30 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 591/12073/23
провадження № 61-16144св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В.,
Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Суми-Експертцентр»,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Тростянецького районного суду Сумської області від 29 січня 2025 року у складі судді Огієнка О. О. та постанову Сумського апеляційного суду від 13 листопада 2025 року у складі колегії суддів: Криворотенка В. І., Собини О. І., Рунова В. Ю.,
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Суми-Експертцентр» (далі - ТОВ «Суми-Експертцентр»), про визнання договору купівлі-продажу автомобіля недійсним.
Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 є громадянами російської федерації, з 01 жовтня 2011 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який 15 жовтня 2018 року розірваний.
Під час перебування у шлюбі, 28 травня 2013 року ОСОБА_1 зареєстрував на своє ім'я автомобіль марки «Mazda» модель «СХ-5», 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
09 квітня 2014 року ОСОБА_1 оформив нотаріально посвідчену довіреність на ОСОБА_2 , якою надав їй право на експлуатацію вказаного автомобіля, розпорядження ним з визначенням повноважень щодо представництва
в певних органах.
23 травня 2018 року ОСОБА_2 як довірена особа від імені ОСОБА_1 уклала та підписала договір комісії № 7044/18/000572, згідно з умовами якого ТОВ «Суми-Експертцентр» (комісіонер) за дорученням ОСОБА_1 (комітент) за комісійну плату зобов'язався укласти за рахунок комітента, але від свого імені, договір щодо продажу вказаного транспортного засобу.
На підставі договору комісії ТОВ «Суми-Експертцентр» (комісіонер) вчинило правочин щодо купівлі-продажу спірного автомобіля, продавши його від імені ОСОБА_1 в особі повіреної ОСОБА_2 покупцю ОСОБА_3 , яка доводиться кумою позивача та відповідачки ОСОБА_2 .
Після вчинення оспорюваного правочину ОСОБА_3 як власник автомобіля
23 травня 2018 року посвідчила у приватного нотаріуса Мокренко Л. Ю. довіреність, якою доручила право розпорядження спірним автомобілем
ОСОБА_2 . Таким чином, автомобіль залишився у володінні та користуванні
з правом розпорядження у ОСОБА_2 , що свідчить про намір вчинення правочину у власних інтересах, а не в інтересах довірителя.
Крім того, позивач вважав, що ТОВ «Суми-Експертцентр» не мало права укладати договір комісії, оскільки ОСОБА_1 не є громадянином України, не має паспорта громадянина України чи тимчасового посвідчення громадянина України, що прямо суперечить пункту 43 постанови Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2009 року № 1200 «Про затвердження Порядку здійснення оптової та роздрібної торгівлі транспортними засобами та їх складовими частинами, що мають ідентифікаційні номери».
Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу/його складової частини від
23 травня 2018 року № 7044/18/000572, який укладений між ТОВ «Суми-Експертцентр» і ОСОБА_3 , щодо відчуження автомобіля марки «Mazda» модель «CX-5», колір білий, 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Тростянецького районного суду Сумської області від 29 січня
2025 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду мотивоване тим, що позивач не надав належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження обставин про те, що ОСОБА_2 діяла
у власних інтересах при відчуженні транспортного засобу. Суд вважав, що на момент укладення договору комісії позивач мав посвідку на постійне проживання в Україні, тому ТОВ «Суми-Експертцентр» мало право укладати договір комісії.
Постановою Сумського апеляційного суду від 13 листопада 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 залишено без задоволення.
Рішення Тростянецького районного суду Сумської області від 29 січня 2025 року залишено без змін.
Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд погодився
з висновком суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог і доводів касаційної скарги
10 грудня 2025 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Тростянецького районного суду Сумської області від 29 січня 2025 року та постанову Сумського апеляційного суду від 13 листопада 2025 року й ухвалити
у справі нове судове рішення, яким позов задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що спірний правочин було укладено безпосередньо перед розірванням шлюбу. ОСОБА_2 , вчинивши спірний правочин, фактично переслідувала свої власні інтереси, щоб залишити у своєму фактичному володіння автомобіль, який є спільним майном подружжя. Заявник вказує, що ОСОБА_2 і ОСОБА_3 є пов'язаними особами, що підтверджується матеріалами справи. В матеріалах справи немає доказів проведення розрахунку за договором комісії.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 01 лютого
2023 року у справі № 569/19674/19, від 16 травня 2019 року у справі
№ 401/2995/16-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15-ц,
від 19 вересня 2024 року у справі № 120/10413/22, від 23 липня 2024 року
у справі № 280/3308/23, від 04 липня 2024 року у справі № 580/7744/23, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 лютого 2020 року у справі
№ 182/3593/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Аргументи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із Тростянецького районного суду Сумської області.
05 лютого 2026 року матеріали справи в електронній формі надійшли до Верховного Суду.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Короткий зміст фактичних обставин справи
ОСОБА_1 і ОСОБА_2 є громадянами російської федерації, які з 01 жовтня 2011 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано 16 листопада 2018 року на підставі рішення мирового судді с/у № 3 Курського району Курської області від 15 жовтня 2018 року.
ОСОБА_1 має посвідку на постійне проживання в Україні.
Згідно з довідкою Територіального сервісного центру № 5946 Регіонального сервісного центру МВС в Сумській області від 12 червня 2018 року
№ 31/18/5946-1940 за ОСОБА_1 29 травня 2013 року зареєстровано автомобіль марки «Mazda» модель «СХ-5», 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , на підставі довідки-рахунка від 28 травня 2013 року ДП
№ 888334, виданої ТОВ «Дилерська компанія «Автосервіс-Альянс», вартістю
356 900,00 грн.
09 квітня 2014 року ОСОБА_1 склав довіреність, якою уповноважив
ОСОБА_2 представляти його інтереси при експлуатації (керуванні на території України, а також за її межами) та розпорядженні (здати в оренду, заставити
в забезпечення зобов'язань, обміняти, продати) транспортним засобом марки «Mazda» модель «СХ-5», 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 . Зазначена довіреність була видана на 10 років - до 09 квітня 2024 року.
23 травня 2018 року між ТОВ «Суми-Експертцентр» і ОСОБА_2 , яка діяла як представник ОСОБА_1 , укладено договір комісії № 7044/18/00572, відповідно до якого транспортний засіб «Mazda» модель «СХ-5», 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 був переданий ТОВ «Суми-Експоцентр» на комісію з метою його подальшого продажу.
На підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу/його складової частини від 23 травня 2018 року № 7044/18/00572 ТОВ «Суми-Експертцентр» продало ОСОБА_3 транспортний засіб «Mazda» модель «СХ-5», 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , за ціною 598 000,00 грн.
Згідно зі свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу 23 травня 2018 року ОСОБА_3 зареєструвала своє право власності на вказаний автомобіль.
23 травня 2018 року ОСОБА_3 склала довіреність, якою уповноважила
ОСОБА_2 представляти її інтереси при експлуатації та розпорядженні автомобілем марки «Mazda» модель «СХ-5», 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 . Вказана довіреність була посвідчена приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Мокренко Л. Ю. та зареєстрована
у реєстрі за № 1490. На підставі заяви ОСОБА_3 від 04 липня 2018 року дію зазначеної довіреності було припинено.
