30 квітня 2026 р. Справа № 480/1850/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Присяжнюк О.В.,
Суддів: Любчич Л.В. , Спаскіна О.А. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 09.02.2026 року (ухвалене суддею Гелета С.М.) в справі № 480/1850/25
за позовом ОСОБА_1
до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 )
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до НОМЕР_3 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ), в якому просив суд: визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_4 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) щодо не зарахування ОСОБА_1 до вислуги років на військовій службі періоду навчання за денною формою на військово-юридичному факультеті Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого з 31.07.2003 р. до 31.07.2007 р., та не внесення, у зв'язку з цим, відповідних змін (запису) до послужного списку особової справи підполковника ОСОБА_1 ; зобов'язати НОМЕР_4 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) зарахувати ОСОБА_1 до вислуги років на військовій службі період навчання за денною формою на військово-юридичному факультеті Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого з 31.07.2003 р. до 31.07.2007 р.; зобов'язати НОМЕР_4 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) внести до послужного списку особової справи підполковника ОСОБА_1 запис про проходження військової служби у період навчання з 31.07.2003 р. до 31.07.2007 р. на військово-юридичному факультеті Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 09.02.2026 р. відмовлено в задоволенні адміністративного позову.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду першої інстанції скасувати.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: Закону України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", Кодексу адміністративного судочинства України та на не відповідність висновків суду обставинам справи. Позивач вважає, що відповідно до п. 7 Положення № 1053/2001, в момент зарахування його на перший курс військово-юридичного факультету № 6 (денної форми навчання) Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, з 31.07.2003 р. він набув статусу курсанта, тому відповідач зобов'язаний зарахувати ОСОБА_1 до вислуги років на військовій службі період навчання за денною формою на військово-юридичному факультеті Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого з 31.07.2003 р. до 31.07.2007 р.
Відповідач подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами.
Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг.
Судовим розглядом встановлено, що позивач 31.07.2003 р. згідно наказу №343-С зарахований на 1 курс військово-юридичного факультету №6 Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, що підтверджується архівною довідкою від 17.01.2023 р. №Л-15/20.
З 01.08.2007 р., позивача згідно наказу №102 від 31.07.2007 р., зараховано до списків особового складу військово-юридичного факультету Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, поставлено на всі види грошового забезпечення по курсантській нормі, присвоєно звання «рядовий», призначено на посаду курсанта.
14.06.2008 р. згідно наказу №86 позивача, якому присвоєно звання «лейтенант» виключено зі списків особового складу факультету, всіх видів забезпечення, видано атестат, військові документи та вибув у розпорядження Державної прикордонної служби України м. Київ із залишенням на військовій службі.
Згідно з витягом із послужного списку позивача період навчання позивача з 31.07.2003р. до 31.07.2007 р. не зараховано до періоду проходження військової служби, а період з 01.08.2007 р. до 14.06.2008 р. зараховано до періоду проходження військової служби.
Вважаючи бездіяльність відповідача щодо незарахування спірного періоду з 31.07.2003 р. до 31.07.2007 р. навчання до періоду проходження військової служби протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з необґрунтованості позовних вимог.
Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 р. № 2232-XII (в подальшому - Закон № 2232-XII), військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Згідно з ч. 4 ст. 2 Закону №2232-XII, порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до ч. 6 ст. 2 Закону № 2232-ХІІ, до військової служби відноситься, зокрема, військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів та закладів вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти), а також закладів фахової передвищої військової освіти.
Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 24 Закону № 2232-XII, початком проходження військової служби вважається, зокрема, день призначення на посаду курсанта закладу фахової передвищої військової освіти, вищого військового навчального закладу, військового навчального підрозділу закладу вищої освіти - для громадян, які не проходили військову службу, та військовозобов'язаних.
Частиною 4 ст. 25 Закону № 2232-XII передбачено, що громадяни України, які в установленому порядку зараховані до закладів фахової передвищої військової освіти, вищих військових навчальних закладів або військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти для здобуття певних освітніх рівнів і не мають звань офіцерського складу, вважаються курсантами, а ті, що мають такі звання, - слухачами.
Судовим розглядом встановлено, що зі змісту архівної довідці Національної юридичної академії України ім. Я. Мудрого від 17.01.2023 р. №Л-15/20 вбачається, що 31.07.2003 р. позивач був зарахований студентом 1-го курсу військово-юридичного факультету №6 Національної юридичної академії України ім. Я. Мудрого.
