27 квітня 2026 року
м. Київ
Справа № 904/5919/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Власова Ю.Л. - головуючого, Булгакової І.В., Малашенкової Т. М.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Військової частини НОМЕР_1
на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19 грудня 2025 року (суддя Перова О.В.)
та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 30 березня 2026 року (колегія у складі суддів: головуючий Мартинюк С.В., судді: Соп'яненко О.Ю., Джепа Ю.А.)
у справі №904/5919/25
за позовом Національного технічного університету України «Київський політехнічних інститут» імені Ігоря Сікорського
до Військової частини НОМЕР_1
про повернення безпідставно набутих коштів,
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 19 грудня 2025 року у справі №904/5919/25, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 30 березня 2026 року, позов Національного технічного університету України «Київський політехнічних інститут» імені Ігоря Сікорського про стягнення з Військової частини НОМЕР_1 безпідставно набутих коштів у розмірі 222 347,32 грн задоволений повністю.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду про обґрунтованість позовних вимог, вказавши, зокрема, про відсутність підстав для відшкодування квартирно-експлуатаційним органом, у зоні відповідальності якого знаходиться об'єкт розташування відповідача, оскільки сторони не уклали жодного договору щодо відшкодування вартості комунальних послуг з постачання та розподілу електричної енергії, що передбачено пунктом 8.8. Положення про організацію квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 03 липня 2013 року №448.
13 квітня 2026 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Верховний Суд, Суд) через систему «Електронний суд» надійшла касаційна скарга Військової частини НОМЕР_1 (далі - скаржник) на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19 грудня 2025 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 30 березня 2026 року у справі №904/5919/25, в якій скаржник просить скасувати зазначені судові рішення, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 квітня 2026 року для розгляду зазначеної касаційної скарги визначено колегію суддів у складі: Власов Ю. Л. - головуючий, Булгакова І. В., Малашенкова Т. М.
За результатами перевірки матеріалів поданої касаційної скарги Верховний Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі №904/5919/25 з огляду на таке.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Пунктом 1 частини першої статті 287 ГПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в)справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають статті 129 Конституції України, згідно з якою серед основних засад судочинства визначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Аналогічне положення закріплено у частині першій статті 17 ГПК України, яким передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Частиною п'ятою статті 12 ГПК України передбачено, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до частини сьомої зазначеної статті для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Приписами пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01 січня 2025 року установлено у розмірі 3 028,00 грн.
Предметом позову у справі №904/5919/25 є стягнення 222 347,32 грн безпідставно набутих коштів, що менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (302 800,00 грн), а тому справа є малозначною у розумінні статті 12 ГПК України.
Разом із тим підпункти «а», «б», «в» та «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України передбачають випадки за наявності яких рішення суду у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п'ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб може бути оскаржено в касаційному порядку. При цьому, особа, яка подає касаційну скаргу повинна обґрунтувати та довести наявність такого випадку.
Скаржник у касаційній скарзі зазначає про наявність одночасно декількох самостійних критеріїв, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, для касаційного перегляду справи №904/5919/25, а саме: справа становить значний суспільний інтерес, має виняткове значення для сторони у справі та стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.
Беззаперечність значного суспільного інтересу до справи №904/5919/25 Військова частина НОМЕР_1 обґрунтовує тим, що предмет цієї справи безпосередньо пов'язаний із функціонуванням Збройних Сил України в умовах воєнного стану, використанням державного майна для потреб оборони та механізмами фінансування таких витрат. Фактично у межах цього спору вирішується питання не лише приватного інтересу сторін, а й визначається підхід до правового регулювання відносин, що виникають при розміщенні військових формувань на об'єктах державної власності за рішеннями військових адміністрацій.
Винятковість значення цієї справи для відповідача, як військової частини Збройних Сил України, скаржник обґрунтовує прямим ризиком покладення на нього фінансових зобов'язань, не передбачених ані бюджетним законодавством, ані спеціальними нормативно-правовими актами Міністерства оборони України, що впливає на можливість належного виконання військовою частиною своїх функцій, пов'язаних із забезпеченням обороноздатності держави.
