18005, м. Черкаси, бульвар Шевченка, 307, тел. канцелярії (0472) 31-21-49, inbox@ck.arbitr.gov.ua
"29" квітня 2026 р. м. Черкаси Справа № 925/539/26
Господарський суд Черкаської області у складі судді Зарічанської З.В., розглянувши заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Преміорі" про забезпечення у справі
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Преміорі",
до відповідача - Військової частини НОМЕР_1 ,
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "СТК-Агро",
про визнання недійсними договору,
17.04.2026 до Господарського суду Черкаської області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Преміорі" (далі - ТОВ "Преміорі") до відповідача - Військової частини НОМЕР_1 (далі - ВЧ НОМЕР_1 ) з вимогою визнати недійсними результати закупівлі, проведеної ВЧ НОМЕР_1 (номер процедури закупівлі в електронній системі закупівель: UA-2026-03-16-003709-а), що оформлені протоколом № 80 щодо прийняття рішення Уповноваженою особою від 02.04.2026, згідно з яким переможцем відкритих торгів визнано TOB "СТК-Агро", та рішенням від 02.04.2026 про намір укласти договір про закупівлю з - ВЧ НОМЕР_1 .
Ухвалою від 22.04.2026 суд відкрив провадження у справі за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначив на 21.05.2026 о 15:00. Залучив до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "СТК-Агро" (далі - ТОВ "СТК-Агро").
28.04.2026 позивач подав заяву про зміну предмету позову.
Ухвалою від 29.04.2026 суд прийняв заяву про зміну предмету позову, відповідно до якої позовна вимога викладена у редакції: визнати недійсним договір № 38/26 на поставку (закупівлю) товарів за державні кошти від 18.04.2026, укладений між ВЧ НОМЕР_1 та ТОВ "СТК-Агро" за результатами спрощеної процедури закупівлі UA-2026-03-16-003709-а.
28.04.2026 позивач подав заяву про забезпечення позову з вимогами:
- заборонити ТОВ "СТК-Агро" поставляти товар за договором № 38/26 на поставку (закупівлю) товарів за державні кошти від 18.04.2026, укладеним із ВЧ НОМЕР_1 ;
- заборонити ВЧ НОМЕР_1 здійснювати платежі за договором № 38/26 на поставку (закупівлю) товарів за державні кошти від 18.04.2026, укладеним із ТОВ "СТК-Агро".
В обґрунтування поданої заяви позивач зазначає, що факт звернення позивача до суду з цим позовом не зупиняє виконання сторонами договірних зобов'язань, тому заява про забезпечення позову є єдиним ефективним процесуальним засобом з метою недопущення порушення інтересів держави та витрачення бюджетних коштів. Закупівля послуг з порушенням законодавства у сфері публічних закупівель в умовах воєнного стану не відповідає інтересам держави і територіальної громади щодо прозорого та ефективного використання бюджетних коштів. Наслідком допущених Замовником порушень при здійсненні процедури закупівлі є очевидна загроза незаконного витрачання бюджетних коштів у розмірі понад 40 млн. грн, а також унеможливлення досягнення мети, визначеної Законом України "Про публічні закупівлі", - забезпечення ефективного та прозорого здійснення закупівель, створення конкурентного середовища у сфері публічних закупівель, запобігання проявам корупції у цій сфері, розвиток добросовісної конкуренції, порушення прав та інтересів позивача. Так позивач вважає, що невжиття заходів до забезпечення позову та фактичне виконання сторонами Договору унеможливить застосування двосторонньої реституції.
Ухвалою від 29.04.2026 суд заяву ТОВ "Преміорі" про зміну предмета позову задовольнив та постановив подальший розгляд справи здійснювати з урахуванням позовних вимог про визнання недійсним договору № 38/26 на поставку (закупівлю) товарів за державні кошти від 18.04.2026, укладеного між ВЧ НОМЕР_1 та ТОВ "СТК-Агро" за результатами спрощеної процедури закупівлі UA-2026-03-16-003709-а.
29.04.2026 відповідач подав клопотання на заяву про забезпечення позову ТОВ "Преміорі" до ВЧ НОМЕР_2 з вимогами відмовити у задоволенні заяви ТОВ "Преміорі" про забезпечення позову від 28.04.2026 у справі № 925/539/26; врахувати, що спірна закупівля є закупівлею для потреб оборони держави та забезпечення діяльності військової частини в умовах воєнного стану.
У поданому клопотанні, заперечуючи проти вжиття заходів забезпечення позову відповідач зауважує, що: спірна закупівля має оборонне призначення та здійснюється для забезпечення потреб сектору безпеки і оборони; заборона виконання договору суперечитиме інтересам національної безпеки; відсутні підстави для забезпечення позову; баланс інтересів сторін та держави порушується; діяльність позивача є протиправною, оскільки в Єдиному державному реєстрі судових рішень міститься інформація, що 22.04.2026 по справі № 911/976/26 Господарським судом Київської області прийнято ухвалу про прийняття заяви ТОВ "Прогресивні інвестиції ММХХІІ" про відкриття провадження у справі про банкрутство ТОВ "Преміорі".
Розглянувши заяву позивача про забезпечення позову суд зазначає таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 136 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову.
Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом. (ч. 2 ст. 136 ГПК України)
За правилами чинного ГПК України, забезпечення позову є засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, що полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судових актів. При цьому сторона, яка звертається із заявою про забезпечення позову, повинна обґрунтувати потребу звернення із такою заявою.
Предметом спору у цій справі є визнання недійсним договору № 38/26 на поставку (закупівлю) товарів за державні кошти від 18.04.2026, укладеного між ВЧ НОМЕР_1 та ТОВ "СТК-Агро" за результатами спрощеної процедури закупівлі UA-2026-03-16-003709-а.
У свою чергу предметом заяви про забезпечення позову є вимоги позивача про заборону ТОВ "СТК-Агро" поставляти товар за договором № 38/26 на поставку (закупівлю) товарів за державні кошти від 18.04.2026, укладеним із ВЧ НОМЕР_1 та заборону ВЧ НОМЕР_1 здійснювати платежі за договором № 38/26 на поставку (закупівлю) товарів за державні кошти від 18.04.2026, укладеним із ТОВ "СТК-Агро".
Щодо заборони ВЧ НОМЕР_1 здійснювати платежі за договором № 38/26 на поставку (закупівлю) товарів за державні кошти від 18.04.2026, укладеним із ТОВ "СТК-Агро" суд зазначає таке.
Згідно з п. 2, 4 ч. 1 ст. 137 ГПК України позов забезпечується:
- забороною відповідачу вчиняти певні дії;
- забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов'язання.
Водночас, відповідно до ч. 11 ст. 137 ГПК України не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020 №5-р(II)/2020 принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): «закон пізніший має перевагу над давнішим» (lex posterior derogat priori); «закон спеціальний має перевагу над загальним» (lex specialis derogat generali); «закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим» (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.
Згідно з ч. 2 ст. 7 Закону України "Про публічні закупівлі" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, вживає таких заходів:
1) до здійснення оплати за договором про закупівлю перевіряє наявність річного плану, договору про закупівлю та звіту про результати проведення закупівлі з використанням електронної системи закупівель, що підтверджують проведення процедури закупівлі/спрощеної закупівлі та за результатами якої укладено договір про закупівлю;
2) не допускає здійснення платежів із рахунка замовника згідно з узятим фінансовим зобов'язанням за договором про закупівлю у випадках: відсутності або невідповідності встановленим законодавством вимогам необхідних документів, передбачених пунктом 1 цієї частини; відміни процедури закупівлі/спрощеної закупівлі; набрання законної сили рішенням суду про визнання результатів процедури закупівлі/спрощеної закупівлі недійсною та/або договору про закупівлю нікчемним; оскарження відповідно до статті 18 цього Закону на період призупинення процедури закупівлі; наявності відповідного рішення органу оскарження відповідно до статті 18 цього Закону.
Відповідно до п. 4.1., 4.6. оспорюваного Договору від 18.04.2026 № 38/26 на поставку (закупівлю) товарів за державні кошти: розрахунки за продукцію здійснюються за фактично поставлену продукцію протягом 30-ти календарних днів з дати отримання Покупцем наданих Постачальником рахунків на оплату, за умови надходження бюджетних коштів на рахунок Покупця та проведення платежів Державної казначейської служби. Розрахунки з Постачальником за поставлену Продукцію Покупець здійснює через відповідні реєстраційні рахунки, відкриті у Державній казначейській службі.
Частиною 4 ст. 3 Закону України "Про публічні закупівлі" передбачено, що відносини, пов'язані із сферою публічних закупівель, регулюються виключно цим Законом і не можуть регулюватися іншими законами, крім випадків, встановлених цим Законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законом про внесення змін до цього Закону. Якщо для реалізації положень поданого проєкту закону про внесення змін до цього Закону необхідні законодавчі зміни до інших законодавчих актів, такі зміни викладаються в розділі "Прикінцеві положення" (перехідні положення) проєкту закону про внесення змін до цього Закону.
Визначаючи співвідношення між загальною та спеціальною нормою, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19 звернула увагу на те, що спеціальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у певних випадках, визначених такою нормою, а загальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у всіх випадках, крім тих, на які поширюється гіпотеза спеціальної норми. Тому загальна та спеціальна норми не суперечать одна одній, а встановлюють системне законодавче регулювання.
Таким чином, згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду спеціальна норма не суперечить загальній нормі та не скасовує її, а лише встановлює певні винятки із загальної норми. Тому спеціальна норма застосовується лише до тих відносин, щодо яких вона встановлює спеціальне правило (відмінне від загального). У решті, тобто у відносинах, які не охоплені спеціальною нормою, підлягає застосуванню загальна норма.
Виходячи з наведеного вище співвідношення загальних і спеціальних норм, об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 17.01.2025 у справі №916/4954/23, наголошувала,
"що в силу вимог частини 4 статті 3 Закону України "Про публічні закупівлі" (в новій редакції, чинній з 19.04.2020) у спірних правовідносинах у співвідношенні із загальним законом (пункт 4 частини 1 статті 137 ГПК України) спеціальним законом є Закон України "Про публічні закупівлі", імперативна норма пункту 2 частини 2 статті 7 якого підлягає пріоритетному застосуванню до спірних правовідносин, пов'язаних зі встановленням вичерпного кола підстав нездійснення органом Державної казначейської служби України платежів із рахунка замовника за договором про закупівлю, тоді як в іншій частині, не врегульованій цим Законом, можуть застосовуватися загальні норми ГПК, зокрема, частини 1 статті 137 цього Кодексу.
Адже, виходячи із системного аналізу змісту положень ч. 4 ст. 3 та п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону України "Про публічні закупівлі", до вичерпного переліку випадків, за наявності яких органом Державної казначейської служби України не допускається здійснення платежів із рахунка замовника згідно з узятим фінансовим зобов'язанням за договором про закупівлю, включено, зокрема, набрання законної сили рішенням суду про визнання результатів процедури закупівлі/спрощеної закупівлі недійсною та/або договору про закупівлю нікчемним.
Тобто до вказаного вичерпного переліку підстав нездійснення органом Державної казначейської служби України платежів із рахунка замовника згідно з договором про закупівлю, який (перелік) розширеному тлумаченню не підлягає, не входить набрання законної сили ухвалою суду про забезпечення позову шляхом заборони вказаному органу вчиняти відповідні платежі на виконання замовником своїх договірних зобов'язань."
При цьому суд зауважує, що наведена норма п. 2 ч. 2. ст. 7 Закону України "Про публічні закупівлі" узгоджується із закріпленою статтею 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) презумпцією правомірності правочину, згідно з якою вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду про визнання договору недійсним, яке набрало законної сили. Відтак у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Тлумачення статті 629 ЦК також свідчить, що в ній закріплено один із фундаментальних принципів, на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).
Схожі за змістом висновки щодо застосування положень статей 204, 629 ЦК викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №916/5073/15, від 14.11.2018 у справі №2-1383/2010 та в постанові об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.01.2019 у справі №355/385/17.
Водночас суд враховує, що згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Суд незалежно від наявності посилання сторін вирішує, які норми права повинні застосовуватися для вирішення спору, при цьому сторони не зобов'язані доказувати в суді наявність та необхідність застосування певної норми до спірних правовідносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц).
У зв'язку з цим господарський суд, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №924/1473/15).
Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/1739/17).
Зважаючи на те, що п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону України "Про публічні закупівлі", який є спеціальним законом у співвідношенні із загальним законом (ГПК), не передбачає такої підстави для нездійснення органом Державної казначейської служби України платежів із рахунка замовника згідно з узятим фінансовим зобов'язанням за договором, укладеним за результатами процедури закупівлі, як постановлення судом ухвали про забезпечення позову шляхом заборони вказаному органу вчиняти розрахункові операції на виконання замовником своїх договірних зобов'язань, а спірні правовідносини в сфері публічних закупівель не регулюються положеннями пункту 4 частини першої статті 137 ГПК України, суд вважає, що вжиття такого заходу забезпечення позову як заборона Військовій частині НОМЕР_1 здійснювати платежі за договором № 38/26 на поставку (закупівлю) товарів за державні кошти від 18.04.2026 (враховуючи умови оспорюваного Договору платежі проводяться саме Державної казначейською службою України) суперечить імперативним приписам спеціального закону.
Разом з тим суд враховує, що ймовірне виконання відповідачем або уповноваженим державним органом відповідної судової заборони призведе до блокування господарської діяльності відповідача і третьої особи (сторін такого договору), оскільки наслідком нездійснення платежів із рахунка покупця може стати неможливість забезпечення продавцем поставки товарів, тому в цьому випадку вжиття господарським судом зазначеного заходу забезпечення позову слід вважати тотожним передчасному задоволенню заявлених позовних вимог без вирішення спору по суті, що за змістом положень ч. 11 ст. 137 ГПК не допускається.
Щодо обох вимог стосовно забезпечення позову, а саме шляхом заборони ТОВ "СТІК-АГРО" поставляти товар за спірним Договором та шляхом заборони ВЧ НОМЕР_1 здійснювати платежі за спірним Договором суд зазначає таке.
Постановою Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.01.2025 у справі №916/4954/23, відступлено від висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 06.12.2023 у справі №916/3414/23 і зазначено таке:
"Згідно з пунктом 2 частини першої статті 137 ГПК позов забезпечується забороною відповідачу вчиняти певні дії.
Відповідно до частини одинадцятої статті 137 ГПК не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір не вирішується по суті.
Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментальних принципів, на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (аналогічний висновок викладено в постанові об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.01.2019 у справі №355/385/17).
Водночас статтею 204 ЦК передбачено, що правомірність правочину презюмується.
Закріплена зазначеною статтею ЦК презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Відтак, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню."
Схожі за змістом висновки щодо застосування положень статей 204, 629 ЦК, від яких об'єднана палата не вбачила підстав відступати, викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №916/5073/15, від 14.11.2018 у справі №2-1383/2010, від 19.06.2019 у справі №643/17966/14-ц.
У зв'язку з цим Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.01.2025 у справі №916/4954/23 наголосила на тому, що вжиття судом заходів забезпечення позову у виді заборони відповідачам виконувати зобов'язання за оспорюваним правочином вочевидь створює непереборні перешкоди для реалізації прав сторін такого правочину та унеможливлює виконання ними своїх обов'язків, що не відповідає зазначеним вище правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, які (висновки) за змістом норм частини четвертої статті 236 ГПК та статті 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" підлягають врахуванню судами при вирішенні питання про вжиття заходів забезпечення позову, оскільки саме Велика Палата Верховного Суду є спеціально створеним колегіальним органом Верховного Суду, метою діяльності якого є забезпечення однакового застосування судами норм права.
