вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"29" квітня 2026 р. Справа№ 910/14498/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Яценко О.В.
суддів: Тищенко О.В.
Хрипуна О.О.
розглянувши у порядку письмового провадження (без виклику сторін)
матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України»
на рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2026 (повний текст складено 06.02.2026)
у справі № 910/14498/25 (суддя Нечай О.В.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Теплоенергокомплект»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України»
про стягнення 249 787,60 грн.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Теплоенергокомплект» (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» (далі - відповідач) про стягнення 249 787,60 грн., з яких 108 024,48 грн. збитків за процентами, 108 683,21 грн. інфляційних втрат та 33 079,91 грн. 3 % річних.
Позовні вимоги обґрунтовані простроченням виконання відповідачем грошового зобов'язання щодо повернення позивачу коштів за банківською гарантією № 31102 від 06.02.2023.
Позивач зазначив про те, що:
- за наслідками розгляду справи №910/8918/24 (постанова Північного апеляційного господарського суду від 19.02.2025) суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що пунктом 10.9.6 укладеного між позивачем та відповідачем договору №4600005331 сторони погодили, що забезпечення виконання договору повертається у випадках, передбачених ст. 27 Закону України «Про публічні закупівлі» за умови настання граничної дати оплати згідно з умовами договору, протягом 5 банківських днів з дня настання таких обставин, а відтак з моменту повного виконання позивачем умов такого договору у відповідача виникло зобов'язання з повернення забезпечення виконання договору в сумі 702 394,88 грн.;
- після виконання позивачем зобов'язань за договором №4600005331, відповідач звернувся з вимогою до банка-гаранта, внаслідок чого отримав виплату за банківською гарантією у розмірі 705 600,00 грн. Ці дії відповідача зумовили необхідність відшкодування позивачем суми банківської гарантії. Факт здійснення позивачем відповідного платежу на користь банка-гаранта підтверджується наявною в матеріалах справи платіжною інструкцією №359 від 09.08.2023 на суму 705 600,00 грн.;
- невиконання відповідачем умов договору №4600005331 в частині повернення банківської гарантії унеможливило отримання позивачем вигоди від розміщення грошових коштів у сумі 702 394,88 грн. на депозитному рахунку та позбавило останнього можливості отримати вигоду у вигляді процентів.
Відповідач проти задоволення позову заперечив, пославшись на те, що:
- на переконання відповідача, висновок Північного апеляційного господарського суду у справі №910/8918/24 є помилковим, оскільки не було враховано положення ст.ст. 568, 599 ЦК України та умови самої банківської гарантії №31102 від 06.02.2023 про те, що остання була припинена у зв'язку із її належним виконанням на відповідній правовій підставі - у зв'язку із настанням гарантійного випадку;
- наведення позивачем доводів, що від укладення договору із третіми особами він повинен був отримати дохід, є необґрунтованим. Отже, позивачем не доведено, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки дії ТОВ «Оператор ГТС України» стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати дохід;
- у разі стягнення безпідставно набутих чи одержаних грошей нараховуються відсотки відповідно до статті 536 ЦК України й унеможливлюється стягнення 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 цього Кодексу. Отже, враховуючи висновок Верховного Суду України, який викладений у постанові від 02.03.2016 у справі № 6-2491це15, вимоги позивача щодо стягнення 3 % річних та інфляційні втрати від простроченої суми, відповідно до частини 2 статті 625 цього Кодексу, є безпідставними. Аналогічний висновок викладений в Окремій думці судді Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі 910/10156/17;
- в п. 10.11 договору №4600005331 закріплено домовленість сторін про те, що на суму боргу за порушення строку здійснення платежів нараховується 0,01 проценти річних від простроченої суми. Відтак, при нарахуванні процентів річних позивачем помилково обрано ставку 3% річних замість домовлених 0,01% річних;
- фактично обов'язок відповідача з повернення суми у розмірі 702 394,88 грн. на рахунок позивача виник лише 19.02.2025 (з дати прийняття Північним апеляційним господарським судом постанови у справі №910/8918/24 - примітка суду) і був відповідачем виконаний 04.03.2025, а відтак позивачем помилково визначено дату початку періоду нарахування збитків, інфляційних втрат та 3 % річних;
- максимальний період нарахування 0,01 % річних для правовідносин, які склались у сторін, складає не більше 12 календарних днів. Оскільки прострочення тривало менше календарного місяця, підстави для нарахування інфляційних втрат - відсутні.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.02.2026 у справі № 910/14498/25 позов задоволено.
При розгляді спору сторін по суті, суд першої інстанції встановив, що:
- постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.02.2025 у справі №910/8918/24 встановлено, що пунктом 10.9.6 договору №4600005331 сторони погодили, що забезпечення виконання договору повертається у випадках, передбачених ст. 27 Закону України «Про публічні закупівлі» за умови настання граничної дати оплати згідно з умовами договору, протягом 5 банківських днів з дня настання таких обставин. Як встановлено судом, позивачем виконано усі роботи, погоджені договором підряду, роботи прийняті відповідачем у повному обсязі та оплачені. Відтак, з моменту повного виконання позивачем договору та проведення остаточних розрахунків за виконані роботи у відповідача виникло зобов'язання щодо повернення забезпечення виконання договору, у сумі 702 394,88 грн., що дорівнює різниці між отриманим ним гарантійним забезпеченням (705 600,00 грн.) та розміром грошових вимог, які виникли у зв'язку з неналежним виконанням позивачем умов договору підряду в частині своєчасної поставки товару (3 205,12 грн.), що не було ним виконано в порушення вимог статті 27 Закону України «Про публічні закупівлі» та пункту 10.9.6 договору №4600005331.
- внаслідок зловживання відповідачем правом на отримання виплати за банківською гарантією, позивач, на виконання договору про надання гарантії №31102/ЮГ-23, 09.08.2023 перерахував банку-гаранту гарантійний платіж, що призвело до зменшення його власного капіталу на 705 600,00 грн.;
- зі змісту наявної в матеріалах справи копії платіжної інструкції №359 від 09.08.2023 на суму 705 600,00 грн. вбачається, що гарантійний платіж було здійснено з рахунку позивача № НОМЕР_1 ;
- позивачем надано суду копії Договору банківського вкладу (депозиту) №626790/1/Д від 09.05.2023 та Договору банківського вкладу (депозиту) №626790/2/Д від 09.05.2024, укладених між позивачем та банком-гарантом. Вказаними договорами врегульовано питання перерахування банком грошових коштів позивача з його власного рахунку № НОМЕР_1 на вкладний (депозитний) рахунок;
- згідно наданого АТ «КБ «Глобус» листа від 07.11.2025 № б/н на запит позивача від 06.11.2025 вих. № 490Р-11 за період з 09.08.2023 по 04.03.2025 у випадку знаходження грошових коштів позивача в сумі 702 394,88 грн. на депозитному рахунку НОМЕР_1 згідно договорів банківського вкладу (депозиту) №626790/1/Д від 09.05.2023 та №626790/2/Д від 09.05.2024 позивач отримав би 108 024,48 грн. нарахованих процентів.
Враховуючи наявність протиправної винної поведінки відповідача, а також причинно-наслідкового зв'язку між діями відповідача та завданням позивачу збитків (упущеної вигоди), місцевий суд дійшов висновку про обґрунтованість позову в цій частині та наявність підстав для стягнення з відповідача збитків у розмірі 108 024,48 грн.
Також, з огляду на неправомірність отримання відповідачем банківської гарантії у розмірі 702 394,88 грн., місцевий суд врахував, що обов'язок з повернення таких коштів позивачу виник у відповідача з моменту перерахування позивачем гарантійного платежу на користь банка-гаранта (09.08.2023), а відтак, зобов'язання з повернення банківської гарантії у розмірі 702 394,88 грн. вважається простроченим у період з 09.08.2023 по 04.03.2025.
Надані позивачем розрахунки інфляційних втрат та 3% річних не є арифметично вірними, однак заявлені позивачем розміри інфляційних втрат та 3% річних не перевищують розмірів, розрахованих судом першої інстанції, відтак позовні вимоги про їх стягнення задоволені місцевим судом в повному обсязі.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2026 у справі № 910/14498/25 скасувати та ухвалити в нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
У апеляційній скарзі апелянт зазначив про те, що оскаржуване рішення прийнято за неповного з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, за недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, та за неправильного застосування норм матеріального права, що призвело до прийняття неправомірного рішення.
У обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт послався на ті ж самі обставини, що і під час розгляду справи в суді першої інстанції.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 25.02.2026 справа № 910/14498/25 передана на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Хрипун О.О., Тищенко О.В.
Частиною 10 ст. 270 ГПК України встановлено, що апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (3 328,00 *100=332 800,00 грн.) крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Враховуючи, що предметом позову у цій справі є вимоги про стягнення суми, меншої за 332 800,00 грн., справа підлягає розгляду без повідомлення учасників справи.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 03.03.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» на рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2026 у справі № 910/14498/25; розгляд апеляційної скарги ухвалено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження та без повідомлення учасників справи (без проведення судового засідання); витребувано з Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/14498/25.