З Єдиного державного реєстру судових рішень відомо, що рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 30 січня 2023 року, яке залишене без змін постановою Сумського апеляційного суду від 30 березня 2023 року та постановою Верховного Суду від 30 жовтня 2023 року, у справі № 591/550/20
у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
ТОВ «Суми-Експертцентр», третя особа - регіональний сервісний центр Міністерства внутрішніх справ в Сумській області в особі територіального сервісного центру № 5946, про визнання недійсним договору комісії від
23 травня 2018 року, укладеного між ТОВ «Суми-Експертцентр» і ОСОБА_1 в особі ОСОБА_2 , та договір купівлі-продажу транспортного засобу від
23 травня 2018 року, укладеного між ТОВ «Суми-Експертцентр» і ОСОБА_3 , за яким був відчужений автомобіль марки «Mazda» модель «СХ-5», 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 та здійснена його перереєстрація на ОСОБА_3 ; стягнення з відповідачів на користь позивача у рахунок відшкодування моральної шкоди по 6 000,00 грн з кожного відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що при укладенні договорів комісії та купівлі-продажу автомобіля порушень норм законодавства не було. Укладаючи договір комісії від 23 травня 2018 року, ОСОБА_2 діяла від імені позивача на підставі довіреності від 09 квітня 2014 року, згідно з якою ОСОБА_1 надав повноваження представляти його інтереси при розпорядженні спірним транспортним засобом, в тому числі й шляхом продажу, надавши право його відчуження.
Мотиви, якими керується Верховний Суд
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону відповідають.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
За змістом статей 317, 318 ЦК України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.
Згідно з частиною першою статті 237 ЦК України представництвом
є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
Відповідно до частини третьої статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або
в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
Повірений зобов'язаний: повідомити довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення; після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; негайно передати довірителеві все одержане у зв'язку з виконанням доручення (стаття 1006 ЦК України).
Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Згідно з частиною першою статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.
Відповідно до тлумачення статті 232 ЦК України під зловмисною домовленістю потрібно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника
з контрагентом особи, яку представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен втілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. В основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання.
Отже, для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України потрібно встановити умисел у діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. Водночас не має значення, чи одержав учасник такої домовленості будь-яку вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю. Для задоволення позову згідно зі статтею 232 ЦК України потрібно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діяв
у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Критерій «зловмисність» не залежить від того, чи був спрямований умисел повіреного на власне збагачення чи завдання шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним
є розбіжність між волею довірителя та волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя.
Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від
27 жовтня 2025 року у справі № 149/646/23, від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15-ц , від 22 квітня 2019 року у справі № 623/2518/17.
Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто недійсність договору має існувати
в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (постанова Верховного Суду від 22 червня 2020 року у справі № 177/1942/16-ц).
Велика Палата Верховного Суду, наголошуючи на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування, зазначила, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня
2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
У розглядуваній справі, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, встановивши, що позивач належними та допустимими доказами не спростував презумпції правомірності оспорюваного правочину, укладеного від його імені представником на підставі чинної довіреності, оскільки не надав належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження обставин про те, що
ОСОБА_2 діяла у власних інтересах при відчуженні транспортного засобу, дійшов цілком обґрунтованого висновку про відмову в позові.
На момент укладення договору комісії позивач мав посвідку на постійне проживання в Україні, тому ТОВ «Суми-Експертцентр» мало право укладати договір комісії, що відповідає пункту 43 постанови Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2009 року № 1200 «Про затвердження Порядку здійснення оптової та роздрібної торгівлі транспортними засобами та їх складовими частинами, що мають ідентифікаційні номери».
Аргументи заявника про неврахування висновків Верховного Суду, наведених
у касаційній скарзі, є безпідставними, оскільки висновки судів першої
і апеляційної інстанцій не суперечать висновкам Верховного Суду у справах, зазначених заявником у касаційній скарзі.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої і апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи та необхідності переоцінки доказів. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє
в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Висновки за результатом розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення Тростянецького районного суду Сумської області від
29 січня 2025 року та постанови Сумського апеляційного суду від 13 листопада 2025 року - без змін, оскільки підстав для їх скасування немає.
З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Тростянецького районного суду Сумської області від 29 січня 2025 року та постанову Сумського апеляційного суду від 13 листопада 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Коротун
Є. В. Коротенко
М. Є. Червинська