Скаржник вважає, що:
- сформована судами попередніх інстанцій правова позиція створює системний ризик для всієї сфери забезпечення обороноздатності держави, оскільки фактично допускає можливість покладення витрат, пов'язаних із утриманням військових формувань, безпосередньо на військові частини поза межами встановленого бюджетного механізму. Такий підхід суперечить не лише спеціальному нормативному регулюванню, а й базовим принципам бюджетного законодавства, відповідно до яких витрати держави можуть здійснюватися виключно у межах бюджетних призначень та визначених процедур;
- справа має виняткове значення саме для відповідача як військової частини Збройних Сил України, оскільки створює прямий ризик покладення на неї фінансових зобов'язань, не передбачених ані бюджетним законодавством, ані спеціальними нормативно-правовими актами Міністерства оборони України. Така ситуація прямо впливає на можливість належного виконання військовою частиною своїх функцій, пов'язаних із забезпеченням обороноздатності держави;
- у разі залишення в силі оскаржуваних рішень фактично формується небезпечна правозастосовча практика, за якої будь-який балансоутримувач державного майна зможе пред'являти до військових частин позови про стягнення витрат на утримання об'єктів, обґрунтовуючи їх нормами про безпідставне збагачення, що призведе до масового перекладення бюджетних витрат на суб'єктів, які не є належними платниками у відповідних правовідносинах.
Також скаржник зазначає, що справа №904/5919/25 має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки порушує комплексне правове питання, яке на сьогодні не має чіткого та усталеного вирішення у практиці Верховного Суду, а саме - питання співвідношення інституту безпідставного збагачення з публічно правовими відносинами, що виникають на підставі адміністративних актів органів державної влади, а також із спеціальним бюджетним та відомчим регулюванням у сфері забезпечення військових формувань. Фактично у межах цієї справи підлягає вирішенню принципове питання: чи може інститут безпідставного збагачення застосовуватися до правовідносин, які виникли не з волевиявлення сторін, а внаслідок владного рішення компетентного органу та реалізуються у межах публічного інтересу і бюджетного фінансування. Відсутність чіткого правового підходу до цього питання призводить до неоднакового застосування норм права судами, що прямо суперечить завданню Верховного Суду щодо забезпечення єдності судової практики.
Суд звертає увагу скаржника на те, що, оскаржуючи у касаційному порядку судові рішення у малозначних справах скаржник має не лише послатися на підпункти пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, а й навести належне обґрунтування цих підстав.
Так, питання права, яке має фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики та про яке йдеться у підпункті «а» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, означає наявність правової проблеми, яка впливатиме на велику кількість спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення такої проблеми. Водночас, формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права є метою вирішення виключної правової проблеми, яка має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.
Кількісний критерій ілюструє той факт, що виключна правова проблема наявна не в одній конкретній справі, а у великій кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини як відсутність сталої судової практики, невизначеність правових питань на нормативному рівні, необхідність застосування аналогії закону чи права, вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.
Саме лиш посилання на відсутність висновків Верховного Суду щодо вирішення певного правового питання без посилання на справи з різною правовою практикою у правовідносинах подібних до правовідносин у справі №904/5919/25 не доводить ні кількісного, ні якісного елементів на підтвердження існування наявності правової проблеми.
Отже, скаржник не навів належного обґрунтування наявності підстави для відкриття касаційного провадження у справі №904/5919/25, передбаченої підпунктом «а» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Вказані твердження, щодо необхідності відкриття касаційного провадження на підставі підпункту «в» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України Суд також відхиляє, виходячи за такого.
Вжите законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес», зокрема слід розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об'єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов'язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей, девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.
Стосовно «виняткового значення» справи для учасника, то в цьому випадку оцінку такої «винятковості» суд може зробити виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Доводи скаржника, що подана ним касаційна скарга становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для учасника справи, не є переконливими обґрунтуваннями щодо цих правовідносин, а зводяться лише до незгоди із судовим рішенням суду попередньої інстанції і в цілому до заперечення результату розгляду цієї справи та до власного викладення обставин справи стороною у справі щодо переоцінки доказів, які були здійсненні судом, що в силу приписів статті 300 ГПК України не входить в повноваження суду касаційної інстанції.
Таким чином, подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під пункт 2 частини третьої статті 287 ГПК України, і, які надають повноваження Верховному Суду переглянути, як «суду права», цю категорію справ.
З урахуванням наведеного Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19 грудня 2025 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 30 березня 2026 року у справі №904/5919/25, оскільки вона подана на судові рішення, що не підлягають касаційному оскарженню.
Керуючись статтями 2, 12, 15, 17, 163, 232, 234, 235, 287, 293, 314 ГПК України, Верховний Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19 грудня 2025 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 30 березня 2026 року у справі №904/5919/25.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий Ю. Л. Власов
Судді І. В. Булгакова
Т. М. Малашенкова