11.03.2026 до суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач проти задоволення апеляційної скарги заперечив, пославшись на те, що:
- висловлення стороною у справі своєї незгоди із рішенням суду у справі №910/8918/24, яке набрало законної сили, тобто є остаточним, не має значення при розгляді справи №910/14498/25, бо в силу приписів ч. 4. ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини;
- апелянтом, окрім висловлення загальної незгоди із стягненням збитків не наведено жодного аргументу та доказів на їх підтвердження, які б спростовували встановлені судом першої інстанції обставини;
- судом апеляційної інстанції у справі №910/8918/24 було встановлену преюдиційну обставину, що на момент звернення стягнення на банківську гарантію остаточні розрахунки за договором уже були проведені, що виключає застосування п. 10.11 договору №4600005331 до спірних правовідносин;
- протиправність дій апелянта щодо звернення стягнення на банківську гарантію встановлюється на момент їх вчинення, тобто на 09.08.2023 (фактична дата отримання апелянтом суми банківської гарантії), а не на момент набрання рішенням суду законної сили про стягнення з відповідача неправомірно отриманої гарантії. Таким чином, після набрання рішенням у справі №910/8918/24 законної сили виникли не підстави для сплати відповідачем суми банківської гарантії за умовами договору, а для її примусового стягнення.
12.03.2026 матеріли цієї справи надійшли до Північного апеляційного господарського суду.
Станом на дату ухвалення постанови інших пояснень та клопотань до суду не надходило.
Враховуючи наявність у матеріалах справи доказів повідомлення учасників справи про розгляд апеляційної скарги у порядку письмового провадження, а також закінчення встановлених ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 03.03.2026 процесуальних строків на подачу відзиву, заперечення на відзив, всіх заяв та клопотань, колегія суддів вважає за можливе здійснити розгляд апеляційної скарги по суті.
Згідно із ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, відзивів, інших письмових пояснень, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції зміні або скасуванню, з наступних підстав.
01.02.2022 відповідач (замовник) та позивач (підрядник) уклали договір №4600005331 (далі - Договір) (а.с. 8-13), в п. 1.1 якого погодили, що підрядник за завданням замовника, відповідно до умов цього договору про закупівлю, зобов'язується на свій ризик надати послуги: Послуги з ремонту і технічного обслуговування вимірювальних, випробувальних і контрольних приладів (Ремонт пунктів вимірювання витрат газу ГРС Хорол) відповідно до вимог чинних нормативних документів і технічної документації (які, з урахуванням частини 1 статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі» (зі змінами та доповненнями), норм Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України, далі іменуються - Роботи), а замовник - прийняти та оплатити такі роботи відповідно до умов цього договору.
Згідно з пунктом 1.2 Договору склад, обсяги, вартість робіт та строки визначені Технічними, якісними та кількісними характеристиками (Додаток №1), Договірною ціною (Додаток №2) та Графіком виконання робіт (Додаток №3), які є невід'ємною частиною Договору.
Згідно з підпунктом 10.9.1 пункту 10.9 Договору, відповідно до умов пункту 6 розділу VI тендерної документації процедури закупівлі по предмету закупівлі «Послуги з ремонту і технічного обслуговування вимірювальних, випробувальних і контрольних приладів (Ремонт пунктів вимірювання витрати газу ГРС Хорол)» згідно оголошення про проведення процедури закупівлі № UA-2021-11-03-001215-с, оприлюдненого на веб-порталі Уповноваженого органу 03.11.2021, підрядник зобов'язується надати замовнику не пізніше дати укладення цього договору в забезпечення виконання договору безвідкличну безумовну банківську гарантію на суму 705 600,00 грн., що становить 5% ціни цього договору.
06.02.2023 між Акціонерним товариством «Комерційний банк «Глобус» (банк-гарант) та позивачем (далі - принципал) укладено Договір про надання гарантії № 31102/ЮГ-23, який регулює правовідносини сторін щодо надання банком-гарантом гарантії виконання договору з метою забезпечення належного виконання принципалом умов Договору. Відповідач за умовами Договору №31102/ЮГ-23 від 06.02.2023 є бенефіціаром.
На забезпечення виконання Договору №31102/ЮГ-23 від 06.02.2023 банк-гарант видав банківську гарантію № 31102 від 06.02.2023 (а.с. 36), за якою позивач є принципалом, а відповідач бенефіціаром.
24.07.2023 відповідач звернувся до банка-гаранта зі SWIFT-повідомленням про сплату гарантійного платежу за банківською гарантією № 31102 від 06.02.2023, що була надана на користь відповідача, з огляду на неналежне виконання принципалом зобов'язань за Договором (а.с. 38).
Листом за вих. № 1-2526 від 31.07.2023 (а.с. 39) банк-гарант повідомив принципала про здійснення ним сплати у розмірі 705 600,00 грн. на користь бенефіціара у зв'язку з виконанням зобов'язань за банківською гарантією №31102 від 06.02.2023 та повідомив позивача про необхідність відшкодувати банку-гаранту суму гарантійного платежу.
