16 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 523/13382/21
провадження № 61-1227св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В.,
Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на постанову Одеського апеляційного суду від 28 листопада 2024 року в складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором позики.
Позов мотивований тим, що 24 квітня 2020 року відповідач звернувся до нього з метою отримання у борг грошових коштів у сумі 170 000,00 грн.
Позивач наголошував, що він надав відповідачу вказану суму коштів, що підтверджується розпискою від 24 квітня 2020 року.
Відповідач ОСОБА_2 у свою чергу порушив взяті на себе зобов'язання та не повернув грошові кошти в обумовлений сторонами строк.
Тому ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь грошові кошти у сумі 170 000,00 грн.
У січні 2022 року ОСОБА_2 звернувся з зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним.
Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані тим, що при зверненні з позовом ОСОБА_1 пред'явив вимогу про стягнення з ОСОБА_2 на свою користь коштів у сумі 170 000,00 грн за розпискою від 24 квітня 2020 року. Проте гроші у сумі 170 000,00 грн він йому не надавав.
ОСОБА_1 зареєстрований у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань як фізична особа- підприємець. Основним видом його діяльності є надання в оренду автомобілів і легкових автотранспортних засобів.
Розписка від 24 квітня 2020 року була написана ОСОБА_2 на вимогу ОСОБА_1 як гарантія того, що ОСОБА_2 за переданий йому ОСОБА_1 автомобіль Gееlу МК, державний номер НОМЕР_1 , за договором купівлі-продажу із розстрочкою платежу, гарантує сплату коштів у розмірі 170 000,00 грн за зазначений автомобіль. Сторони домовились провести оплату за автомобіль частинами, а саме - по 2 500,00 грн щонеділі, а повна оплата за автомобіль повинна була відбутися не пізніше 25 червня 2021 року. У зв'язку з існуванням такої домовленості у сторін було дві розписки з однією датою складення - 24 квітня 2020 року та на одну суму - 170 000,00 грн.
Фактично між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 24 квітня 2020 року відбулося укладення договору купівлі-продажу автомобіля Gееlу МК, державний номер НОМЕР_1 з розстрочкою платежу, зі строком повної оплати до 25 червня 2021 року.
За вказаними домовленостями автомобіль 25 червня 2021 року був переданий у користування ОСОБА_2 . Через деякий час виникли труднощі щодо можливості переоформлення права власності на автомобіль за ОСОБА_2 , тому він відмовився від купівлі автомобіля та повернув ОСОБА_1 автомобіль 25 червня 2021 року. Сплачені ОСОБА_2 кошти за фактичний час користування автомобілем за договором купівлі-продажу з розстрочкою платежу залишилися у ОСОБА_1 , факт отримання частини коштів за договором ОСОБА_1 визнавав.
Підставою повернення ОСОБА_2 автомобіля ОСОБА_1 стало те, що право власності на цей автомобіль 25 червня 2021 року не було оформлене на ОСОБА_1 , який себе видавав за власника автомобіля. Факт того, що автомобіль 25 червня 2021 року на момент укладення договору купівля-продажу з розстрочкою платежу не перебував у власності ОСОБА_1 підтверджується копією листа від 23 жовтня 2021 року № 31/15-439аз за підписом начальника Головного сервісного центру МВС Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Одеській області. З вказаного листа вбачається, що право власності на автомобіль Gееlу МК, державний номер НОМЕР_1 , станом на 24 квітня 2020 року зареєстроване за ОСОБА_4 у МРЕВ Чернігівської області.
Обмін розписками, які мають однакову дату складення, однакову суму та одну дату виконання, за наявності домовленостей, які у подальшому не вирішилися, призвели до того, що ОСОБА_1 не продав, а ОСОБА_2 не купив зазначений автомобіль.
ОСОБА_2 просив визнати договір позики, укладений між ним та ОСОБА_1 , на підтвердження якого складено розписку від 24 квітня 2020 року на суму 170 000,00 грн, недійсним.
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 18 січня 2022 року прийнято до розгляду зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним спільно з первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором позики.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 04 липня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором позики задоволено. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 24 квітня 2020 року в розмірі 170 000,00 грн. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 700,00 грн. Позовні вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним залишено без задоволення. Судові витрати понесені у зв'язку із розглядом справи за зустрічним позовом віднесено на рахунок позивача.
