Апеляційне провадження № 22-ц/824/3618/2026
Справа № 755/3252/24
Іменем України
27 квітня 2026 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Кашперської Т.Ц. (суддя - доповідач), Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 Миколайовичем, на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 21 серпня 2025 року, ухвалене у складі судді Журибеди О.М. в м. Київ у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінтраст Капітал» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
У лютому 2024 року позивач ТОВ «Фінансова компанія «Фінтраст Україна», який під час розгляду справи змінив назву на ТОВ «Фінансова компанія «Фінтраст Капітал», звернувся до суду з даним позовом, просив стягнути на свою користь з ОСОБА_1 суму заборгованості в розмірі 32800 грн., сплачений судовий збір 2422,40 грн. та витрати на правничу допомогу в розмірі 10000 грн.
Заявлені вимоги мотивував тим, що 23 серпня 2021 року ТОВ «Авентус Україна» та ОСОБА_1 за допомогою інформаційно-телекомунікаційної системи ТОВ «Авентус Україна» було укладено електронний договір № 4662672 про надання споживчого кредиту. Зазначений кредитний договір було укладено відповідно до Правил надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту ТОВ «Авентус Україна», затверджених наказом № 53-ОД від 16 січня 2020 року та розміщених на сайті https://creditplus.ua/ru/docoments.
Згідно умов кредитного договору, сума кредиту (загальний розмір) складає 10000 грн. (п. 1.3 кредитного договору), строк кредиту 30 днів, дата повернення кредиту 22 вересня 2021 року вказується в графіку платежів, що є додатком № 1 до цього договору. Строк кредиту може бути продовжено у порядку та на умовах, визначених в розділі 4 цього договору (п. 1.4 кредитного договору).
ТОВ «Авентус Україна» свої зобов'язання перед відповідачем за кредитним договором виконало та надало йому кредит в сумі 10000 грн. шляхом перерахування кредитних коштів на платіжну картку відповідача № НОМЕР_1 .
Відповідно до п. 1.5.2 кредитного договору знижена процентна ставка 1,805 % в день застосовується відповідно до наступних умов. Якщо споживачу в межах строку, визначеного в п. 1.4 договору або протягом 3 календарних днів, що слідують за датою закінчення такого строку, здійснить повне погашення кредитної заборгованості або протягом такого строку за ініціативою споживача відбудеться продовження строку кредиту на новий строк, споживач як учасник програми лояльності отримає від Товариства індивідуальну знижку на стандартну процентну ставку, в зв'язку з чим розмір процентів, що повинен сплатити споживач за стандартною процентною ставкою до дати фактичного повернення кредиту (до дати пролонгації) не включно, але в будь-якому випадку не більше ніж за період строку кредиту, зазначеного в п. 1.4 договору, буде перераховано за зниженою процентною ставкою.
21 вересня 2021 року відповідач здійснив оплату на рахунок кредитора в розмірі нарахованих процентів за користування кредитом на суму 5415 грн. В зв'язку з цим у відповідності до п. 1.4 та п. 4.2 кредитного договору відбулося продовження строку дій кредиту ще на 30 днів (до 21 жовтня 2021 року), а стандартною процентною ставкою є 1,90 % в день.
20 жовтня 2021 року відповідач здійснив оплату на рахунок кредитора в розмірі нарахованих процентів за користування кредитом на суму 5510 грн. В зв'язку з цим у відповідності до п. 1.4 та п. 4.2 кредитного договору відбулося продовження строку дії кредиту ще на 30 днів (до 19 листопада 2021 року), а стандартною процентною ставкою є 1,90 % в день.
19 листопада 2021 року відповідач свої зобов'язання перед кредитором щодо повернення кредиту та нарахованих процентів не виконав, а також не уклав угоду щодо пролонгації строку дії кредитного договору, в зв'язку з чим, а також керуючись п. 4.3 кредитного договору, кредитний договір було автопролонговано, а строк користування кредитом було продовжено на 90 календарних днів поспіль. Надалі відповідач оплати за кредитним договором не здійснював.
Враховуючи невиконання відповідачем своїх боргових зобов'язань перед кредитором, останнім 17 січня 2023 року між ТОВ «Авентус Україна» як клієнтом, та ТОВ «ФК« Фінтраст Україна» як фактором було укладено договір факторингу № 17.01/23-Ф, за умовами якого клієнт відступив фактору право грошової вимоги за кредитним договором.
Станом на дату звернення до суд заборгованість відповідача по кредитному договору перед позивачем не сплачена і складає 10000 грн. тіла кредиту та 22800 грн. нарахованих процентів, всього 32800 грн.
Після придбання права вимоги до відповідача позивач не здійснював додаткових нарахувань (відсотків, штрафних санкцій тощо) за кредитним договором.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 21 серпня 2025 року позов задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК« Фінтраст Капітал» заборгованість в розмірі 32800 грн., сплачений судовий збір 2422,40 грн. та витрати на правову допомогу в розмірі 10000 грн.
Відповідач ОСОБА_1 у особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, порушення норм процесуального права, що перешкодило з'ясуванню дійсних обставин справи, просив скасувати рішення Святошинського районного суду м. Києва від 21 серпня 2025 року та ухвалити нове рішення, яким в позові відмовити.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, наводив доводи, за згрупованим змістом яких стверджував, що:
- позивачем не доведено видачі кредитних коштів первісним кредитором;
- позивачем не доведено волевиявлення відповідача на укладення кредитного договору і саме такі умови кредитування, які викладені в наданій позивачем копії тексту кредитного договору, що не містять ніяких підписів відповідача - ні власноручних, ні електронних. Наданий позивачем примірник паперової копії кредитного договору не відповідає вимогам спеціального законодавства, не містить реквізитів електронного документа і є недопустимим доказом. Умови кредитування, не погоджені відповідачем у письмовій формі, не підлягають застосуванню, відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17;
- розміри заявленої заборгованості не підтверджені належними доказами видачі коштів первісним кредитором, є несправедливими і не відповідають загальним засадам добросовісності, розумності та справедливості, гарантованим ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України;
- умови про нарахування відсотків після спливу строку кредитування та несправедлива переплата по відсоткам є нікчемними умовами відповідно до ст. 1056-1 ЦК України, ч. 4-5 ст. 12 Закону України «Про споживче кредитування» і не можуть застосовуватись, що підтверджується правовим висновком постанови Верховного Суду від 12 лютого 2025 року у справі № 679/1103/23, Великої Палати Верховного Суду у п. 25 постанови по справі № 363/1834/17.