09.08.2023 принципал на виконання умов Договору № 31102/ЮГ-23 від 06.02.2023 відшкодував банку-гаранту суму гарантійного платежу (платіжна інструкція № 359 від 09.08.2023 (а.с. 40).
Вказані факти сторонами не заперечуються та встановлені судами при розгляді справи № 910/8918/24 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Теплоенергокомплект» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Акціонерне товариство «Комерційний банк «Глобус» про стягнення 705 600,00 грн.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.02.2025 у справі №910/8918/24 встановлено, що пунктом 10.9.6 Договору сторони погодили, що забезпечення виконання договору повертається у випадках, передбачених ст. 27 Закону України «Про публічні закупівлі» за умови настання граничної дати оплати згідно з умовами договору, протягом 5 банківських днів з дня настання таких обставин. Як встановлено судом, позивачем виконано усі роботи, погоджені договором підряду, роботи прийняті відповідачем у повному обсязі та оплачені. Відтак, з моменту повного виконання позивачем договору та проведення остаточних розрахунків за виконані роботи у відповідача виникло зобов'язання щодо повернення забезпечення виконання договору, у сумі 702 394,88 грн., що дорівнює різниці між отриманим ним гарантійним забезпеченням (705 600,00 грн.) та розміром грошових вимог, які виникли у зв'язку з неналежним виконанням позивачем умов договору підряду в частині своєчасної поставки товару (3 205,12 грн.), що не було ним виконано в порушення вимог статті 27 Закону України «Про публічні закупівлі» та пункту 10.9.6 Договору.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Теплоенергокомплект» на рішення Господарського суду міста Києва від 31.10.2024 у справі № 910/8918/24 задовольнив частково, рішення Господарського суду міста Києва від 31.10.2024 у справі №910/8918/24 скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Теплоенергокомплект» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» про стягнення забезпечення виконання договору в сумі 705 600,00 грн. задовольнив частково, стягнув з Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Теплоенергокомплект» 702394,88 грн.
На виконання постанови Північного апеляційного господарського суду від 19.02.2025 у справі №910/8918/24 відповідач сплатив позивачу 702 394,88 грн., що підтверджується платіжною інструкцією №338400 від 04.03.2025 (а.с. 47).
Позивач зазначає, що протиправними діями відповідача, що полягають у зверненні стягнення на банківську гарантію, яка підлягала поверненню після повного виконання Договору, йому заподіяно збитки у формі упущеної вигоди в розмірі 108 024,48 грн.
Позивач був позбавлений можливості отримувати дохід у вигляді процентів, які нараховувалися АТ «КБ «Глобус» як плата за користування коштами, відповідно до Договорів банківського вкладу (депозиту) №626790/1/Д від 09.05.2023 та №626790/2/Д від 09.05.2024 (а.с. 48-57). Згідно вказаних договорів ТОВ «Теплоенергокомплект» (вкладник) та АТ «КБ «Глобус» (банк) визначили порядок розміщення грошових коштів з поточного рахунку вкладника НОМЕР_1 на вклад (депозит) «Овернайт» з метою отримання доходу у вигляді процентів.
Водночас, у період з 09.08.2023 по 04.03.2025 позивач був позбавлений можливості отримувати дохід у вигляді процентів із суми банківської гарантії, яка була безпідставно отримана відповідачем.
З метою розрахунку процентів з компенсованої суми, позивач звернувся з листом вих. №490Р-11 від 06.11.2025 до АТ «КБ «Глобус», яке, в свою чергу, листом №б/н від 07.11.2025 (а.с. 59) надало розрахунок процентів у сумі 108 024,48 грн. за період з 09.08.2023 по 04.03.2025.
З огляду на те, що відповідач безпідставно отримав та утримував банківську гарантію у розмірі 702 394,88 грн., позивач звернувся до суду з цим позовом та просить стягнути з відповідача на свою користь збитки в розмірі 108 024,48 грн., інфляційні втрати в розмірі 108 683,21 грн. та 3% річних у розмірі 33 079,91 грн.
Відповідач проти задоволення позову заперечив з підстав, які детально викладені вище.
Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив, що колегія суддів вважає вірним, з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК України.
Відповідно до ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори.
Відповідно до ч.1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У відповідності до положень статей 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Укладений сторонами Договір, з огляду на встановлений статтею 204 ЦК України принцип правомірності правочину, є належною підставою, у розумінні статті 11 ЦК України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків.
