30 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 645/3123/24
провадження № 61-5704св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В.,
Червинської М. Є.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1 ,
суб?єкт оскарження - Немишлянський відділ державної виконавчої служби
у місті Харкові Східного міжрегіонального управління юстиції (м. Харків), виконавець Немишлянського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) Шеіна Олена Сергіївна, керівник Немишлянського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління юстиції (м. Харків),
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 02 квітня 2025 року у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Тичкової О. Ю., Яцини В. Б.,
Короткий зміст заявлених вимог
У травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із скаргою на дії Немишлянського відділу державної виконавчої служби у місті Харкові Східного міжрегіонального управління юстиції (м. Харків) (далі - Немишлянський ВДВС), виконавця Немишлянського ВДВС Шеіної О. С., керівника Немишлянського ВДВС.
Скарга мотивована тим, що 16 серпня 2024 року після доступу до виконавчого провадження № НОМЕР_5 убачаються незаконні дії державних виконавців. Так, у виконавчому провадженні № НОМЕР_5 є такі постанови і документи:
- постанова Немишлянського ВДВС про розшук майна боржника від 14 травня 2024 року № 5;
- постанова Немишлянського ВДВС про арешт коштів боржника від 14 травня 2024 року № 4;
- постанова Немишлянського ВДВС про стягнення виконавчого збору від
14 травня 2024 року № 3;
- постанова Немишлянського ВДВС про стягнення з боржника витрат на проведення виконавчих дій від 14 травня 2024 року № 2.
ОСОБА_1 вважав, що державний виконавець проводив виконавчі дії не
у законний спосіб, чим порушив частину другу статті 19 Конституції України.
Заявник вказував, що в порушення статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» постанову про відкриття виконавчого провадження було направлено йому тільки після порушення скарги в суді через систему ЕМЛ, супровідним листом № 72663 з додатками тільки 14 серпня 2024 року, які не підписано ЄЦП, що ставить під сумнів законність надісланих документів.
У порушення статті 28 Закону України «Про виконавче провадження» постанову про відкриття виконавчого провадження надіслано йому на ЕМЛ.
У постанові про відкриття провадження не зазначено строк добровільного виконання рішення суду.
Заявник вважав, що вказане свідчить про незаконність постанови про відкриття виконавчого провадження від 29 квітня 2024 року № НОМЕР_5.
Оскільки незаконні дії при відкритті виконавчого провадження призвели до порушення його прав під час проведення виконавчих дій, зокрема, позбавлення його права на своєчасне отримання інформації, ненадання йому постанови
в документарному виді, ненаправлення постанови рекомендованим листом, направлення постанови від 29 квітня 2024 року № НОМЕР_5 у не передбачений законом спосіб без підписання ЄЦП, та направлення листа від 14 серпня
2024 року № 72663 на ЕМЛ без ЄЦП, тому постанова про розшук майна боржника від 14 травня 2024 року № 5, постанова про арешт коштів боржника від 14 травня 2024 року № 4; постанова про стягнення з боржника витрат на проведення виконавчих дій від 14 травня 2024 року № 2; постанова про стягнення виконавчого збору від 14 травня 2024 року № 3 є незаконними. Крім того, постанову про розшук майна винесено в той час, коли існує не скасована постанова про відсутність майна, а у постанові про стягнення з боржника витрат на проведення виконавчих дій від 14 травня 2024 року № 2 винесено вимогу сплатити за інформацію, до якої доступ надається безкоштовно.
Також зазначає, що матеріали виконавчих проваджень № НОМЕР_5,
№ НОМЕР_6, № НОМЕР_7, № НОМЕР_8, № НОМЕР_9, № НОМЕР_10, № НОМЕР_11,
№ НОМЕР_12 не відповідають вимогам законодавства, оскільки відповідно до Інформації про виконавче провадження з АСВП № НОМЕР_5 зазначено, що виконавчий документ надійшов 23 квітня 2024 року та визначено державний виконавець, який веде виконавче провадження Задорожня Л. В., в той час як на обкладинці АСВП № НОМЕР_5 зазначено, що виконавець, який веде виконавче провадження є Шеіна О. С . На аркуші 2 знаходиться заява на ім'я
Воробйової О. керівника Немишлянського ВДВС про нібито примусове виконання судового рішення, яка зареєстровано за вхідним № 4619, нібито від керівника юридичної особи ОСББ «Будівельник», код 33207518, за підписом невідомої особи, на документі немає печатки та нічим не підтверджено повноваження керівника, до заяви не додано додатків в підтвердження права подавати заяву від імені ОСББ «Будівельник», до заяви не додано виконавчого листа. У заяві зазначено стягнути всього 5 481,00 грн.
