29 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 483/903/24
провадження № 61-8983св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачка - ОСОБА_2 ,
третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «ТКАРС»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_3 , на рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 19 лютого 2025 року у складі судді Шевиріної Т. Д. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 09 червня 2025 року у складі колегії суддів: Тищук Н. О., Кушнірової Т. Б., Шаманської Н. О.,
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 в якому просив стягнути з відповідачки на свою користь безпідставно набуті грошові кошти в сумі 725 925,00 грн.
В обґрунтування вимог зазначав, що у 2023 році ним на рахунок Товариства з обмеженою відповідальністю «ТКАРС» (далі - ТОВ «ТКАРС») здійснено оплату за придбання та модернізацію автомобіля Tesla, Model S, 2013 року випуску, в сумі 725 925,00 грн. Вказаний автомобіль зареєстровано за відповідачкою, хоча сервісне обслуговування здійснювалося та оплачувалося позивачем. У 2024 році відносини між сторонами погіршилися, у зв'язку з чим позивач звернувся до відповідачки з проханням перереєструвати на нього транспортний засіб або відшкодувати його вартість, на що отримав відмову. Посилаючись на те, що відповідачка набула майно без достатньої правової підстави, ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом.
Короткий зміст зустрічних вимог
У серпні 2024 року ОСОБА_2 пред'явила зустрічний позов, в якому просила: витребувати у ОСОБА_1 автомобіль Tesla, Model S, 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер кузова НОМЕР_2 .
В обґрунтування вимог зустрічної позовної заяви зазначила, що 29 березня 2023 року між нею та ТОВ «ТКАРС» укладено договір купівлі-продажу транспортного засобу, за умовами якого вона сплачує ТОВ «ТКАРС» грошові кошти у розмірі 590 600,00 грн, а товариство у свою чергу передає їй транспортний засіб - автомобіль Tesla, Model S, 2013 року випуску.
Відповідно до пункту 2.2 вказаного договору позивачка набуває право власності на вказаний транспортний засіб з моменту підписання сторонами договору.
Право власності на вказаний автомобіль зареєстровано за позивачкою у встановлений законом спосіб.
Вважає, що вона є власницею спірного автомобіля, а відповідач протиправно заволодів її транспортним засобом, у зв'язку з чим 26 квітня 2024 року вона звернулася до Печерського управління поліції Головного управління поліції у м. Києві із заявою про вчинення кримінального правопорушення за частиною першою статті 289 Кримінального кодексу України.
ОСОБА_1 не заперечує того факту, що автомобіль перебуває в його користуванні, тому просила на підставі статей 387, 388 Цивільного кодексу України витребувати у відповідача спірний автомобіль.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 19 лютого 2025 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 09 червня 2025 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів відмовлено.
Зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння задоволено.
Витребувано у ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 тарнспортний засіб - автомобіль марки Tesla», модель «Model S» 2013 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 , державний реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що ОСОБА_1 не довів факт безпідставного набуття коштів однією особою за рахунок іншої, а отже відсутні підстави для стягнення грошових коштів у розмірі 445 800 грн та 280 125,00 грн як безпідставно набутих ОСОБА_2 від ОСОБА_1 .
Водночас, суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_2 набула право власності на транспортний засіб у законодавчо визначений спосіб та є його власницею на даний час. Між учасниками справи існували певні стосунки та сторонами не заперечується, що ОСОБА_1 користувався транспортним засобом зі згоди власниці ОСОБА_2 . Пізніше ОСОБА_2 ініціювала повернення належного їй транспортного засобі від ОСОБА_1 , та у зв'язку з його неповерненням звернулась до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Колегія суддів відхилила доводи апеляційної скарги про неналежність обраного ОСОБА_2 способу захисту своїх прав шляхом пред'явлення позову
про витребування автомобіля у ОСОБА_1 .
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У липні 2025 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_3 , на рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 19 лютого 2025 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 09 червня 2025 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та залишити ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити та відмовити у задоволенні зустрічних вимог ОСОБА_2 .
У касаційній скарзі викладено клопотання про зупинення виконання рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 19 лютого 2025 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 09 червня 2025 року.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме застосування статей 387, 388 Цивільного кодексу України без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15 січня 2025 року у справі № 208/5532/18, від 11 грудня 2023 року у справах № 752/5281/20 та № 607/8879/21, від 19 липня 2023 року у справі № 753/18555/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Вважає, що спірний автомобіль ОСОБА_2 сама передала йому в користування разом із реєстраційними документами, надаючи при цьому заявнику статус належного користувача. Будь-яких доказів про незаконне вибуття з володіння ОСОБА_2 транспортного засобу матеріали справи не містять.
При цьому, суди правильно встановивши фактичні обставини справи, згідно з якими ОСОБА_1 значився належним користувачем спірного автомобіля у період з 05 листопада 2023 року до 06 травня 2024 року, що підтверджується повідомленням сервісного центру МВС, дійшли помилкового висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин статей 387, 388 ЦК України.