Згідно наказу начальника військово-юридичного факультету Національної юридичної академії України ім. Я. Мудрого від 30.07.2007 р. №102 (по стройовій частині) ОСОБА_1 , як студента, з 01.08.2007 р. зараховано до списків особового складу факультету та поставлено на всі види забезпечення по курсантській нормі, присвоєно військове звання “рядовий», призначено на посаду курсант.
Наказом начальника військово-юридичного факультету Національної юридичної академії України ім. Я. Мудрого від 14.06.2008 р. №86 (по стройовій частині) позивача, якому присвоєно військове звання “лейтенант» з 14.06.2008 р. виключено зі списків особового складу факультету.
Таким чином, статус курсанта позивачем отримано виключно після прийняття наказу начальника військово-юридичного факультету НЮА ім. Я. Мудрого від 30.07.2007 р. №102 (по стройовій частині) та призначення позивача на посаду курсанта.
Крім того, в наказі начальника військово-юридичного факультету Національної юридичної академії України ім. Я. Мудрого від 30.07.2007 р. №102 зазначено, що позивач до призначення на посаду курсанта був студентом, і саме як студента його з 01.08.2007 р. зараховано до списків особового складу факультету та поставлено на всі види забезпечення по курсантській нормі із присвоєнням звання “рядовий».
Зі змісту послужного списку позивача вбачається, що відповідачем період з 01.07.2007 р. до 14.06.2008 р. зараховано до військової служби.
Суд апеляційної інстанції вважає, що навчання позивача як студента на військово-юридичному факультеті при цивільному вищому навчальному закладі не є військовою службою.
Стосовно посилання позивача в апеляційній скарзі на Указ Президента України від 07.11.2001 р. №1053/2001, яким затверджено Положення про проходження військової служби (навчання) за контрактом у Збройних Силах України курсантами (слухачами) вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів, суд апеляційної інстанції зазначає, що п. 19 вказаного Положення (в редакції чинній на момент зарахування позивача на денну форму навчання) передбачено, що строки військової служби в календарному обчисленні для курсантів (слухачів) визначаються тривалістю навчання. Отже під час навчання позивача діяли норми, які передбачали зарахування до військової служби саме перебування в статусі курсанта, а не студента вищого навчального закладу.
Позивач зарахований курсантом 01.08.2007 р., і саме з 01.08.2007 р. відповідачем зараховано період навчання до військової служби, що підтверджується матеріалами справи. Жодних доказів того, що позивач 31.07.2003 р. набув статус курсанта матеріали справи не мітять.
Відповідно до абз. 5 ч. 3 ст. 2 Закону №2232-XII (в редакції чинній на момент зарахування позивача на денну форму навчання) до видів військової служби було віднесено, зокрема, військову службу (навчання) за контрактом курсантів (слухачів) вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають кафедри військової підготовки з програмами підготовки на посади осіб офіцерського складу.
Перелік видів військової служби, визначений у вказаній нормі, є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає. Навчання «студентів» вищих військових навчальних закладів до такого переліку не входило.
Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що оскільки день зарахування на навчання «студентом» вищого навчального закладу не є в розумінні приписів Закону №2232-XII початком проходження військової служби, тоді як національне законодавство у даному випадку пов'язує початок проходження військової служби із набуттям особою статусу «курсанта», отже відсутні правові підстави для зобов'язання відповідача зарахувати до вислуги років на військовій службі період навчання позивача за денною формою на військово-юридичному факультеті Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого з 31.07.2003 р. до 31.07.2007 р.
Із врахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції належним чином оцінив надані докази і на підставі встановленого обґрунтовано відмовив в задоволенні позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 06.09.2005 р.; п. 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18.07.2006 р.; п. 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10.02.2010 р.; п. 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09.12.1994 р., п. 29).
Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд апеляційної інстанції вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку.
Інші доводи і заперечення сторін на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.
Таким чином, суд переглянувши, у межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, ретельно дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення із дотриманням вимог матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Сумського окружного адміністративного суду від 09.02.2026 р. без змін, оскільки суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 09.02.2026 в справі № 480/1850/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду.
Головуючий суддя О.В. Присяжнюк
Судді Л.В. Любчич О.А. Спаскін