- заявлені позивачем витрати на правничу допомогу не відповідають критеріям фактичності, неминучості та необхідності встановленим ЄСПЛ, стосуються основної статутної господарської діяльності позивача, не є співмірними, розумними та справедливими. Судом порушена пряма заборона закону покладення таких витрат на споживачів кредитних послуг.
Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Відповідно до ч. 3 ст. 369 ЦПК України з урахуванням конкретних обставин справи суд апеляційної інстанції може розглянути апеляційні скарги, зазначені в частинах першій та другій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи вищевикладене, оскільки із матеріалів справи не вбачається обставин, які б унеможливлювали розгляд справи без повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції даним вимогам закону в повній мірі не відповідає.
Судом встановлено, що 23 серпня 2021 року ТОВ «Авентус Україна» та ОСОБА_1 уклали договір № 4462672 про надання споживчого кредиту (а. с. 17 - 26 т. 1).
Пунктами 1.1, 1.2 договору передбачено, що укладення цього договору здійснюється сторонами за допомогою ІТС Товариства, доступ до якої забезпечується споживачу через веб-сайт або мобільний додаток. Електронна ідентифікація споживача здійснюється при вході споживача в особистий кабінет в порядку, передбаченому Законом України «Про електронну комерцію», в тому числі шляхом перевірки правильності введення коду, направленого Товариством на номер мобільного телефону споживача, вказаний при вході, та/або шляхом перевірки правильності введення пароля входу до особистого кабінету. На умовах, встановлених договором, Товариство надає споживачу кредит у гривні, а споживач зобов'язується одержати та повернути кошти кредиту, сплатити проценти за користування ним та виконати інші обов'язки, передбачені договором.
Згідно п. 1.3, 1.4 договору, сума кредиту (загальний розмір) складає 10000 грн., строк кредиту 30 днів. Детальні терміни повернення кредиту та сплати процентів визначені в Таблиці обчислення загальної вартості кредиту для споживача та реальної процентної ставки за договором про споживчий кредит (графік платежів), що є Додатком № 1 до цього договору. Графік платежів розраховується за зниженою процентною ставкою, виходячи з припущення, що споживач виконає свої обов'язки на умовах та у строки, визначені у договорі. Строк кредиту може бути продовжено у порядку та на умовах, визначених в розділі 4 цього договору.
Згідно п. 1.5.1 договору, стандартна процентна ставка становить 1,90 % в день та застосовується у межах строку кредиту, вказаного в п. 1.4 цього договору, якщо не виконані умови для застосування зниженої процентної ставки; у межах нового строку кредиту, якщо відбулася пролонгація за ініціативою споживача, відповідно до п. 4.2 договору; у межах нового строку кредиту, якщо відбулася автопролонгація відповідно до п. 4.3 договору.
Згідно п. 1.5.2 договору, знижена процентна ставка 1,805 % в день застосовується відповідно до наступних умов. Якщо споживач у межах строку, визначеного в п. 1.4 договору або протягом трьох календарних днів, що слідують за датою закінчення такого строку, здійснить повне погашення кредитної заборгованості або протягом такого строку за ініціативою споживача відбудеться продовження строку кредиту на новий строк, споживач як учасник програми лояльності отримає від Товариства індивідуальну знижку на стандартну процентну ставку, в зв'язку з чим розмір процентів, що повинен сплатити споживач за стандартною процентною ставкою до дати фактичного повернення кредиту, але в будь-якому випадку не більше ніж за період строку кредиту, зазначеного в п. 1.4 договору, а у випадку пролонгації - до дати пролонгації (не включно), буде перераховано за зниженою процентною ставкою.
У випадку невиконання споживачем умов для отримання індивідуальної знижки від Товариства, користування кредитом для споживача здійснюється за стандартною процентною ставкою на звичайних (стандартних) умовах, що передбачені цим договором та доступні для інших споживачів, які не мають окремих індивідуальних знижок стандартної процентної ставки. При цьому споживач розуміє та погоджується, що застосування стандартної процентної ставки без знижки не можна вважати зміною процентною ставки, порядку її обчислення та порядку сплати у бік погіршення для споживача, оскільки надання кредиту за цим договором здійснюється саме на умовах стандартної процентної ставки, а можливість отримання індивідуальної знижки забезпечена для споживача лише як учасника програми лояльності та лише за умови виконання вимог для її застосування, передбачених цим договором.
Якщо споживач є учасником програми лояльності, розмір зниженої процентної ставки зазначений в договорі має значення, що є меншим за розмір стандартної процентної ставки, зазначеної в договорі. Якщо споживач не є учасником програми лояльності, розмір зниженої процентної ставки дорівнює розміру стандартної процентної ставки, у зв'язку з чим цей підпункт договору носить технічний характер та не має юридичного змісту для споживача.
Згідно п. 1.7, 1.8 договору, орієнтовна реальна річна процентна ставка на дату укладення договору складає за стандартною ставкою 24079,41 % річних, за зниженою ставкою 19248,45 % річних. Орієнтовна загальна вартість кредиту на дату укладення договору складає за стандартною ставкою 15700 грн., за зниженою ставкою 15415 грн.
Згідно п. 2.1 договору, кошти кредиту надаються Товариством у безготівковій формі шляхом їх перерахування за реквізитами платіжної картки № НОМЕР_1 або іншої платіжної картки, реквізити якої надані споживачем Товариству з метою отримання кредиту.
Додатком № 1 до договору про надання споживчого кредиту є Таблиця обчислення загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит, у якій зазначено, якщо споживачем не будуть виконані умови договору для отримання зниженої процентної ставки, розміри платежів, що зазначені в графіку платежів, будуть перераховані за стандартною процентною ставкою, в зв'язку з чим будуть мати наступні значення: сума платежу за розрахунковий період складе 15700 грн., проценти за користування кредитом 5700 грн., реальна річна процентна ставка складе 24079,41 % річних, загальна вартість кредиту складе 15700 грн.
В таблиці наведено дату видачі кредиту 23 серпня 2021 року та дати платежу 22 вересня 2021 року, кількість днів у розрахунковому періоді 30 днів. Наявна відмітка про підпис таблиці ОСОБА_1 електронним підписом одноразовим ідентифікатором М733972 (а. с. 27 т. 1).
На а. с. 28 - 32 т. 1 знаходиться копія паспорту споживчого кредиту з умовами, які відповідають умовам кредитного договору, наявна відмітка про підпис паспорту споживчого кредиту ОСОБА_1 електронним підписом одноразовим ідентифікатором М733972.
Листом ТОВ «Фінансова компанія «Контрактовий дім» на адресу ТОВ «Авентус Україна» від 20 січня 2023 року повідомлено про успішність операцій, згідно договору з ТОВ «Авентус Україна» № 087/20-П від 08 липня 2020 року, в тому числі по номеру транзакції 981770308 23 серпня 2021 року о 17:15 на картку НОМЕР_1 (а. с. 100 - 105 т. 1).
Листом АТ «Універсал Банк» від 18 березня 2025 року на виконання ухвали суду про витребування доказів повідомлено, що на ім'я ОСОБА_1 банком було емітовано платіжну картку № НОМЕР_2 , і 23 серпня 2021 року було зарахування коштів в сумі 10000 грн. на платіжну картку № НОМЕР_2 від терміналу EasyPay, за уточненою інформацією від партнерів, платіж надійшов від ТОВ «Авентус Україна» (а. с. 98 т. 2).
17 січня 2023 року ТОВ «Авентус Україна» та ТОВ «ФК« Фінтраст Україна» уклали договір факторингу № 17.01/23-Ф, згідно п. 1.1 якого за цим договором фактор зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта (ціна продажу) за плату, а клієнт відступити факторові право грошової вимоги, строк виконання зобов'язань за якою настав або виникне в майбутньому до третіх осіб - боржників, включаючи суму основного зобов'язання (кредиту), плату за кредитом (плату за процентною ставкою), пеню за порушення грошових зобов'язань та інші платежі, право на одержання яких належить клієнту. Перелік боржників, підставами виникнення права грошової вимоги до боржників, сума грошових вимог та інші дані зазначені в реєстрі боржників, який формується згідно додатку № 1 та є невід'ємною частиною договору (а. с. 107 - 115 т. 1).
Відповідно до витягу з реєстру боржників, який є додатком № 1 до договору факторингу № 17.01/23-Ф від 17 січня 2023 року, ТОВ «Авентус Україна» відступило ТОВ «ФК« Фінтраст Україна» право вимоги до боржника ОСОБА_1 на загальну суму 32800 грн., з яких: 10000 грн. основна сума заборгованості, 22800 грн. сума заборгованості за відсотками (а. с. 16 т. 1).
ТОВ «Авентус Україна» надано картку обліку договору (розрахунок заборгованості), згідно якого загальна заборгованість складає 32800 грн., з яких основний борг 10000 грн., проценти за договором нараховані за період з 23 серпня 2021 року по 21 вересня 2021 року в щоденному розмірі 180,50 грн., всього 5415 грн., з 22 вересня 2021 року по 17 лютого 2022 року в щоденному розмірі 190 грн., всього 28310 грн., здійснено оплату процентів 10925 грн. (а. с. 40 - 64 т. 1).
Рішенням № 251124/1 єдиного учасника Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінтраст Україна» від 25 листопада 2024 року змінено найменування з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінтраст Україна» на нове найменування Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінтраст Капітал» (а. с. 115 т. 2). Реєстраційні щодо зміни найменування Товариства проведені 10 грудня 2024 року, що підтверджується відповідною Випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань від 10 грудня 2024 року (а. с. 111 т. 2).
ТОВ «ФК« Фінтраст Капітал» є фінансовою установою, згідно витягу з Державного реєстру фінансових установ, з правом надання коштів та банківських металів у кредит, правом надання коштів у позику, в тому числі на умовах фінансового кредиту, надання послуг з факторингу (а. с. 73 т. 1).
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Крім того, до апеляційної скарги ОСОБА_1 надано нові докази, а саме копію виписки по картці № НОМЕР_2 від 05 березня 2025 року та лист АТ «Універсал Банк» від 05 березня 2025 року за зверненням ОСОБА_1 . Подання нових доказів обґрунтоване їх отриманням вже після подання відзиву.
Згідно з ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи (ч. 2, 3 ст. 83 ЦПК України).
Відповідно до ч. 4 ст. 83 ЦПК України якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
Відповідно до ст. 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Водночас, заявником не наведено об'єктивних причин, які перешкодили подати вказані докази під час розгляду справи судом першої інстанції, оскільки докази були виготовлені 05 березня 2025 року і були у розпорядженні ОСОБА_1 . Таким чином, апеляційний суд не може врахувати нові докази як докази, яким заявник обґрунтовує свої вимоги.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відновлення становища, яке існувало до порушення.
Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з частиною першою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За приписами ст. 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За змістом ст. 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлено законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для такого виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі. Якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлено письмової форми, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріального посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.
Згідно ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина 1 статті 1048 ЦК України).
Згідно з ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Частиною 2 статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
Особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію» (далі - Закон).
Згідно із пунктом 6 частини 1 статті 3 Закону електронний підпис одноразовим ідентифікатором - дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших; електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору.
При цьому одноразовий ідентифікатор - це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб'єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв'язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти договір (пунктом 12 частини першої статті 3 Закону).
Відповідно до частини 3 статті 11 Закону електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.
Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (частини 4 статті 11 Закону).
Згідно із частиною 6 статті 11 Закону відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз'яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз'яснення логічно пов'язані з нею.
За правилом частини 8 статті 11 Закону у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.
Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.
Стаття 12 Закону визначає, яким чином підписуються угоди в сфері електронної комерції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Із системного аналізу положень вищевказаного законодавства вбачається, що з урахуванням особливостей договору щодо виконання якого виник спір між сторонами, його укладання в електронному вигляді через інформаційно-комунікаційну систему позивача можливе за допомогою електронного цифрового підпису відповідача лише за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами цього правочину.
В іншому випадку електронний правочин може бути підписаний сторонами електронним підписом одноразового ідентифікатора та/або аналогом власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Згідно зі ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язань клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
Судом встановлено, що 23 серпня 2021 року ТОВ «Авентус Україна» та ОСОБА_1 , за допомогою Інформаційно-телекомунікаційної системи ТОВ «Авентус Україна» укладено електронний договір № 4662672 про надання споживчого кредиту, договір був укладений в електронній формі, шляхом його підписання з боку ОСОБА_1 одноразовим ідентифікатором М733972, отриманим в особистому кабінеті.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги про недоведеність волевиявлення відповідача на укладення кредитного договору і що саме такі умови кредитування, які викладені в наданій позивачем копії тексту кредитного договору, які не містять ніяких підписів відповідача - ні власноручних, ні електронних, а наданий позивачем примірник паперової копії кредитного договору не відповідає вимогам спеціального законодавства, не містить реквізитів електронного документа і є недопустимим доказом, апеляційний суд враховує наступне.