На думку заявника, такі дії Немишлянського ВДВС свідчать про порушення його прав, в тому числі на отримання пенсії, відповідно до Закону України «Про внесення зміни до розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження» відповідно до якого припиняється звернення стягнення на заробітну плату, пенсію.
Крім того, станом на 03 вересня 2024 року заявник не отримав постанови про відкриття виконавчих проваджень № НОМЕР_6, № НОМЕР_7, № НОМЕР_8,
№ НОМЕР_9, № НОМЕР_10, № НОМЕР_11, № НОМЕР_12 з кодом ідентифікатором доступу до АСВП, які повинні були надіслані йому рекомендованим листом. Доказів відправки рекомендованим листом виконавчих проваджень
№ НОМЕР_6, № НОМЕР_7, № НОМЕР_8, № НОМЕР_9, № НОМЕР_10, № НОМЕР_11,
№ НОМЕР_12 з кодом ідентифікатором доступу в системі АСВП немає.
З урахуванням уточнень ОСОБА_1 просив визнати дії у виконавчому провадженні № НОМЕР_5 виконавця Шеіної О. С., Немишлянського ВДВС незаконими та такими, які порушують статтю 26 Закону України «Про виконавче провадження»; визнати дії у виконавчому провадженні № НОМЕР_5 виконавця Шеіної О. С., Немишлянського ВДВС незаконними та такими, які порушують статтю 25 Закону України «Про виконавче провадження»; визнати дії
у виконавчому провадженні № НОМЕР_5 виконавця Шеіної О. С., Немишлянського ВДВС незаконними та такими, які порушують Закон України «Про внесення зміни до розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження»; визнати незаконними дії і рішення, прийняті під час проведення виконавчих дій у виконавчому провадженні
№ НОМЕР_5, та скасувати незаконні постанови про відкриття виконавчого провадження від 29 квітня 2024 року; про розшук майна боржника від 14 травня 2024 року № 5; про арешт коштів боржника від 14 травня 2024 року № 4; про стягнення виконавчого збору від 14 травня 2024 року № 3; про стягнення
з боржника витрат на проведення виконавчих дій від 14 травня 2024 року № 2; визнати незаконними дії керівника Немишлянського ВДВС, який не контролює дії виконавця і допускає навмисне порушення прав сторони виконавчого провадження та накладення арешту на банківський рахунок та стягнення
з пенсії; скасувати арешт банківського рахунку та стягнення з його пенсії та заробітної плати.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 22 жовтня 2024 року
в задоволенні скарги відмовлено.
Ухвала суду мотивована тим, що оскаржувані постанови винесено державним виконавцем з дотриманням вимог законодавства, державний виконавець діяв
в межах повноважень відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», дотримуючись принципів верховенства права, законності, справедливості, об?єктивності.
Постановою Харківського апеляційного суду від 02 квітня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Ухвалу Фрунзенського районного суду м. Харкова від 22 жовтня 2024 року скасовано.
Закрито провадження за скаргою ОСОБА_1 в частині вимог про визнання незаконними та скасування постанов про стягнення виконавчого збору від
14 травня 2024 року та про стягнення з боржника витрат на проведення виконавчих дій від 14 травня 2024 року № 2.
Повідомлено ОСОБА_1 , що розгляд цих вимог віднесено до юрисдикції адміністративного суду.
Скаргу ОСОБА_1 в іншій частині задоволено частково.
Визнано неправомірними дії державного виконавця Немишлянського ВДВС Шеіної О. С. в частині ненаправлення в установленому законом порядку постанов про відкриття виконавчого провадження від 29 квітня 2024 року, про розшук майна боржника від 14 травня 2024 року, про арешт коштів боржника від 14 травня 2024 року в межах виконавчого провадження № НОМЕР_5.
В іншій частині вимоги скарги залишено без задоволення.