Також, вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 1212 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах, що склалися в межах цього спору, в якому насправді майно було куплено не зазначеним у договорі покупцем, а іншою особою, за її кошти (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Зазначає, що судам надано докази з метою підтвердження факту здійснення оплати за транспортний засіб, натомість ОСОБА_2 не надано жодного документу, крім договору купівлі-продажу, який би підтвердив здійснення оплати за цим договором саме нею.
Вважає, що судами норм процесуального права, зокрема у не досліджено зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
У вересні 2025 року від ОСОБА_2 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_4 , надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 15 липня 2025 року касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою від 04 серпня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху для усунення недоліків касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 04 вересня 2025 року (після усунення заявником недоліків) відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 (з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 483/903/24 з Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу, відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення виконання рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 19 лютого 2025 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 09 червня 2025 року.
У жовтні 2025 року матеріали справи № 483/903/24 надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судом апеляційної інстанції встановлено, що 06 червня 2023 року та 28 червня 2023 року ОСОБА_1 перерахував на рахунок ТОВ «ТКАРС» в якості оплати за транспортний засіб, згідно з попереднім договором № 19.05.2023-1 445 800,00 грн та 280 125,00 грн, відповідно.
29 вересня 2023 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 8448/23/1/000047, укладеним з ТОВ «ТКАРС» набула у власність транспортний засіб - автомобіль марки «Tesla», модель «Model S», 2013 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 .
Спірний автомобіль оглянуто ОСОБА_2 , що підтверджується актом огляду реалізованого транспортного засобу від 29 вересня 2023 року № 8448/23/1/000047.
29 вересня 2023 року автомобіль передано ОСОБА_2 , на підтвердження чого ТОВ «ТКАРС» та відповідачкою підписано акт огляду технічного стану транспортного засобу або його складової частини, що має ідентифікаційний номер 8448/23/1/000047 від 29 вересня 2023 року.
03 жовтня 2023 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 , тобто зареєструвала за собою право власності на автомобіль марки «Tesla», модель «Model S» 2013 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 .
26 квітня 2024 року ОСОБА_2 звернулася до Печерського УП ГУНП у місті Києві із заявою про вчинення кримінального правопорушення за частиною першої статті 289 КК України, а ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва уповноважену особу Печерського УП ГУНП у місті Києві зобов'язано внести відомості до ЄРДР та розпочати досудове розслідування.
За змістом інформації, що міститься у повідомленні Головного сервісного центру МВС, ОСОБА_1 значився належним користувачем автомобіля марки «Tesla», модель «Model S» 2013 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 у період з 05 листопада 2023 року до 06 травня 2024 року.
Сторони також не заперечували, що спірний автомобіль перебуває у володінні ОСОБА_1 , а ОСОБА_2 не має доступу до нього.
Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.
Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18) та від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 (провадження № 14-32цс19).
Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на цій підставі тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.
Набуття однією зі сторін зобов'язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов'язання не вважається безпідставним.
Тобто в разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, положення статті 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 11, частинами першою, другою статті 509 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені цими актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
До підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу.
Зобов'язання повинне належно виконуватись відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зазвичай ставляться.
Водночас сама лише наявність укладеного між сторонами договору не є достатньою підставою для віднесення до договірних будь-яких правовідносин, що виникають між цими особами. Для визнання відповідних зобов'язань між сторонами договірними необхідним є встановлення факту їх виникнення саме на підставі умов та на виконання відповідного договору.
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 912/2601/19.
Правове регулювання відносин, пов'язаних з купівлею-продажем транспортних засобів здійснюється ЦК України з урахуванням загальних положень про договір та спеціальних правил, закріплених у Порядку здійснення оптової та роздрібної торгівлі транспортними засобами та їх складовими частинами, що мають ідентифікаційні номери, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2009 року № 1200 (далі - Порядок № 1200) та Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 07 вересня 1998 року № 1388 (далі - Порядок № 1388), які визначають певні особливості укладення, виконання та правові наслідки невиконання відповідних договорів.
До принципово важливих складових цієї процедури відносяться зміст та форма договору, спосіб, місце укладення.
Відповідно до пункту 8 Порядку № 1388 «Про затвердження Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів» документами, що підтверджують правомірність придбання транспортних засобів, їх складових частин, що мають ідентифікаційні номери, є, зокрема, укладені та оформлені безпосередньо в сервісних центрах МВС у присутності адміністраторів таких органів договори купівлі-продажу (міни, поставки), дарування транспортних засобів, а також інші договори, на підставі яких здійснюється набуття права власності на транспортний засіб.
Отже, продаж транспортного засобу, що має ідентифікаційний номер, передбачає відповідне оформлення договору купівлі-продажу цього транспортного засобу, зняття його з обліку, отримання свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу (технічного паспорта).
Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Судами попередніх інстанцій встановлено факт укладення ОСОБА_2 з ТОВ «ТКАРС» договору купівлі-продажу від 29 вересня 2023 року № 8448/23/1/000047 транспортного засобу - автомобілю марки «Tesla», модель «Model S», 2013 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 .