Суд першої інстанції виходив з того, що згідно з написаною ОСОБА_2 розпискою про позику грошових коштів, остання містить дату її складання, умови і строки повернення коштів, а також розстрочку платежу.
У матеріалах справи відсутні докази, а відповідачем не доведено, що автомобіль, який у майбутньому, а саме 24 квітня 2020 року, після сплати коштів у розмірі 170 000,00 грн мав перейти у власність ОСОБА_2 , був предметом купівлі-продажу у розстрочку. Відсутні докази того, що вартість цього автомобіля була визначена сторонами у розмірі 170 000,00 грн.
ОСОБА_2 не надав письмових доказів та не довів факт того, що автомобіль, який згідно з розпискою від 24 квітня 2020 року мав бути переданий у власність позичальнику в майбутньому, був безпосередньо предметом договору купівлі-продажу, тощо.
Також матеріали справи не містять договору, або будь-якого іншого письмового документу щодо наміру сторін у майбутньому укласти договір купівлі-продажу автомобіля. Розписка від імені ОСОБА_1 про зобов'язання вчинити дії з приводу передачі у власність автомобіля не є документом, який відповідає письмовій формі двостороннього правочину щодо домовленості двох сторін вчинити на користь один одного певні дії.
Надана відповідачем розписка як документ, який підтверджує факт домовленості укладення договору купівлі-продажу, є лише одностороннім зобов'язанням. За наданою розпискою встановлено, що ОСОБА_1 зобов'язався вчинити дії з приводу передачі автомобіля після вчинення ОСОБА_2 дій щодо оплати коштів. При цьому, розписка про передачу автомобіля у власність не містить посилання на розписку про позику, в розписці не вказано, що саме за кошти отримані в борг та виплачені за таким, останньому має бути передано автомобіль.
Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 28 листопада 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 04 липня 2024 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором позики відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним задоволено. Визнано договір позики, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , на підтвердження якого складено розписку від 24 квітня 2020 року на суму 170 000,00 грн, недійсним. Стягнено із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 5 031,00 грн.
Апеляційний суд виходив з того, що 24 квітня 2020 року було складено дві розписки між учасниками справи, зокрема: (1) ОСОБА_2 було написано розписку, в якій він зазначив, що бере в борг у ОСОБА_1 суму коштів у розмірі 170 000,00 грн., яку зобов'язався віддати рівними частками - по 2 500,00 гривень кожної суботи місяця у строк - до 25 червня 2021 року; (2) ОСОБА_1 складено розписку, відповідно до якої він зобов'язався передати у власність ОСОБА_2 автомобіль Gееlу МК, державний номер НОМЕР_1 , після повної виплати ним коштів у сумі 170 000,00 грн.
Таким чином, сторонами у справі 24 квітня 2020 року було написано дві розписки, за якими кожна із сторін мала обов'язок вчинити певні дії на користь іншої сторони, розписки містять строки виконання зобов'язань. Так, згідно з розпискою ОСОБА_1 встановлено, що настання однієї події, а саме - сплата коштів ОСОБА_2 , передбачає настання іншої події - передання ОСОБА_1 автомобіля у власність ОСОБА_2 .
Апеляційний суд вказав, що вказані розписки складені в один день, містять одну і туж суму та порядок сплати платежів та кінцевий строк виконання зобов'язань за вказаними розписками.
Право власності на автомобіль Geely MK, державний номер НОМЕР_1 , за ОСОБА_1 було зареєстроване лише 25 червня 2020 року, а це два місяці після написання ним розписки, за якою він взяв на себе зобов'язання передати у власність автомобіль, власником якого на той момент не був. Таким чином висновок суду першої інстанції, що на дату написання вказаних розписок ОСОБА_1 був власником вказаного автомобіля спростовується матеріалами справи. Крім того, сторонами не заперечувався факт користування та повернення ОСОБА_2 автомобіля.
Встановивши обставини справи, апеляційний суд зробив висновок, що між сторонами виникла домовленість про оформлення в майбутньому договору купівлі-продажу автомобіля з розстрочкою платежів, зі строком повної оплати - до 28 грудня 2020 року.
Відповідно до відзиву на зустрічний позов ОСОБА_1 підтвердив, що написана ним розписка - це обіцянка здійснити продаж у майбутньому автомобіля лише за умови виконання зобов'язання щодо повернення грошових коштів.