Закриваючи провадження у справі в частині вимог про визнання незаконними та скасування постанов про стягнення виконавчого збору від
14 травня 2024 року та про стягнення з боржника витрат на проведення виконавчих дій від 14 травня 2024 року № 2, апеляційний суд дійшов висновку, що ці вимоги слід розглядати в порядку адміністративного судочинства.
Визнаючи неправомірними дії державного виконавця Немишлянського ВДВС Шеіної О. С. щодо ненаправлення в установленому законом порядку постанов про відкриття виконавчого провадження від 29 квітня 2024 року, про розшук майна боржника від 14 травня 2024 року, про арешт коштів боржника від
14 травня 2024 року в межах виконавчого провадження № НОМЕР_5, апеляційний суд дійшов висновку про те, що в матеріалах справи немає доказів направлення боржнику та отримання останнім копій оскаржуваних постанов. Порушення державним виконавцем порядку надіслання сторонам виконавчого провадження копій процесуальних документів саме по собі не є достатньою підставою, з якою законодавець пов'язує скасування постанови про відкриття виконавчого провадження, проте ненаправлення виконавцем в установленому законом порядку постанови про відкриття виконавчого провадження може бути підставою для визнання неправомірними таких дій (бездіяльності) державного виконавця.
Залишаючи скаргу в іншій частині без задоволення, апеляційний суд дійшов висновку, що державний виконавець, ухвалюючи оскаржувані постанови, діяв
з дотриманням вимог Закону України «Про виконавче провадження», у зв?язку із чим колегія не вбачала підстав для їх скасування.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
02 травня 2025 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, з урахуванням уточненої редакції касаційної скарги, просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 02 квітня 2025 року, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд не забезпечив участь заявника у ВКЗ, ухвалив рішення з істотним порушенням норм процесуального права, а саме без належного повідомлення та без врахування клопотання про участь у режимі ВКЗ. Апеляційний суд залишив без уваги та оцінки аргументи заявника щодо його знаходження за межами України і те, що він відноситься до іноземного елемента. Вказує, що справу було розглянуто колегією суддів, сформованою після повторного автоматизованого розподілу справи, про що заявника не було повідомлено. Апеляційний суд не надав оцінки факту накладення арешту на кошти заявника та не дослідив зібрані у справі докази. Заявник вказує, що виконавець не направляв йому оскаржуваних постанов.
Доводи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 06 червня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Немишлянського районного суду м. Харкова.
04 серпня 2025 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу слід залишити без задоволенняз таких підстав.
Фактичні обставини справи
Заочним рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 13 вересня
2022 року у справі № 645/438/22 позов ОСББ «Будівельник» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задоволено. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСББ «Будівельник» заборгованість у розмірі 7 444,80 грн, а також 3 % річних в розмірі 340,80 грн та інфляційні втрати в розмірі 841,24 грн. Стягнено
з ОСОБА_1 на користь ОСББ «Будівельник» судові витрати у вигляді судового збору в сумі 2 481,00 грн та витрати на професійну правничу допомогу
в сумі 3 000,00 грн. Вказане рішення набрало законної сили 14 жовтня
2022 року.
06 грудня 2022 року Октябрський районний суд м. Полтави видав виконавчий лист № 645/438/22 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСББ «Будівельник» судових витрат в сумі 2 481,00 грн та витрат на професійну правничу допомогу в сумі 3 000,00 грн.
23 квітня 2024 року голова правління ОСББ «Будівельник» - Чуждан Г. В. звернувся до Немишлянського ВДВС із заявою про примусове виконання рішення суду від 06 грудня 2022 року, додавши виконавчий лист № 645/438/22 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСББ «Будівельник» судових витрат
в сумі 2 481,00 грн та витрат на професійну правничу допомогу в сумі
3 000,00 грн.
Постановою державного виконавця Немишлянського ВДВС Шеіної О. С. від
29 квітня 2024 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_5
з примусового виконання виконавчого листа № 645/438/22, виданого 06 грудня 2022 року Октябрським районним судом м. Полтави, про стягнення
з ОСОБА_1 на користь ОСББ «Будівельник» судового збору в сумі
2 481,00 грн та витрат на правничу допомогу в сумі 3 000,00 грн.
