27 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 646/1219/25
провадження № 61-4634ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Основ'янський районний суд міста Харкова,
вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Слобідського районного суду міста Харкова від 27 листопада 2025 року у складі судді Василенко О. Я. та постанову Харківського апеляційного суду від 26 березня 2026 року у складі колегії суддів: Яцини В. Б., Мальованого Ю. М., Маміної О. В.,
У лютому 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Червонозаводського (Основ'янського) районного суду міста Харкова про відшкодування моральної шкоди.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 12 лютого 2025 року 13:00 год. під час відкритого судового засідання у справі № 646/1484/24 у Червонозаводському районному суді міста Харкова суддя Блага І. С. без належних правових підстав вимагала від позивача публічно оголосити дату народження й точне місце проживання та реєстрації. Після відмовного протесту позивача оголосити ці дані суддя винесла попередження та ухвалу про видалення із зали суду. Позивач вважає такі дії неправомірними, оскільки перед початком засідання секретар суду вже перевірив документи позивача, дата народження та місце проживання/реєстрації є конфіденційною інформацією, а видалення з залу суду позбавило позивача можливості брати участь у розгляді справи. Примусове розголошення конфіденційної інформації та усунення із зали суду спричинило психологічних дискомфорт, стрес та завдало шкоди гідності. Позивач вказував на порушення Конституції України, а саме щодо недоторканість особистого життя, захисту прав і свобод людини і громадянина, право на справедливий суд і рівність перед законом; статті 14 Закону України «Про захист персональних даних», статей 6, 8, 13 Європейської конвенції з прав людини, Закону України «Про судоустрій та статус суддів» та Кодексу етики суддів. Крім того, посилався на практику ЄСПЛ у рішеннях щодо дотримання балансу між принципом публічності судового засідання та захистом приватного життя.
У зв'язку з наведеним, просить стягнути з відповідача моральну шкоду у розмірі, який суд вважатиме справедливим, з огляду на завдану психологічну травму та порушення гідності та репутацію вказаними вище діями судді Червонозаводського районного суду м. Харкова.
Рішенням Слобідського районного суду міста Харкова від 27 листопада 2025 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 26 березня 2026 року, в задоволенні позову відмовлено.
У квітні 2026 року ОСОБА_1 через підсистему «Електронний Суд» звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Слобідського районного суду міста Харкова від 27 листопада 2025 року та постанову Харківського апеляційного суду від 26 березня 2026 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове, яким задовольнити його позов.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме застосування норм статті 1176 ЦК України замість статті 1173 ЦК України, без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 та від 30 січня 2019 року у справі № 757/58661/17-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Крім того, посилається на порушення судами норм матеріального права, що виразилось у неповному дослідженні поданих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Відповідно до частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Вивчивши касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки касаційна скарга є необґрунтованою.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 12 лютого 2025 року ОСОБА_1 звернувся до ВП № 1 ХРУП № 1 ГУНП в Харківській області із заявою, в якій просив органи національної поліції прийняти міри до судді Благи І. С., яка всупереч закону вимагала відкрито висловити конфіденційні дані під час відкритого засідання у справі № 646/1484/24.
Відповідно до пояснень ОСОБА_1 , наданих начальнику ВП №1 ХРУП №1 ГУНП в Харківській області, ОСОБА_1 повідомив, що 12 лютого 2025 року приблизно о 13:00 він прийшов на засідання у справі № 646/1484/24 до Червонозаводського районного суду м. Харкова, під час якого суддя Блага І. С. всупереч закону вимагала відкрито висловити свої конфіденційні дані під час відкритого засідання.
Після того, як ОСОБА_1 відмовився надавати дані, отримав попередження від судді, після декількох попереджень суддя ухвалила видалити ОСОБА_1 з судового засідання та покинути приміщення судового залу. Після чого ОСОБА_1 зробив виклик поліції за номером 102.
Позивачем також надано копію звернення до Червонозаводського районного суду м. Харкова про надання заявнику ухвали про видалення ОСОБА_1 із зали судового засідання в паперовому та електронному вигляді.
Статтею 56 Конституції України встановлено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
З огляду на цей припис шкоду, завдану органом державної влади чи його посадовими і службовими особами, відшкодовує саме держава.
Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди (стаття 16 ЦК України).
Статтею 23 ЦК України передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів.
Відповідно до частин другої-п'ятої статті 23 ЦК України моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) зроблено висновок, що, виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб'єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.
За загальним правилом зобов'язання з відшкодування шкоди (майнової та немайнової) є прямим наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб'єктивних особистих немайнових і майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин. При цьому одне і те ж правопорушення може призводити до негативних наслідків як у майновій, так і немайновій сферах, тобто виступати підставою для відшкодування майнової та моральної шкоди одночасно.
Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України.
Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
За загальним правилом підставою виникнення зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень, виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою.
У пунктах 5.6 і 5.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року в справі № 920/715/17 зазначено, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України).
За змістом статей 1173, 1174 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини. Обов'язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв'язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову.
Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).
Причинний зв'язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов'язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв'язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду.
Причинно-наслідковий зв'язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає у тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги.
У пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року в справі № 916/1423/17 вказано, що застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
Встановивши, що позивач не довів належними та достатніми доказами наявність складу цивільного правопорушення, що є юридичною підставою відповідальності держави перед особою за завдані збитки та не довів факту заподіяння йому моральних страждань або інших негативних явищ внаслідок дій державного органу, не надав належних та допустимих доказів на підтвердження характеру та обсягу заподіяної моральної шкоди, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Подібні висновки щодо застосування зазначених норм матеріального права викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц (провадження № 14-714цс19) та постановах Верховного Суду від 17 листопада 2020 року у справі № 686/10710/18, (провадження № 61-125св19), від 25 жовтня 2021 року у справі № 686/27099/20 (провадження № 61-6880ск21), від 15 листопада 2021 року у справі № 686/24617/20 (провадження № 61-10922св21).
Посилання заявника на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 та від 30 січня 2019 року у справі № 757/58661/17-ц є необґрунтованим, оскільки вони хоча і стосуються подібних правовідносин, проте зроблені за інших фактичних обставин.
Наведені в касаційній скарзі доводи щодо неправильного застосування судами норм матеріального права, а саме: застосування статті 1176 ЦК України замість статі 1173 ЦК України, фактично зводяться до власного трактування норм матеріального права, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав уважати, що ними неправильно застосовано норми матеріального права або порушено норми процесуального права при постановленні оскаржуваних судових рішень.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій, а зводяться до незгоди заявника з наданою судами оцінкою доказам на підтвердження заподіяної моральної шкоди, проте, на підставі вимог статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та здійснювати переоцінку доказів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (пункт 45 рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1996 року у справі «Леваж Престейшинз Сервісиз проти Франції», пункти 37, 38 рішення ЄСПЛ від 19 грудня 1997 року у справі «Бруалла Гомесде ла Торре проти Іспанії»).
Отже, зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень убачається, що скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції розглянув справу відповідно до такого висновку.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
У відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Основ'янського (Червонозаводського) районного суд міста Харкова про відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Слобідського районного суду міста Харкова від 27 листопада 2025 року та постанову Харківського апеляційного суду від 26 березня 2026 року відмовити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков
Р. А. Лідовець
Д. Д. Луспеник