Постанова від 24.03.2026 по справі 910/6201/24

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" березня 2026 р. Справа№ 910/6201/24

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Яценко О.В.

суддів: Спаських Н.М.

Хрипуна О.О.

за участю секретаря судового засідання: Антонюк А.С.

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 24.03.2026

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України

на рішення Господарського суду міста Києва від 28.01.2026 (повний текст складено 11.02.2026)

у справі № 910/6201/24 (суддя Нечай О.В.)

за позовом Акціонерного товариства «Укртелеком» в особі Київської міської філії Акціонерного товариства «Укртелеком»

до Кабінету Міністрів України

про стягнення 421 697,72 грн.

ВСТАНОВИВ:

Акціонерне товариство «Укртелеком» в особі Київської міської філії акціонерного товариства «Укртелеком» (далі - позивач, АТ «Укртелеком») звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (далі - відповідач) про стягнення заборгованості по витратах, понесених внаслідок надання телекомунікаційних послуг на пільгових умовах у розмірі 341 807,63 грн., з якої 339 305,15 грн. - основна сума боргу, 832,66 грн. - інфляційні витрати, 1 669,82 грн. - 3 % річних.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує на те, що:

- позивач на виконання вимог Законів України надав телекомунікаційні послуги на пільгових умовах мешканцям Пристоличної та Фастівської територіальних громад, що підтверджується поіменними та зведеними за категоріями пільг розрахунками видатків на відшкодування витрат, пов'язаних з наданням пільг та актами звіряння розрахунків за надані телекомунікаційні послуги на пільгових умовах;

- у зв'язку з не відшкодуванням понесених витрат за надані послуги на пільгових умовах, позивач звернувся до Господарського суду Київської області з позовними заявами до Пристоличної сільської ради Бориспільського району Київської області та до Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Фастівської міської ради про стягнення заборгованості по витратах, понесених внаслідок надання телекомунікаційних послуг на пільгових умовах, в задоволенні яких рішеннями Господарського суду Київської області від 12.09.2023 у справі № 911/1951/23 та від 19.12.2023 у справі № 911/1444/23 відмовлено повністю;

- рішенням Господарського суду Київської області від 12.09.2023 у справі № 911/1951/23, яке постановою Північного апеляційного господарського суду від 23.11.2023 залишено без змін, встановлено, що Пристолична сільська рада Бориспільського району Київської області є неналежним відповідачем у справі, оскільки положення п. 6 ст. 92 Конституції України та Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» у сукупності свідчить про те, що покладання обов'язків з відшкодування спірних витрат на послуги зв'язку пільговим категоріям громадян на органи місцевого самоврядування є помилковим, оскільки боржником у цих правовідносинах є держава, яка здійснює свої цивільні права через відповідні органи;

- належним представником держави у спірних правовідносинах є той суб'єкт, який визначений законом про державний бюджет головним розпорядником бюджетних коштів, прийнятим законодавцем у році, що відповідає спірному періоду, за який понесені позивачем витрати за надання послуг зв'язку пільговим категоріям громадян підлягають компенсації. Якщо держава не визначила законом такого головного розпорядника видатків, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем, адже відповідно до п. 6 ст. 116 Конституції України саме Кабінет Міністрів України розробляє проєкт закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України;

- відтак, Кабінет Міністрів України зобов'язаний відшкодувати витрати, понесені АТ «Укртелеком» внаслідок надання телекомунікаційних послуг на пільгових умовах мешканцям Пристоличної територіальної громади, які за період з 01.01.2021 по 31.12.2022 складають 12 837,78 грн. та мешканцям Фастівської територіальної громади, які за період з 01.01.2022 по 31.12.2022 складають 326 467,37 грн.;

- відповідач всупереч вимогам чинного законодавства не виконує своїх зобов'язань щодо відшкодування витрат, які понесені позивачем в результаті надання телекомунікаційних послуг на пільгових умовах особам, які проживають на території Пристоличної територіальної громади та мешканцям Фастівської територіальної громади, що і стало підставою для звернення останнього з даним позовом до суду.

З метою відшкодування матеріальних втрат від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів, позивачем нараховано інфляційні втрати в сумі в сумі 832,66 грн. та три проценти річних в сумі 1 669,82 грн., зокрема:

- на заборгованість по витратах, понесених внаслідок надання телекомунікаційних послуг на пільгових умовах мешканцям Пристоличної територіальної громади в сумі 320,07 грн., в тому числі інфляційні втрати з січня 2024 по квітень 2024 в розмірі 179,73 грн. та три проценти річних за період з 10.01.2024 по 21.05.2024 в розмірі 140,34 грн.;

- на заборгованість по витратах, понесених внаслідок надання телекомунікаційних послуг на пільгових умовах мешканцям Фастівської територіальної громади в сумі 2 182,41грн., в тому числі інфляційні втрати за квітень 2024 в розмірі 652,93 грн. та три проценти річних за період з 26.03.2024 по 21.05.2024 в розмірі 1529,48 грн.

Відповідач проти задоволення позову заперечив, пославшись на те, що:

- у БК України діяла норма статті 102, яка, зокрема, передбачала, що видатки місцевих бюджетів, передбачені у пп. «б» п. 4 ч. 1 ст. 89 цього Кодексу, проводяться за рахунок субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення державних програм соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

- з огляду на виключення статті 102 із БК України на підставі Закону № 293-1Х у Кабінету Міністрів України відсутній обов'язок щодо прийняття порядку з питань фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету;

- відповідач не може вчиняти певні дії, обов'язковість вчинення яких не встановлено законом, оскільки вказане суперечить конституційному принципу поділу влади та положенням статті 19 Конституції України;

- у БК України наведено відповідний перелік трансферів місцевим бюджетам (ч.1 ст. 97 БК України), які можуть бути передбаченими у Державному бюджету України;

- виконавчі органи сільських, селищних, міських рад у межах певної адміністративно-територіальної одиниці вирішують питання щодо падання компенсаційних виплат окремих категорій громадян у випадках передбачених законодавством, які виплачуються з місцевих бюджетів, що затверджуються відповідною радою органу місцевого самоврядування.

