Апеляційне провадження: Доповідач - Кафідова О.В.
№ 22-ц/824/8444/2026
м. Київ Справа № 761/7088/24
23 квітня 2026 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Кафідової О.В.
суддів - Оніщука М.І.
- Шебуєвої В.А.
при секретарі - Можарівській М.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 жовтня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Савицького О.А., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у місті Києві, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальної та моральної шкоди,
У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, у якому просив стягнути з Головного управління Національної поліції у місті Києві на його користь матеріальну шкоду у розмірі 498 303,00 грн, моральну шкоду у розмірі 184 000,00 грн та кошти за оплату експертизи у розмірі 4173,00 грн.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що 15.03.2005 року торгівельне приміщення на території «Сінного ринку» у м. Києві, яке він орендував в ТОВ «Сінний ринок» було зруйноване, а його особисте майно та товар, що знаходились в приміщенні зникли. Внаслідок таких дій позивач неодноразово звертався із заявами про вчинення кримінального правопорушення до органів досудового розслідування, зокрема до Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві та органів прокуратури. Позивач вказує, що здійснюючи досудове розслідування майже 13 років органи досудового розслідування так і не з'ясували законність вилучення його майна та позбавлення його права на здійснення законної підприємницької діяльності. Зважаючи на незаконні та систематичні протиправні дії працівників органів досудового розслідування, неможливість вирішити питання відшкодування завданої йому шкоди в досудовому порядку, він змушений був звернутись до суду з даним позовом для захисту своїх порушених прав.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 жовтня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених ним вимог, при цьому, останні заявлені до неналежних відповідачів.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, 06 січня 2026 року позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги заявник вказує на те, що оскаржуване рішення не відповідає вимогам законності та обґрунтованості, оскільки суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, допустив порушення норм процесуального права, з'ясував не всі обставини, які мають суттєве значення для вирішення справи. Звертає вагу, що в матеріалах справи достатньо доказів, які підтверджують заявлені ним вимоги, проте суд першої інстанції безпідставно не взяв їх до уваги.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.
Представник відповідача Лаврінець О.О. проти доводів апеляційної скарги заперечував та просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволенню, з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону відповідає.
Так, обґрунтовуючи заявлені вимоги ОСОБА_1 посилається на те, що внаслідок крадіжки, яка була вчинена 15.03.2005 року у торгівельному приміщення на території «Сінного ринку» він поніс матеріальну шкоду, а внаслідок дій органів досудового слідства, які здійснюючи майже 13 років досудове розслідування за вказаним фактом, так і не з'ясували законність вилучення його майна та позбавлення його права на здійснення законної підприємницької діяльності, йому завдана й моральна шкода
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, що за фактом крадіжки, яка відбулася 15.03.2005 року внесено відомості до ЄРДР за № 42013110100000677 за ч.1 ст. 185 КК України.
Згідно листа прокуратури Шевченківського району м. Києва від 13.02.2014 р. встановлено, що кримінальні провадження № 42013110100000157 та № 42013110100000677 об'єднані в одне кримінальне провадження № 42013110100000157, досудове розслідування в якому здійснювало Шевченківське РУ ГУМВС України в м. Києві.
Згідно з листом Київської місцевої прокуратури № 10 від 09.11.2020 р. № 10.40-41-5098вих-20, матеріали кримінального провадження № 42013110100000157 направлено до слідчого відділу Шевченківського УП ГУНП у м. Києві для здійснення досудового розслідування.
Відповідно до листа слідчого Шевченківського УП ГУНП у м. Києві від 30.04.2024 року № 91180-2025, досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42013110100000157 від 15.02.2013 року триває, а ОСОБА_1 у вказаному провадженні перебуває в статусі потерпілого.
Згідно з частиною першою статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода, зокрема, може полягати у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Отже, моральну шкоду розуміють як втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого- спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 12 липня 2007 року «STANKOV v. BULGARIA», № 68490/01, § 62).
Аналіз статті 23 ЦК України в сукупності з приписами статті 11 цього Кодексу дозволяє зробити висновок, що за загальним правилом підставою виникнення зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.
Особливістю в цій справі є те, що особою, відповідальною за заподіяння йому матеріальної та моральної шкоди, позивач визначив Головне управління Національної поліції у місті Києві.
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Також Конституція України в статті 56 проголошує право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Загальні підстави покладення обов'язку відшкодувати завдану моральну шкоду передбачені нормою статті 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (стаття 1174 ЦК України).
Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України (див. пункт 5. 10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17).
У постанові Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі № 201/7621/17 зазначено, що держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими, і сама по собі обставина незавершення досудового розслідування не є безумовною підставою для покладення на державу відповідальності з відшкодування моральної шкоди.
У постанові Верховного Суду від 14 лютого 2022 року у справі № 550/336/21, вказано, що позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано матеріальної чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово вказувала, що протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень необхідно розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, що полягає у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного факту несвоєчасного виконання обов'язкових дій, а важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов'язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були вчинені чи були вчинені з порушенням розумних строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість, підстави та межі бездіяльності, а також її шкідливість для прав та інтересів особи (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2025 року у справі № 9901/374/21).
Усталеним у доктрині цивільного права та національній судові практиці є підхід, за якого для покладення відповідальності на державу за дії (бездіяльність) посадових осіб органів державної влади (тут і далі - йдеться також й про органи місцевого самоврядування, про що не зазначається з огляду на обставини цієї справи) у виді відшкодування шкоди має бути встановлено наявність одночасно трьох умов: неправомірність (протиправність) дії посадових або службових осіб державного органу; шкода; причинно-наслідковий зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.
Тягар доведення наявності цих умов покладається на позивача, який звертається з позовом про відшкодування шкоди на підставі статей 1173, 1174 ЦК України.
Згідно з частиною другою статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього.
Під неналежними відповідачами слід розуміти таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов'язаними за вимогою особами.
Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.
Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
Визначення кола відповідачів, предмету та підстав спору є виключним правом позивача.
Звертаючись з позовом до суду ОСОБА_1 посилався на порушення кримінальної справи по факту викрадення його майна та неналежне її розслідування працівниками Шевченківського РУГУ МВС України в м. Києві, а також на причетність працівників правоохоронних органів до порушення його прав на здійснення підприємницької діяльності та викрадення його майна.
Належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.
Відповідачами за заявленим позовом ОСОБА_1 визначив Головне управління Національної поліції у м. Києві та Державну казначейську службу України.
З урахуванням викладеного, суд першої інстанції дійшов законного та обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції у м. Києві та Державної казначейської служби України про відшкодування майнової та моральної шкоди.
Доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою, а тому, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції всебічно і повно з'ясував обставини справ та надав об'єктивну оцінку зібраним і дослідженим доказам.
Згідно з пунктом 1 частиною першою статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до частин першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 жовтня 2025 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.
Керуючись статтями 268, 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 жовтня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її прийняття.
Повний текст постанови складено 24 квітня 2026 року
Головуючий: Судді: