органу опіки та піклування в особі виконкому Добропільської міської ради про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , відносно її малолітньої доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 встановлено наступне. Згідно інформації наданої Службою у справах дітей Білозерської міської ради, ОСОБА_7 на обліку не перебуває, та за даною адресою реєстрації, АДРЕСА_2 , не проживає. Зі слів самої громадянки, яка у телефонній розмові повідомила, що вона наразі перебуває на території Харківської області, повну адрес повідомляти відмовилась. Згідно інформації Центру надання соціальних послуг Білозерської міської ради родина ОСОБА_6 не перебувала під соціальним супроводом у спеціалістів центру. Згідно інформації ПП «БРЕС ПРОГРЕС» м. Білозерського, охарактеризувати ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , не має можливості, тому що вона за вказаною адресою не проживає довгий час. Згідно інформації з ВП №1 Покровського РУП ГУНП в Донецькій області, ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , притягувалась до адміністративної відповідальності. 11 жовтня 2020 року за статтею 183 КУпАП (завідомо неправдивий виклик), та 30 січня 2024 року за частиною першою статті 178 КУпАП (розпивання пива, алкогольних напоїв у громадських місцях). Спеціалісти служби у справах дітей неодноразово зв'язувалися в телефонному режимі з ОСОБА_8 , та під час розмови вона повідомила, що щомісяця сплачує дитині аліменти в розмірі 2000 тисячі гривень, а також стверджує, що спілкується з дитиною нерідше чим один раз на тиждень. Неодноразово під час телефонних розмов громадянка ОСОБА_6 перебувала з явними ознаками алкогольного сп'яніння (незв'язна річ, висловлювалася нецензурною лайкою, різка зміна настрою). Орган опіки та піклування в особі виконкому Добропільської міської ради вважає за доцільне позбавити батьківських прав ОСОБА_6 відносно її малолітньої дитини ОСОБА_4 .
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що позбавлення батьківських прав ОСОБА_3 відносно малолітньої доньки не забезпечуватиме інтересів самої дитини, оскільки позивач не довів, та не надав суду доказів, в чому полягає захист інтересів дитини шляхом позбавлення матері по відношенню до дитини батьківських прав та доказів, які б безспірно свідчили про умисне ухилення відповідачкою від виконання батьківських обов'язків відносно доньки. Проживання дитини з батьком не є підставою для позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав, оскільки позбавлення батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист їхніх інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого позивач не довів.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Позиція апеляційного суду.
Відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Частинами 1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Стаття 9 Конвенції покладає на держави-учасниці обов'язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до ст. 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Відповідно до ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Згідно ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку.
Декларацією прав дитини, проголошеною Генеральною Асамблеєю ООН від 20 листопада 1959 року, у принципі 6 визначено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою та відповідальністю своїх батьків; у будь-якому разі - в атмосфері любові та моральної і матеріальної забезпеченості.
У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Європейським судом з прав людини наголошено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58).
Статтю 7 СК України визначено необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Згідно ст. 150 СК України батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей; піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток; забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.
Частинами 2, 4 ст. 155 СК України передбачено, що батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України мати та батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вони ухиляються від виконання своїх батьківських обов'язків по вихованню дитини.
Згідно п. 16 Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток, як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення, не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі, не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків.
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року у справі № 185/9339/21 (провадження № 61-8918сво23) вказано, що: «тлумачення змісту пункту 2 частини першої статті 164 СК України дає можливість зробити висновок, що ухилення від виконання обов'язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна оцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Позбавлення батьківських прав є винятковим заходом, який тягне за собою істотні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.
При розгляді судом спорів щодо позбавлення батьківських прав, є обов'язковою участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою (частина четверта статті 19 СК України).
Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (частина шоста статті 19 СК України).
Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України.
Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини (пункти 1-6 частини першої статті 164 СК України).
Зі змісту висновку органу опіки та піклування в особі виконкому Добропільської міської ради, не містить однозначних обставин та обґрунтувань, які б вказували на наявність підстав для застосування відносно відповідачки такого крайнього заходу, як позбавлення батьківських прав.
Причини такої поведінки відповідачки не з'ясовано, про необхідність змінити ставлення до виховання не попереджено.
Не містить зазначений висновок також обґрунтування в чому полягає повне та всебічне забезпечення прав та законних інтересів дитини, як наслідок позбавлення батьківських прав матері.
Посилання апелянта на те, що дитина протягом тривалого часу проживає разом із батьком та не бачиться із відповідачем не є підставою для позбавлення останньої батьківських прав, оскільки позбавлення батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого позивач у ході розгляду справи не довів.
При цьому, навіть небажання дитини спілкуватися та/або проживати з одним із батьків, що призводить до зменшення чи повного припинення їх побачень, саме по собі не свідчить про ухилення від виконання своїх батьківських обов'язків.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і заходи національних органів, спрямовані перешкоджати цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції (пункт 49 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України» та пункт 47 рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України»).
Тобто вирішення питання про позбавлення відповідача батьківських прав охоплюється статтею 8 Конвенції і є втручанням у його право на повагу до свого сімейного життя, яке у свою чергу не є абсолютним.
У доводах апеляційної скарги позивач зазначає про те, що відповідач життям дитини не цікавиться, участі у її житті не приймає, матеріальної допомоги не надає, не піклується про дитину, не проявляє заінтересованості в її подальшій долі, не цікавиться успіхами, станом здоров'я, не піклується про фізичний і духовний розвиток та їх навчанням, колегія суддів відхиляє, оскільки матеріали справи не містять достатніх докази того, що відповідачка свідомо ухиляється від виконання батьківських обов'язків..
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки, тоді як позивачем не доведено та не надано належних та допустимих доказів ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов'язків, які б були законною підставою для позбавлення її батьківських прав відносно малолітніх дітей.
Врахувавши інтереси дитини, а також те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, встановивши відсутність підтвердження винної поведінки відповідачки, свідоме нехтування нею своїми батьківськими обов'язками, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для позбавлення батьківських прав відповідачки щодо своєї дитини.
Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно зі ст. 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд першої інстанції чітко вказав підстави для відмови задоволенні позову, які відповідають нормам чинного законодавства та з якими погоджується колегія суддів.
Інші доводи апелянта колегією суддів перевірені та визнані такими, що не впливають на законність оскаржуваного рішення суду.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції повно, всебічно та об'єктивно з'ясувавши обставини справи, оцінивши надані сторонами докази, дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Рішення, як таке, що відповідає нормам матеріального та процесуального права повинне бути залишене без змін, а апеляційна скарга без задоволення.
В зв'язку із залишенням апеляційної скарги без задоволення, відповідно до ст. 141 ЦПК України, сплачений апелянтом судовий збір за подання апеляційної скарги поверненню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпра від 19 листопада 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 28 квітня 2026 року.
Повний текст судового рішення складено 30 квітня 2026 року.
Головуючий суддя М.О. Макаров
Судді М.М. Пищида
В.С. Городнича