14 травня 2024 року державний виконавець Немишлянського ВДВС Шеіна О. С. винесла постанову № НОМЕР_5 про розшук майна боржника, а саме: «MITSUBISHI», реєстраційний номер НОМЕР_1 , VIN/номер шасі (кузова, рами): НОМЕР_2 ; «DAEWOO», реєстраційний номер НОМЕР_3 , VIN/номер шасі (кузова, рами): НОМЕР_4 , що належать боржнику.
14 травня 2024 року державний виконавець Немишлянського ВДВС Шеіна О. С. винесла постанову № НОМЕР_5 про арешт коштів боржника, якою з метою повного та фактичного виконання рішення накладено арешт на грошові кошти, що містяться на відкритих рахунках, а також на кошти на рахунках, що будуть відкриті після винесення постанови про арешт коштів боржника, крім коштів, що містяться на рахунках, накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом, та крім видатків соціального забезпечення, передбачених статтею 55 Бюджетного кодексу України, що належать боржнику.
14 травня 2024 року державний виконавець Немишлянського ВДВС Шеіна О. С. винесла постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження
у розмірі 303,00 грн.
14 травня 2024 року державний виконавець Немишлянського ВДВС Шеіна О. С. винесла постанову про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 548,10 грн.
Мотиви, якими керується Верховний Суд
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення зазначеним вимогам закону відповідає.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказував у своїх рішеннях, що «право на суд» було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, -
а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло
б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (рішення від 19 березня 1997 року
у справі «Горнсбі проти Греції», № 18357/91).
Виконання судових рішень у справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду й ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статями 6, 13 Конвенції.
Саме такий принцип застосовує ЄСПЛ у своїй сталій практиці, зазначаючи, що виконання судових рішень є невід'ємною частиною судового процесу, оскільки без цієї стадії судового процесу сам факт прийняття будь-якого рішення суду втрачає сенс. Саме на цій стадії судового процесу завершується відновлення порушених прав особи.
ЄСПЛ неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов'язкових судових рішень (рішення у справах «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року, «Ясіун'єне проти Литви» від 06 березня
2003 року, «Руйану проти Румунії» від 17 червня 2003 року, «Півень проти України» від 29 червня 2004 року).
Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції.
Згідно з частиною п'ятою статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду.
Відповідно до абзацу першого частини першої статті 431 ЦПК України виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.
У статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження
і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових
осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону,
а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Відповідно до частини першої статті 13 Закону України «Про виконавче провадження» під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
Відповідно до частини першої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Відповідно до частини другої статті 25 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» приватний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» знаходиться у межах Автономної Республіки Крим, області або міста Києва чи Севастополя, у яких розташований його виконавчий округ.
За приписами статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема за заявою стягувача про примусове виконання рішення. У заяві про примусове виконання рішення стягувач має право зазначити відомості, що ідентифікують боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню рішення (рахунок боржника, місце роботи чи отримання ним інших доходів, конкретне майно боржника та його місцезнаходження тощо), рахунки в банківських установах для отримання ним коштів, стягнутих з боржника, а також зазначає суму, яка частково сплачена боржником за виконавчим документом, за наявності часткової сплати.
Згідно з частиною першою статті 28 Закону України «Про виконавче провадження» копії постанов виконавця та інші документи виконавчого провадження (далі - документи виконавчого провадження) доводяться виконавцем до відома сторін та інших учасників виконавчого провадження, надсилаються адресатам простим поштовим відправленням або доставляються кур'єром, крім постанов про відкриття виконавчого провадження, про повернення виконавчого документа стягувачу, повідомлення стягувачу про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання, постанов, передбачених пунктами 1-4 частини дев'ятої статті 71 цього Закону, які надсилаються рекомендованим поштовим відправленням. Боржник вважається повідомленим про початок примусового виконання рішень, якщо йому надіслано постанову про відкриття виконавчого провадження за адресою, зазначеною
у виконавчому документі.
Документи виконавчого провадження надсилаються стягувачу та боржнику за їхніми адресами, зазначеними у виконавчому документі. У разі зміни стороною місця проживання чи перебування або місцезнаходження документи виконавчого провадження надсилаються за адресою, зазначеною у відповідній заяві сторони виконавчого провадження.