Згідно з нормами статей 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 599 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до п. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.02.2025 у справі №910/8918/24 встановлено, що:
- позивачем було прострочено виконання робіт за Договором вартістю 106 837,28 грн. строком на 30 днів;
- відповідно до пунктів 10.1, 10.2 Договору, у зв'язку із несвоєчасним виконанням робіт відповідач має право вимагати від позивача пеню у розмірі 0,1% від вартості робіт, які несвоєчасно виконані, за кожен день прострочення виконання робіт, що, за підрахунком суду апеляційної інстанції становить 3 205,12 грн., а отже, саме такий розмір грошових вимог міг бути задоволений відповідачем у порядку, встановленому п. 10.9.5 пункту 10.9 Договору;
- з моменту повного виконання позивачем Договору та проведення остаточних розрахунків за виконані роботи у відповідача виникло зобов'язання щодо повернення забезпечення виконання договору, у сумі 702 394,88 грн., що дорівнює різниці між отриманим ним гарантійним забезпеченням (705 600,00 грн.) та розміром грошових вимог, які виникли у зв'язку з неналежним виконанням позивачем умов договору підряду в частині своєчасної поставки товару (3 205,12 грн.), що не було ним виконано в порушення вимог статті 27 Закону України «Про публічні закупівлі» та пункту 10.9.6 Договору.
За приписами ч. 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч. 4 ст.75 ГПК України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 23.05.2018 по справі №910/9823/17.
Преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішеннями Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України» та від 28.10.1999 у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Христов проти України», №24465/04, від 19.02.2009, «Пономарьов проти України», №3236/03, від 03.04.2008).
Згідно з ч. 2 ст. 3 ГПК України, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права
Таким чином, вищезгадані судові рішення Європейського суду з прав людини та сама Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод є пріоритетним джерелом права для національного суду, тому судові рішення в справі №910/8918/24 не можуть бути поставлені під сумнів, а інші рішення, в тому числі і в цій справі № 910/14498/25, не можуть їм суперечити, обставини, встановлені при розгляді справи №910/8918/24 зокрема щодо наявності у відповідача з моменту повного виконання позивачем Договору та проведення остаточних розрахунків за виконані роботи зобов'язання щодо повернення забезпечення виконання Договору у сумі 702 394,88 грн., є преюдиційними і не потребують доведення в цій справі.
При цьому колегія суддів зауважує відповідачу на тому, що доводи його апеляційної скарги як в частині того, що висновок Північного апеляційного господарського суду у справі №910/8918/24 є помилковим, колегією суддів розглянуті бути не можуть, оскільки права на перегляд постанови Північного апеляційного господарського суду від 19.02.2025 у справі №910/8918/24 суд при розгляді цієї справи не має. Перегляд судового рішення у справі №910/8918/24 також буде суперечити принципу юридичної визначеності.
Колегія суддів зауважує відповідачу на тому, що всі наявні у нього заперечення проти наявності у нього з моменту повного виконання позивачем Договору та проведення остаточних розрахунків за виконані роботи зобов'язання щодо повернення забезпечення виконання Договору у сумі 702 394,88 грн. ним мали бути наведені, а судами досліджені саме під час розгляду справи № 910/8918/24 та на тому, що положення ст. 75 ГПК України, зокрема її частини 5 надають право на спростування обставини, які встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили лише особі, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені, проте відповідач був учасником справи №910/8918/24.
Завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків (п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК України).
Частинами 1 та 2 статті 1166 ЦК України, яка регулює загальні підстави відповідальності за завдану шкоду, передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
В силу приписів статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним з способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Згідно з частиною 1 статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Відповідно до Цивільного кодексу України збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) (п. 1 ч. 2 ст. 22); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) (п. 2 ч. 2 ст. 22).
Водночас, для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправна поведінка, збитки, причинний зв'язок між протиправною поведінкою боржника та збитками кредитора, вина боржника.
Відповідно, вирішуючи спір про відшкодування шкоди, суд повинен встановити наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, яке має містити такі складові, як:
- неправомірність поведінки особи, тобто її невідповідність вимогам, наведеним в актах цивільного законодавства;
- наявність шкоди, під якою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого та (або) позбавлення його особистого нематеріального права, взагалі будь-яке знецінення блага, що охороняється законом, та її розмір;
- причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, який виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди, тобто протиправна поведінка конкретної особи (осіб), на яку покладається відповідальність, є тією безпосередньою причиною, що необхідно та невідворотно спричинила шкоду;
- вина заподіювача шкоди, як суб'єктивного елемента відповідальності, що полягає в психічному ставленні особи до вчинення нею протиправного діяння і проявляється у вигляді умислу або необережності, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини.
За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільна відповідальність не настає.
За загальними правилами розподілу обов'язку доказування кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ч. 1, 3 ст. 74 ГПК України).
