Справа № 522/5047/25-ц Головуючий у суді І інстанції Бусик О.Л.
Провадження № 22-ц/824/3275/2026 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
22 квітня 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Борисової О.В., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гладкої І.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 05 серпня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Українська залізниця» про відшкодування матеріальної та моральної шкоди,
У березні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до Приморського районного суду м. Одеси із позовом до акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця») про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.
Позовну заяву обґрунтувала тим, що 26 лютого 1993 року згідно договору купівлі-продажу Одеська залізниця придбала у ОСОБА_2 незакінчений будівництвом житловий будинок готовністю 68 %, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Постановою керівництва Одеської залізниці від 17 березня 1993 року ОСОБА_3 виділено трикімнатний будинок площею 51,4 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , на сім'ю у складі 4 осіб, в тому числі на дружину ОСОБА_1 .
31 липня 2003 року ОСОБА_3 видано ордер на вселення у вказаний житловий будинок його сім'ї із 4 чоловік, в тому числі і ОСОБА_1 .
З довідки Одеської залізниці на заяву ОСОБА_1 від 09 грудня 2024 року щодо наявності акту введення в експлуатацію будинку за адресою: АДРЕСА_1 , вбачається, що архітектурно-будівельною інспекцією акт введення даного житлового будинку не видавався.
Рішенням Ренійського районного суду Одеської області від 26 лютого 2015 року у справі № 510/1345/14-ц задоволено позовні вимоги АТ «Укрзалізниця» до ОСОБА_1 та двох її синів про визнання їх такими, що втратили право користування житловим будинком по АДРЕСА_1 .
Постановою Одеського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року рішення Ренійського районного суду Одеської області від 26 лютого 2015 року в частині задоволення вимог до ОСОБА_1 про визнання її такою, що втратила право користування житловим будинком по АДРЕСА_1 скасовано, у задоволенні позову АТ «Укрзалізниця» в цій частині відмовлено.
З моменту вселення в будинок на підставі ордеру позивачкою витрачені значні кошти для проведення електрифікації будинку, проведення малярно-штукатурних робіт, встановлення підлоги. До теперішнього часу вказаний будинок не введений в експлуатацію, тому позивачка не має можливості скористатись своїм правом на приватизацію житла.
У зв'язку з тим, що відповідач не забезпечив належне зберігання майна, яке перебувало в будинку та прилеглій території, з моменту визнання позивачки такою, що втратила право користування житлом, із будинку зникли її особисті речі (одяг) та майно на суму більш ніж 200 тис. грн, тому вона вимушена була неодноразово звертатись із заявами до правоохоронних та судових органів про крадіжку її майна, оскарження рішень суду, що спричинило їй додаткові зусилля та час для організації свого особистого життя.
Після визнання позивачки такою, що втратила право проживання вищезазначеним будинком, остання наймає житло, тому потрібно шукати додаткові кошти для проживання, що для неї є критичним у зв'язку з мінімальною пенсією.
Внаслідок подання позову про визнання позивачки такою, що втратила право користування житловим приміщенням, було порушено її та членів її сім'ї право власності, позивачка стала страждати безсонням, з'явились сильні головні болі, виникло сильне психологічне напруження від дій відповідача. Будучи інвалідом ІІ групи з вини відповідача, позивачка терпіла приниження не лише від чиновників, але і від незаконно проживаючих в будинку, яких вона не могла виселити з будинку.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила суд стягнути з АТ «Укрзалізниця» на її користь 200 000 грн матеріальної шкоди та 2 500 000 грн моральної шкоди.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 31 березня 2025 року матеріали справи було передано за підсудністю на розгляд до Печерського районного суду м. Києва.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 05 серпня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивачка звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
На обґрунтування своїх доводів зазначає, що суд апеляційної інстанції зобов'язаний дослідити рішення Ренійського районного суду Одеської області від 26 лютого 2015 року та постанову Одеського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року у справі № 510/1345/14-ц, а також копію заяви ОСОБА_1 до відділення поліції № 2 Ізмаїльського районного відділу ГУ НП в Одеській області про вчинення крадіжки її майна на суму 121 000 грн.
Поважними причинами, з яких позивачка не мала можливості зазначені докази надати до суду першої інстанції, є те, що їй необхідно було звертатись до адвоката з метою витребування копій відповідних рішень судів та заяви до поліції, що потребувало тривалого часу і дані документи на момент подачі позовної заяви ними не були отримані.
Вказаними доказами, на думку позивачки, підтверджується незаконність дій АТ «Укрзалізниця» та спричинення їй матеріальної шкоди. Внаслідок незаконних дій посадових осіб залізниці був порушений звичайний уклад життя позивачки, і, як наслідок, їй була спричинена моральна шкода. Позивачці потрібно було неодноразово звертатись до судових та правоохоронних органів для захисту та поновлення порушених права на житло та власність, що потребувало тривалого часу, моральних страждань, фізичних сил та матеріальних ресурсів для залучення адвокатів, внаслідок чого вона опинилась в тяжкому фінансовому становищі.
Відповідач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався, проте надіслав заяву, в якій повідомив, що постановою Верховного Суду від 05 листопада 2025 року у справі № 510/1345/14-ц постанову Одеського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року було скасовано, а рішення Ренійського районного суду Одеської області від 26 лютого 2015 року залишено в силі.
На підставі викладеного, АТ «Укрзалізниця» просить в задоволенні апеляційної скарги відмовити та проводити розгляд справи без участі його представника.
Позивачка в судове засідання не з'явилися та явку свого представника не забезпечила, про дату, час і місце розгляду справи повідомлена належним чином, причини неявки до апеляційного суду не повідомляла, тому колегія суддів дійшла висновку, що її неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка на доведення своїх позовних вимог надала суду лише три докази: постанову керівництва Одеської залізниці і президії дорпрофсожа від 17 березня 2003 року (а.с. 6); договір купівлі-продажу від 26 лютого 2003 року (а.с. 7); довідку до акта огляду МСЕК № 090855 (а.с. 8).
Суд вважав, що наданими доказами не доведено умови та підстави покладення цивільної відповідальності, а саме протиправність дій відповідача, причинний зв'язок між цими діями та спричиненою шкодою, чим не виконано вимоги статті 12 ЦПК України, відповідно до якої кожна сторона зобов'язана довести обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 15, частин першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, і відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди (пункти 8, 9 частини другої статті 16 ЦК України).
У відповідності до частин першої, другої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
Стаття 23 ЦК України передбачає право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, яка полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову і моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Аналіз положень зазначених норм дозволяє дійти висновку, що загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, винне діяння заподіювача шкоди (цивільне правопорушення), яке містить такі складові: протиправна поведінка особи, настання шкоди, причинний зв'язок між ними та вина заподіювача шкоди.
Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.
Під матеріальною шкодою розуміється майнова шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права.
Під моральною шкодою необхідно розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями чи бездіяльністю інших осіб.
Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стає об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди. Тобто, шкідливий результат є наслідком саме цієї протиправної поведінки і не існує будь-яких інших обставин, які вплинули на ці події (опосередкований причинний зв'язок).
Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за вини заподіювача шкоди (умислу або необережності).
Відсутність будь-якої з цих умов є підставою для звільнення особи від відповідальності, якщо інше не встановлено законом.
Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» роз'яснено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що шкода заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи.
У разі встановлення конкретної особи, яка завдала шкоду, відбувається розподіл тягаря доказування: позивач повинен довести наявність шкоди та причинний зв'язок, відповідач доводить відсутність протиправності та вину (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
В частині третій статті 12, частині першій статті 81 ЦПК України закріплено загальне правило розподілу обов'язків з доказування, а саме кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні, допустимі, достовірні та достатні докази відповідно до вимог статей 77-80 ЦПК України.
Відповідно до частини другої статті 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України) суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Верховний Суд у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 918/203/18 та від 28 жовтня 2020 року у справі № 904/3667/19 зробив висновок про те, що у справах про відшкодування шкоди доведення обґрунтованості вимог покладається на позивача, який має надати суду докази наявності шкоди, протиправності поведінки того, хто завдав шкоду, а також причинно-наслідковий зв'язок такої поведінки із завданою шкодою.
У постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 910/11621/16 вказано, що предмет доказування під час розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій складають факти, якими сторони обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення.
У справі, яка переглядається, позивачка надала суду копію постанови керівництва Одеської залізниці і президії дорпрофсожа від 17 березня 2003 року про виділення ОСОБА_3 трикімнатного будинку житловою площею 51,4 кв. м. за адресою: АДРЕСА_2 «Правил обліку…» (на склад родини ОСОБА_1 , 1954 р. н., син ОСОБА_5 , 1982 р. н., син ОСОБА_6 , 1980 р. н.); копію договору купівлі-продажу від 26 лютого 2003 року, укладеного між ОСОБА_2 , який діяв від імені і по уповноваженню ОСОБА_7 на підставі доручення, та Одеською залізницею, за яким ОСОБА_2 продав, а Одеська залізниця купила незакінчений будівництвом житловий будинок АДРЕСА_1 ; довідку МСЕК про встановлення ОСОБА_1 другої групи інвалідності.
На підставі зазначених доказів суд першої інстанції був позбавлений можливості встановити обставини, на які позивачка посилалась як на підставі своїх вимог у пред'явленому позові, виниклі між сторонами правовідносини і з урахуванням встановленого визначити якими нормами права вони регулюються, тому дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог.
Колегія суддів не може погодитись із доводами апеляційної скарги в тій частині, що суд апеляційної інстанції має дослідити судові рішення, які не були надані суду першої інстанції, але додані до апеляційної скарги.
За правилом частин першої, третьоїстатті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Дослідження нових доказів провадиться, зокрема, у таких випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об'єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які витребовувалися раніше, з'явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень (пункт 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року №12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку»).
Подібні за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17 (провадження № 61-35488св18), від 05 грудня 2018 року у справі № 346/5603/17 (провадження № 61-41031св18), від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17 (провадження № 61-13405св18), від 08 вересня 2021 року в справі № 369/7772/15-ц (провадження № 61-12848св21).
Зважаючи на те, що ОСОБА_3 не наведено поважних причин, що об'єктивно перешкоджали їй подати в суді першої інстанції всі наявні у неї та/або відомі їй докази, що мають значення для справи, а також не повідомлено суду про неможливість подання відповідних доказів з об'єктивних причин і не надано документального підтвердження здійснення всіх залежних від неї дій, спрямованих на подання нових доказів у справі, апеляційний суд не приймає їх до розгляду і не надає їм оцінку.
З врахуванням наведеного, колегія суддів не знаходить підстав для скасування рішення суду першої інстанції, а тому апеляційну скаргу залишає без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки позивачка була звільнена від сплати судового збору під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі, судові витрати у вигляді судового збору за перегляд справи в суді апеляційної інстанції згідно із статтями 141, 382 ЦПК України слід віднести в рахунок держави.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 05 серпня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 24 квітня 2026 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: О.В. Борисова
Д.О. Таргоній