З метою формування єдиної правозастосовчої практики в питанні застосування норм частин першої, одинадцятої статті 137 ГПК та статті 204 ЦК в такій категорії спорів (визнання недійсними договорів про закупівлю робіт за державні кошти) та недопущення можливостей довільного трактування цих норм, об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 17.01.2025 у справі №916/4954/23 зазначила:
"за загальним правилом чинний ГПК дозволяє застосування такого заходу забезпечення позову, як заборона відповідачу вчиняти певні дії (сплачувати кошти, виконувати роботи, надавати послуги тощо), однак у справі за позовом про визнання недійсним договору про закупівлю підрядних робіт за державні кошти не допускається застосування такого заходу забезпечення позову, як заборона відповідачам (замовнику та підряднику) вчиняти дії (сплачувати кошти та виконувати роботи), спрямовані на виконання зобов'язань за оспорюваним правочином, оскільки така заборона не відповідає встановленій законом презумпції правомірності правочину, сутність якої полягає в тому, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду про визнання договору недійсним, яке набрало законної сили. Відтак, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Таким чином, вжиті заходи забезпечення позову у виді заборони відповідачам вчиняти дії з виконання укладеного між ними договору, визнання якого недійсним є предметом позову, мають ознаки часткового вирішення спору по суті, оскільки фактично зводяться до застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину та повністю припиняють виконання сторонами договору своїх зобов'язань за цим договором ще до ухвалення судом рішення по суті спору, ставлячи при цьому під сумнів правомірність вчинення оспорюваного правочину та спонукаючи сторони до невиконання умов договору, що в силу положень частини 11 статті 137 ГПК є неприпустимим.
Крім того, встановлення такої заборони фактично призводить до втручання суду в договірні відносини сторін оспорюваного договору, що є складовою господарської діяльності, блокує її та порушує при цьому збалансованість інтересів сторін договору.
Схожі за змістом висновки викладено в постановах Верховного Суду від 12.12.2019 у справі № 910/13985/19, від 19.12.2019 у справі № 910/12355/19, від 15.01.2020 у справі № 910/14150/19, від 16.04.2020 у справі № 910/18680/19, від 07.05.2020 у справі № 910/11739/19, від 05.11.2020 у справі № 910/7181/20, від 17.08.2021 у справі № 916/3444/20, від 17.01.2022 у справі № 902/872/21 зі спорів, що виникли з подібних процесуальних правовідносин, що свідчить про формування впродовж 2019 - 2022 рр. сталої судової практики в питанні недопустимості забезпечення позову про визнання недійсним договору про закупівлю шляхом заборони сторонам оспорюваного договору про закупівлю виконувати свої зобов'язання за таким договором.
Правовий висновок, викладений у постанові від 17.01.2025 у справі № 916/4954/23 Верховного Суду у складі суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду на день розгляду заяви про забезпечення позову є актуальним, від нього відсутній відступ Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду чи Великої Палати Верховного Суду. Навпаки така правова позиція є сталою і підтримується Верховним Судом у його постановах від 18.02.2025 у справі № 904/2618/24, від 16.01.2026 у справі № 910/11346/25 та ін.
Підсумовуючи викладене суд доходить висновку про відмову у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову, оскільки заборона третій особі здійснювати поставку товару, а відповідачу - відповідні оплати не відповідає встановленій законом презумпції правомірності правочину.
Вжиття заходів забезпечення позову у виді заборони відповідачу та третій особі вчиняти дії з виконання укладеного між ними договору, визнання якого недійсним є предметом позову, матиме ознаки часткового вирішення спору по суті, оскільки фактично зводиться до застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину та повністю припиняють виконання сторонами договору своїх зобов'язань за цим договором ще до ухвалення судом рішення по суті спору, ставлячи при цьому під сумнів правомірність вчинення оспорюваного правочину та спонукаючи сторони до невиконання умов договору, що в силу положень ч. 11 ст. 137 ГПК України є неприпустимим.
Керуючись ст. 136-140, 234-235, 255 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд
У задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Преміорі" про забезпечення позову відмовити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена до Північного апеляційного господарського суду протягом десяти днів з дня її підписання.
Копії ухвали надіслати сторонам за допомогою системи "Електронний суд".
Суддя Зоя ЗАРІЧАНСЬКА