З аналізу норм Закону України «Про виконавче провадження», зокрема статей 13, 18, 26, 36, 48, вбачається, що виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення під час здійснення виконавчого провадження, тобто після прийняття виконавчого документа до виконання та після відкриття виконавчого провадження. Перевірка майнового стану боржника (стану рахунків боржника
у банках), розшук боржника та/або його майна, зокрема грошових коштів боржника, здійснюється у вже відкритому виконавчому провадженні.
Водночас на стадії відкриття виконавчого провадження виконавець повинен пересвідчитися, зокрема, чи відповідають виконавчий документ і заява про його виконання вимогам Закону України «Про виконавче провадження», чи надано всі документи, наявність / відсутність підстав для повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08 липня
2022 року у справі № 908/309/21, від 31 травня 2023 року у справі
№ 910/6104/21.
Боржник має бути належним чином повідомлений про відкриття виконавчого провадження, а державний виконавець повинен не лише направити боржнику копію постанови про відкриття виконавчого провадження, а і встановити факт отримання ним копії цієї постанови, якою встановлено строк для добровільного виконання рішення суду.
Водночас порушення державним виконавцем порядку надіслання сторонам виконавчого провадження копій процесуальних документів саме по собі не
є достатньою підставою, з якою законодавець пов'язує скасування постанови про відкриття виконавчого провадження, проте ненаправлення виконавцем
в установленому законом порядку постанови про відкриття виконавчого провадження може бути підставою для визнання неправомірними таких дій (бездіяльності) державного виконавця.
Аналогічний висновок зроблено у постановах Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 756/9582/14-ц (провадження № 61-7463св19) та від
02 серпня 2023 року у справі № 499/387/18 (провадження № 61-3606св23).
Установивши, що в матеріалах справи немає доказів направлення
ОСОБА_1 та отримання ним копій оскаржуваних постанов, апеляційний суд обґрунтовано вважав дії державного виконавця Немишлянського ВДВС
Шеіної О. С. в цій частині неправомірними.
Щодо постанов державного виконавця від 14 травня 2024 року про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження та про стягнення виконавчого збору
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі
№ 759/15553/14-ц (провадження № 14-579цс19) вказано, що «юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних
з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані.
До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів
в окремому виконавчому провадженні. Аналогічна правова позиція викладена
у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 06 червня 2018 року у справі № 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18), від 20 вересня 2018 року у справі № 821/872/17 (провадження № 11-734апп18), від 17 жовтня 2018 року у справі № 826/5195/17 (провадження № 11-801апп18), від 16 січня 2019 року у справі
№ 279/3458/17-ц (провадження № 14-543цс18), від 09 жовтня 2019 року
у справі № 758/201/17 (провадження № 14-468цс19), і підстав для відступлення від неї не вбачається».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі
№ 382/389/17 (провадження № 11-1009апп19) зазначено, що «імперативною нормою - частиною другою статті 74 Закону № 1404-VIII закріплено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій
і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. До юрисдикції адміністративних судів належать також справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні. Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 06 червня 2018 року у справі
№ 921/16/14-г/15 (провадження № 12-93гс18) та у справі № 127/9870/16-ц (провадження № 14-166цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 2-01575/11 (провадження № 14-425цс18)».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі
№ 229/1026/21 (провадження № 14-205цс21) вказано, що «частиною другою статті 74 зазначеного Закону передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Аналізуючи зазначені норми права у поєднанні
з висловленими Великою Палатою Верховного Суду принципами визначення юрисдикції спорів, пов'язаних з виконанням виконавчих документів, слід дійти висновків, що оскарження рішень, дій або бездіяльності державних, приватних виконавців, посадових осіб органів державної виконавчої служби в процедурі виконання рішень судів, за винятком рішень щодо виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу здійснюється до суду, який ухвалив судове рішення. Оскарження рішень, дій або бездіяльності державних, приватних виконавців, посадових осіб органів державної виконавчої служби в процедурі виконання рішень інших органів,
у тому числі щодо виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу як виконавчих документів
в окремому виконавчому провадженні, здійснюється до судів адміністративної юрисдикції.