За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку, що фактично сторони домовилися про укладення у майбутньому договору купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 зобов'язувався продати (передати у власність), а ОСОБА_2 зобов'язувався купити автомобіль Geely МК, державний номер НОМЕР_1 .
Намірів на укладення договору позики між сторонами не було. Сторони вибрали між собою такий спосіб взаємних розрахунків, як обмін розписками, які мають однакову дату складення, однакову суму та одну дату виконання. Проте обставини, які у подальшому не вирішилися, призвели до того, що ОСОБА_1 не продав, а ОСОБА_2 не купив автомобіль Geely MK, державний номер НОМЕР_1 , а оригінали розписок залишилися у сторін.
Тому апеляційний суд зробив висновок, що первісні позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, адже ним не було доведено факт передачі коштів за розпискою. Між сторонами по факту були наявні домовленості про укладення договору купівлі-продажу автомобіля у майбутньому. З огляду на вказане, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 є доведеними та підлягають задоволенню.
Додатковою постановою Одеського апеляційного суду від 17 січня 2025 року стягнено із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у загальному розмірі 50 000,00 грн.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У січні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, яка підписана представником ОСОБА_3 . Просив постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суд апеляційної інстанції зробив помилкові висновки по суті спору, не врахував усі обставини справи та відповідну судову практику Верховного Суду;
відсутній висновок Верховного Суду, щодо питання застосування норми права, а саме, за існування факту укладення договору позики і його умов, передбаченого частиною другою статті 1047 ЦК України у подібних правовідносинах, який можна застосувати до спірних правовідносин. Так, Верховним Судом не надавалась правова оцінка частині другій статті 1047 ЦК України в контексті можливості визнання розписки про отримання коштів як удаваного правочину, враховуючи неналежну поведінку боржника, який у розписці підтверджує отримання коштів, але надалі відмовляється від виконання зобов'язань (заборона суперечливої поведінки);
за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд і повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов;
при зверненні з позовом ОСОБА_1 посилався на те, що між ним та відповідачем укладений договір позики, за умовами якого він передав ОСОБА_2 170 000,00 грн, а останній зобов'язався повертати борг на умовах щотижневої оплаті у розмірі 2 500,00 грн, до 25 червня 2021 року. Проте апеляційний суд, досліджуючи боргові розписки обох сторін у справі, встановивши правову природу укладеного договору, дійшов висновку, що фактично сторони домовилися про укладення у майбутньому договору купівлі-продажу, яким ОСОБА_1 зобов'язався продати, а ОСОБА_2 зобов'язався купити автомобіль Geely МК. Водночас суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_1 не був власником автомобіля Geely МК станом на час складення розписки (24 квітня 2020 року), право власності на вказаний автомобіль станом на 24 лютого 2020 року було зареєстроване за іншою особою;
для визнання правочину удаваним слід установити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їхні дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо. Апеляційний суд проігнорував те, що суд першої інстанції, правильно встановивши природу правовідносин, які виникли між сторонами, спростував те, що зобов'язання ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 виникли з договору позики на підтвердження укладення якого складено розписку, а не з договору купівлі-продажу, як зазначив суд апеляційної інстанції;
очевидно, що дії відповідача, який уклав договір позики з ОСОБА_1 , а згодом пред'явив вимоги про визнання договору позики неукладеним, суперечать його попередній поведінці (укладенню договору позики) і є недобросовісними;