Згідно правових висновків Верховного Суду в постановах від 09 вересня 2020 року у справі № 732/670/19, від 23 березня 2020 року у справі № 404/502/18, від 07 жовтня 2020 року у справі № 127/33824/19, що будь-який вид договору, який укладається на підставі Цивільного або Господарського кодексів України, може мати електронну форму. Договір, укладений в електронній формі, є таким, що укладений у письмовому вигляді (статті 205, 207 ЦК України).
У справі № 524/5556/19 Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки оспорюваний договір про надання фінансового кредиту підписаний позивачкою за допомогою одноразового паролю-ідентифікатора, тобто належними та допустимими доказами підтверджено укладання між сторонами спірного правочину. Без отримання листа на адресу електронної пошти та/або смс-повідомлення, без здійснення входу на сайт товариства за допомогою логіна особистого кабінету і пароля особистого кабінету кредитний договір між позивачем та відповідачем не був би укладений.
Верховний Суд у справі № 234/7159/20, вирішуючи спір про захист прав споживача та встановлення нікчемності кредитного договору і застосування наслідків його недійсності погодився з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки оспорюваний договір про надання кредиту підписаний позивачем за допомогою одноразового паролю-ідентифікатора, тобто належними та допустимими доказами підтверджено укладання між сторонами спірного правочину. Без отримання листа на адресу електронної пошти та/або смс-повідомлення, без здійснення входу на сайт товариства за допомогою логіна особистого кабінету і пароля особистого кабінету кредитний договір між позивачем та відповідачем не був би укладений.
У постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 127/33824/19 (провадження № 61-9071св20) зазначено, що електронним підписом одноразовим ідентифікатором є дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, і надсилаються іншій стороні цього договору.
Це комбінація цифр і букв, або тільки цифр, або тільки літер, яку отримує заявник за допомогою електронної пошти у вигляді пароля, іноді в парі «логін-пароль», або смс-коду, надісланого на телефон, або іншим способом.
При оформленні замовлення, зробленого під логіном і паролем, формується електронний документ, в якому за допомогою інформаційної системи (вебсайту інтернет-магазину) вказується особа, яка створила замовлення.
Без отримання листа на адресу електронної пошти та смс-повідомлення, без здійснення входу на сайт товариства за допомогою логіна особистого кабінету і пароля особистого кабінету кредитний договір між позивачем та відповідачем не був би укладений.
Так, на підтвердження факту укладення кредитного договору в електронній формі позивачем надано примірник договору у паперовій копії, з відміткою про його підписання електронним підписом ОСОБА_1 шляхом використання одноразового ідентифікатора М733972, що відповідає вимогам ст. 12 Закону України «Про електронну комерцію».
Апеляційний суд враховує, що в розділі 11 договору «Реквізити та підписи сторін» зазначено ПІБ ОСОБА_1 , його РНОКПП, зареєстроване місце проживання, контактні номери телефонів, адреса електронної пошти, наявна відмітка про підпис ОСОБА_1 електронним підписом одноразовим ідентифікатором М733972 23 серпня 2021 року о 17:14:30 (а. с. 26).
Також в п. 2.1 кредитного договору зазначено номер платіжної картки НОМЕР_1 , який відповідає номеру картки, зазначеному у відповіді АТ «Універсал Банк» на виконання ухвали суду про витребування доказів, про те, що на ім'я ОСОБА_1 було емітовано картку НОМЕР_2 .
В матеріалах справи відсутні відомості, що зазначена особиста інформація була отримана ТОВ «Авентус Україна» від третіх осіб або повідомлена ОСОБА_1 , але з іншою метою, ніж укладення кредитного договору та отримання грошових коштів, а отже, відсутні докази протиправності дій третіх осіб стосовно відповідача, які стосуються підписання кредитного договору.
Висновки суду першої інстанції, що оскільки даний договір укладено за допомогою інформаційно-телекомунікаційної системи товариства, доступ до якої забезпечується споживачу через веб-сайт або мобільний додаток, та ОСОБА_1 підписав його електронним підписом одноразовим ідентифікатором, тому без отримання відповідного ідентифікатора, без здійснення входу до інформаційно-телекомунікаційної системи товариства, такий договір не був би укладений, узгоджуються із вищенаведеними правовими висновками Верховного Суду.
З досліджених документів поза розумним сумнівом доведено, що саме ОСОБА_1 уклав кредитний договір.
Враховуючи наведене, доводи апеляційної скарги про відсутність волевиявлення ОСОБА_1 на укладення кредитного договору, який ним не підписувався, спростовуються доказами, наявними в матеріалах справи, є неспроможними та відхиляються апеляційним судом.
Апеляційний суд погоджується з критичною оцінкою судом доводів відповідача щодо відсутності оригіналу договору у сторін з огляду на вимоги ч. 12 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію», якою передбачено, що електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі, і кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.
За даних обставин у суду першої інстанції не було підстав для врахування у спірних правовідносинах правових висновків Великої Палати Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 про те, що умови кредитування, не погоджені відповідачем у письмовій формі, не підлягають застосуванню.
Апеляційний суд враховує, що кредитний договір має консенсуальний характер, оскільки на відміну від договору позики набирає чинності з моменту, коли сторони в належній формі досягли згоди з усіх його істотних умов (ч. 1 ст. 638 ЦК). Це, в свою чергу, надає сторонам кредитного договору право на відмову від надання або одержання кредиту за вже укладеним договором. Таким чином, укладення кредитного договору підтверджує наявність правовідносин, що наділяє сторін певними правами і обов'язками, однак сам факт укладення договору не є беззаперечним доказом наявності заборгованості.
Відповідно до ч. 1 - 4 ст. 13 Закону України «Про електронну комерцію» розрахунки у сфері електронної комерції здійснюються відповідно до законів України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», інших законів та нормативно-правових актів Національного банку України.
Розрахунки у сфері електронної комерції можуть здійснюватися з використанням платіжних інструментів, електронних грошей, шляхом переказу коштів або оплати готівкою з дотриманням вимог законодавства щодо оформлення готівкових та безготівкових розрахунків, а також в інший спосіб, передбачений законодавством України.
Способи, строки та порядок розрахунків у сфері електронної комерції визначаються в електронному договорі з урахуванням вимог законодавства України.
Продавець (виконавець, постачальник), оператор платіжної системи або інша особа, яка отримала оплату за товар, роботу, послугу відповідно до умов електронного договору, повинні надати покупцеві (замовнику, споживачу) електронний документ, квитанцію, товарний чи касовий чек, квиток, талон або інший документ, що підтверджує факт отримання коштів, із зазначенням дати здійснення розрахунку.