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово робила висновок про те, що спір з приводу оскарження постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, прийнятої під час дії Закону України «Про виконавче провадження», підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, було видано виконавчий документ, що знаходився на примусовому виконанні у державного виконавця».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі № 180/377/20 (провадження № 61-1св21) зроблено висновок, що «правовідносини в частині визнання незаконними та скасування постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору та про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження є адміністративно-правовими, а тому справа у цій частині підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства».
Оскільки вимоги ОСОБА_1 про визнання незаконними та скасування постанов Немишлянського ВДВС про стягнення виконавчого збору від 14 травня
2024 року, про стягнення з боржника витрат на проведення виконавчих дій від
14 травня 2024 року № 2, мають розглядатися в порядку адміністративного судочинства, апеляційний суд обґрунтовано закрив провадження у цій частині вимог скарги.
Щодо постанов державного виконавця від 14 травня 2024 року про розшук майна боржника та про арешт коштів боржника
У постанові від 19 травня 2020 року у справі № 905/361/19 (провадження
№ 12-28гс20) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що «судове рішення є обов'язковим до виконання. У разі невиконання боржником рішення суду добровільно державним або приватним виконавцем здійснюється його примусове виконання. Під час вчинення виконавчих дій виконавець має право накладати арешт на кошти божника, що містяться на його рахунках
у банківських установах. Стаття 48 Закону України «Про виконавче провадження» встановлює невичерпний перелік рахунків, на кошти яких накладати арешт заборонено, зазначаючи, що законом можуть бути визначені
й інші кошти на рахунках боржника, звернення стягнення або накладення арешту на які заборонено. Отже, виконуючи рішення суду, виконавець може накладати арешт на будь-які кошти на рахунках боржника в банківських установах, крім тих, накладення арешту на які заборонено законом. Саме банк, який виконує відповідну постанову виконавця про арешт коштів боржника, відповідно до частини третьої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» повинен визначити статус коштів і рахунку, на якому вони знаходяться, та в разі їх знаходження на рахунку, на кошти на якому заборонено накладення арешту, банк зобов'язаний повідомити виконавця про цільове призначення коштів на рахунку та повернути його постанову без виконання, що є підставою для зняття виконавцем арешту із цих коштів згідно із частиною четвертою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження».
Також виконавець може самостійно зняти арешт з усіх або частини коштів на рахунку боржника у банківській установі в разі отримання документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом.
У постанові від 20 квітня 2022 року у справі № 756/8815/20 (провадження
№ 14-218цс21) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що «арешт
є початковою та окремою стадією провадження щодо звернення стягнення на майно боржника і є сукупністю заходів, що передбачають як наслідок обмеження в праві розпорядження майном, на яке накладається арешт. Виконавець за відсутності відомостей про майно, повідомлених кредитором, повинен самостійно здійснити заходи для виявлення такого майна, у тому числі грошових коштів, що знаходяться на банківських рахунках, і перед накладенням арешту на майно (кошти) боржника повинен отримати відомості про наявність
у боржника відповідного майна та коштів. Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що державний та/або приватний виконавець перед накладанням арешту повинен з'ясувати суму та статус грошей, що знаходяться на рахунку боржника, і у постанові про накладання арешту серед інших відомостей зазначити про суму коштів, на яку накладається арешт, або зазначити, що арешт поширюється на кошти на усіх рахунках, у тому числі, що будуть відкриті після накладення арешту. Накладання арешту на суми, що перевищують суми, визначені виконавчим документом, та перевищують суми витрат виконавчого провадження, що підлягають стягненню, є незаконним. Стаття 68 Закону України «Про виконавче провадження» визначає кошти, що складають заробітну плату як особливий об'єкт, на який може бути звернуто стягнення на виконання виконавчого документа, та обмежує таке стягнення відсутністю інших коштів та/або об'єктів для стягнення, видами боргових зобов'язань (періодичні платежі) та сумою стягнення. Накладення арешту на кошти, що складають заробітну плату боржника після здійснення утримань із неї за виконавчими документами та понад встановлений законом розмір для відрахувань із заробітної плати, є надмірним тягарем для боржника та порушенням його прав на одержання винагороди за працю та достойні умови життя. Отже, не може бути накладений арешт на кошти, що складають заробітну плату боржника після фактичного здійснення утримань із неї, за виконавчими документами та на усі кошти заробітної плати боржника поза межами дозволених законом розмірів відрахувань із такої заробітної плати, а якщо такий арешт накладений, то він має бути знятий. Водночас на кошти, що знаходяться на рахунках та які не є коштами, що складають заробітну плату, таке обмеження не поширюється. Зняття арешту з коштів, що складають заробітну плату, здійснюється виконавцем на підставі поданих боржником документів, які підтверджують статус коштів, та виключно із заробітної плати, або на підставі повідомлення банку про заборону накладення арешту на такий рахунок. Отже,
у випадку, коли на стадії накладення арешту на грошові кошти боржника, що знаходяться на його рахунку та є заробітною платою боржника, виконавцю не вдалося виявити правову природу (статус) цих грошових коштів як коштів, на які накладення арешту заборонено законом, то арешт на такі грошові кошти підлягає зняттю на підставі відповідного повідомлення банку або заяви боржника з наданням ним відповідних документів на підтвердження цього та/або за результатами перевірки зазначених звітів».
