27 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 755/4205/23
провадження № 61-5025ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Гудими Д. А., Пархоменка П. І., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 грудня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кирилюк Олена Юріївна, про визнання договору дарування квартири недійсним,
У березні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила визнати недійсним договір дарування квартири за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 25 лютого 2020 року.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача - ОСОБА_3 , який за життя 23 липня 2021 року склав заповіт на користь позивача ОСОБА_1 .
Разом з тим, у період тяжкого фізичного та психічного стану, зумовленого онкологічним захворюванням, інвалідністю, перенесеним інсультом та потребою у постійному лікуванні ОСОБА_3 уклав з відповідачем договір дарування спірної квартири.
Позивач вважає, що на момент укладення зазначеного правочину ОСОБА_3 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, у зв'язку з чим договір дарування підлягає визнанню недійсним із застосуванням наслідків недійсності правочину.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 03 грудня 2025 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 19 березня 2026 року, відмовлено у задоволенні позовних вимог.
Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що відповідно до висновку судово-психіатричного експерта № 1807 від 27 грудня 2024 року встановлено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на момент укладання 25 лютого 2020 року договору дарування не виявляв ознак будь-якого психічного розладу і за своїм психічним станом усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними. Відсутні підстави вважати, що наданий висновок посмертної судово-психіатричної експертизи не відповідає вимогам закону та що експертиза була проведена з порушенням встановлених норм. Допитані в судовому засіданні свідки також не підтвердили того, що померлий мав якісь психічні відхилення. Витребувана медична документація була об'єктом дослідження під час проведення судової експертизи та їй надана відповідна оцінка.Доказів абсолютної неспроможності ОСОБА_3 в момент вчинення оспорюваного правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними матеріали справи не містять.
15 квітня 2026 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу.
Касаційна скарга мотивована тим, що при розгляді справи судами неповно з'ясовано обставини справи та досліджено докази фактичних обставин, які мають суттєве значення для вирішення справи, таких як:
- неправомірне вчинення нотаріальної дії 17 лютого 2020 року нотаріусом Кирилюк О. Ю., яка здійснила запит за №13/01-16 до Київського міського бюро технічної інвентаризації на надання їй інформаційної довідки про майновий стан ОСОБА_3 , без його присутності, без наявності довіреності від нього особі, яка уповноважена ним здійснювати представництво його інтересів та вчиняти від його імені будь-які дії. Така обставина приховувалась від суду як відповідачем, так і нотаріусом, однак була виявлена заявницею та подана до суду у клопотанні про приєднання до матеріалів справи нововиявлених доказів, проте дане клопотання не було ані проаналізовано судом, ані вказано в рішенні щодо задоволення чи відмові у задоволенні даного клопотання;
- вчинення відповідачем щодо ОСОБА_3 кримінального правопорушення. Дана обставина підтверджена доданими доказами: копіями заяви ОСОБА_3 до поліції та відповіді на неї від Броварського районного управління поліції (про приєднання до матеріалів кримінального провадження), згідно з яким відповідач, скориставшись безпорадним станом свого батька (внаслідок його хвороб), відібрав у нього всі його документи а саме: паспорт, пенсійне посвідчення та всі медичні документи, також заволодів його грошовими коштами, витративши їх на власні потреби. Ця обставина не була проаналізована та залишилась недослідженою судом;
- наявність значних проблем зі здоров'ям у ОСОБА_3 , який був особою з інвалідністю другої, а згодом першої групи, внаслідок перенесеного 06 жовтня 2019 року інсульту, за неврологічним статусом мав ушкодження свідомості нарівні 13 балів за шкалою ШКГ (неврологічна шкала рівня свідомості). Цей медичний факт також не був взятий до уваги судом.
Тому судові рішення ухвалені без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2019 року у справі № 311/3823/15-ц, згідно з яким правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли немає законних підстав для визнання громадянина недієздатним, однак є дані про те, що в момент укладення правочину він перебував у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове зворушення тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд призначає судово-психіатричну експертизу. Справи про визнання правочину недійсним з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Разом з тим, суди першої та апеляційної інстанцій, визнаючи оспорювані правочини недійними, взяли до уваги лише висновок посмертної судової-психіатричної експертизи, без урахування інших доказів, які були у справі.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 є рідними сестрою та братом, а померлий ОСОБА_5 є їх батьком.
25 лютого 2020 року укладений договір дарування квартири між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кирилюк О. Ю. та зареєстрований в реєстрі за № 329.
За умовами вказаного договору ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_2 прийняв у дар квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
Згідно з даними спадкової справи 12 травня 2023 року ОСОБА_1 звернулась із заявою про прийняття спадщини після померлого батька - ОСОБА_3 .
Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта № 1807 від 27 грудня 2024 року ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на момент укладання 25 лютого 2020 року договору дарування не виявляв ознак будь-якого психічного розладу і за своїм психічним станом усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними.
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22(провадження № 61-5252сво23)).
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина третя статті 203 ЦК України).
За змістом частини першої статті 225 ЦК Україниправочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження
№ 61-7835сво19) вказано, що:
«правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).Тобто, для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 145 ЦПК України 2004 року (пункт 2 частини першої статті 105 ЦПК України) зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року (стаття 89 ЦПК України). Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року, частина 6 статті 81 ЦПК України).
Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Суди попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних судових рішень дійшли помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин положень статті 225 ЦК України, яка передбачає можливість визнати недійсним правочин, вчинений дієздатною фізичною особою в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, взявши за основу висновки комплексних судових психолого-психіатричних експертиз, згідно з якими на час укладення оспорюваних договорів дарування позивач за своїм психічним станом не в повній мірі міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Доказів того, що ОСОБА_1 на час укладення оспорюваних договорів дарування мав абсолютну неспроможність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, позивач суду не надав, що є його процесуальним обов'язком згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України (статтями 10, 60 ЦПК України 2004 року). Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, наведеного не врахував, не звернув уваги на те, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 на час укладення оспорюваних договорів дарування мав абсолютну неспроможність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними».
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року в справі № 229/7156/19 зазначено, що «в справі про оспорювання правочину, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, позивач має довести не тільки стан фізичної особи в момент вчинення правочину (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо), але й те, що під впливом такого стану фізична особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).
Встановивши, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження абсолютної неспроможності ОСОБА_3 в момент вчинення оспорюваного правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними, суди обґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог.
Посилання в касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі № 311/3823/15-ц не свідчить про те, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення без її урахування.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскаржених судових рішень свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Оскільки суд касаційної інстанції зробив висновок про необґрунтованість касаційної скарги на підставі пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України, то відсутні підстави для висновку про те, що суд не дослідив зібрані у справі докази згідно пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 03 грудня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 березня 2026 року у справі № 755/4205/23.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді Є. В. Краснощоков
Д. А. Гудима
П. І. Пархоменко