Згідно п. 10 Положення про додаткові вимоги до договорів небанківських фінансових установ про надання коштів у позику (споживчий, фінансовий кредит), затвердженого Постанова Правління Національного банку України від 03 листопада 2021 року № 113, договори, умови яких передбачають безготівкове перерахування кредитодавцем коштів у рахунок кредиту на рахунок споживача, включаючи використання реквізитів електронного платіжного засобу споживача, з урахуванням вимог пункту 9 розділу II цього Положення повинні містити номер такого рахунку споживача за стандартом IBAN, сформований відповідно до вимог нормативно-правових актів Національного банку України з питань запровадження міжнародного номера рахунку, та/або номер такого особистого електронного платіжного засобу споживача у форматі ХХХХ ХХ** **** ХХХХ (перші шість знаків і останні чотири знаки номера електронного платіжного засобу).
Виходячи із правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року по справі №342/180/17 (провадження №14-131цс19), згідно ч. 1 ст. 1050 ЦК України, з урахуванням положень статей 526, 527, 530 ЦК України, кредитор має довести надання позичальникові грошових коштів у розмірі та на умовах, встановлених договором.
У справах про стягнення кредитних коштів на банк або іншу фінансову установу покладений обов'язок довести факт передачі коштів позичальнику у розмірі та на умовах, встановлених договором, в іншому випадку, без доведення цього факту, втрачається право банку на пред'явлення будь-якої вимоги. Доведення позивачем умов кредитування і наявності заборгованості є обов'язком позивача, виходячи з принципу змагальності сторін, закріпленого статтею 12 ЦПК України.
У свою чергу позичальник наділений правом заперечувати як укладення кредитного договору, так і факт отримання коштів. Проте, у разі твердження про повне чи часткове виконання зобов'язання, позичальник повинен підтвердити це належними доказами, які свідчать про своєчасне повернення суми кредиту та сплату нарахованих відсотків.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.
У справі, що переглядається, на виконання ухвали Святошинського районного суду м. Києва від 13 лютого 2025 року про витребування доказів АТ «Універсал Банк» листом від 11 березня 2025 року повідомлено, що на ім'я ОСОБА_1 банком було емітовано платіжну картку № НОМЕР_2 , і 23 серпня 2021 року було зарахування коштів в сумі 10000 грн. на платіжну картку № НОМЕР_2 від терміналу EasyPay, за уточненою інформацією від партнерів, платіж надійшов від ТОВ «Авентус Україна» (а. с. 98 т. 2).
Як додаткове підтвердження факту перерахування грошових коштів на банківську картку ОСОБА_1 , позивачем надано лист ТОВ «Фінансова компанія «Контрактовий дім» на адресу ТОВ «Авентус Україна» від 20 січня 2023 року, яким повідомлено про успішність операцій, згідно договору з ТОВ «Авентус Україна» № 087/20-П від 08 липня 2020 року, в тому числі по номеру транзакції 981770308 23 серпня 2021 року о 17:15 на картку НОМЕР_1 (а. с. 100 - 105 т. 1).
Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції встановив, що ТОВ «Авентус Україна» свої зобов'язання перед відповідачем за кредитним договором виконало та надало кредит в сумі 10000 грн. шляхом зарахування кредитних коштів на платіжну картку відповідача № НОМЕР_1 .
Таким чином, доводи апеляційної скарги, що позивачем не доведено видачі кредитних коштів первісним кредитором, не ґрунтуються на доказах, наявних у справі, та відхиляються апеляційним судом.
Оцінюючи правильність висновків суду першої інстанції в сукупності з доводами апеляційної скарги про те, що розміри заявленої заборгованості є несправедливими і не відповідають загальним засадам добросовісності, розумності та справедливості, гарантованим ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України, апеляційний суд враховує наступне.
Відповідно до статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом законодавства.
Згідно зі статтями 11, 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» встановлений обов'язок кредитора щодо неухильного дотримання вимог Закону України «Про захист прав споживачів».
Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (частина перша статті 1048 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 - 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором.
Частиною п'ятою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачена можливість визнання недійсними окремих умов договору у разі визнання цих положень договору несправедливими.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частиною 3 статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17, в постановах Верховного Суду від 27 листопада 2024 року у справі № 201/13593/19, від 11 грудня 2024 року у справі № 725/5919/19 та інших).
Апеляційний суд враховує, що ОСОБА_1 при укладенні кредитного договору був повідомлений про розмір відсотків, порядок їх сплати та інші суттєві обставини договору, добровільно уклав цей договір та користувався отриманими коштами, вимог про оскарження кредитного договору або його окремих умов ОСОБА_1 за час користування кредитними коштами не заявлялося.
Апеляційний суд також враховує, що відповідно до ст. 15 Закону України «Про споживче кредитування» споживач має право протягом 14 календарних днів з дня укладення договору про споживчий кредит відмовитися від договору про споживчий кредит без пояснення причин, у тому числі в разі отримання ним грошових коштів. Споживач не зобов'язаний сплачувати будь-які інші платежі у зв'язку з відмовою від договору про споживчий кредит.
Разом із тим, правом відмовитися від договору про споживчий кредит ОСОБА_1 на свій розсуд не скористався.
Враховуючи наведене, посилання відповідача в апеляційній скарзі на несправедливий розмір заборгованості не доводить саме по собі, що позовна вимога щодо стягнення з відповідача відсотків в розмірі 1,90 % в день та 1,805 % в день є такою, що не відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права, і що стягнення судом відсотків у зазначеному розмірі створює істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача (відповідача у справі).
За таких обставин доводи апеляційної скарги про несправедливість стягнення заборгованості за кредитним договором у заявленому розмірі є необґрунтованими та відхиляються апеляційним судом.
Також апеляційний суд не може погодитися з помилковими доводами апеляційної скарги про невідповідність положень договору ч. 4 ст. 12 Закону України «Про споживче кредитування», якою передбачено, що у разі укладення договору про споживчий кредит на умовах кредитування рахунку в ньому має бути передбачено, що кредитодавець має право вимагати повністю повернути суму кредиту в будь-який час із визначенням строку попередження споживача про таку вимогу.
Так, згідно ч. 1 ст. 1069 ЦК України «Кредитування рахунка», якщо відповідно до договору банківського рахунка банк здійснює платежі з рахунка клієнта, незважаючи на відсутність на ньому грошових коштів (кредитування рахунка), банк вважається таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму від дня здійснення цього платежу.