Зобов'язання виконавця зняти арешт на підставі повідомлення банку не виключає зняття такого арешту на підставі повідомлення боржника та за наслідками здійснення контролю за правильністю стягнення на підставі наданих звітів про стягнення, оскільки відповідно до підпункту 1 частини четвертої статті 59 цього Закону підставами для зняття виконавцем арешту з майна боржника або його частини є отримання ним документального підтвердження, що звернення стягнення на такі кошти боржника заборонено законом.
Для боржника надання вказаних підтверджуючих документів є процесуальною можливістю відновити свої права, порушені у зв'язку із накладенням незаконного арешту, а для виконавця зняття такого арешту є здійсненням повноважень для усунення спричинених негативних наслідків. Однак це не виключає зобов'язання банку при виконанні приписів державного та/або приватного виконавця окремо від боржника повідомити виконавця про неможливість накладення арешту на грошові кошти боржника у зв'язку
з забороною, встановленою законом.
Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення перед судом переконливості своїх вимог є конституційною гарантією (стаття 129 Конституції України).
Відмовляючи у задоволенні скарги ОСОБА_1 в частині вимог про скасування постанови про накладення арешту, апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що він не довів, що банківський рахунок, на який накладено арешт, має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на кошти, які знаходилися на ньому, заборонено законом.
Аргументи заявника про те, що апеляційний суд не забезпечив участь заявника
у ВКЗ є безпідставними, оскільки аналіз матеріалів справи свідчить про те, що
з відповідною заявою ОСОБА_1 до апеляційного суду не звертався.
Також безпідставними є аргументи заявника про те, що апеляційний суд розглянув справу без належного повідомлення заявника, оскільки згідно
з довідкою Харківського апеляційного суду судову повістку про виклик до суду ОСОБА_3 тримав 20 грудня 2024 року в електронному кабінеті. Крім того, ці аргументи також спростовуються змістом касаційної скарги, де заявник вказує (мова оригіналу) «в призначений час скаржник ОСОБА_1 наладив технічні засоби і очікував запрошення до ВКЗ». Тобто, заявник був обізнаний про дату, час і місце розгляду справи.
Безпідставними є аргументи касаційної скарги про те, що справу було розглянуто неналежним складом суду, оскільки колегію суддів було сформованою після повторного автоматизованого розподілу справи, про що заявника не було повідомлено з таких підстав.
Відповідно до частини першої статті 33 ЦПК України визначення судді, а в разі колегіального розгляду - судді-доповідача для розгляду конкретної справи здійснюється Єдиною судовою інформаційно-комунікаційною системою під час реєстрації документів, зазначених у частині другій статті 14 цього Кодексу,
а також в інших випадках визначення складу суду на будь-якій стадії судового процесу, з урахуванням спеціалізації та рівномірного навантаження для кожного судді, за принципом випадковості та в хронологічному порядку надходження справ.
З матеріалів справи відомо, що 27 листопада 2024 року до апеляційного суду надійшла апеляційна скарга ОСОБА_1 (т. 2, а. с. 39-51).
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27 листопада 2024 року для розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1. визначено суддю-доповідача Пилипчук Н. П. і склад колегії суддів: Тичкову О. Ю., Яцину В. Б. (т. 2, а. с. 73, 74).