апеляційний суд обґрунтовано врахував, що спірний договір позики був укладений та підписаний, частково виконувався ОСОБА_2 , а неправильне трактування договору позики не свідчить про його неукладеність, умовами договору (розписки) не передбачена автоматична передача транспортного засобу, на підставі передачі грошових коштів у розмірі 170 000,00 грн. Навпаки, у разі виконання зобов'язання ОСОБА_2 щодо повернення обумовленої грошової суми відповідно до розписки, друга сторона - ОСОБА_1 був згоден укласти окремий договір купівлі-продажу, на інших умовах, яким і був би переданий у власність ОСОБА_2 автомобіль - Geely МК;
договір позики (розписка) укладений у письмовій формі, його зміст підтверджує факт передачі позикодавцем грошової суми позичальнику і отримання останнім цих коштів. Проте, скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд безпідставно вважав, що факт отримання позичальником грошових коштів за вказаним письмовим договором (розпискою) обов'язково повинен бути підтверджений. Також суд апеляційної інстанції не взяв до уваги підтвердження факту, який був встановлений під час допиту сторони позивача та відповідача, на якому відповідачем ОСОБА_2 та позивачем ОСОБА_5 було підтверджено часткове повернення ОСОБА_6 грошових коштів відповідно до розписки;
постанова апеляційного суду не узгоджується з висновками, викладеними у постановах Верховного Суду щодо застосування принципу Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав);
з урахуванням принципів цивільного права, зокрема добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності. На переконання особи, яка подала касаційну скаргу, під час укладення договору позики відповідач ОСОБА_2 мав право вибору при укладенні договору, у тому числі і у його формулюванні. Крім того, очевидно, що під час складання тексту боргової розписки, ОСОБА_2 мав змогу чітко визначити будь-які умови, але зміст розписки свідчить, що відповідач взяв у борг у ОСОБА_1 грошові кошти у відповідному розмірі та валюті, зобов'язався їх повернути на відповідних умовах у визначений термін. Вказане не може свідчити про удаваний правочин у формі договору купівлі-продажу. Крім того розписка, яка була написана ОСОБА_1 у відповідь на боргову розписку ОСОБА_2 , містить собою умову, якою передбачено зобов'язання передати у власність ОСОБА_2 автомобіль, після повернення грошових коштів, які він зобов'язався повернути на зазначених умовах, що обумовлює собою укладення іншого правочину, та на інших умовах. Отже, суд апеляційної інстанцій неправильно застосував статті 1046, 1047, 1049 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи;
сторони мають право укладати договори, які не передбачені актами цивільного законодавства, за умови, що вони відповідають загальним засадам цивільного законодавства. Такі договори є непойменованими. Тлумачення змісту документа про отримання коштів свідчить про вчинення між сторонами непойменованого договору щодо надання грошових коштів, які мали бути повернуті, і за рахунок цього, за окрему плату боржник мав змогу придбати у позичальника автомобіля Geely МК. Апеляційний суд не врахував, що якщо сторона, яка вчинила виконання, проте не отримала зустрічного надання в обсязі, який відповідає переданому майну (сплаченим коштам), і згодом відмовилася від договору, може вимагати від сторони, яка порушила договір і не здійснила зустрічне надання, повернення майна (коштів) на підставі пункту 3 частини третьої статті 1212 ЦК України. Очевидно, що дії відповідача, який отримав від позивача кошти, проте свого обов'язку не виконав і відмовляється повернути отримані кошти після відмови від договору, зробленої кредитором, суперечать його попередній поведінці і є недобросовісними. За таких обставин, з урахуванням того, що відповідач відмовився від виконання договору, а позивач не отримав грошових коштів, які передав відповідачу, у відповідача існує обов'язок повернути отримані грошові кошти, а тому суд першої інстанції ухвалив правильне по суті рішення про їх стягнення.