У відповіді на відзив на позовну заяву позивач вказав на наступне:

- належним представником у спірних правовідносинах є той суб'єкт, який визначений законом про державний бюджет головним розпорядником бюджетних коштів, прийнятим законодавцем у році, що відповідає спірному періоду, за який понесені позивачем витрати за надання послуг зв'язку пільговим категоріям громадян підлягають компенсації;

- якщо держава не визначила законом такого головного розпорядника видатків, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем у спірних правовідносинах;

- в рішенні Господарського суду Київської області від 12.09.2023 у справі № 911/1951/23 та від 19.12.2023 у справі № 911/1444/23 встановлено, що Управління соціального захисту населення Виконавчого комітету Фастівської міської ради та Пристоличної сільської ради є неналежними відповідача.

У запереченнях на відповідь на відзив на позовну заяву відповідач зазначив наступне:

- Кабінет міністрів України не є розпорядником бюджетних коштів у розумінні положень БК України, ЗУ «Про державний бюджет України»;

- Кабінет міністрів України не здійснює безпосереднє відшкодування компенсаційних виплат окремим категоріям громадян, у зв'язку із відсутністю бюджетних асигнувань/видатків, та враховуючи п. 20-4 ч.1 ст. 91 БК України;

- виконавчі органи сільських, селищних, міських рад в межах певної адміністративно-територіальної одиниці вирішують питання щодо надання компенсаційних виплат окремим категорій громадян у випадках, передбачених законодавством, які виплачуються з місцевих бюджетів, що затверджуються відповідною радою органу місцевого самоврядування.

Рішенням господарського суду міста Києва від 02.12.2024 у справі № 910/6201/24, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 23.06.2025, у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Судові рішення мотивовані тим, що:

- бюджетним законодавством передбачено, що відшкодування витрат за надані послуги зв'язку пільговим категоріям громадян здійснюється за рахунок місцевого бюджету, а саме органом, головною функцією якого є реалізація державної політики в галузі соціального захисту окремих категорій населення;

- в даному випадку, положення пункту 20-4 ч. 1 ст. 91 БК України щодо належності видатків на пільги з послуг зв'язку до видатків місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів, слід розуміти так, що до видатків Державного бюджету України на відповідний календарний рік не належать видатки на компенсацію надання послуг зв'язку на пільгових умовах, а відтак Уряд не є належним відповідачем у цій справі, оскільки від його дій не залежить отримання позивачем належної компенсації за надані послуги.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10.10.2025 частково задоволено касаційну скаргу Акціонерного товариства «Укртелеком»: рішення Господарського суду міста Києва від 02.12.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.06.2025 у справі № 910/6201/24 скасовано, справу № 910/6201/24 направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Верховний Суд звернув увагу на наступне:

- відповідно до пп. «є» п. 9 ч. 1 ст. 87 БК України до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України (з урахуванням особливостей, визначених п. 5 ч. 2 ст. 67-1 цього Кодексу) належать видатки на інші програми в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України. На момент виникнення спірних правовідносин такий перелік не затверджений, що, однак, не змінює фактичного існування програм в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, та не звільняє державу від здійснення видатків для забезпечення реалізації таких програм;

- здійснення соціальних виплат за надання телекомунікаційних послуг пільговим категоріям громадян відносяться саме до делегованих повноважень органу місцевого самоврядування і мають супроводжуватись відповідним фінансуванням з боку держави, як того вимагають положення частини третьої статті 142 Конституції України, відповідно до якої держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою;

- встановлення органами місцевого самоврядування додаткових до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення є власними повноваженнями, які мають фінансуватися виключно з місцевого бюджету;

- положення п. 6 ст. 92 Конституції України та норм Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» у сукупності свідчить про те, що покладання обов'язків з відшкодування спірних витрат на послуги зв'язку пільговим категоріям громадян на органи місцевого самоврядування є помилковим, оскільки боржником у цих правовідносинах є держава, яка здійснює свої цивільні права через відповідні органи;

- належним представником держави у спірних правовідносинах є той суб'єкт, який визначений законом про державний бюджет головним розпорядником бюджетних коштів, прийнятим законодавцем у році, що відповідає спірному періоду, за який понесені позивачем витрати за надання послуг зв'язку пільговим категоріям громадян підлягають компенсації;

- якщо держава не визначила законом такого головного розпорядника видатків, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем, адже відповідно до п. 6 ст.116 Конституції України саме Кабінет Міністрів України розробляє проєкт закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України;

- відтак, пільги, введені законами України, мають компенсуватися з державного бюджету з огляду на їх введення органом державної влади, і саме держава, як замовник послуг, є боржником у цих правовідносинах;

- задоволення позову за рахунок видатків місцевих бюджетів може мати місце за наявності субвенцій із державного бюджету місцевому бюджету на здійснення державних програм соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

- попередні судові інстанції не встановили, який орган прийняв рішення щодо введення відповідних пільг, у той час як це має вирішальне значення для вирішення питання, за рахунок якого бюджету (державного чи місцевого) повинно здійснюватися їх відшкодування, а також не з'ясували чи мало місце надання відповідних субвенцій з державного бюджету місцевому бюджету, тому помилково вважали що відшкодування витрат за надані послуги зв'язку пільговим категоріям громадян здійснюється за рахунок місцевого бюджету;

- посилання судів попередніх інстанцій на положення п. 20-4 ч. 1ст. 91 БК України є необґрунтованим, оскільки вказана норма передбачає можливість віднесення відповідних видатків до місцевих бюджетів, а не встановлює обов'язок органу місцевого самоврядування закладати видатки на відшкодування на пільги за послуги зв'язку. При цьому до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України, належать видатки на інші програми в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій (пп. «є» п. 9 ч. 1 ст. 87 БК України);

- обставини віднесення видатків на покриття пільги за послуги зв'язку до місцевого бюджету, тобто прийняття відповідного рішення радою щодо надання додаткових гарантій соціального захисту населення або отримання субвенцій з державного бюджету, суди попередніх інстанцій не встановили.