У зв'язку з відсутністю судді Яцини В. Б. розпорядженням Харківського апеляційного суду від 18 грудня 2024 року зобов'язано провести повторний автоматизований розподіл справи № 645/3123/24 щодо заміни судді Яцини В. Б. (т. 2, а. с. 82).
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 грудня 2024 року для розгляду апеляційної скарги
ОСОБА_1. визначено суддю-доповідача Пилипчук Н. П. і склад колегії суддів: Маміну О. В., Тичкову О. Ю. Тобто відсутнього суддю Яцину В. Б. замінено суддею Маміною О. В. (т. 2, а. с. 83, 84).
Ухвалою Харківського апеляційного суду від 18 грудня 2024 року у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Тичкової О. Ю., Маміної О. В. справу призначено до судового розгляду ((т. 2, а. с. 90).
У зв'язку із перебуванням судді Маміної О. В. у відпустці розпорядженням Харківського апеляційного суду від 01 квітня 2025 року зобов'язано провести повторний автоматизований розподіл справи № 645/3123/24 щодо заміни відсутнього судді (т. 2, а. с. 92).
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02 квітня 2024 року для розгляду апеляційної скарги
ОСОБА_1. визначено суддю-доповідача Пилипчук Н. П. і склад колегії суддів: Тичкову О. Ю., Яцину В. Б. Тобто відсутню суддю Маміну О. В. замінено суддею Яциною В. Б. (т. 2, а. с. 93, 94).
Оскаржувана постанова Харківського апеляційного суду від 02 квітня 2025 року ухвалена у складі колегії суддів: головуючий - Пилипчук Н. П., судді:
Тичкова О. Ю., Яцина В. Б.
Тобто справу було розглянуто колегією суддів, визначеною відповідно до норм ЦПК України.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки
у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості,
а інші наведені в касаційній скарзі доводи не свідчать про помилковість або необґрунтованість висновків суду апеляційної інстанції.
Висновки за результатом розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Переглянувши оскаржуване судове рішення в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови Харківського апеляційного суду від 02 квітня
2025 року - без змін, оскільки підстав для її скасування немає.
З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України не здійснюється.
Щодо заявлених клопотань
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить винести окрему ухвалу щодо порушення прав на соціальний захист та недопуску до правосуддя заявника,
з урахуванням порушень, допущених органами виконавчої служби та судовою владою, і позбавлення заявника тривалий час засобів існування, отримання пенсії і зруйнування війною домоволодіння, приватного господарства (загинуло більше 140 голів худоби), позбавлення житла, із-за чого немає можливості вести господарство, і він протягом тривалого часу не отримує пенсію через незаконну бездіяльність виконавця і тривалий розгляд скарги.
Вивчивши заявлене клопотання, колегія суддів дійшла висновку про те, що воно задоволенню не підлягає з таких підстав.
Відповідно до статті 420 ЦПК України суд касаційної інстанції у випадках
і в порядку, встановлених статтею 262 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу.
У частині десятій статті 262 ЦПК України передбачено, що суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2018 в справі № 761/32388/13-ц (провадження № 61-3251св18) зазначено, що «при вирішенні питання про постановлення окремої ухвали суд має виходити з того, що мають бути виявлені порушення закону. Вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали
є дискреційними повноваженнями суду і є його правом, а не обов'язком».
Правовими підставами постановлення окремої ухвали є виявлені під час розгляду справи порушення матеріального або процесуального права, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2019 року у справі
№ 800/500/16 (провадження №11-1156заі18) зазначено, що окрема ухвала суду
є процесуальним засобом необхідного належного реагування (судового впливу) на порушення законності, а також на причини та умови, що цьому сприяли, які виявлені ним саме під час судового розгляду. Постановлення такої ухвали
є правом, а не обов'язком суду.
Заявлене клопотання не свідчить про наявність підстав, за яких Верховний Суд
у порядку статі 262 ЦПК України має право постановити окрему ухвалу. Тому
в задоволенні клопотання про постановлення судом касаційної інстанції окремої ухвали слід відмовити.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про постановлення окремої ухвали відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Харківського апеляційного суду від 02 квітня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Коротун
Є. В. Коротенко
М. Є. Червинська