Тож при зверненні з позовом про відшкодування заподіяної майнової шкоди позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами неправомірність поведінки заподіювача шкоди, наявність шкоди та її розмір, а також причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою.
Водночас, зі змісту частини другої статті 1166 ЦК України вбачається, що цивільне законодавство в деліктних зобов'язаннях передбачає презумпцію вини заподіювача шкоди. Відповідний висновок міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 23.01.2018 у справі № 753/7281/15-ц. Тому спростування цієї вини (у тому числі з підстав вини самого позивача в заподіяній шкоді) є процесуальним обов'язком її заподіювача.
Протиправна поведінка особи може мати прояв у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи. Під шкодою (збитками) розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров'я тощо). Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди. Близька за змістом правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 21.04.2020 у справі № 904/3189/19 та від 10.12.2018 у справі № 902/320/17.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, сама по собі поведінка відповідача, яка полягала у вчиненні дій з метою отримання виплати за банківською гарантією в сумі 702 394,88 грн. після виконання позивачем умов Договору суперечила умовам Договору та приписам статті 27 Закону України «Про публічні закупівлі».
Збитки (майнова шкода) - це об'єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси, як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також не одержаних кредитором доходів, які б він одержав, якби зобов'язання було виконано боржником.
Визначаючи розмір матеріальних збитків, суд зобов'язаний належним чином дослідити подані стороною докази, перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю або частково - зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов'язок суду (див. висновок щодо оцінки судом розрахунку збитків/шкоди, викладений у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.09.2020 у справі № 926/1904/19, від 30.09.2021 у справі № 922/3928/20).
Отже, збитки як правова категорія включають в себе й упущену (втрачену) вигоду (lucrum cessans), яка відрізняється від реальних збитків (damnum emergens) тим, що реальні збитки характеризують зменшення наявного майна потерпілого (проведені витрати, знищення і пошкодження майна тощо), а у разі упущеної вигоди наявне майно не збільшується, хоча і могло збільшитися, якби не правопорушення. Тобто упущена вигода відображає різницю між реально можливим у майбутньому потенційно отриманим майном та вже наявним майном.
Для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди необхідна наявність усіх елементів складу цивільного (господарського) правопорушення: 1) протиправної поведінки особи (боржника); 2) збитків, заподіяних такою особою; 3) причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи і збитками; 4) вини особи, яка заподіяла збитки, у тому числі встановлення заходів, вжитих кредитором для одержання такої вигоди. За відсутності одного із елементів складу цивільного правопорушення не настає відповідальності з відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди.
При цьому, відповідно до статті 22 ЦК України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання.
Тому звернення з вимогою про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди покладає на кредитора (позивача) обов'язок також довести, окрім наведеного, реальну можливість отримання визначених ним доходів, тобто, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила можливості їх отримання.
Заявляючи вимогу про стягнення упущеної вигоди, позивачу слід довести, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача (боржника) стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток (подібні за змістом висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 750/8676/15-ц, постановах Верховного Суду від 10.06.2020 у справі № 910/12204/17, від 16.06.2021 у справі № 910/14341/18).
Тобто вимоги про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди мають бути обґрунтовані, підтверджені конкретними підрахунками і доказами про реальну можливість отримання позивачем відповідних доходів, але не отриманих через винні дії відповідача (аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №127/16524/16-ц).
Також доказуючи наявність упущеної вигоди, кредитор має довести факти вжиття певних заходів щодо одержання таких доходів (подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 06.12.2019 у справі № 908/2486/18, від 15.10.2020 у справі №922/3669/19, від 16.06.2021 у справі № 910/14341/18).
Отже, упущена вигода - це втрати очікуваного приросту в майні, на підставі беззаперечних доказів реальної можливості їх отримання, у разі недопущення правопорушення.
Судом першої інстанції встановлено, що внаслідок зловживання відповідачем правом на отримання виплати за банківською гарантією, позивач, на виконання Договору про надання гарантії №31102/ЮГ-23, 09.08.2023 перерахував банку-гаранту гарантійний платіж, що призвело до зменшення його власного капіталу на 705 600,00 грн.
При цьому, зі змісту наявної в матеріалах справи копії платіжної інструкції №359 від 09.08.2023 на суму 705 600,00 грн. (а.с. 40) вбачається, що гарантійний платіж було здійснено з рахунку позивача № НОМЕР_1 .
Позивачем надано суду копії Договору банківського вкладу (депозиту) №626790/1/Д від 09.05.2023 та Договору банківського вкладу (депозиту) №626790/2/Д від 09.05.2024, укладених між позивачем та банком-гарантом (а.с.48-57). Вказаними договорами врегульовано питання перерахування банком грошових коштів позивача з його власного рахунку № НОМЕР_1 на вкладний (депозитний) рахунок.