У квітні 2025 року від представника ОСОБА_1 - адвоката Тарановського Д. С. надійшли додаткові пояснення, в яких викладено клопотання про врахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2025 року в справі № 523/2697/21. Спірні правовідносини у вказаній справі є подібними. Крім того, зазначена справа та справа, що переглядається, є однаковими за складом учасників, але різняться змістом боргових розписок, тому розглядались у різних провадженнях.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
У квітні 2025 року до суду від ОСОБА_2 надійшов відзив, який підписаний представником ОСОБА_7 . Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Відзив обґрунтований тим, що:
оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, а тому касаційна скарга задоволенню не підлягає;
у розписках, які були написані сторонами, містяться ідентичні вихідні дані, а саме: сума в розмірі 170 000,00 грн, кінцева дата повернення/оплати. Фактично з розписок, які були складені сторонами, вбачається, що сума коштів 170 000,00 грн була узгоджена ними, як така, що становить обумовлену вартість автомобіля та має бути сплачена не пізніше 25 червня 2021 року, після чого ОСОБА_1 зобов'язався передати у власність ОСОБА_2 автомобіль;
апеляційний суд вірно встановив, що фактично сторони домовилися про укладення в майбутньому договору купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 зобов'язувався продати (передати у власність), а ОСОБА_2 зобов'язався купити автомобіль Gееlу МК, державний номер НОМЕР_1 , намірів на укладення договору позики між сторонами не було. Сторони вибрали між собою такий спосіб взаємних розрахунків, як обмін розписками, які мають однакову дату складення, однакову суму та одну дату виконання. Водночас обставини, які у подальшому не вирішилися, призвели до того, що ОСОБА_1 не продав, а ОСОБА_2 не купив автомобіль Gееlу МК, а оригінали розписок залишилися у сторін. Тому суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, адже ним не було доведено факт передачі коштів за розпискою, між сторонами по факту були наявні домовленості про укладення договору купівлі-продажу автомобіля у майбутньому, а тому зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 були доведені;
безпідставними є твердження касаційної скарги про те, що у разі виконання зобов'язання ОСОБА_2 щодо повернення грошової суми відповідно до розписки, друга сторона - ОСОБА_1 був згоден укласти окремий договір купівлі-продажу, на інших умовах, якими і був би переданий у власність ОСОБА_2 автомобіль Gееlу МК. Так, матеріали справи не містять доказів, на підставі яких можна було б стверджувати, що ОСОБА_2 був обізнаний про те, що ОСОБА_1 має намір укласти окремий договір купівлі-продажу, на інших умовах та за окрему плату ОСОБА_2 мав змогу придбати у ОСОБА_1 автомобіль;
у матеріалах справи наявна розписка ОСОБА_1 , за умовами якої передбачено зобов'язання передати у власність ОСОБА_2 автомобіль після оплати суми 170 000,00 грн, а не після повернення грошових коштів, як стверджує особа, яка подала касаційну скаргу;
аргументи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди скаржника з висновками суду апеляційної інстанції щодо їх оцінки, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Крім того, у відзиві на касаційну скаргу викладено попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які ОСОБА_2 поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом касаційної скарги, у розмірі 15 000,00 грн. Водночас зазначено, що докази понесення судових витрат будуть надані протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 лютого 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків. Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 17 лютого 2025 року указані недоліки було усунуто.
Ухвалою Верховного Суду від 24 березня 2025 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Одеського апеляційного суду від 28 листопада 2024 року, відкрито касаційне провадження у справі № 523/13382/21 та витребувано справу із суду першої інстанції.
У квітні 2025 року матеріали справи № 523/13382/21 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 27 березня 2026 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 24 березня 2025 року зазначено, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17, від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц, від 25 травня 2021 року в справі № 461/9578/15-ц, від 26 квітня 2022 року в справі № 753/1349/20, від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц, від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17, від 10 березня 2021 року в справі № 607/11746/17, від 09 листопада 2022 року в справі № 754/13893/19 та у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року в справі № 6-бЗцс13, від 02 липня 2014 року в справі № 6-79цс14; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах).
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що 24 квітня 2020 року ОСОБА_2 написав розписку, в якій зазначив, що бере в борг у ОСОБА_1 суму коштів у розмірі 170 000,00 грн, яку зобов'язався віддати рівними частками - по 2 500,00 грн кожної суботи місяця до 25 червня 2021 року.
Написання розписки, а саме факт її складення і підписання ОСОБА_2 не оспорюється.
Також 24 квітня 2020 року ОСОБА_1 склав розписку, згідно з якою він зобов'язався передати у власність ОСОБА_2 автомобіль Gееlу МК, державний номер НОМЕР_1 , після повної сплати ним коштів у розмірі 170 000,00 грн.
ОСОБА_1 є фізичною особою підприємцем, види діяльності: 77.11 - зокрема, надання в оренду автомобілів і легкових транспортних засобів.
Відповідно до листа Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Одеській області від 23 жовтня 2021 року № 31/15-439аз станом на 24 квітня 2020 року автомобіль Geely MK, 2011 року випуску, об'єм двигуна 1587 куб. см, був зареєстрований за договором купівлі-продажу, укладеним в тСК № 7441 РСЦ МВС в Чернігівській області, за ОСОБА_4 . У період з 24 квітня 2020 року до 19 жовтня 2021 року автомобіль Geely MK, 2011 року випуску, 25 червня 2020 року у ТСК № 5147 РСЦ МВС в Одеській області зареєстрований за договором купівлі-продажу, укладеним у ТСЦ, за ОСОБА_1 .
Позиція Верховного Суду
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі та відзиві на касаційну скаргу доводи, за результатами чого робить висновок про наявність підстав для передачі справи на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження
№ 61-2417сво19)).
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання.
Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому (частина перша статті 656 ЦК України, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
За домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов'язанням (частина перша статті 1053 ЦК України).
Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (стаття 235 ЦК України).
Касаційний суд вже вказував, що:
удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року в справі № 346/2238/15-ц (провадження № 61-14680сво20));
єдиним правовим наслідком кваліфікації правочину як удаваного є застосування до правовідносин, які виникли на його підставі норм, що регулюють цей правочин (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2022 року в справі № 607/5148/20 (провадження № 61-5177св22));
з урахуванням принципу розумності, очевидно, що позов про визнання правочину удаваним є приватно-правовою конструкцією, спрямованою на захист приватних (цивільних) прав та інтересів. Цивільний суд за позовом про визнання правочину удаваним захищає приватні (цивільні) права (інтереси) позивача, які порушені, невизнані або оспорені відповідачем (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2023 року в справі № 711/5843/20 (провадження № 61-11687св21));
удаваність правочину має існувати в момент його вчинення. Правочин чи договір з'являються як юридичний факт в момент їх вчинення. Удаваність може «вражати» правочин чи договір, і вона стосується саме моменту його вчинення, а не виконання чи внесення змін до правочину. Саме на момент вчинення правочин чи договір перевіряються на те чи він відповідає, зокрема, вимогам щодо його дійсності. Тому при вирішенні питання щодо кваліфікації правочину чи договору як недійсного має застосовуватися той закон, який був чинний на момент його вчинення (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2025 року в справі № 755/13068/23 (провадження № 61-14540св24));
парламентом на рівні положень статті 235 ЦК передбачається удаваність щодо виду правочину. Нормами ЦК не допускається такої правової конструкції як удаваність в частині умов правочину. Тому попередній договір не може бути кваліфікований як удаваний в частині його окремих умов (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 листопада 2025 року в справі № 372/3100/23 (провадження № 61-13920св24)).
Обміркувавши викладене, касаційний суд зауважує, що:
сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Як правило, вчинення таких правочинів викликано певними обмеженнями, ускладненою процедурою чи мораторієм, встановленими законодавством для певних правочинів, або фінансовою невигідністю, зайвими витратами, які очікують осіб, що хочуть досягти своєї мети, але цьому заважають ті чи інші перешкоди;
специфікою удаваного правочину якраз є те, що він приховує інший правочин. Удаваний правочин якраз і вчиняється для того, щоб «обійти» певне обмеження, заборону чи мораторій та приховати той правочин, який сторони насправді вчинили;
якщо учасники цивільного обороту використовують правомірний цивільно-правовий інструментарій (зокрема, договір купівлі-продажу, новацію), не «обходять» певне обмеження, заборону чи мораторій та не приховують жоден правочин, то підстави для застосування конструкції удаваності правочину відсутні.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
ОСОБА_1 звернувся з первісним позовом про стягнення грошових коштів за договором позики, а ОСОБА_2 - із зустрічним позовом про визнання недійсним договору позики;
суд першої інстанції задовольнив первісні позовні вимоги ОСОБА_1 та відмовив у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 ;
апеляційний суд скасував указане рішення суду першої інстанції й ухвалив нове судове рішення, яким відмовив у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та задовольнив зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 . При цьому суд апеляційної інстанції виходив з того, що сторони у справі не мали намірів на укладення договору позики, так як вони мали намір укласти договір-купівлі продажу транспортного засобу й вибрали між собою відповідний спосіб взаємних розрахунків (обмін розписками);
під час розгляду справи суд апеляційної інстанції встановив, що:
- 24 квітня 2020 року складено дві розписки, зокрема: (1) ОСОБА_2 було написано розписку, в якій він зазначив, що бере в борг у ОСОБА_1 суму коштів у розмірі 170 000,00 грн., яку зобов'язався віддати рівними частками - по 2 500,00 гривень кожної суботи місяця у строк - до 25 червня 2021 року; (2) ОСОБА_1 складено розписку, відповідно до якої він зобов'язався передати у власність ОСОБА_2 автомобіль Gееlу МК, державний номер НОМЕР_1 , після повної виплати ним коштів у сумі 170 000,00 грн;
- розписки складені в один і той самий день, містять одні й ті самі строки виконання зобов'язань, стосуються однієї і тієї самої грошової суми;
- отже, сторони у справі фактично домовилися про укладення договору купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 зобов'язувався продати (передати у власність), а ОСОБА_2 зобов'язувався купити автомобіль Gееlу МК, державний номер НОМЕР_1 ;
при цьому ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не приховували справжній зміст свої договірних правовідносин, не вчиняли правочин із метою приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, й навмисно не виражали не ту внутрішню волю, яка насправді мала місце.