Під час нового розгляду судом першої інстанції даної справи позивачем подано пояснення, в яких останній зазначив, що:

- рішенням господарського суду Київської області від 12.09.2023 у справі № 911/1951/23, яке постановою Північного апеляційного господарського суду від 23.11.2023 залишено без змін та рішенням господарського суду Київської області від 19.12.2023 у справі № 911/1444/23 встановлено, що Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем у спірних правовідносинах, оскільки Пристолична та Фастівська територіальні громади не є розпорядниками коштів, призначених для відшкодування витрат пільгових категорій осіб на послуги зв'язку та що до видатків місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів, належать й, зокрема, пільги з послуг зв'язку, інші передбачені законодавством пільги, що надаються особам, визначеним п. 20-4 ч. 1 ст. 91 БК України;

- Господарський суд Київської області у зазначених рішеннях встановив, що пільги, з урахуванням яких позивач у спірному періоді надавав телекомунікаційні послуги, встановлені законом, а не рішенням місцевого органу самоврядування; докази прийняття органом місцевого самоврядуванням рішень про встановлення таких пільг та програм їх фінансування із місцевого бюджету відсутні;

- до 2020 року у Бюджетному кодексі України діяла ст.102, яка передбачала, що видатки місцевих бюджетів, передбачені у пп. «б» п.4 ч.1 ст.89 цього Кодексу, проводяться за рахунок субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення державних програм соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. На виконання наведеного, Постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2002 № 256 (далі - Постанова 256), яка з 01.01.2020 втратила чинність, був затверджений Порядок фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету, який визначав чіткий механізм фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення щодо надання пільг в т.ч. на оплату пільг з послуг зв'язку та в якому було зазначено, що головними розпорядниками коштів місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення є керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих держадміністрацій, виконавчих органів рад, до компетенції яких належать питання праці та соціального захисту. З метою удосконалення обліку осіб, які мають право на пільги за соціальною ознакою, постановою Кабінету Міністрів України від 29.01.2003 № 117 (далі -Постанова 117) було прийнято та затверджено Положення про Єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги, яким було врегульовано порядок взаємодії між структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчих органів з питань соціального захисту населення міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад (уповноваженими органами) і підприємствами - надавачами послуг на пільгових умовах, в т.ч. порядок, строки складання і обміну документами за встановленою формою;

- постанови 256 і 117 були взаємопов'язаними та визначали чіткий механізм взаємодії і компенсації витрат підприємствам - надавачам послуг на пільгових умовах, головного розпорядника коштів, порядок і строки бюджетного фінансування;

- однак, з 01.01.2020 на підставі Закону України від 14.11.2019 стаття 102 БК України та відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 24.12.2019 № 1101 Постанова 256 втратили чинність, а Постанова 117 зазнала суттєвих змін, в зв'язку з чим механізм компенсації витрат за надання послуг зв'язку пільговим категоріям громадян та чітке визначення головного розпорядника коштів на зазначені цілі відсутні;

- поруч з цим, залишилась діючою норма п. 20-4 ч.1 ст. 91 БК України, якою передбачено, що до видатків місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів належать, зокрема, видатки на пільги з послуг зв'язку, щодо якої існує правовий висновок Верховного Суду викладений у постанові від 28.09.2023 у справі № 916/2523/22, де зазначено, що вказана норма передбачає можливість віднесення відповідних видатків до місцевих бюджетів, а не встановлює обов'язок органу місцевого самоврядування закладати видатки на відшкодування на пільги за послуги зв'язку, тобто діє принцип «хочу роблю, а не хочу не роблю»;

- наразі перелік програм в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, Кабінетом Міністрів України не затверджений, що не змінює фактичного існування програм в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, та не звільняє державу від здійснення видатків для забезпечення реалізації таких програм;

- на даний час Кабінет Міністрів України не привів свої нормативно-правові акти у відповідність з Законами України, зокрема: не затвердив відповідний перелік на виконання пп. «є» п.9 ч.1 ст.87 БК України та в зв'язку з нечітким викладенням діючих з 01.01.2020 норм законодавства щодо компенсації витрат операторів зв'язку за надання послуг зв'язку пільговим категоріям громадян, Верховний Суд у постановах від 07.08.2023 у справі № 922/1418/22, від 28.09.2023 у справі № 916/2523/22 та від 06.10.2023 у справі № 916/429/23 дійшов правового висновку, що саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем у правовідносинах щодо компенсації витрат за надання послуг зв'язку пільговим категоріям громадян, чим змінив правову позицію викладену у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 911/1924/18 та у постанові Верховного Суду Касаційного господарського суду від 15.05.2019 у справі № 922/1401/18.

25.11.2025 позивач подав клопотання про збільшення розміру позовних вимог з огляду на збільшення розміру інфляційних втрат та розміру 3 % річних за час розгляду даної справи, яке прийнято судом першої інстанції, відтак, подальший розгляд справи здійснювався з урахуванням збільшених позовних вимог в розмірі: 339 305,15 грн. заборгованості по витратах, понесених внаслідок надання телекомунікаційних послуг на пільгових умовах, 65 300,62 грн. інфляційних втрат та 17 091,93 грн. 3 % річних.

У письмових поясненнях по суті спору відповідач зазначив, що:

- відповідач не може вчиняти певні дії, обов'язковість вчинення яких не встановлено законом, оскільки вказане суперечить конституційному принципу поділу влади та положенням статті 19 Конституції України;

- у БК України наведено відповідний перелік трансферів місцевим бюджетам (ч.1 ст. 97 БК України), які можуть бути передбаченими у Державному бюджету України;

- виконавчі органи сільських, селищних, міських рад у межах певної адміністративно-територіальної одиниці вирішують питання щодо падання компенсаційних виплат окремих категорій громадян у випадках передбачених законодавством, які виплачуються з місцевих бюджетів, що затверджуються відповідною радою органу місцевого самоврядування;

- висновки по справах № 911/1951/23 та 911/1444/23 не можуть мати преюдиційне значення по цій справі, оскільки Кабінет Міністрів України не був учасником зазначених справ, вказані судові рішення були йому невідомі та, відповідно, ним не оскаржувались;

- законодавець в БК України чітко визначив джерело компенсаційних виплат за надання послуг зв'язку пільговим категоріям осіб - будь-які місцеві бюджети. Бюджетний кодекс України не конкретизує, з яких саме місцевих бюджетів повинні здійснюватись вказані компенсаційні виплати, проте, це не зобов'язує Кабінет Міністрів України якимось чином впливати на відповідні органи під час розробки/затвердження відповідних місцевих бюджетів;

- саме місцеві ради визначають головного розпорядника видатків, що фінансуються з місцевих бюджетів, і держава не має повноважень замість місцевих рад самостійно затверджувати місцеві бюджети та/чи визначати головних розпорядників;

- після виключення статті 102 із БК України у Кабінету Міністрів України відсутня компетенція щодо розроблення проєкту Державного бюджету України на відповідний рік з урахуванням фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету. Відтак, чинне законодавство України не пов'язує фінансування з місцевих бюджетів видатків на послуги зв'язку пільговим категоріям осіб, з наявністю відповідних субвенцій з Державного бюджету.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.01.2026 у справі № 910/6201/24 позов задоволено повністю.

При розгляді спору сторін по суті суд першої інстанції зазначивши, що:

- відповідно до пп. «є» п. 9 ч. 1 ст. 87 БК України до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України (з урахуванням особливостей, визначених п. 5 ч. 2 ст. 67-1 цього Кодексу) належать видатки на інші програми в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України. На момент виникнення спірних правовідносин такий перелік не затверджений, що, однак, не змінює фактичного існування програм в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, та не звільняє державу від здійснення видатків для забезпечення реалізації таких програм;

- здійснення соціальних виплат за надання телекомунікаційних послуг пільговим категоріям громадян відносяться саме до делегованих повноважень органу місцевого самоврядування і мають супроводжуватись відповідним фінансуванням з боку держави, як того вимагають положення ч. 3 ст. 142 Конституції України, відповідно до якої держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою;

- положення п. 6 ст. 92 Конституції України та норм Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» у сукупності свідчить про те, що покладання обов'язків з відшкодування спірних витрат на послуги зв'язку пільговим категоріям громадян на органи місцевого самоврядування є помилковим, оскільки боржником у цих правовідносинах є держава, яка здійснює свої цивільні права через відповідні органи;

- належним представником держави у спірних правовідносинах є той суб'єкт, який визначений законом про державний бюджет головним розпорядником бюджетних коштів, прийнятим законодавцем у році, що відповідає спірному періоду, за який понесені позивачем витрати за надання послуг зв'язку пільговим категоріям громадян підлягають компенсації. Якщо держава не визначила законом такого головного розпорядника видатків, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем, адже відповідно до пункту 6 статті 116 Конституції України саме Кабінет Міністрів України розробляє проєкт закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України,

виснував, що стороною зобов'язання з компенсації витрат позивачеві за надані послуги зв'язку пільговим категоріям громадян є держава в особі Кабінету Міністрів України, який є належним відповідачем у цьому спорі.

Окрім цього, суд першої інстанції, встановивши, що:

- законодавство України не передбачає обов'язковості укладення договору про відшкодування витрат за надані послуги зв'язку пільговим категоріям громадян, оскільки зобов'язання сторін у даній справі виникають безпосередньо із законів України і не залежать від їх бажання;

- наданими позивачем доказами підтверджено факт надання телекомунікаційних послуг на пільгових умовах особам, які проживають на території Пристоличної територіальної громади за період з 01.01.2021 по 31.12.2022 на суму 12 837,78 грн. та мешканцям Фастівської територіальної громади на суму 326 467,37 грн.;

- доказів відшкодування витрат позивача за надані послуги зв'язку на пільгових умовах відповідачем суду не надано,

дійшов висновку, що позовна вимога про стягнення боргу в розмірі 339 305,15 грн. є обґрунтованою.

Перевіривши здійснений позивачем розрахунок 3% річних та інфляційних втрат, суд першої інстанції встановив правильність здійснених нарахувань, з огляду на що задовольнив позовні вимоги в повному обсязі.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, Кабінет Міністрів України звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 28.01.2026 у справі № 910/6201/24, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач послався на ті ж доводи, що й в суді першої інстанції, додатково зазначивши про те, що:

- Уряд не є належним відповідачем, оскільки у Уряду відсутні зобов'язання та правові підстави здійснювати виплати за послуги зв'язку пільговим категоріям осіб, чи передбачати таки видатки у відповідному проєкті Закону про Державний бюджет України на відповідний рік;

- Бюджетним кодексом України, яким, відповідно до його преамбули, визначаються правові засади функціонування бюджетної системи України, її принципи, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства, імперативно визначено, що відшкодування (компенсаційні виплати) за надання послуг зв'язку пільговим категоріям осіб здійснюється виключно з місцевих бюджетів будь якого рівня. Тобто, обов'язки відносно такого відшкодування (та відповідальність в разі її відсутності) покладаються саме на органи, які приймають та/чи виконують місцеві бюджети, проте ні в якому разі не на Кабінет Міністрів України;

- одним з основних принципів Бюджетної системи України є принцип самостійності. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування;

- Бюджетний кодекс України визначає, що видатки на відшкодування витрат на послуги зв'язку пільговим категоріям осіб відноситься саме до місцевих видатків (і, відповідно, покладає обов'язки з їх відшкодування саме на органи місцевого самоврядування, як органи, які приймають та виконують відповідні місцеві бюджети), відтак, суд першої інстанції необґрунтовано вважає зазначену норму Бюджетного кодексу України «помилковою» та ігнорує її при вирішенні цього спору;

- висновок суду першої інстанції: «якщо держава не визначила законом такого головного розпорядника видатків, у такому випадку…» не може вважатися релевантним обставинам цієї справи, оскільки держава в особі законодавчого органу - Верховної Ради України у відповідних статтях Бюджетного кодексу визначила джерело видатків за послуги зв'язку пільговим категоріям осіб - будь який місцевий бюджет;

- норма БК України (п. 20-4 ч. 1 ст. 91) має певну логічно-правову конструкцію, вказана норма мала бути інтерпретована буквально, без добудови її фактичного, дослівного змісту. Таким чином, положення пункту 20-4 ст. 91 БК України встановлює виключно одне джерело фінансування видатків на послуги зв'язку на пільгових умовах - будь який місцевий бюджет, іншого законодавець не передбачив.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 24.02.2026 справа № 910/6201/24 передана на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Хрипун О.О., Тищенко О.А.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 26.02.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Кабінету Міністрів України на рішення Господарського суду міста Києва від 28.01.2026 у справі № 910/6201/24; справу призначено до розгляду на 24.03.2026 об 11 год. 40 хв.; витребувано з Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/6201/24.

27.02.2026 представник позивача звернувся до суду з заявою про участь у всіх судових засіданнях у справі № 910/6201/24 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів, вказане клопотання було задоволено ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.03.2026.

05.03.2026 матеріали цієї справи надійшли до Північного апеляційного господарського суду.

05.03.2026 від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він послався на ті ж доводи, що й в суді першої інстанції, додатково зазначивши наступне:

- пункт 20-4 ч. 1 ст. 91 БК України та ст.ст.82-83 цього кодексу слід тлумачити системно у зв'язку із іншими нормами кодексу та іншими законодавчими нормами, зокрема, Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», а також ретроспективно, зокрема щодо того, що з 01.01.2017 Законом України від 20.12.2016 №1789-VIII «Про внесення змін до Бюджетного Кодексу України» норми, викладені в абз. 5 пп. «б» п. 4 ч. 1 ст. 89 БК України щодо пільг окремим категоріям громадян, як і норми статті 102 БК, були виключені;

- однією із обов'язкових умов для передачі державою органам місцевого самоврядування права на здійснення видатків, які визначаються функціями держави є наявність трансфертів з Державного бюджету України місцевому бюджету. Проте, Законами України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» та «Про Державний бюджет України на 2022 рік», міжбюджетні трансферти (субвенції/дотації) із Державного бюджету місцевому бюджету на видатки на пільги з послуг зв'язку не передбачалися;

- відповідач в поданій апеляційній скарзі підтверджує відсутність відповідного переліку програм в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій на виконання пп. «є» п. 9 ч. 1 ст. 87 БК України та, не зважаючи на те, що Бюджетний кодекс України встановлює прямий обов'язок Кабінету Міністрів України щодо затвердження ним вказаного переліку, останній помилково посилається на наявність права визначати окремі програми в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій. Відповідач безпідставно зазначає, що відсутність зазначеного переліку є свідченням того, що Уряд не відносить видатки з послуг зв'язку пільговим категоріям осіб до програм, які підлягають відшкодуванню (фінансуються) за рахунок коштів Державного бюджету України;

- відповідно до ч. 6 ст. 48 БК України, бюджетні зобов'язання щодо виплати субсидій, допомоги, пільг з оплати спожитих житлово-комунальних послуг та послуг зв'язку (в частині абонентної плати за користування квартирним телефоном), компенсацій громадянам з бюджету, на що згідно із законами України мають право відповідні категорії громадян, обліковуються Казначейством України незалежно від визначених на цю мету бюджетних призначень. Таким чином, питання відшкодування витрат на надання телекомунікаційних послуг пільговим категоріям громадян підпадає під виключення, передбачене ч. 6 ст. 48 БК України і породжує відповідні бюджетні зобов'язання незалежно від визначених на цю мету бюджетних призначень.

Розпорядженням керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2026 № 09.1-08/970/26 призначено повторний автоматизований розподіл справи № 910/6201/24 у зв'язку з перебуванням судді Тищенко О.В., яка входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем, у відрядженні у період з 18.03.2026 по 31.03.2026.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2026 справа № 910/6201/24 передана на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Хрипун О.О., Спаських Н.М.

Ухвалою від 19.03.2026 прийнято до свого провадження визначеною колегією суддів (головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Хрипун О.О., Спаських Н.М.) справу № 910/6201/24; повідомлено учасників справи, що розгляд апеляційної скарги Кабінету Міністрів України на рішення Господарського суду міста Києва від 28.01.2026 у справі № 910/6201/24 відбудеться у раніше визначені дату та час, а саме 24.03.2026 об 11 год. 40 хв.

Станом на 24.03.2026 до Північного апеляційного господарського суду інших відзивів на апеляційну скаргу, інших клопотань від учасників справи не надходило.

Позивач представників в судове засідання не направив.

Враховуючи належне повідомлення всіх учасників про час і місце судового розгляду апеляційної скарги, а також те, що явка представників учасників в судове засідання не визнана обов'язковою, колегія суддів дійшла висновку про розгляд апеляційної скарги у відсутність представника позивача за наявними матеріалами апеляційного провадження.

Під час розгляду справи представник відповідача апеляційну скаргу підтримав у повному обсязі та просив її задовольнити.

Згідно із ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, відзиву, заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - зміні або скасуванню, з наступних підстав.

Колегією суддів встановлено і підтверджується матеріалами справи наступне.

Акціонерне товариство «Укртелеком» в особі Київської міської філії акціонерного товариства «Укртелеком», як оператор телекомунікації, на виконання вимог законодавчих актів надає телекомунікаційні послуги на пільгових умовах категоріям споживачів, які мають на це право.

В період з 01.01.2022 по 31.12.2022 позивачем надавались телекомунікаційні послуги на пільгових умовах особам, які проживають на території Пристоличної територіальної громади, що підтверджується розрахунками видатків на відшкодування витрат, пов'язаних з наданням пільг з оплати послуг зв'язку за період з січня 2022 року по грудень 2022 року (том 1, а.с. 30-12) та актом звіряння розрахунків за надані населенню послуги на пільгових умовах за період з січня 2022 року по грудень 2022 року станом на 30.12.2023 на суму 12 837,78 грн. (том 1, а.с. 42).

Окрім цього, позивачем надано громадянам на території Фастівської територіальної громади Київської області телекомунікаційні послуги на пільгових умовах, що підтверджується щомісячними розрахунками видатків на відшкодування витрат, пов'язаних з наданням пільг (поіменні списки пільговиків) (том 1, а.с. 46-113), щомісячними зведеними розрахунками видатків на відшкодування витрат, пов'язаних з наданням пільг (том 1, а.с. 114-118), звіряння розрахунків за надані населенню послуги на пільгових умовах за період з 01.01.2022 по 31.12.2022 станом на 14.03.2024 на суму 326 467,37 грн. (том 1, а.с. 119).

Загальна вартість наданих позивачем послуг за період з 01.01.2021 по 31.12.2022 становить 339 305,15 грн. Вказаний факт сторонами не заперечується.

Позивач звернувся до Кабінету Міністрів України з листами №2434-ВИХ-KV-82С000-2023 від 21.12.2023 (том 1, а.с. 28-29) та № 371-ВИХ-KV-82С000-2024 від 14.03.2024 (том 1. А.с. 44-45) про відшкодування витрат за надані послуги зв'язку на пільгових умовах мешканцям Пристоличної територіальної громади за період з 01.01.2021 по 31.12.2022 на суму 12 837,78 грн. та мешканцям Фастівської територіальної громади за період з 01.01.2022 по 31.12.2022 на суму 326 467,37 грн.

На підтвердження відправлення даних листів, позивач долучив описи вкладень у лист та витяги із сайту АТ «Укрпошта» за трекінг-номерами №0505143511590 та №0503823758059, відповідно до яких, 02.01.2024 (том 1, а.с.43) та 18.03.2024 (том 1, а.с. 119 зворот) відповідач отримав вище вказані документи.

Міністерство соціальної політики України у відповідь на звернення позивача в листах № 841/0/290-24/56 від 15.03.2024 (том 1, а.с. 26) та № 1463/0/290-24/56 від 24.04.2024 (том 1, а.с. 27) зазначило про те, що відповідно до п. 20-4 ч. 1 ст. 91 БК України із 01.01.2017 фінансування витрат, пов'язаних з наданням пільг з оплати послуг зв'язку, віднесено до видатків місцевих бюджетів, що можуть проводитися з усіх місцевих бюджетів. Крім того, Міністерство соціальної політики України зазначило, що за результатами реалізації реформи децентралізації влади громадянам було надано розширені повноваження щодо визначення політики на місцевому рівні. Також з метою забезпечення виконання органами місцевого самоврядування розширених повноважень було змінено систему оподаткування, що дало змогу спрямувати до місцевих бюджетів суттєвий додатковий фінансовий ресурс, та за інформацією Мінфіну в 2023 році на відшкодування витрат за надання пільг з оплати послуг зв'язку з місцевих бюджетів було спрямовано близько 39,4 млн гривень. У зв'язку із цим, Міністерство соціальної політики України акцентувало увагу на тому, що питання відшкодування цих витрат мають розглядати відповідні місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування за рахунок коштів, виділених на цю мету з відповідних місцевих бюджетів, під час прийняття рішення щодо виділення з місцевих бюджетів коштів на відповіді програми і заходи місцеві органи самостійно визначають обсяги необхідних видатків та порядок їх використання, а тому питання відшкодування витрат за надання пільг з оплати послуг зв'язку окремим категоріям громадян має бути вирішено відповідно до законодавства за рахунок коштів місцевих бюджетів.

З огляду на те, що відповідач не здійснив компенсацію наданих позивачем послуг, останній звернувся до суду з цим позовом та, з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог, просив суд стягнути з відповідача заборгованість у розмірі 339 305,15 грн., інфляційні втрати в розмірі 65 300,64 грн. та 3% річних у розмірі 17 091,93 грн.

Правові позиції сторін детально викладені вище.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.01.2026 у справі № 910/6201/24 позов задоволено повністю, що колегія суддів вважає правильним, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 526 ЦК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору.

За положеннями статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Як встановлено судом, АТ «Укртелеком» є оператором електронних комунікацій, який надає електронні комунікаційні (телекомунікаційні) послуги споживачам, в тому числі і тим, що мають визначені законодавством пільги з їх оплати.

Заявляючи вимоги про стягнення витрат, понесених позивачем внаслідок надання населенню Пристоличної сільської ради та Фастівської територіальної громади Київської області послуг зв'язку на пільгових умовах, позивач вказав, що, оскільки держава не визначила законом головного розпорядника таких видатків, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем, адже відповідно до п. 6 ст. 116 Конституції України, саме Кабінет Міністрів України розробляє проєкт закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» державні соціальні гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, встановлені законами пільги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень.

Статтею 18 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» встановлено, що законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема, щодо забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах та послугах окремим категоріям громадян, які потребують соціальної підтримки.

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 19 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.

Органи місцевого самоврядування при розробці та реалізації місцевих соціально-економічних програм можуть передбачати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Частиною першою статті 20 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» встановлено, що надання державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств, установ і організацій та соціальних фондів на засадах адресності та цільового використання.

Пільги з оплати користування послугами зв'язку та комунікаційними послугами передбачено низкою законодавчих актів України. Так, перелік категорій громадян, яким державою встановлені державні соціальні гарантії у вигляді пільг, встановлено, зокрема, Законами України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про охорону дитинства», «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист».

Згідно із ч. 1 ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Відповідно до ст. 143 Конституції України та ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» повноваження органів місцевого самоврядування поділяються на власні (самоврядні) та делеговані, тобто повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом.

Здійснення зазначених соціальних виплат відноситься саме до делегованих і має супроводжуватись відповідним фінансуванням з боку держави, як того вимагають положення ч. 3 ст. 142 Конституції України, відповідно до якої держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.

За положеннями п. «а» ч. 1 ст. 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад віднесено встановлення за рахунок власних коштів і благодійних надходжень додаткових до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення.

Тобто, встановлення органами місцевого самоврядування додаткових до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення є власними повноваженнями, які мають фінансуватися виключно з місцевого бюджету.

Зазначене відповідає положенням ч. 3 ст. 19 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» щодо права органів місцевого самоврядування встановлювати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Згідно з пп. «є» п. 9 ч. 1 ст. 87 БК України до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України (з урахуванням особливостей, визначених п. 5 ч. 2 ст. 67-1 цього Кодексу) належать видатки на інші програми в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Судом першої інстанції в контексті вищезазначеного взято до уваги те, що наразі такий перелік не затверджений, що, однак, не змінює фактичного існування програм у галузі соціального захисту та соціального забезпечення, які забезпечують виконання загальнодержавних функцій, та не звільняє державу від здійснення видатків для забезпечення реалізації таких програм.

Положення п. 6 ст. 92 Конституції України та наведених вище статей Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» у сукупності свідчать про те, що покладання обов'язків із відшкодування спірних витрат на послуги зв'язку пільговим категоріям громадян на органи місцевого самоврядування є помилковим, оскільки боржником у цих правовідносинах є держава, яка здійснює свої цивільні права через відповідні органи.

У постанові від 07.08.2023 у справі № 922/1418/22 Верховним Судом висловлено правову позицію про те, що належним представником держави у спірних правовідносинах є той суб'єкт, який визначений законом про державний бюджет головним розпорядником бюджетних коштів, прийнятим законодавцем у році, що відповідає спірному періоду, за який понесені позивачем витрати за надання послуг зв'язку пільговим категоріям громадян підлягають компенсації. Якщо держава не визначила законом такого головного розпорядника видатків, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем, адже відповідно до пункту 6 статті 116 Конституції України саме Кабінет Міністрів України розробляє проєкт закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України.

Наведена правова позиція з питань встановлення соціальних пільг і гарантій та суб'єктів, які зобов'язані фінансувати таки пільги, яку правомірно враховано судом першої інстанції, наведена в численних постановах Верховного Суду від 20.01.2022 у справі № 904/138/21, від 01.02.2022 у справі № 904/141/20, від 27.07.2022 у справі № 904/7875/21, від 09.06.2023 у справі № 916/3938/21 та зводиться до того, що пільги, введені законами України, мають компенсуватися з державного бюджету з огляду на їх введення органом державної влади, і саме держава як замовник послуг є боржником у цих правовідносинах.

Отже, як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, у позивача виникло цивільне право на відшкодування вартості послуг, наданих особам, які згідно із чинним законодавством мають право на соціальні пільги, а у держави (її відповідного органу) як замовника послуг - цивільний обов'язок здійснити з позивачем розрахунок за надані цим особам послуги.

Наведене відповідає правовому висновку щодо характеру правовідносин, які виникають між державою як замовником послуг на пільгових умовах відповідній категорії споживачів із метою забезпечення державних соціальних гарантій та особою, яка надає такі послуги, викладеному в постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема, від 10.04.2018 у справі № 927/291/17, від 17.04.2018 у справі № 906/621/17, від 23.10.2019 у справі № 911/1924/18 та ін. (у справах щодо відшкодування витрат на надання телекомунікаційних послуг пільговим категоріям споживачів).

Отже, стороною зобов'язання з компенсації витрат позивачу за надані послуги зв'язку пільговим категоріям громадян є держава.

Колегія суддів не бере до уваги посилання відповідача на позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 26.06.2018 у справі № 924/781/17, оскільки Верховний Суд у постановах, які були прийняті після зазначеної (зокрема, у постановах від 07.08.2023 у справі № 922/1418/22, від 28.09.2023 у справі № 916/2523/22, від 06.10.2023 у справі № 916/429/23 та у постанові по даній справі від 10.10.2025 № 910/6201/24) дійшов правового висновку, що саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем у правовідносинах щодо компенсації витрат за надання послуг зв'язку пільговим категоріям громадян.

Стягнення компенсації витрат за рахунок видатків місцевих бюджетів було б можливим лише за наявності субвенцій із державного бюджету місцевому бюджету на здійснення державних програм соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Вказане відповідає правовому висновку, викладеному в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07.08.2023 у оправі № 922/1418/22 та від 06.10.2023 у справі № 916/429/23.

Окрім цього, Верховним Судом у постанові від 10.10.2025 у цій справі № 910/6201/24, якою рішення Господарського суду міста Києва від 02.12.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.06.2025 у справі № 910/6201/24 скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначено, що:

- задоволення позову за рахунок видатків місцевих бюджетів може мати місце за наявності субвенцій із державного бюджету місцевому бюджету на здійснення державних програм соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

- попередні судові інстанції не встановили, який орган прийняв рішення щодо введення відповідних пільг, у той час як це має вирішальне значення для вирішення питання, за рахунок якого бюджету (державного чи місцевого) повинно здійснюватися їх відшкодування, а також не з'ясували чи мало місце надання відповідних субвенцій з державного бюджету місцевому бюджету, тому помилково вважали, що відшкодування витрат за надані послуги зв'язку пільговим категоріям громадян здійснюється за рахунок місцевого бюджету;

- посилання судів попередніх інстанцій на положення п. 20-4 ч. 1ст. 91 БК України є необґрунтованим, оскільки вказана норма передбачає можливість віднесення відповідних видатків до місцевих бюджетів, а не встановлює обов'язок органу місцевого самоврядування закладати видатки на відшкодування на пільги за послуги зв'язку. При цьому до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України, належать видатки на інші програми в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій (пп. «є» п. 9 ч. 1 ст. 87 БК України);

- обставини віднесення видатків на покриття пільги за послуги зв'язку до місцевого бюджету, тобто прийняття відповідного рішення радою щодо надання додаткових гарантій соціального захисту населення або отримання субвенцій з державного бюджету, суди попередніх інстанцій не встановили.

Частиною 1 ст. 316 ГПК України встановлено, що вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Щодо зазначених вказівок суду касаційної інстанції слід зазначити таке.

Законами України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», «Про Державний бюджет України на 2022 рік» міжбюджетні трансферти (субвенції/дотації) із Державного бюджету України місцевому бюджету на видатки на пільги з послуг зв'язку не передбачалися,

Колегія суддів зауважує, що відповідачем не надано доказів надання субвенцій з державного бюджету відповідним місцевим бюджетам.

Окрім цього, в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження обставини віднесення видатків на покриття пільг за послуги зв'язку до місцевого бюджету Фастівської міської ради та Пристоличної сільської ради, зокрема, шляхом прийняття вказаною радою відповідного рішення щодо надання додаткових гарантій соціального захисту населення або отримання субвенцій з державного бюджету.