Згідно наданого АТ «КБ «Глобус» листа від 07.11.2025 № б/н (а.с. 59) на запит позивача від 06.11.2025 вих. № 490Р-11 за період з 09.08.2023 по 04.03.2025 у випадку знаходження грошових коштів позивача в сумі 702 394,88 грн. на депозитному рахунку НОМЕР_1 згідно договорів банківського вкладу (депозиту) №626790/1/Д від 09.05.2023 та №626790/2/Д від 09.05.2024 позивач отримав би 108 024,48 грн. нарахованих процентів.
Оцінивши вказані докази, суд першої інстанції цілком вірно визнав такі їх належними та допустимими доказами на підтвердження дійсного розміру збитків у загальному розмірі 108 024,48 грн.
Колегія суддів вважає за необхідне зазначити про те, що:
- по - перше, дії відповідача щодо стягнення коштів за банківською гарантією в сумі 702 394,88 носили суто свідомий та неправомірний характер, оскільки згідно статті 27 Закону України «Про публічні закупівлі» та пункту 10.9.6 Договору такі кошти не мали б стягуватися на його користь;
- по-друге, сума заподіяних збитків та їх походження належним чином підтверджена доказами із наданням розрахунку компетентного суб'єкта банківської діяльності;
- по-третє, причинно-наслідковий зв'язок полягає в тому, що саме внаслідок дій відповідача, банк-гарант виплатив суму гарантії відповідачу, а потім звернувся до позивача про стягнення в порядку регресу гарантійного платежу, виплата якого позбавила позивача отримувати дохід у вигляді процентів які нараховувалися АТ «КБ «Глобус».
Наведеним вище спростовуються доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі про відсутність усіх елементів складу господарського правопорушення та причинного зв'язку між діями відповідача та неотриманими позивачем доходами. До того ж апелянт, стверджуючи про зазначені обставини, скаржник не наводить який конкретний елемент господарського правопорушення відсутній та якими доказами це підтверджується, як і не наводить свої заперечення стосовно доказів наданих позивачем на підтвердження складу господарського правопорушення.
Зважаючи на викладене, враховуючи наявність протиправної винної поведінки відповідача, а також причинно-наслідкового зв'язку між діями відповідача та завданням позивачу збитків (упущеної вигоди), суд першої інстанції дійшов вірного висновку про обґрунтованість позову в цій частині та наявність підстав для стягнення з відповідача збитків у розмірі 108 024,48 грн.
Щодо заявлених вимог про стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних колегія суддів зазначає таке.
Згідно зі ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання, настають наслідки, передбачені договором або законом.
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
З огляду на неправомірність отримання відповідачем банківської гарантії у розмірі 702 394,88 грн., суд першої інстанції цілком вірно врахував, що обов'язок з повернення таких коштів позивачу виник у відповідача з моменту перерахування позивачем вказаного гарантійного платежу на користь банка-гаранта (09.08.2023), що відповідно, свідчить про те, що вказане зобов'язання з повернення банківської гарантії у розмірі 702 394,88 грн. вважається простроченим у період з 09.08.2023 по 04.03.2025.
При цьому, колегія суддів вважає помилковими твердження апелянта про те, що фактично обов'язок відповідача з повернення суми у розмірі 702 394,88 грн. на рахунок позивача виник лише 19.02.2025 (з дати прийняття Північним апеляційним господарським судом постанови у справі №910/8918/24 - примітка суду) і був відповідачем виконаний 04.03.2025, а відтак позивачем помилково визначено дату початку періоду нарахування збитків, інфляційних втрат та 3 % річних.
З вказаного приводу слід зазначити, що в даному випадку нарахування позивачем 3% річних та інфляційних втрат здійснюється позивачем не за прострочення виконання постанови Північного апеляційного господарського суду від 19.02.2025 у справі № 910/8918/24, а за прострочення виконання саме грошового зобов'язання, оскільки обов'язок з повернення таких коштів виник у відповідача з дати отримання таких коштів від банку (в силу безпідставності їх отримання), а відтак не залежить від дати набрання законної сили постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.02.2025 у справі № 910/8918/24.
У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.09.2025 у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов'язання за договором - новим зобов'язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов'язків сторін зобов'язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов'язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов'язань сторін.
Посилання апелянта на те, що у разі стягнення безпідставно набутих чи одержаних грошей нараховуються відсотки відповідно до статті 536 ЦК України й унеможливлюється стягнення 3 % річних від простроченої суми є помилковими та спростовують наступним.
За змістом норми ст. 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 703/2718/16-ц, від 07.07.2020 у справі № 296/10217/15-ц, від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16).
Невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували поданню такого позову (постанови Верховного Суду від 30.01.2019 у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13.02.2019 у справі № 924/312/18).
Колегія суддів наголошує, що ст. 625 ЦК України поширює свою дію на всі види грошових зобов'язань, а зобов'язання відповідача з повернення позивачу коштів в сумі 702 394,88 грн. є грошовим.
Щодо тверджень скаржника про те, що в п. 10.11 Договору закріплено домовленість сторін про те, що на суму боргу за порушення строку здійснення платежів нараховується 0,01 проценти річних від простроченої суми, а відтак при нарахуванні процентів річних позивачем помилково обрано ставку 3% річних замість домовлених 0,01% річних, слід зазначити таке.
У п. 10.11 Договору сторони домовились, що на суму боргу за порушення строку здійснення платежу нараховується 0,01% річних.
Колегія суддів зазначає про те, що повернення неправомірно отриманої відповідачем банківської гарантії у розмірі 702 394,88 грн. не є тим платежем, строк оплати якого визначений умовами Договору, а відтак застосування положень п. 10.11 Договору до спірних правовідносин не є вірним.
З огляду на викладені вище, суд першої інстанції цілком вірно виснував, що, з огляду на неправомірність отримання відповідачем банківської гарантії у розмірі 702 394,88 грн., обов'язок з повернення таких коштів позивачу виник у відповідача з моменту перерахування позивачем гарантійного платежу на користь банка-гаранта (09.08.2023), а відтак, вказане зобов'язання вважається простроченим у період з 09.08.2023 по 04.03.2025.
При цьому, оскільки надані позивачем розрахунки інфляційних втрат та 3% річних не є арифметично вірними, однак заявлені позивачем розміри інфляційних втрат та 3% річних не перевищують розмірів, розрахованих судом першої інстанції, суд першої інстанції цілком вірно вказав, що позовні вимоги про їх стягнення підлягають задоволенню в повному обсязі.
За таких обставин суд першої інстанції цілком вірно задовольнив позовні вимоги про стягнення 108 024,48 грн. збитків за процентами, 108 683,21 грн. інфляційних втрат та 33 079,91 грн. 3 % річних. Рішення суду першої інстанції залишається без змін.
Щодо інших аргументів сторін колегія суддів зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ЄКПЛ) гарантує право на справедливий суд, невід'ємним елементом якого ЄСПЛ визнає вимогу щодо вмотивованості (обґрунтованості) судових рішень. Хоча термін "вмотивованість" прямо не згадується у статті 6, ЄСПЛ послідовно тлумачить його як обов'язкову складову справедливого судового розгляду.
У справі «Van de Hurk v. the Netherlands» ЄСПЛ наголосив, що дія статті 6 Конвенції полягає, серед іншого, в тому, щоб зобов'язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами. У справі «Hirvisaari v. Finland» Суд зазначив, що однією з функцій вмотивованого рішення є демонстрація сторонам того, що їх вислухали, а також надання можливості оскаржити таке рішення.
Колегія суддів апеляційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що скаржник був почутим, йому надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
У рішенні у справі «Peleki v. Greece» (заява № 69291/12; пункт 71) ЄСПЛ нагадав, що рішення суду може бути визначене як «довільне» з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене мотивувань або якщо зазначені ним мотиви ґрунтуються на порушенні закону, допущеного національним судом, що призводить до «заперечення справедливості» (рішення у справі «Moreira Ferreira v. Portugal» (no 2), заява № 19867/12, пункт 85).
Дослідивши матеріали наявні у справі, апеляційний суд робить висновок, що суд першої інстанції дав належну оцінку доказам по справі та виніс законне, обґрунтоване та мотивоване рішення, яке відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржник не довів обґрунтованість своєї апеляційної скарги, докази на підтвердження своїх вимог суду не надав, апеляційний суд погоджується із рішенням Господарського суду міста Києва від 06.02.2026 у справі № 910/14498/25, отже підстав для його скасування або зміни в межах доводів та вимог апеляційної скарги не вбачається.
Враховуючи вищевикладене та вимоги апеляційної скарги, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» задоволенню не підлягає.
Відповідно до приписів ст. 129 ГПК України судові витрати по сплаті судового збору за звернення з цією апеляційною скаргою покладаються на апелянта.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 263, 269, 270, 273, 275, 276, 281-285 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» на рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2026 у справі № 910/14498/25 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 06.02.2026 у справі № 910/14498/25 залишити без змін.
3. Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покласти на скаржника.
Матеріали даної справи повернути до місцевого господарського суду.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст судового рішення складено 29.04.2026.
Головуючий суддя О.В. Яценко
Судді О.В. Тищенко
О.О. Хрипун