Апеляційний суд констатує, що наведені норми матеріального права не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, позаяк у даному випадку договору про кредитування рахунку укладено не було, а натомість первісним кредитором ТОВ «Авентус Україна» було надано відповідачу кошти кредиту шляхом їх перерахування за реквізитами платіжної картки, повідомленої відповідачем.
Разом із тим, апеляційний суд погоджується зі слушними доводами апеляційної скарги про те, що умови про нарахування відсотків після спливу строку кредитування є нікчемними, враховуючи наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики в разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосовано лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Як наслідок, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України, оскільки в охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 цього Кодексу, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
У зазначеній постанові Верховний Суд, розглядаючи питання стягнення штрафних санкцій за договором споживчого кредитування, сформував низку правових висновків. Зокрема, Велика Палата розмежувала поняття «строк договору», «строк виконання зобов'язання» і «термін виконання зобов'язання».
Надаючи правову оцінку вказаним поняттям у частині нарахування штрафних санкцій за кредитним договором, Верховний Суд зазначив, що строк (термін) виконання зобов'язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього. Відрізняються терміни в тому випадку, коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов'язання і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов'язання. Указаний висновок міститься у п. 35 Постанови.
Окрім того, в п. 54 постанови Верховний Суд вказує, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України. Тобто, згідно з логікою Верховного Суду, припинення нарахування передбачених договором процентів можливо у двох випадках: закінчення строку кредитування, який визначений договором, та пред'явлення вимоги в порядку ч. 2 ст. 1050 ЦК України.
Задовольняючи в повному обсязі вимоги ТОВ «ФК «Фінтраст Капітал» про стягнення заборгованості за відсотками, суд першої інстанції залишив поза увагою, що за змістом ст. 1048 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Такі правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, а також в постановах Верховного Суду від 18 березня 2026 року у справі № 705/2045/16-ц, від 01 квітня 2026 року у справі № № 761/18405/23 та інших.
Як вбачається із умов кредитного договору, сума (загальний розмір) кредиту становить 10000 грн. Кредит надається строком на 30 днів (п. 1.3, 1.4 договору), стандартна процентна ставка 1,90 % в день, яка застосовується у межах строку кредиту, вказаного в п. 1.4 цього договору, якщо не виконані умови для застосування зниженої процентної ставки.
Вказуючи про обґрунтованість нарахування відсотків за користування кредитом в розмірі, зазначеному в позовній заяві, ТОВ «ФК «Фінтраст Капітал» у позові зазначав, що 21 вересня 2021 року відповідач здійснив оплату на рахунок кредитора в розмірі нарахованих процентів за користування кредитом на суму 5415 грн. В зв'язку з цим у відповідності до п. 1.4 та п. 4.2 кредитного договору відбулося продовження строку дій кредиту ще на 30 днів (до 21 жовтня 2021 року), а стандартною процентною ставкою є 1,90 % в день.
20 жовтня 2021 року відповідач здійснив оплату на рахунок кредитора в розмірі нарахованих процентів за користування кредитом на суму 5510 грн. В зв'язку з цим у відповідності до п. 1.4 та п. 4.2 кредитного договору відбулося продовження строку дій кредиту ще на 30 днів (до 19 листопада 2021 року), а стандартною процентною ставкою є 1,90 % в день.
Встановивши ці обставини в мотивувальній частині рішення, суд першої інстанції фактично погодився з нічим не підтвердженими поясненнями позивача, оскільки на їх підтвердження ТОВ «ФК «Фінтраст Капітал» не надало належних та допустимих доказів, оскільки розрахунок суми боргу, наданий позивачем, не є належним та допустимим доказом розміру наявної заборгованості, оскільки не ґрунтується на належних бухгалтерських документах, що свідчить про заборгованість, періоди та розмір її виникнення, і в тому числі часткове погашення заборгованості, про яке стверджує позивач. Виписки з рахунку ОСОБА_1 за відповідні періоди в матеріалах справи відсутні.
Крім цього, позивач посилався на те, що 19 листопада 2021 року відповідач свої зобов'язання перед кредитором щодо повернення кредиту та нарахованих процентів не виконав, а також не уклав угоду щодо пролонгації строку дії кредитного договору, в зв'язку з чим, а також керуючись п. 4.3 кредитного договору, кредитний договір було автопролонговано, а строк користування кредитом було продовжено на 90 календарних днів поспіль.
Апеляційний суд не погоджується з зазначеними доводами, яким судом першої інстанції не було надано належної оцінки, виходячи з наступного.
Так, положеннями розділу 4 кредитного договору визначено пролонгацію строку кредиту.
Згідно п. 4.1 договору строк кредиту може бути продовжено: за ініціативою споживача на кількість днів, зазначену в п. 1.4 договору, якщо між сторонами буде досягнута домовленість про таке продовження у порядку, визначеному п.п. 4.2 договору, або в порядку авто пролонгації, на кількість днів та відповідно до умов, визначених в п. 4.3 договору.
Згідно п. 4.2 договору, споживач, у випадку, якщо заборгованість за кредитом складає не менше 400 грн. (включно) може ініціювати продовження строку користування кредитом, відповідно до п.п. 4.2.2 договору.
Згідно п. 4.2.2 договору пропозиція (оферта) споживача щодо продовження строку користування кредитом вчиняється шляхом здійснення платежу на користь Товариства у розмірі не менше суми нарахованих та несплачених на дату платежу процентів, відповідно на яку Товариство може надати протягом 24 годин з моменту вчинення вказаних дій споживачем. Якщо споживач, здійснюючи вказаний платіж, не бажає продовжувати строк користування кредитом, споживач зобов'язаний повідомити про це Товариство в один із вказаних нижче способів.
Згідно п. 4.2.3 договору Товариство має право, але не обов'язок протягом строку для відповіді акцептувати пропозицію (оферту) споживача про продовження строку користування кредитом шляхом направлення споживачу текстового повідомлення про погодження нового строку кредиту (з зазначенням нової дати повернення) на номер мобільного телефону та/або адресу електронної пошти, повідомлені споживачем Товариству в особистому кабінеті/зазначені в договорі.
Згідно п. 4.2.4 договору у випадку акцептування Товариством пропозиції (оферти) споживача про продовження строку кредиту, новий строк кредиту розраховується з наступного дня, що слідує за днем вчинення споживачем дій, зазначених в п.п. 4.2.2 цього пункту договору, та нова дата повернення кредиту відображається в особистому кабінеті.
Згідно п. 4.3.1 договору сторони домовились, що у випадку, якщо у споживача на дату закінчення строку кредиту (нового строку кредиту після пролонгації або авто пролонгації) наявна заборгованість за кредитом, строк кредиту продовжується кожен раз на один наступний календарний день, що слідує за днем закінчення такого строку, але не більше ніж на 90 календарних днів поспіль, крім випадку, якщо в цей день повинна відбутися пролонгація строк кредиту за ініціативою споживача, відповідно до п. 4.2.2 - 4.2.4 договору. Тобто в даному випадку кожен день автопролонгації є новою датою повернення кредиту.
Згідно п. 4.3.2 договору споживач дає згоду на авто пролонгація строку кредиту на умовах, передбачених в п.п. 4.3.1 договору, споживач вважається таким, що прострочив повернення кредиту, якщо після закінчення періоду авто пролонгації у споживача наявна заборгованість за кредитом та не відбулося продовження строку кредиту за ініціативою споживача, у порядку, передбаченому п. 4.2 договору.
Як вбачається з матеріалів справи, станом на тридцятий день користування кредитом (22 вересня 2021 року) відповідач свої зобов'язання перед кредитором щодо повернення кредиту не виконав.
Отже, заявляючи вимоги про стягнення з відповідача відсотків, нарахованих за межами 30 днів кредитування, що визначено договором, позивач посилався на факт пролонгації та автопролонгації договору.
При цьому як позивач, звертаючись до суду з відповідним позовом, так і суд першої інстанції, задовольняючи вимоги про стягнення заборгованості у вигляді процентів за користування кредитом в повному обсязі, не звернув уваги, що неповернення кредиту у визначений договором строк, в даному випадку після спливу 30 днів кредитування, свідчить не про продовження строку договору, як це зазначено в п. 4.2, 4.3. договору, а про неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань.
Як наслідок, п. 1.5.1 договору визначено відповідну процентну ставку 1,90 % в день у межах нового строку кредиту, якщо відбулася пролонгація за ініціативою споживача відповідно до п. 4.2 договору, та у межах нового строку кредиту, якщо відбулася автопролонгація відповідно до п. 4.3 договору.
Зі змісту вказаних положень договору вбачається, що зазначені проценти договір пов'язує з неповерненням у встановлений договором строк кредитних коштів, а відтак по суті це є санкцією для позичальника.
Нарахування та стягнення процентів за користування позикою та кредитом поза визначеним кредитним договором строком суперечить вимогам ЦК України та висновкам Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 27 липня 2021 року за № 910/18943/20 зроблено висновок, що оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ч. 1 ст. 1048 ЦК України і охоронна норма ч. 2 ст. 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та ч. 1 ст. 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов'язання.
Враховуючи споживчий характер правовідносин, апеляційний суд виходить із того, що за відсутності належних та допустимих доказів сумніви та припущення мають тлумачитися переважно на користь споживача, який зазвичай є «слабкою» стороною у таких цивільних відносинах, правові відносини споживача з фінансовою установою фактично не є рівними.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про стягнення на користь позивача відсотків, нарахованих за межами строку кредитування, що визначений в п. 1.4 договору, оскільки підставою до їх нарахування фактично є неналежне виконання позичальником умов договору, а саме неповернення кредитних коштів у встановлений п. 1.4 договору строк, що має наслідком відповідальність, визначену ст. 625 ЦК України, а не право нараховувати відсотки на підставі ст. 1048 ЦК України.
Звертаючись до суду із даним позовом, позивач не заявляв вимоги про стягнення грошових сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Враховуючи вищевикладене, проценти за користування кредитними коштами, після спливу 30 днів кредитування стягнуті судом першої інстанції з відповідача безпідставно, а отже у зазначеній частині позовні вимоги задоволенню не підлягали.
Апеляційний суд враховує, що за період 30 днів користування позикою в розмірі 10000 грн., за процентною ставкою 1,90 % на залишок заборгованості в день, відповідачем мало бути сплачено 5700 грн., які і підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.
Таким чином, загальний розмір заборгованості ОСОБА_1 за договором про надання споживчого кредиту від 23 серпня 2021 року № 4662672 станом на час звернення з даним позовом становив 10000 грн. заборгованості за тілом кредиту та 5700 грн. заборгованості за відсотками, всього 15700 грн., і саме в даному розмірі заборгованість підлягала стягненню з нього на користь позивача.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги, що заявлені позивачем витрати на правничу допомогу в розмірі 10000 грн. не відповідають критеріям фактичності, неминучості та необхідності встановленим ЄСПЛ, стосуються основної статутної господарської діяльності позивача, не є співмірними, розумними та справедливими, апеляційний суд враховує таке.
Згідно зі статтею 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Частиною другою статті 141 ЦПК України встановлено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Тобто у ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.
Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Ці висновки узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 9901/350/18 (провадження № 11-1465заі18) та додатковій постанові у вказаній справі від 12 вересня 2019 року, у постановах від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) та від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18 (провадження № 12-136гс19).
Розглядаючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації.
У статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19, та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19).
Тобто, вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правову допомогу, суд має пересвідчитись, що заявлені витрати є співмірними зі складністю провадження, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правову допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.
Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited проти України»).
10 липня 2023 року ТОВ «ФК «Фінтраст Україна» та адвокат Столітній М.М. уклали договір № 10/07-2023 про надання правової допомоги, згідно п. 1.1 якого клієнт доручає, а адвокат бере на себе зобов'язання надавати юридичну допомогу клієнту в обсязі та на умовах, передбачених даним договором. Згідно п. 4.4, 4.5 договору факт наданих послуг підтверджується звітом про надання правової допомоги. Підставою для оплати є рахунок-фактура. Клієнт здійснює оплату за надані послуги у день отримання рахунку-фактури шляхом безготівкового перерахування коштів на розрахунковий рахунок (а. с. 78 - 80 т. 1).
09 лютого 2024 року ТОВ «ФК «Фінтраст Україна» та адвокат Столітній М.М. підписали звіт про надання правової допомоги згідно договору № 10/07-2023 від 10 липня 2023 року, згідно якого адвокат надав, а клієнт прийняв наступну правову допомогу: збір та аналіз доказів і документів для подання позовної заяви про стягнення заборгованості за кредитним договором; складення позовної заяви; подання до Дніпровського районного суду м. Києва позовної заяви в інтересах клієнта - 10 годин, 10000 грн. (а. с. 37 т. 1).