За таких обставин підстав для застосування до спірних правовідносин у цій справі норм статті 235 ЦК України немає.
Разом з цим, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2025 року в справі № 523/2697/21 (провадження № 61-1226 св 25) зазначено, що «Вирішуючи спір, як за первісним позовом, так і за зустрічним позовом, суд апеляційної інстанції встановив, що 28 грудня 2019 року було складено дві розписки, одну ОСОБА_1 , а іншу - ОСОБА_2. Кожен із них за відповідними розписками мав обов'язок вчинити певні дії на користь іншого. Відповідно до розписок сплата ОСОБА_1 грошових коштів ОСОБА_2 передбачає передання ОСОБА_1 автомобіля у власність ОСОБА_2. Розписки складені в один і той самий день, вони містять одні й ті самі строки виконання зобов'язань, стосуються однієї і тієї самої грошової суми. Так, ОСОБА_2 зазначив у розписці, що він бере у борг без відсотків у ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 109 000,00 грн, які зобов'язався віддати рівними частками, по 2 100,00 грн кожного тижня, до 28 грудня 2020 року. ОСОБА_1 була складена інша розписка, відповідно до якої він зобов'язався передати у власність ОСОБА_2 автомобіль ГАЗ 330210, номерний знак НОМЕР_2 , після того, як ОСОБА_2 виплатить йому кошти у сумі 109 000,00 грн, частинами, по 2 100,00 грн кожного тижня, але не пізніше 28 грудня 2020 року. Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_1 склав розписку фактично для того, щоб здійснити продаж автомобіля за умови виконання ОСОБА_2 зобов'язання щодо повернення грошових коштів. Тобто сторони у справі фактично домовилися про укладення договору купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 зобов'язувався продати (передати у власність), а ОСОБА_2 зобов'язувався купити автомобіль ГАЗ 330210, номерний знак НОМЕР_2 , НОМЕР_2. На вказаному наголошено і в касаційній скарзі представника ОСОБА_1. Установивши фактичні обставини справи, надавши правову оцінку наявним у справі доказам, суд апеляційної інстанції зробив висновки про те, що сторони у справі не мали намірів на укладення договору позики, так як вони мали намір укласти договір-купівлі продажу транспортного засобу й вибрали між собою відповідний спосіб взаємних розрахунків (обмін розписками). Разом із цим, суд апеляційної інстанції не врахував вищевказані норми матеріального права, правові висновки Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду й не вирішив спір із застосуванням норм, що регулюють укладений між сторонами у справі правочин, який, за висновком суду, мали на увазі сторони.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає за необхідне передати справу на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для відступу від висновків викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2025 року в справі № 523/2697/21 (провадження № 61-1226 св 25) та зробити висновок про те, що:
«сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Як правило, вчинення таких правочинів викликано певними обмеженнями, ускладненою процедурою чи мораторієм, встановленими законодавством для певних правочинів, або фінансовою невигідністю, зайвими витратами, які очікують осіб, що хочуть досягти своєї мети, але цьому заважають ті чи інші перешкоди;
специфікою удаваного правочину якраз є те, що він приховує інший правочин. Удаваний правочин якраз і вчиняється для того, щоб «обійти» певне обмеження, заборону чи мораторій та приховати той правочин, який сторони насправді вчинили;
якщо учасники цивільного обороту використовують правомірний цивільно-правовий інструментарій (зокрема, договір купівлі-продажу, новацію) не «обходять» певне обмеження, заборону чи мораторій та не приховують жоден правочин, то підстави для застосування конструкції удаваності правочину відсутні».
Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Справу № 523/13382/21 передати на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко