27 квітня 2026 року
м. Київ
Справа № 344/14054/24
Провадження № 61-16257св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 жовтня 2025 року в складі судді Мелещенко Л. В. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 09 грудня 2025 року в складі колегії суддів Баркова В. М., Василишин Л. В., Максюти І. О.,
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення безпідставно набутих коштівта
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом, у якому зазначила, що у липні 2018 року ОСОБА_1 , який є сином двоюрідної сестри її чоловіка, запропонував їй та її чоловіку ОСОБА_3 вкласти кошти у господарську діяльність, на підтвердження чого вони домовились укласти відповідний договір.
18 липня 2018 року вона переказала зі свого банківського рахунку в м. Чикаго США 20 000,00 доларів США на рахунок ОСОБА_1 у Акціонерному товаристві (далі - АТ) «Акцент Банк», які він отримав 25 липня 2018 року. Однак сторони не дійшли згоди щодо істотних умов співпраці, у зв'язку з чим договір між ними укладено не було. На прохання повернути отримані від неї кошти відповідач не реагував.
Посилаючись на те, що у відповідача відсутні правові підстави для отримання від неї грошових коштів, просила стягнути з ОСОБА_1 на свою користь 23 600,00 доларів США, з яких 20 000 доларів США - основний борг, 3 600 доларів США - 3 % річних.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
10 жовтня 2025 року рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області позов ОСОБА_2 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 23 600,00 дол. США. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
09 грудня 2025 року постановою Івано-Франківського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 жовтня 2025 року залишено без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом про стягнення з відповідача 20 000,00 доларів США як безпідставно набуте майно на підставі статті 1212 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України. На підтвердження своїх позовних вимог ОСОБА_2 надала суду докази переказу на ім'я відповідача грошових коштів, факт одержання яких відповідач не заперечував.
Долучена до матеріалів справи копія «Договору під розписку» не свідчить про наявність між сторонами будь-яких договірних відносин, оскільки він підписаний лише відповідачем; не надано доказів на підтвердження укладеного договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми.
Отже, спірні грошові кошти набуті ОСОБА_1 без правової на те підстави, а тому вони підлягають поверненню.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У грудні 2025 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 жовтня 2025 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 09 грудня 2025 року, в якій просив їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову або направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували правових висновків, викладених у постановах:
- Верховного Суду від 04 серпня 2021 року в справі № 185/446/18, від 11 січня 2023 року в справі № 548/741/21, від 17 квітня 2024 року в справ № 127/12240/22, про те, щодобровільний грошовий переказ, здійснений за відсутності зобов'язання та без рахункової помилки, не є безпідставним набуттям, а подальша вимога про повернення таких коштів суперечить принципу добросовісності та доктрині venire contra factum proprium;
- Верховного Суду від10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17, про те, що добросовісність - це стандарт поведінки, заснований на чесності та повазі до інтересів іншої сторони, а доктрина venire contra factum proprium забороняє суперечливу поведінку;
- Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 902/417/18, про те, що принципи справедливості, добросовісності та розумності можуть застосовуватись як норми прямої дії.
Вважає, що матеріалами справи підтверджується, що: грошові кошти були перераховані позивачем добровільно без буд-яких зобов'язань; між сторонами були родинні відносини; ціль переказу як зобов'язання з повернення не визначалась; позивач не заявляла про помилковість переказу; відповідач не вчиняв недобросовісних дій.
Отже, правові підстави для застосування статті 1212 ЦК України були відсутні, що судами проігноровано.
Доводи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Перфан Т. Д. зазначив, що правовідносини в справах № 185/446/18, № 548/741/21, № 127/12240/22, № 390/34/17, № 902/417/18, на висновки в яких посилається заявник, не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.
Вважає доводи касаційної скарги про те, що суд безпідставно застосував норми статті 1212 ЦК України, необґрунтованими, такими, що суперечать сталій практиці Верховного Суду (постанови від 14 квітня 2020 року в справі № 495/2442/16-ц, від 19 січня 2022 року в справі № 202/2965/19), зводяться до цитування окремих абзаців рішення суду та незгоди з висновками суду, особистого бачення заявником обставин справи та хибного тлумачення норм матеріального й процесуального закону.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
18 липня 2018 року ОСОБА_2 переказала зі свого банківського рахунку в ДжейПіМорган Чейс Банк у м. Чикаго, США, на рахунок ОСОБА_1 в АТ «Акцент Банк», Україна, грошові кошти а розмірі 20 000,00 доларів США, які відповідач отримав 25 липня 2018 року, що підтверджується квитанцією про міжнародний грошовий переказ від 18 липня 2018 року (а. с. 12-15).
Факт одержання вказаних грошових коштів відповідач не заперечує.
У копії договору позики під розписку, підписаному ОСОБА_1 та його товаришем ОСОБА_4 , підтверджено, що ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 25 липня 2018 року 20 000,00 доларів США грошовим переказом з Chase bank США на свій рахунок в «А-Банку» на створення і розвиток в майбутнього пивоварного бізнесу (а. с. 48).
Позиція Верховного Суду
Касаційне провадження в справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (див. постанову Верховного Суду від 20 листопада 2024 року в справі № 760/2625/22).
Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом (частина четверта статті 653 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду в постановах від 20 листопада 2018 року в справі № 922/3412/17 та від 13 лютого 2019 року в справі № 320/5877/17 виснувала, що кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частин першої та другої статті 509 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Зобов'язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно із частиною першою статті 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є, зокрема, гроші.
Загальне правило частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах: отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності отримання такого виконання.
Під правовою підставою збагачення повинна розумітися певна економічна мета надання майна, легітимізована відповідним юридичним фактом, або така, що ґрунтується безпосередньо на законові. Одночасна наявність цих двох елементів: відповідність збагачення економічній меті надання майна, юридичного факту (норми закону), що легітимізує цю мету, є необхідною для того, щоб збагачення однієї особи за рахунок іншої вважалося підставним та правомірним.
Залежно від того, в якій формі виражається недолік правової підстави, що породжує обов'язок повернути майно, можна виокремити, зокрема, такий вид безпідставного збагачення як збагачення, правова підстава якого була відсутньою з самого початку (ab initio sine causa). До таких можна віднести, наприклад, передачу майна за правочинами, що не відбулися (зокрема за договорами, що не були укладені).
У такому випадку відбувається збагачення, хоча й з волі потерпілого, проте, яке не засноване на правомірному юридичному фактові. Таке збагачення виникає внаслідок передачі майна як виконання за договором, який не було укладено.
Такі висновки узгоджуються з постановами Верховного Суду від 20 листопада 2024 року в справі № 760/2625/22, від 19 січня 2022 року в справі№ 202/2965/21.
Конструкція частини першої статті 1212 ЦК України свідчить про необхідність установлення так званої «абсолютної» безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.
Сутність зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави полягає у вилученні в особи - набувача частини її майна, що набута поза межами правової підстави, у випадку якщо правова підстава переходу відпала згодом, або взагалі без неї - якщо майновий перехід не ґрунтувався на правовій підставі від самого початку правовідносин, та передання майна тій потерпілій особі, яка має належний правовий титул на нього (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06 березня 2019 року в справі № 910/1531/18).
Під відсутністю правової підстави розуміють такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується прямо на законі, або суперечить меті правовідносин і їх юридичному змісту. Отже, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (постанови Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 01 квітня 2019 року в справі № 904/2444/18, від 23 квітня 2019 року в справі № 918/47/18, від 23 січня 2020 року в справі № 910/3395/19).
У разі, якщо на виконання юридично ще неукладеного договору стороною передчасно передано майно, між сторонами виникають правовідносини внаслідок набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (статті 1212-1215 ЦК України).
Договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів). Якщо майно набуте на підставі правочину, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або її не було взагалі. Винятком є випадки, коли майно безпідставно набуте у зв'язку із зобов'язанням (правочином), але не відповідно до його умов (див. постанову Верховного Суду від 14 листопада 2024 року в справі № 761/34307/21).
У статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц).
За висновками Верховного Суду в постановах від 29 серпня 2018 року в справі № 910/23428/17, від 27 серпня 2024 року в справі № 758/4213/21 під час оцінки достатності доказів діють спеціальні правила - стандарти доказування, якими має керуватися суд під час вирішення справи. Стандарти доказування є важливим елементом змагальності процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність.
У справі, що переглядається, ОСОБА_2 звернулась до суду із позовом про стягнення з відповідача 20 000,00 доларів США як безпідставно набутого майна на підставі статті 1212 ЦК України.
На підтвердження своїх позовних вимог ОСОБА_2 надала суду докази переказу на ім'я ОСОБА_1 грошових коштів у розмірі 20 000,00 доларів США, факт одержання яких ОСОБА_1 не заперечував. Сторони планували ведення в майбутньому спільного бізнесу, проте не дійшли згоди щодо істотних умов співпраці, у зв'язку з чим договір між ними укладено не було.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що наявна в матеріалах справи фотокопія «Договору під розписку» не свідчить про наявність між сторонами будь-яких договірних відносин, цей договір підписаний тільки ОСОБА_1 та його товаришем ОСОБА_4 .
Отже, в цій справі не встановлено договірних відносин між сторонами.
Відповідно, враховуючи характер правовідносин, які склались між сторонами, неможливо встановити, що передання великої за розмірами грошової суми відповідала будь-якій правомірній та справедливій меті й відповідач вправі був розраховувати на те, що такі грошові кошти він правомірно набув у власність.
За загальним правилом, набуття права власності на отримане майно від іншої особи, ґрунтується на відповідному волевиявленні відчужувача, воля якого сформована вільно. Таке волевиявлення має бути однозначним за своїм змістом та свідчити про бажання колишнього власника такого майна, спрямованого на передачу його саме у власність такого набувача.
Загальною засадою цивільного законодавства є добросовісність, розумність, справедливість. Цей принцип повною мірою підлягає як врахуванню учасниками цивільних відносин під час обрання варіанта належної поведінки з іншими учасниками, а так само має бути застосований під час оцінки судом поведінки усіх учасників цивільних відносин між собою.
Кожна особа, діючи правомірно, повинна усвідомлювати, чи існує будь-яка справедлива підстава отримання нею тих або інших грошових коштів (матеріальних благ), чи відповідає існуючий характер взаємних стосунків сторін природі та вартості певного роду отримання, чи не створює така передача блага обов'язок з повернення неналежно отриманого.
Підстава отримання будь-якого майна безвідплатно від іншої особи має бути недвозначною та явно вираженою з боку особи, яка здійснює таке передання. Отже, діючи розумно та добросовісно, кожен учасник цивільних відносин має оцінювати, чи не створює отримання якогось майна від іншої особи для самого отримувача певні цивільні зобов'язання, зокрема й щодо повернення отриманого без справедливої підстави.
Цивільне право слугує меті забезпечення стабільності цивільного обороту, критерієм забезпечення чого є, за загальним правилом, отримання усіма учасниками цивільних відносин лише належного, тобто того, на отримання чого особа вправі справедливо та розумно розраховувати.
Отже, саме такої розумної та справедливої підстави набуття грошових коштів, що є предметом спору, у відповідача не існувало ані на час їх отримання, ані в подальшому такі підстави не виникли.
Подібні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 17 квітня 2019 року в справі № 759/1206/17, від 19 січня 2022 року в справі № 202/2965/21, від20 листопада 2024 року в справі № 760/2625/22 та ін.
З огляду на вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що спірні грошові кошти в розмірі 20 000,00 доларів США набуті ОСОБА_1 без правової підстави на те, а тому вони підлягають поверненню. Також обґрунтованим є висновок суду про наявність підстав для стягнення на користь позивачки 3 % річних від простроченої суми
Зважаючи на вищезазначене, доводи касаційної скарги про те, що суди безпідставно застосували норми статті 1212 ЦК України, є необґрунтованими.
Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що суди не врахували висновків Верховного Суду від 04 серпня 2021 року в справі № 185/446/18, від 11 січня 2023 року в справі № 548/741/21, від 17 квітня 2024 року в справ № 127/12240/22, від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17, Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 902/417/18, колегія суддів відхиляє, з огляду на таке.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов'язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд нижчої інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
У справі № 185/446/18, в якій Верховний Суд відмовив у поверненні грошових коштів, були встановлені інші обставини справи: грошові кошти були надані позивачем відповідачці на придбання товару, і відповідачка їх витратила за призначенням на придбання товару - косметичних засобів. У судовому засіданні позивач зазначив, що між ним та відповідачкою були близькі стосунки, зокрема і інтимні, вони разом проводили час, подорожували за кордон декілька разів, також він дарував подарунки. За таких обставин суд виснував, що, перераховуючи кошти відповідачці, які сторони спільно витрачали, позивач знав, що між ними відсутнє зобов'язання (відсутній обов'язок), а тому його поведінка є суперечливою (тобто він вільно і без помилки погодився на настання невигідних для себе наслідків).
У справі № 127/12240/22 Верховний Суд виснував, що позивач сплатив відповідачу кошти, знаючи, що між ним та відповідачем відсутнє зобов'язання (відсутній обов'язок) з повернення коштів, позивач добровільно сплачував кошти, а тому поведінка позивача є суперечливою (тобто, потерпіла особа вільно і без помилки погодилася на настання невигідних для себе наслідків). Позивач перераховував відповідачу кошти тривалий час, а саме півроку, регулярно, різними сумами, всього було перераховано 37 платежів. У призначеннях платежу позивач зазначав, що призначенням платежу є поповнення карткового рахунку відповідача. Так як позивач не був зобов'язаний перераховувати кошти внаслідок відсутності договірних відносин із відповідачем щодо створення спільного бізнесу, а також будь-яких інших зобов'язань, проте він здійснював ці платежі протягом тривалого часу, регулярно, його поведінка щодо вимоги повернення цих коштів є вочевидь суперечливою та недобросовісною.
У справі № 548/741/21позивач також сплатив відповідачу кошти, знаючи, що між ним та відповідачем відсутнє зобов'язання (відсутній обов'язок) з повернення коштів, а тому поведінка позивача є суперечливою (тобто, потерпіла особа вільно і без помилки погодилася на настання невигідних для себе наслідків).
У справі № 390/34/17 розглядався позов про визнання договору оренди неправомірним та повернення земельної ділянки з незаконного володіння.
У справі № 902/417/18 розглядався позов про стягнення заборгованості за договором поставки.
Отже, не можна вважати, що обставини справ, на які посилається заявник в касаційній скарзі, є подібними обставинам справи, що переглядається.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржених судових рішеннях, питання вмотивованості висновків судів, Верховний Суд керується тим, що в справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.
Інші доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують, вони зводяться до власного тлумачення норм права, власної оцінки доказів та незгоди з рішеннями судів попередніх інстанцій по суті спору і спростовуються матеріалами справи.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain), пункт 29).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
У частині третій статті 436 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Керуючись статтями 389, 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 жовтня 2025 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 09 грудня 2025 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 10 жовтня 2025 року та постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 09 грудня 2025 року.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:О. М. Ситнік В. М. Ігнатенко І. М. Фаловська