06 квітня 2026 року
м. Київ
справа № 368/1257/21
провадження № 61-16707сво24
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Грушицького А. І., Зайцева А. Ю., Крата В. І., Синельникова Є. В.,
Фаловської І. М., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 02 квітня 2024 року у складі судді Кириченка В. І. та постанову Київського апеляційного суду від 30 жовтня 2024 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
21 грудня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2
про стягнення заборгованості за договором позики (зареєстровано в суді першої інстанції 28 грудня 2021 року).
Позовна заява мотивована тим, що 02 липня 2018 року він надав ОСОБА_2
у позику грошові кошти у розмірі 25 000,00 доларів США, про отримання яких останнім власноруч складено боргову розписку.
Відповідно до зазначеної розписки ОСОБА_2 зобов'язався повернути отримані від нього у борг грошові кошти до 25 грудня 2018 року. У погоджений ними строк ОСОБА_2 борг не повернув, на його вимоги щодо повернення боргу не реагував.
Позивач уважав, що він має право на стягнення з ОСОБА_2 як суми боргу
в національній валюті Україні відповідно до статті 533 ЦК України (685 000,00 грн),
так і 3 % річних та інфляційних втрат (частина друга статті 625 ЦК України).
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_2
на його користь: заборгованість за договором позики у розмірі 685 000,00 грн;
3 % річних у розмірі 61 255,89 грн та інфляційні втрати у розмірі 135 013,50 грн.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 02 квітня 2024 року
у складі судді Кириченка В. І. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не довів, що надав у борг відповідачу грошові кошти у розмірі 25 000 доларів США, тобто не довів існування між ними правовідносин із договору позики.
ОСОБА_2 заперечував факт укладення між ним та ОСОБА_1 договору позики шляхом оформлення розписки. Вказане підтверджується висновком експерта Київського науково-дослідного експертного-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 06 червня 2023 року
№ СЕ-19/111-23/25109-ПЧ за результатом проведення судової почеркознавчої експертизи на підставі ухвали районного суду від 05 серпня 2022 року
за клопотанням відповідача (далі - висновок судової почеркознавчої експертизи від 06 червня 2023 року № СЕ-19/111-23/25109-ПЧ) і висновком експерта Київського науково-дослідного експертного-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 18 січня 2024 року № СЕ-19/111-23/64788-ПЧ за результатом проведення судової почеркознавчої експертизи на підставі ухвали районного суду від 02 листопада 2023 року за клопотанням позивача (далі - висновок судової почеркознавчої експертизи від 18 січня 2024 року № СЕ-19/111-23/64788-ПЧ), відповідно до яких підпис в оригіналі розписки від 02 липня 2018 року виконаний, ймовірно, не ОСОБА_2 , а іншою особою.
Районний суд застосував норми ЦК України, відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду у справах щодо стягнення заборгованості за договором позики.
Постановою Київського апеляційного суду від 30 жовтня 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Воловика К. С., задоволено.
Рішення Кагарлицького районного суду Київської області від 02 квітня 2024 року скасовано. Позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість
у розмірі 685 000 грн, 3 % річних від простроченої суми у розмірі 61 255,89 грн.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір
у розмірі 18 656,38 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що між позивачем
і відповідачем наявні правовідносини за укладеним договором позики.
Наявні у матеріалах справи судові почеркознавчі експертизи не містять категоричного висновку про те, що розписка не була підписана безпосередньо ОСОБА_2 . У висновках відповідних судових експертиз вказано лише про те,
що досліджуваний підпис в оригіналі розписки від 02 липня 2018 року виконаний, ймовірно, не ОСОБА_2 , а іншою особою. Вказане підтверджено судовим експертом у судовому засіданні в суді першої інстанції. Поняття «ймовірно виконаний не ОСОБА_2 » фактично ніякого значення для вирішення справи
не має, оскільки не дає відповіді на поставлене експерту питання. Вказане поняття означає, що підпис на розписці виконаний або ОСОБА_2 ,
або не ОСОБА_2 , а тому висновки судових експертиз, наявні у матеріалах справи, не змінили баланс доказів у справі.
Крім того, у кредитора наявний оригінал боргової розписки, що свідчить
про існування боргового зобов'язання відповідача перед позивачем.
У матеріалах справи відсутні докази повернення грошових коштів позичальником позикодавцю. Саме відповідач, який не визнав позов та заперечив факт складення розписки, у силу вимог статті 81 ЦПК України мав довести зазначену обставину, зокрема, що підпис у розписці йому не належить. Таких доказів відповідач суду
не надав, а відтак зазначена розписка є належним і достатнім доказом як укладення між сторонами договору позики, так і отримання відповідачем коштів у борг
від позивача.
Оскільки грошові кошти відповідачем у визначені розпискою строки не повернуті, сума боргу у розмірі 685 000,00 грн підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.
ОСОБА_2 порушив взяте на себе грошове зобов'язання, а тому зобов'язаний сплатити суму боргу, а також 3 % річних від простроченої суми (частина друга
статті 625 ЦК України). Відповідач не заперечив щодо наданого позивачем розрахунку заборгованості, а тому апеляційний суд погодився з визначеною позивачем сумою 3 % річних.
Крім того, відсутні правові підстави для задоволення вимоги позивача
про стягнення з відповідача інфляційних витрат, оскільки предметом укладеного між сторонами договору позики є стягнення боргу в еквіваленті до долара США.
Розподіл судових витрат здійснено з урахуванням статті 141 ЦПК України.
Суд апеляційної інстанції застосував норми ЦК України, врахував відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у справах щодо стягнення заборгованості за договором позики, застосування частини другої
статті 625 ЦК України.
Відповідач не оскаржив рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У грудні 2024 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу
на рішення районного суду та постанову апеляційного суду, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, справу передати на новий розгляд.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного
у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження
у справі. У задоволенні заяви ОСОБА_2 про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 30 жовтня 2024 року відмовлено.
У грудні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2025 року справу призначено до розгляду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 жовтня 2025 року справу передано на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 грудня 2025 року прийнято до розгляду вказану справу та призначено справу до розгляду Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи осіб, які подали касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій
не встановили фактичні обставини справи, а саме наявність/відсутність
між сторонами правовідносин за договором позики. Судами не надано оцінку його доводам про те, що він не укладав із позивачем договір позики шляхом оформлення розписки від 02 липня 2018 року. Він не отримував від позивача у борг грошові кошти у розмірі 25 000,00 доларів США.
Уважає, що суд першої інстанції, який відмовив у задоволенні позову
ОСОБА_1 , належним чином не встановив наявність/відсутність між сторонами правовідносин за договором позики. Фактично висновки районного суду мотивовано тим, що позивач не довів укладення договору позики, а також факт передачі грошових коштів. Разом із цим, у матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач підписував договір позики з позивачем.
Висновки судових почеркознавчих експертиз, які знаходяться у матеріалах справи, повинні оцінюватися судом у сукупності з іншими доказами.
Доказом, який би міг засвідчити належність підпису особи на письмових документах, є саме висновок почеркознавчої експертизи. Проте, відповідний висновок у справі відсутній, так як висновками судових почеркознавчих експертиз від 06 червня 2023 року № СЕ-19/111-23/25109-ПЧ і від 18 січня 2024 року
№ СЕ-19/111-23/64788-ПЧ установлено, що підпис в оригіналі розписки від 02 липня 2018 року виконаний, ймовірно, не ОСОБА_2 , а іншою особою.
З урахуванням наведеного, не можна погодитися із аргументом суду апеляційної інстанції про те, що наявність оригіналу боргової розписки у позивача свідчить
про те, що боргове зобов'язання перед ним не виконано.
За результатами проведених вищевказаних судових експертиз не було отримано категоричну відповідь щодо складення та підписання відповідної розписки відповідачем або спростування цієї обставини. Суд, на який покладено обов'язок забезпечити змагальність процесу, мав процесуальну можливість за власною ініціативою призначити експертизу та самостійно визначити питання,
які виносяться на експертизу.
Тому не можна вважати доведеною обставину підписання чи непідписання відповідачем оспорюваної розписки, оскільки доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Суд апеляційної інстанції вказав, що наведені вище висновки судових експертиз
у справі не мають доказового значення, проте постанова апеляційного суду
не містить обґрунтування, на підставі оцінки яких інших доказів суд вирішував справу. При цьому факт підписання договору не може підтверджуватися показаннями свідків, а з наданих позивачем паперових копій електронного листування неможливо встановити авторів такого листування.
Апеляційний суд зробив помилкові висновки про те, що саме відповідач має довести, що він не підписував зазначену боргову розписку. Вказане порушує принцип змагальності сторін.
Посилається на відповідну судову практику Верховного Суду, яка стосується стягнення заборгованості за договором позики, правових наслідків підписання/непідписання договору, призначення та судової оцінки експертизи і яку, на думку заявника касаційної скарги, не враховано судами.
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.
Фактичні обставини справи
Відповідно до копії розписки від 02 липня 2018 року ОСОБА_2 отримав у борг
від ОСОБА_1 25 000,00 доларів США, які зобов'язався повернути до 25 грудня 2018 року. У розписці, посвідченій адвокатом позивача, копія якої додана до позову, є підпис, що його вчинив ОСОБА_2 (а. с. 7, т. 1).
Згідно з висновком судової почеркознавчої експертизи від 06 червня 2023 року
№ СЕ-19/111-23/25109-ПЧ підпис в оригіналі розписки від 02 липня 2018 року, виконаний, ймовірно, не ОСОБА_2 , а іншою особою. При порівнянні досліджуваного підпису в оригіналі розписки з наданими зразками підпису
ОСОБА_2 установлено розбіжності за деякими загальними ознаками (ступінь виробленості, форма рухів, напрямок рухів, розмір, ступінь зв'язності, форма основи підписів) (а. с. 162-166, т. 1).
У судовому засіданні в суді першої інстанції судовий експерт підтримала вказаний висновок.
Відповідно до висновку судової почеркознавчої експертизи від 18 січня 2024 року
№ СЕ-19/111-23/64788-ПЧ підпис в оригіналі розписки від 02 липня 2018 року, виконаний, ймовірно, не ОСОБА_2 , а іншою особою. Вирішити запитання
у категоричній формі не виявилося можливим у зв'язку з простотою будови досліджуваного підпису. При порівнянні досліджуваного підпису в оригіналі розписки з наданими зразками підпису ОСОБА_2 установлено розбіжності
за деякими загальними ознаками (ступінь виробленості, переважною формою рухів, переважним напрямком рухів, розмір, ступенем зв'язності, формою основи підписів) (а. с. 231-234, т. 1).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій
статті 389 ЦПК України.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права
без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1
частини другої статті 389 ЦПК України)
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, проаналізувавши доводи касаційної скарги, дослідивши матеріали справи, дійшов таких висновків.
Підстави та мотиви передачі справи на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу
в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити
від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів
з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати.
У справі, яка переглядається, спір стосується стягнення заборгованості
за договором позики, за яким, як стверджує ОСОБА_1 , він надав у борг
ОСОБА_2 до 25 грудня 2018 року грошові кошти у розмірі 25 000,00 доларів США, про отримання яких останнім було власноруч складено боргову розписку,
а останній, у свою чергу, заперечує факт складення розписки та отримання у борг грошових коштів від позивача.
Відповідно до висновку судової почеркознавчої експертизи від 06 червня 2023 року
№ СЕ-19/111-23/25109-ПЧ і висновку судової почеркознавчої експертизи від 18 січня 2024 року № СЕ-19/111-23/64788-ПЧ підпис в оригіналі розписки від 02 липня
2018 року виконаний, ймовірно, не ОСОБА_2 , а іншою особою.
У спірних правовідносинах суду необхідно вирішити питання про те, чи підтверджує експертиза про ймовірність виконання підпису на власноручній розписці
про отримання позики позичальником те, що кошти насправді не були одержані позичальником від позикодавця?
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в цілому погодилася з наведеним вище висновком апеляційного суду, так як відповідно до статті 1051 ЦК України боргова розписка, з огляду
на реальний характер договору позики, є доказом факту його укладення
(як дотримання письмової форми договору, так і факту передачі грошової суми позичальнику). Саме на відповідача покладається обов'язок спростування презумпції правомірності правочину та/або факту його вчинення, який це заперечує.
Передаючи справу на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного
суду у складі Верховного Суду з посиланням на частину другу статті 403
ЦПК України, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
у складі Верховного Суду вважала, що необхідно відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених постановах Верховного Суду: у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 серпня 2025 року у справі № 487/3097/19 (провадження № 61-4053св25); у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2023 року у справі № 357/9972/19 (провадження № 61-10226св23); у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2019 року у справі № 336/8485/15-ц (провадження
№ 61-2447св18), зокрема, про те, що у справах за позовом про стягнення заборгованості за договором позики, у межах розгляду яких позичальник оспорює факт укладення договору позики, на позивача (позикодавця) покладений обов'язок доведення тієї обставини, що позичальник підписав боргову розписку. Висновки експерта про «ймовірність» не підтверджують факту підписання договору позики позичальником.
У всіх наведених справах Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду
у складі різних колегій суддів різних судових палат виходив із того, що ключовою обставиною, яка має бути підтвердженою або спростованою, є саме факт підписання/непідписання боргової розписки відповідачем (позичальником).
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не погодилася із вищезазначеним висновком, оскільки коли боргова розписка складена власноручно позичальником, оспорюючи факт укладення договору позики (одержання грошових коштів у борг), спростуванню підлягає не лише належність підпису на розписці позичальнику, але й факт
її виконання відповідачем.
Експертиза про ймовірність виконання підпису на власноручній розписці
про отримання позики позичальником не свідчить про те, що кошти насправді
не були одержані позичальником від позикодавця, за наявності саме власноручної розписки, не спростовує отримання коштів позичальником.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 760/10691/18 (провадження № 61-8593св19) вказано, що «висновок експерта про «ймовірність»
не може бути підставою для висновку про те, що підпис вчинений не стороною правочину».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2019 року у справі № 2-690/12 (провадження № 61-5111св18) зазначено, що «експерт у висновку зазначив лише про ймовірність виконання підпису не ОСОБА_3, а іншою особою. Висновок експерта у такому випадку має досліджуватись у системному аналізі із іншими письмовими доказами, зібраними у справі».
Наведене свідчить про застосування Верховним Судом у складі різних колегій суддів різних судових палат принципово відмінного підходу до вирішення справ,
що випливають з одних і тих самих правовідносин, різне застосування положень закону, що викликає необхідність усунення виявлених розбіжностей у практиці
їх розгляду Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права
із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У справі, яка переглядається, Об'єднаній палаті Касаційного цивільного суду
у складі Верховного Суду з метою забезпечення єдності судової практики необхідно надати відповіді на такі питання:
1) чи підтверджує експертиза про ймовірність виконання підпису на власноручній розписці про отримання позики позичальником те, що кошти насправді не були одержані позичальником від позикодавця?
2) у справах за позовом про стягнення заборгованості за договором позики, у межах розгляду яких позичальник оспорює факт укладення договору позики,
на кого саме: позивача (позикодавця) чи відповідача (позичальника) покладений обов'язок доведення тієї обставини, що позичальник підписував/не підписував боргову розписку?
Щодо вирішення спору по суті
Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду
за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 611 ЦК України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції
за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми,
якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої
ж якості (стаття 1046 ЦК України).
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника
або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку,
що встановлений договором.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом,
який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням
їх повернення та дати отримання коштів.
За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною
або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання.
З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин
за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа,
на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені
у постановах Верховного Суду України: від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі
№ 6-996цс17, і підтримані Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постанові
від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду враховує, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину.
Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки
ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися,
а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року
у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18)).
У постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16 зроблено висновок, що «договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України). Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику».
У постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 зазначено, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору
всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики
або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник,
а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Подібні за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду України
від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та у постановах Верховного Суду:
від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц, від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15, від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81
ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,
на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),
що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин,
які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України).
За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному
та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому,
так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, як за клопотанням позивача,
так і за клопотанням відповідача, призначав у справі відповідні судові почеркознавчі експертизи.
Відповідно до висновку судової почеркознавчої експертизи від 06 червня 2023 року
№ СЕ-19/111-23/25109-ПЧ і висновку судової почеркознавчої експертизи від 18 січня 2024 року № СЕ-19/111-23/64788-ПЧ підпис в оригіналі розписки від 02 липня
2018 року виконаний, ймовірно, не ОСОБА_2 , а іншою особою.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду враховує, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89
цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване
в судовому рішенні (стаття 110 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 760/10691/18 (провадження № 61-8593св19) вказано, що «висновок експерта про «ймовірність» не може бути підставою для висновку про те, що підпис вчинений не стороною правочину».
У постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 2-690/12 (провадження № 61-5111св18) вказано, що «експерт у висновку зазначив лише
про ймовірність виконання підпису не ОСОБА_3, а іншою особою. Висновок експерта у такому випадку має досліджуватись у системному аналізі із іншими письмовими доказами, зібраними у справі».
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову
у задоволенні позову ОСОБА_1 й частково задовольняючи позов, виходив із того, що висновки судових почеркознавчих експертиз про «ймовірність» не можуть бути підставою для висновку про те, що підпис вчинений не стороною правочину. Оскільки відповідач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що він не підписував боргову розписку, апеляційний суд уважав, що позов підлягає частковому задоволенню, зокрема, у частині стягнення боргу та 3 % річних.
Об'єднана палата виходить із того, що договір позики є реальним, так як є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії (див.: постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).
Розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником (див.: постанову Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 667/933/14-ц (провадження
№ 61-472св18)).
Позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані
у меншій кількості, ніж встановлено договором. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості,
ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини (стаття 1051 ЦК України).
Разом із цим, поряд із вимогою в правовідношенні існує й заперечення.
Заперечення - це своєрідна субправомочність особи, яка бере участь
у відповідному правовідношенні, заявити про те, що така особа з певної причини
не є зобов'язана перед суб'єктом вимоги. Щонайменше можна вести мову
про кілька видів заперечення: заперечення ipso iure та ексцепцію.
Заперечення ipso iure стосується необґрунтованості вимоги іншої особи (наприклад, заперечення про нікчемність правочину) і таке заперечення може застосуватися навіть без посилання сторони. Ексцепція ж стосується обґрунтованої вимоги іншої особи (зокрема, заперечення про позовну давність). У такому разі потрібна заява особи, щоб застосувати ексцепцію.
Стаття 1051 ЦК України хоча й має назву про оспорювання договору позики,
проте про жодне оспорювання в традиційному його розумінні як оспорюваного правочину не йдеться. Заперечення позичальника, що грошові кошти насправді
не були одержані ним від позикодавця відбувається в порядку обґрунтованого заперечення іншої сторони правочину.
Заперечення про те, що грошові кошти насправді не були одержані ним
від позикодавця не піддається позовній давності, як і більшість інших заперечень. Це означає, що коли б позикодавець не подав позов до позичальника, останній завжди може заперечити про відсутність боргу.
Тягар доведення того, що грошові кошти насправді не були одержані позичальником від позикодавця лежить на позичальнику, який за допомогою обґрунтованого заперечення (ексцепції) заперечує проти позову.
Експертиза про ймовірність виконання підпису на власноручній розписці
про отримання позики позичальником не свідчить про те, що кошти насправді
не були одержані позичальником від позикодавця, за наявності саме власноручної розписки, не спростовує отримання коштів позичальником.
Така експертиза відповідає лише на питання автентичності підпису, а не про факт передачі грошей. Спірність підпису («ймовірно не відповідач») сама по собі
не доводить відсутність позики, не веде до визнання не передавання коштів. Тягар доказування підробки підпису лежить на позичальникові (відповідачеві).
При цьому за наявності оригіналу розписки у позикодавця (позивача) простого заперечення позичальником (відповідачем) недостатньо (заперечення факту), якщо останній заперечує справжність підпису та факт отримання грошей, це заперечення потребує доведення цих обставин і тягар їх доведення лежить на відповідачеві (позичальникові).
Тобто висновок експертизи про ймовірність виконання підпису на власноручній розписці необхідно оцінювати в контексті інших доказів щодо реальності укладення договору і передачі грошових коштів. Оскільки факт реальності укладення договору позики і одержання грошових коштів спростовує позичальник, то саме він повинен довести відповідні обставини. Доведення обставини, що підпис у розписці
не належить позичальнику, матиме наслідком спростування презумпції укладення договору позики, якщо не буде інших доказів передання грошових коштів.
Висновок експерта про ймовірність виконання підпису на власноручній розписці
про отримання позики позичальником не підтверджує те, що кошти насправді
не були отримані позичальником від позикодавця, як і не спростовує його.
У справі, яка переглядається Об'єднаною палатою Касаційного цивільного суду
у складі Верховного Суду, суд апеляційної інстанції встановив фактичні обставини справи, надав оцінку поданим сторонами доказам і зробив обґрунтовані висновки про наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики.
Апеляційний суд вірно вважав, що наявні у матеріалах справи судові почеркознавчі експертизи не містять категоричного висновку про те, що розписка не була підписана безпосередньо ОСОБА_2 а поняття підпис «ймовірно» виконаний
не ОСОБА_2 не має правового значення для вирішення справи,
оскільки означає, що підпис на розписці виконаний або ОСОБА_2 ,
або не ОСОБА_2 , а тому висновки судових експертиз, наявні у матеріалах справи, не змінили баланс доказів у справі.
У висновках відповідних судових експертиз вказано лише про те, що досліджуваний підпис в оригіналі розписки від 02 липня 2018 року виконаний, ймовірно,
не ОСОБА_2 , а іншою особою, що було підтверджено судовим експертом
у судовому засіданні в суді першої інстанції.
Крім того, судом апеляційної інстанції вірно враховано, що у кредитора (позивача) наявний оригінал боргової розписки, що свідчить про існування боргового зобов'язання відповідача перед позивачем.
У частині третій статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку.
У матеріалах справи відсутні докази повернення грошових коштів позичальником позикодавцю і саме відповідач, який не визнав позов та заперечив факт складення розписки, мав довести зазначену обставину, зокрема, що підпис у розписці йому
(статті 12, 81 ЦПК України). Оскільки відповідач відповідних доказів суду не надав, тому зазначена розписка є належним і достатнім доказом як укладення
між сторонами договору позики, так і отримання відповідачем коштів у борг
від позивача.
Оскільки грошові кошти відповідачем у визначені розпискою строки не повернуті, апеляційний суд правильно вважав, що сума боргу у визначеному позивачем розмірі (685 000,00 грн) підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.
Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду враховує, що позичальник отримав грошові кошти у борг в іноземній валюті.
За змістом статті 524 ЦК України грошовим визнається зобов'язання, виражене
у грошовій одиниці України - гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Загальні положення виконання грошового зобов'язання закріплені у статті 533
ЦК України, зокрема: грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях; якщо
у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором
або законом чи іншим нормативно-правовим актом; використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
У частині третій статті 533 ЦК України закріплено, що використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Правовий режим іноземної валюти на території України хоча і пов'язується
з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, тим не менше,
не виключає здійснення платежів в іноземній валюті.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі
№ 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19) зазначено про те, що у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. Водночас з огляду
на приписи частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої
статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника
є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Подібні правові висновки викладено Верховним Судом у поставах: від 01 лютого 2023 року у справі № 202/7130/20 (провадження № 61-9511св22), від 15 листопада 2023 року у справі № 369/8122/21 (провадження № 61-10799св23).
У справі, яка переглядається, установлено, що сторонами було укладено договір позики в іноземній валюті (долари США).
Разом із цим, позивач у позові визначив суму боргу за договором позики
у гривневому еквіваленті. Відповідач проти вказаних розрахунків не заперечив. Касаційна скарга ОСОБА_2 відповідних доводів не містить, а тому об'єднана палата, з урахуванням меж доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження (стаття 400 ЦПК України), не вбачає підстав для скасування/зміни постанови суду апеляційної інстанції з указаної вище підстави.
ОСОБА_2 порушив взяте на себе грошове зобов'язання, а тому зобов'язаний сплатити суму боргу, а також 3 % річних від простроченої суми (частина друга
статті 625 ЦК України). Відповідач не заперечив із приводу наданого позивачем розрахунку заборгованості, а тому апеляційний суд обґрунтовано погодився
з визначеною позивачем сумою 3 % річних. Касаційна скарга ОСОБА_2
не містить доводів у цій частині.
ОСОБА_2 посилається лише на недоведеність позивачем факту наявності його підпису в розписці та неотримання ним грошових коштів у борг, проте не довів беззаперечними доказами, що підпис йому не належить.
Однак, у спірних правовідносинах відповідно до статті 1051 ЦК України боргова розписка, з огляду на реальний характер договору позики, є доказом факту його укладення (як дотримання письмової форми договору, так і факту передачі грошової суми позичальнику). При цьому саме на відповідача покладається обов'язок спростування презумпції правомірності правочину та/або факту його вчинення, який це заперечує.
Отже, з урахуванням обставин справи, яка переглядається, суд апеляційної інстанції вірно зазначив про те, що висновки експерта про «ймовірність» підпису,
за відсутності інших письмових доказів, які у сукупності підтверджують,
що розписка виконана не стороною правочину або грошові кошти чи речі насправді не були одержані ним від позикодавця, чи були одержані у меншій кількості,
ніж встановлено договором, не є підставою для висновку про відсутність зобов'язань за договором позики.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції по суті вирішення спору.
Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну правову оцінку, у результаті чого ухвалив законне
й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального
та процесуального права.
Не вбачається неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, так і порушень норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а тому доводи касаційної скарги у цій частині відхиляються Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду.
Зроблені апеляційним судом висновки узгоджуються з судовою практикою Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду (частина четверта статті 263
ЦПК України), чинним на час ухвалення судових рішень законодавством,
що спростовує доводи касаційної скарги у цій частині. При цьому у кожній справі суд виходить з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Судом апеляційної інстанції всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими (частина третя статті 89 ЦПК України), а тому відповідні доводи касаційної скарги відхиляються Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду.
Таким чином, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження, вони
не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, по суті зводяться до переоцінки доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України
не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення,
а постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність
та обґрунтованість судового рішення не впливають.
Щодо відступлення від правових висновків, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що необхідно відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених постановах Верховного Суду: у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 серпня 2025 року у справі № 487/3097/19 (провадження № 61-4053св25); у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2023 року у справі № 357/9972/19 (провадження № 61-10226св23); у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2019 року у справі № 336/8485/15-ц (провадження
№ 61-2447св18).
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду не вбачає підстав для відступу від вищевказаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, так як у цих справах ухвалювалися рішення по суті спору на підставі правової оцінки наданих сторонами доказів, їх доводів у сукупності й взаємозв'язку (стаття 89 ЦПК України), а суд касаційної інстанції переглядав судові рішення судів попередніх інстанцій в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження (стаття 400 ЦПК України).
Висновки Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду щодо застосування норм права
Згідно з частиною другою статті 416 ЦПК України у постанові палати, об'єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об'єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об'єднаної палати, Великої Палати.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов наступного висновку.
Поряд із вимогою в правовідношенні існує й заперечення.
Заперечення - це своєрідна субправомочність особи, яка бере участь
у відповідному правовідношенні, заявити про те, що така особа з певної причини
не є зобов'язана перед суб'єктом вимоги. Щонайменше можна вести мову про кілька видів заперечення: заперечення ipso jure та ексцепцію. Заперечення ipso jure стосується необґрунтованості вимоги іншої особи (наприклад, заперечення про нікчемність правочину), і таке заперечення може застосуватися навіть без посилання сторони. Ексцепція ж стосується обґрунтованої вимоги іншої особи (зокрема, заперечення про позовну давність). В такому разі потрібна відповідна заява.
Стаття 1051 ЦК України хоча й має назву про оспорювання договору позики,
проте про жодне оспорювання в традиційному його розумінні як оспорюваного правочину не йдеться. Заперечення позичальника, що грошові кошти насправді
не були одержані ним від позикодавця відбувається в порядку ексцепції.
Заперечення про те, що грошові кошти насправді не були одержані ним
від позикодавця не піддається позовній давності, як і більшість інших заперечень. Це означає, що коли б позикодавець не подав позов до позичальника, останній завжди може заперечити про відсутність боргу;
Тягар доведення того, що грошові кошти насправді не були одержані позичальником від позикодавця лежить на позичальнику, який за допомогою ексцепції заперечує проти позову.
Експертиза про ймовірність виконання підпису на власноручній розписці
про отримання позики позичальником не свідчить про те, що кошти насправді
не були одержані позичальником від позикодавця, за наявності саме власноручної розписки, не спростовує отримання коштів позичальником.
Така експертиза відповідає лише на питання автентичності підпису, а не про факт передачі грошей. Спірність підпису («ймовірно не відповідач») сама по собі
не доводить відсутність позики, не веде до визнання не передавання коштів.
Тягар доказування підробки підпису лежить на позичальникові (відповідачеві).
Висновок експерта про ймовірність виконання підпису на власноручній розписці
про отримання позики позичальником не підтверджує те, що кошти насправді
не були отримані позичальником від позикодавця, як і не спростовує його.
Коли боргова розписка складена власноручно позичальником, оспорюючи факт укладення договору позики (одержання грошових коштів у борг), спростуванню підлягає не лише належність підпису на розписці позичальнику, але й факт
її виконання відповідачем.
При цьому за наявності оригіналу розписки у позикодавця (позивача) простого заперечення позичальником (відповідачем) недостатньо (заперечення факту), якщо останній заперечує справжність підпису та факт отримання грошей, це заперечення потребує доведення цих обставин і тягар їх доведення лежить на відповідачеві (позичальникові).
Щодо судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
Оскільки Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду
за результатами розгляду касаційної скарги постанову суду апеляційної інстанції залишає без змін, то в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись статтями 400, 402, 403, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд
у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 30 жовтня 2024 рокузалишити
без змін
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення,
є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: А. І. Грушицький
А. Ю. Зайцев
В. І. Крат
Є. В. Синельников
І. М. Фаловська
М. Є. Червинська