Цього ж дня автомобіль був переданий ОСОБА_2 , про що нею та ТОВ «ТКАРС» був підписаний акт огляду технічного стану транспортного засобу або його складової частини, що має ідентифікаційний номер 8448/23/1/000047 від 29 вересня 2023 року.
03 жовтня 2023 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 , тобто зареєструвала за собою право власності на автомобіль марки «Tesla», модель «Model S» 2013 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 .
Відповідно до листа ТОВ «ТКАРС» ОСОБА_1 перераховував кошти на користь ТОВ «ТКАРС», зокрема 06 червня 2023 року та 28 червня 2023 року, у розмірі 445 800 грн та 280 125 грн відповідно, та у подальшому повідомив товариство, що з особистих причин договір купівлі-продажу має бути укладено не з ним, а з ОСОБА_2 (т. 2, а. с. 35).
Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що ОСОБА_1 не довів факт безпідставного набуття коштів однією особою за рахунок іншої, оскільки доказів, що підтверджують факт перерахування ним коштів саме ОСОБА_2 матеріали справи не містять, а отже відсутні підстави для стягнення грошових коштів у розмірі 445 800 грн та 280 125,00 грн як безпідставно набутих ОСОБА_2 від ОСОБА_1 .
Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що при визначенні того, чи підлягають безпідставно набуті грошові кошти потерпілій особі слід враховувати, що акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад, зокрема, добросовісності. Безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов'язання (відсутній обов'язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тому що вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суду у постановах від 04 серпня
2021 року у справі № 185/446/18 (провадження № 61-434св20) та від 11 січня
2023 року у справі № 548/741/21 (провадження № 61-1022св22).
Наведена практика Верховного Суду спростовує аргументи заявника про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
Розглядаючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 про витребування транспортного засобу з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 , суди правильно керувалися положеннями статей 387, 388 ЦК України.
Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
За правилами статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного
з власником договору. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) «де факто» - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «де юре» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається
у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб'єктом.
Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право
на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища,
що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності
у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Частина перша статті 388 ЦК України стосується випадків, коли набувач
за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач).
У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише
в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно
у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.
За змістом частини п'ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те,
що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити
про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову
про витребування у нього майна. При цьому в діях набувача не повинно бути
і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав,
а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків
для власника.
Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав,
за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Таким чином, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку
між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна,
а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
Указане тлумачення частини першої статті 388 ЦК України є сталим у правовій доктрині та судовій практиці.
Правомірність володіння майном виникає на підставі певного юридичного факту, зокрема, укладення відповідного договору. Такий договір може укладатися
як усно, так і письмово. Якщо власник майна передає іншій особі у володіння певне майно добровільно, проте без відповідного письмового оформлення договірних відносин (за винятком випадків, коли законом встановлена обов'язкова письмова форма такого правочину), то за загальним правилом вважається, що власник правомірно передав майно у володіння іншої особи.
Під неправомірним заволодінням потрібно розуміти заволодіння особою чужим майном усупереч волі його власника. Умовою, яка визначає відмінність між правомірним та неправомірним володінням особою майном, є наявність відповідної волі власника на передання володіння таким майном іншій особі.
У справі, що переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_2 набула право власності на транспортний засіб у законодавчо визначений спосіб та є його власницею на час розгляду справи. Між учасниками справи існували певні стосунки та сторонами не заперечується, що ОСОБА_1 користувався транспортним засобом зі згоди власниці ОСОБА_2 . Пізніше ОСОБА_2 ініціювала повернення належного їй транспортного засобі від ОСОБА_1 , та у зв'язку з його неповерненням звернулася до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.
На спростування підстав для витребування майна відповідно до статті 388 ЦК України заявник посилається на наявність у діях ОСОБА_2 волі на передачу майна іншій особі ( ОСОБА_1 ), що унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Як уже зазначалось, однією з цілей регулювання, встановленого ЦК України, є захист добросовісного набувача. Водночас регулювання має бути спрямованим виключно на захист того набувача, який є добросовісним, і не надавати захисту недобросовісному набувачу (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 911/1278/20, провадження № 12-33гс22).
Судами встановлено та матеріалами справи підтверджується, що згідно з даними Єдиного державного реєстру транспортних засобів у період з 05 листопада 2023 року до 06 травня 2024 року ОСОБА_1 значився належним користувачем автомобіля марки «Tesla», модель «Model S» 2013 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 .
Таким чином, з 06 травня 2024 року відпала правова підстава користування ОСОБА_1 спірним автомобілем, відтак він втратив статус добросовісного користувача.
З огляду на викладене суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про доцільність витребування від ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 транспортного засобу - автомобіля марки «Tesla», модель «Model S» 2013 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 , державний реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених заявником постановах Верховного Суду, є необґрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Крім того, на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).
Інші наведені у касаційній скарзі доводи не беруться до уваги, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Верховний Суд є судом права, а не судом факту, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку відповідно до статті 400 ЦПК України.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваних судових рішень, зводяться до незгоди з висновками судів, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій.
ЄСПЛ вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE , № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.
Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_3 , залишити без задоволення.
Рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 19 лютого 2025 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 09 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков
Р. А. Лідовець
Д. Д. Луспеник