Відтак, з урахуванням зазначеного вище, колегія суддів констатує, що оскільки матеріали справи не містять інформації та доказів надання відповідних субвенцій з Державного бюджету України місцевому бюджету, посилання відповідача на те, що відшкодування витрат, понесених позивачем унаслідок надання мешканцям Фастівської територіальної громади та Пристоличної територіальної громади послуг зв'язку на пільгових умовах, повинен здійснювати орган місцевого самоврядування за рахунок видатків із місцевого бюджету, є необґрунтованими.

Як встановлено вище, матеріалами справи підтверджено та позивачем доведено, що у період з 01.01.2022 по 31.12.2022 включно позивач надав послуги зв'язку пільговим категоріям мешканцям Пристоличної територіальної громади на загальну суму 12 837,78 грн. та мешканцям Фастівської територіальної громади на загальну суму 326 467,37 грн. Вказане відповідачем не заперечується.

При цьому, як правильно зауважено судом першої інстанції, чинним законодавством України не передбачено обов'язковості укладення договору про розрахунки з постачальниками послуг, наданих особам, які мають право на пільги, оскільки зобов'язання сторін у таких відносинах виникають безпосередньо із законів України.

Отже, у позивача, який надав послуги зв'язку особам, які згідно із чинним законодавством мають право на соціальні пільги, виникло право на відшкодування частини вартості таких послуг зв'язку за рахунок держави як платника, а у відповідача - обов'язок здійснити з позивачем розрахунок за надані послуги.

За приписами статей 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлене договором або законом.

Колегія суддів також враховує, що ані Законом України «Про телекомунікації», ані Правилами надання та отримання телекомунікаційних послуг не передбачено жодного обмеження щодо надання послуг у разі відсутності коштів на зазначені цілі.

Нормами ч. 2 ст. 617 ЦК України встановлено, що відсутність у боржника необхідних коштів не є підставою звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.

При цьому суд апеляційної інстанції зазначає, що телекомунікаційні послуги на пільгових умовах надавались позивачем не за власною ініціативою, а на виконання імперативних законодавчих вказівок щодо цього. Як наслідок, уповноважений на те державою орган - відповідач у справі, в силу закону, має відшкодувати такі витрати позивачу за рахунок бюджетних коштів.

Згідно із ч. 6 ст. 48 БК України бюджетні зобов'язання щодо виплати субсидій, допомоги, пільг з оплати спожитих житлово-комунальних послуг та послуг зв'язку (в частині абонентної плати за користування квартирним телефоном), компенсацій громадянам з бюджету, на що згідно із законами України мають право відповідні категорії громадян, обліковуються Казначейством України незалежно від визначених на цю мету бюджетних призначень. Зазначена норма є спеціальною по відношенню до загальних положень частин першої-четвертої вказаної статті Кодексу.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції, що позивачем на підставі належних та допустимих доказів доведено факт надання в спірному періоді телекомунікаційних послуг на пільгових умовах громадянам, які проживають на території Пристоличної територіальної громади та Фастівської територіальної громади загальною вартістю 339 305,15 грн., тоді як обов'язок із відшкодування їхньої вартості покладений на державу в особі Кабінету Міністрів України.

На підставі викладеного, враховуючи доведення позивачем своїх позовних вимог, місцевий господарський суд правомірно задовольнив позов, стягнувши з відповідача на користь позивача 339 305,15 грн. основного боргу. Рішення суду першої інстанції в цій частині залишається без змін.

Крім того, позивач просив стягнути з відповідача матеріальні втрати, які складаються (з урахування заяви про збільшення позовних вимог) з інфляційної складової боргу у сумі 65 300,64 грн. та 3 % річних у сумі 17 091,93 грн.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до п. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно зі ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання, настають наслідки, передбачені договором або законом.

За змістом положень ч. ч. 1, 2 ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно з усталеною судовою практикою нарахування на суму боргу трьох процентів річних та інфляційних втрат відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання.

Таких висновків у подібних правовідносинах Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц, у постанові від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16.

Отже, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат не є санкцією, а виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та у отриманні компенсації від боржника.

Подібна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14.05.2018 у справі № 904/4593/17, від 13.06.2018 у справі № 912/2708/17, від 22.11.2018 у справі № 903/962/17, від 23.05.2018 у справі № 908/660/17, від 05.08.2020 у справі № 757/12160/17-ц, від 02.09.2020 у справі № 802/1349/17-а, від 22.04.2020 у справі № 922/795/19, від 19.12.2019 у справі № 911/2845/18.

Зважаючи на встановлене судом прострочення виконання відповідачем його грошового зобов'язання, вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат є такими, що заявлені правомірно.

Перевіривши розрахунок 3 % річних та інфляційних втрат, наданий позивачем і прийнятий судом першої інстанції, колегія суддів визнає його арифметично правильним.

Відтак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, а тому заявлені позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Щодо інших аргументів сторін колегія суддів зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Дослідивши матеріали наявні у справі, апеляційний суд робить висновок, що суд першої інстанції дав належну оцінку доказам по справі та виніс законне обґрунтоване судове рішення, яке відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржник не довів обґрунтованість своєї апеляційної скарги, докази на підтвердження своїх вимог суду не надав, апеляційний суд погоджується із рішенням Господарського суду міста Києва від 28.01.2026 у справі № 910/6201/24, отже підстав для його скасування або зміни в межах доводів та вимог апеляційної скарги не вбачається.

Враховуючи вищевикладене, вимоги та доводи апеляційної скарги, апеляційна скарга Кабінету Міністрів України на рішення Господарського суду міста Києва від 28.01.2026 у справі № 910/6201/24 задоволенню не підлягає.

Відповідно до приписів ст. 129 ГПК України судові витрати по сплаті судового збору за звернення з апеляційною скаргою покладаються на апелянта.

У період з 31.03.2026 по 28.04.2026 суддя Хрипун О.О. перебував на лікарняному.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 263, 267-271, 273, 275, 276, 281-285, 287 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Господарського суду міста Києва від 28.01.2026 у справі № 910/6201/24 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 28.01.2026 у справі № 910/6201/24 залишити без змін.

3. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на апелянта.

Матеріали даної справи повернути до місцевого господарського суду.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст судового рішення складено 29.04.2026.

Головуючий суддя О.В. Яценко

Судді Н.М. Спаських

О.О. Хрипун