На а. с. 36 т. 1 знаходиться копія рахунку на оплату по замовленню № 2095/09/02 від 09 лютого 2024 року, виставлений адвокатом Столітнім М.М. до сплати ТОВ «ФК «Фінтраст» на загальну суму 10000 грн. із наведеним переліком найменувань наданих робіт та послуг.
Отже, на підтвердження вимог про стягнення витрат на правничу допомогу ТОВ ФК «Фінтраст Україна» було надано разом із позовом акт прийому-передачі виконаних робіт (наданих послуг) згідно договору № 10/07-2023 про надання правової допомоги від 10 липня 2023 року та рахунок на оплату, виставлений адвокатом до сплати позивачу на підставі цього договору, який підлягає оплаті позивачем.
Таким чином, позивачем доведено розмір витрат на правничу допомогу, які не понесені фактично на час ухвалення рішення, однак які підлягають сплаті стороною за умовами договору № 10/07-2023 від 10 липня 2023 року, що узгоджується з положеннями п. 1 ч. 2 ст. 137 ЦПК України та правовим висновкам Верховного Суду в постанові Об'єднаної палати Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року в справі № 922/445/19, постановах від 22 листопада 2019 року в справі № 910/906/18, від 04 червня 2020 року в справі № 906/598/19, згідно яких, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх вартість уже фактично сплачена чи тільки підлягає сплаті (ч. 2 ст. 137 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі № 755/9215/15-ц викладено правовий висновок, згідно якого «При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України). Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Це підтверджується і такими нормами ЦПК України. Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності. Велика Палата Верховного Суду при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу вважає за необхідне надати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких позивач має заперечення».
У відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 посилався на те, що витрати на правничу допомогу не були для позивача неминучими, тому що він не вжив заходів досудового врегулювання, як фінансова компанія має штат працівників і фінансові можливості забезпечити юридичний супровід справ власними силами, а їх розмір не є обґрунтованим та співмірним, у тому числі з ціною набуття самого права. Стягнення витрат на правничу допомогу не повинно перетворюватись у спосіб збагачення за рахунок відповідача, який вважає заявлену суму витрат за декілька годин роботи адвоката несправедливою і такою, що створює надмірний індивідуальний тягар. На думку відповідача, судові витрати позивача на правову допомогу є необґрунтованими та неспівмірними пред'явленим вимогам та не відповідають критеріям, визначеним ЄСПЛ.
Разом із тим, судом першої інстанції запереченням відповідача, який просив зменшити розмір судових витрат на правничу допомогу до 1000 грн., не надано жодної оцінки.
Апеляційний суд також враховує, що у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині 4 статті 137 ЦПК України. Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Апеляційний суд враховує, що правнича допомога ТОВ «ФК «Фінтраст Україна» надається адвокатом Столітнім М.М. на підставі договору № 10/07-2023 від 10 липня 2023 року, правнича допомога за яким надається в обсягу та на умовах, передбачених даним договором, тобто такий договір стосується необмеженого кола судових справ.
Апеляційний суд також враховує правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 09 грудня 2021 року в справі № 922/3812/19, від 31 жовтня 2024 року в справі № 755/6649/20, згідно яких визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність». У разі відсутності у тексті договору таких умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, суди, в залежності від конкретних обставин справи, інших доказів, наданих адвокатом, використовуючи свої дискреційні повноваження, мають право відмовити у задоволенні заяви про компенсацію судових витрат, задовольнити її повністю або частково.
Разом із тим, зміст розділу 4 «Порядок оплати послуг адвоката» договору № 10/07-2023 від 10 липня 2023 року свідчить про те, що договір не містить умов (пунктів) щодо порядку обчислення, форми та ціни послуг, що надаються адвокатом, що є підставою для застосування дискреційних повноважень суду для часткового задоволення заяви про компенсацію судових витрат.
При цьому правнича допомога по складанню позовних заяв за електронними кредитними договорами є однотиповою, такі справи не є складними, тому, керуючись принципами справедливості і верховенства права, а також враховуючи, що апеляційний суд дійшов висновку про часткове задоволення позову, апеляційний суд приходить до висновку про необхідність зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають стягненню з ОСОБА_3 на користь ТОВ «ФК «Фінтраст Україна», до 1000 грн., що відповідатиме вимогам пропорційності, розумності та справедливості.
З огляду на викладене апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції, яким витрати на правничу допомогу було стягнуто в повному обсязі 10000 грн., є передчасними та помилковими.
Також із відповідача не підлягав стягненню судовий збір на користь позивача, оскільки ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» як особа з інвалідністю ІІ групи, на підтвердження чого ним до апеляційної скарги надано копію посвідчення ветерана війни - особи з інвалідністю внаслідок війни серії НОМЕР_3 .
З огляду на значний обсяг апеляційної скарги, апеляційний суд зауважує, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).
З огляду на викладене апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, з невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, що відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України є підставами для його скасування із прийняттям нової постанови про часткове задоволення позову, стягнувши з відповідача на користь позивача суму заборгованості в розмірі 15700 грн., що складається із заборгованості за тілом кредиту 10000 грн. та заборгованості за відсотками 5700 грн., а також витрати на правничу допомогу в розмірі 1000 грн.
В іншій частині позов задоволенню не підлягає із наведених вище підстав.
Крім того, апеляційний суд здійснює перерозподіл судових витрат відповідно до ст. 141 ЦПК України, та оскільки за наслідками апеляційного перегляду позов задоволено частково, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги пропорційно до її задоволення (52 %) у розмірі 1889,47 грн., від яких відповідач звільнений відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», підлягають стягненню з позивача в дохід держави, з відрахуванням судового збору 1162,75 грн., сплаченого позивачем за подання позовної заяви, в частині, пропорційній задоволення позову (48 %), тобто у розмірі 726,72 грн. (1889,47 грн. - 1162,75 грн.).
Керуючись ст. 7, 367, 375, 376, 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 Миколайовичем, задовольнити частково.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 21 серпня 2025 року скасувати та прийняти нову постанову.
Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінтраст Капітал» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_4 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінтраст Капітал» (м. Київ Загородня 1 оф. 118/2 код ЄДРПОУ 44559822) суму заборгованості за кредитним договором в розмірі 15700 грн., що складається із заборгованості за тілом кредиту 10000 грн. та заборгованості за відсотками 5700 грн., а також витрати на правничу допомогу в розмірі 1000 грн.
В решті позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінтраст Капітал» відмовити.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінтраст Капітал» в дохід держави судовий збір у розмірі 726,72 грн.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Судді : Кашперська Т.Ц.
Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.