22 квітня 2026 року місто Чернівці справа №725/9023/25
провадження №22-ц/822/549/26
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Височанської Н.К.
суддів: Кулянди М.І., Одинака О.О.
за участю секретаря судових засідань Факас А.В.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Служба у справах дітей Берегометської селещної ради Вижницького району Чернівецької області, як орган опіки та піклування,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 21 січня 2026 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Стоцька Л.А.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та встановлення факту, що має юридичне значення.
Посилався на те, що вони з відповідачкою уклали шлюб 26 жовтня 2015 року, від якого у них народилися діти: син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Вказував, що протягом тривалого часу їх стосунки з відповідачкою поступово погіршувалися, у них немає почуттів взаємності, поваги, любові, перестали розуміти один одного.
Останні два роки з відповідачкою не проживають разом, немає спільного бюджету та спільного побуту.
Відповідачка проживає окремо від нього та дітей.
Подальше збереження шлюбу вважає неможливим, шлюб існує формально, спору щодо поділу майна немає, а тому просить розірвати шлюб.
Окрім того, вказував, що діти протягом останніх двох років проживають з ним, перебувають на його самостійному вихованні та утриманні, він забезпечує дітей всім необхідним, що підтверджується довідкою про реєстрацію місця проживання.
Метою встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей є оформлення і отримання, передбачених законодавством соціальних пільг та допомоги на дітей, для захисту їх прав та інтересів.
Встановлення даного факту має для нього важливе юридичне значення, оскільки підтвердить статус «одинокого батька» і дасть йому можливість оформити документи щодо соціальної допомоги на дітей, змінити місце проживання дітей без документальної згоди матері, користуватись гарантіями у сфері трудових відносин, реалізувати інші права, передбачені законодавством для якнайкращого забезпечення інтересів дітей.
Просив розірвати шлюб, встановити факт самостійного виховання та утриманням ним дітей.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Чернівецького районного суду міста Чернівців від 21 січня 2026 року позов задоволено.
Шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрований 26 жовтня 2015 року виконавчим комітетом Берегометської селищної ради Вижницького району Чернівецької області, актовий запис 66 - розірвано.
Встановлено факт, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , самостійно виховує та утримує малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та малолітню доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Короткий зміст та узагальнені доводи вимог апеляційної скарги
Частково не погоджуючись із вказаним рішенням суду, зокрема в частині встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує дітей, ІНФОРМАЦІЯ_7 , інтереси якого представляє ОСОБА_5 сформував в системі «Електронний Суд» апеляційну скаргу на вказане рішення суду як особою, яка не була залучена до участі у справі, з посиланням на те, що рішення у цій справі стосується їх прав та обов'язків.
Вказали, що задовольняючи позовні вимоги позивача та встановивши факт самостійного виховання та утримання неповнолітніх дітей у позивача виникло право на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та звернення до ТЦК та СП із заявою про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, та обов'язку ТЦК та СП розглянути відповідну заяву та оформити відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, на підставі статті 23 Закону № 3543-XII.
Вважають, що дане рішення прямо впливає на права та обов'язки ІНФОРМАЦІЯ_8 , а тому виникає беззаперечне право на оскарження такого рішення в апеляційному порядку.
ІНФОРМАЦІЯ_9 не визнає позовних вимог позивача та заперечує проти них. Для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
У СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
Просили скасувати рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 21 січня 2025 року у справі №725/9023/25 в частині встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує малолітніх дітей та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову - за безпідставністю.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
У відзиві на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_1 просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Вказав, що суд першої інстанції належним чином дослідив матеріали справи та на підставі належних та допустимих доказів прийшов до обґрунтованого висновку, що волевиявлення сторін по справі щодо участі у вихованні їхніх дітей, викладене та підтверджується нотаріально посвідченим договором, відповідно до якого місце проживання дітей визначено саме з батьком.
Суд першої інстанції правильно послався на правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі №127/3622/24.
Вказав, що таке порушення як не залучення судом першої інстанції органу опіки та піклування було усунуто апеляційним судом та залучено орган опіки та піклування і витребувано відповідний висновок.
Мотивувальна частина
Рух справи в апеляційному суді
Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 17 лютого 2026 року апеляційну скаргу залишено без руху.
Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 27 лютого 2026 року відстрочено ІНФОРМАЦІЯ_1 сплату судового збору за подання до суду апеляційної скарги, відкрито апеляційне провадження у вказаній справі та матеріали цивільної справи витребувано із суду першої інстанції.
Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 11 березня 2026 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Службу у справах дітей Берегометської селещної ради Вижницького району Чернівецької області, як орган опіки та піклування, та зобов'язано їх надати Чернівецькому апеляційному суду письмовий висновок про розв'язання спору між сторонами щодо визначення місця проживання дітей та участі батьків у їх вихованні.
Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 19 березня 2026 року справу призначено до розгляду.
17 квітня 2026 року до Чернівецького апеляційного суду на виконання ухвали суду від 11 березня 2026 року, надійшов лист Служби у справах дітей Берегометської селещної ради Вижницького району Чернівецької області, згідно якого вказали, про недоцільність надання висновку про розв'язання спору між сторонами щодо їх участі у вихованні дітей, оскільки в даному випадку спір між сторонами відсутній (а.с.105).
Межі розгляду справи
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
ІНФОРМАЦІЯ_7 оскаржує рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує малолітніх дітей, а тому згідно з частиною першою статті 367 ЦПК України в апеляційному порядку в іншій частині рішення не переглядається.
Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
Встановлено, що сторони уклади шлюб, який зареєстрований 26 жовтня 2015 року виконавчим комітетом Берегометської селищної ради, Вижницького району Чернівецької області, актовий запис №66 (а.с.6).
Від даного шлюбу у сторін народилися діти: син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією свідоцтв про народження (а.с.11, 12).
22 вересня 2025 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір про визначення місця проживання дітей та участь батьків у їх вихованні (а.с.24).
У відповідності до п.2. вказаного договору батьки досягли згоди щодо того, що їх спільні діти будуть проживати разом з батьком.
Мати зобов'язується приймати участь у вихованні дітей (п.4 вказаного договору).
Батько гарантує матері право вільно відвідувати і спілкуватися з дітьми, а також брати участь у їх вихованні (п.5).
Відповідачка ОСОБА_2 подала до суду першої інстанції заяву, згідно якої позов визнала, просила розглянути справу за її відсутності (а.с.34).
Позиція апеляційного суду
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явились в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині що оскаржується та в межах доводів апеляційної скарги, приходить до наступних висновків.
Щодо розгляду справи за відсутності учасників справи, які не з'явились в судове засідання
У судове засідання позивач, представник позивача, відповідачка та представник третьої особи не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином у встановленому законом порядку.
Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 27 березня 2026 року заяву представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Янюка В.Ю. про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції задоволено. Роз'яснено адвокату Янюку В.Ю., що для участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції він зобов'язаний попередньо зареєструватися в Електронному кабінеті, зайти та авторизуватися в системі відеоконференцзв'язку за 10 хвилин до початку судового засідання; активувати технічні засоби (мікрофон, навушники, камеру) та перевірити їх працездатність шляхом тестування за допомогою системи; очікувати запрошення секретаря судового засідання до участі в судовому засіданні.
Представник позивача Янюк В.Ю. у призначений судом час на зв'язок в режимі відеоконференції не вийшов.
Так, порядок функціонування в судах та органах системи правосуддя, зокрема, підсистеми відеоконференцзв'язку унормовано Положенням про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, затвердженим рішенням Вищої ради правосуддя від 17 серпня 2021 року № 1845/0/15-21 (далі - Положення).
Відповідно до пункту 49 Положення для участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції учасник справи повинен попередньо зареєструватися в Електронному кабінеті. Учасник справи також повинен перевірити наявні у нього власні технічні засоби на відповідність технічним вимогам, визначеним Інструкцією користувача підсистеми відеоконференцзв'язку, для роботи із системою відеоконференцзв'язку.
Для забезпечення належної організації роботи судів в ході фіксування судових засідань, встановлення рекомендацій та єдиних підходів до використання судами технічних засобів фіксування судового засідання, а також узагальнення правових норм щодо порядку фіксування судових засідань розроблена Інструкція щодо роботи з технічними засобами фіксування судового засідання, затверджена наказом Державної судової адміністрації України від 06 червня 2022 року № 156 (далі - Інструкція).
Пункт 6 розділу І «Загальні положення» Інструкції встановлено, що фіксування судового засідання здійснюється за допомогою наявних в судах технічних засобів відео- та (або) звукозапису з використанням підсистеми відеоконференцзв'язку Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (далі, для цілей цієї Інструкції - підсистема відеоконференцзв'язку).
Відповідно до підпункту 5.3 пункту 5 розділу ІІ «Створення технічного запису судового засідання засобами підсистеми відеоконференцзв'язку» Інструкції після автентифікації в підсистемі відеоконференцзв'язку секретарю судового засідання необхідно відповідно до вимог Інструкції користувача у випадку проведення судового засідання в режимі відеоконференції створити конференцію та запросити до неї учасників процесу, які прийматимуть участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції. В такому разі можливо буде здійснювати запис як учасників судового процесу, що знаходяться в залі судового засідання, так і тих, що прийматимуть участь у засіданні в режимі відеоконференції.
На вебсторінці технічної підтримки користувачів ЄСІТС за вебадресою wiki.court.gov.ua розміщена Інструкція для організатора конференції (суду), за змістом якої деталізовано дії організатора конференції в процесі додавання учасників конференції (зокрема, їх пошуку та запрошення).
Комплексний аналіз наведеного дає підстави для висновку, що у разі проведення судового засідання в режимі відеоконференції обов'язковими є ведення протоколу (журналу) судового засідання в електронній формі та технічна фіксація судового засідання засобами ЄСІТС.
Водночас порядок фіксування судового засідання, що проводиться в режимі відеоконференції, передбачає обов'язок секретаря судового засідання здійснити запрошення учасника справи до створеної конференції для його участі у такому засіданні.
Функціонал підсистеми відеоконференцзв'язку дає можливість належним чином відобразити у протоколі (журналі) судового засідання, зокрема, обставини неявки учасника справи, який виявив бажання брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, або настання обставин, визначених частиною п'ятою статті 212 ЦПК України.
Відтак, саме на секретаря судового засідання покладено обов'язок щодо направлення запрошення учаснику справи для приєднання до судового засідання, призначеного до розгляду в режимі відеоконференції, оскільки можливість самостійного приєднання в учасника справи відсутня.
В зазначену дату та годину секретарем судового засідання було направлено представнику позивача ОСОБА_6 запрошення для приєднання до судового засідання, проте він на зв'язок не вийшов та не повідомив суд про причини неявки.
Відповідно до ч.4 ст.212 ЦПК України ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду несе учасник справи, який подав відповідну заяву.
Крім цього, в день розгляду справи від представника позивача Янюка В.Ю. надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з необхідністю ознайомитись з документами, поданими третьою особою - Берегометською селищною радою, шляхом їх внесення до електронного кабінету справи у підсистемі Електронний суд.
Колегія суддів зауважує, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення ЄСПЛ у справі «Юніон Аліментарія Сандерс С. А. проти Іспанії» від 07 липня 1989 року). Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі №759/14068/19.
Згідно із статтею 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 15 лютого 2024 року у справі №755/20287/21.
Також, якщо належним чином повідомлені сторони чи їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.
Такий висновок узгоджується з постановами Верховного Суду від 02 жовтня 2024 року в справі № 757/61314/18-ц, від 17 липня 2024 року в справі №182/3021/21, від 25 червня 2024 року в справі №496/5051/19 та інших.
Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов'язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Отже, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Враховуючи те, що служба у справах дітей Берегометської селищної ради висновок про розв'язання спору між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не складала, а надала лист про відсутність правових підстав для підготовки та затвердження відповідного висновку у зв'язку з відсутністю спору між батьками, колегія суддів відмовила в задоволенні клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи.
Колегія суддів також зауважує, що представник позивача не був позбавлений можливості в період з 17 по 22 квітня 2026 року ознайомитись з листом Берегометської селищної ради та забезпечити представництво інтересів позивача в судовому засіданні апеляційної інстанції.
Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, враховуючи баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з'явилися в судове засідання, будучи належним чином повідомленими про розгляд справи.
Мотиви, з яких виходив апеляційний суд та застосовані норми права
Щодо порушення прав, свобод, інтересів та обов'язків особи, яка не приймала участі у справі - ІНФОРМАЦІЯ_1 та існування права на оскарження рішення суду
Перевіряючи наявність передбачених законом підстав для апеляційного перегляду справи за скаргою особи, яка не брала участі у справі, колегія суддів виходить із наступного.
Статтею 129 Конституції України серед основних засад судочинства зазначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов'язковими для всіх форм судочинства та всіх судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.
Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина.
Отже конституційний принцип забезпечення апеляційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.
Конституційне право на судовий захист передбачає як невід'ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких установлена в належній судовій процедурі та формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному обсязі та забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція ).
Конституцією України закріплено основні засади судочинства (частина друга статті 129). Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист, зокрема на забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України).
Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
За змістом частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18)).
У справі, що переглядається, рішення Чернівецького районного суду міста Чернівці від 21 січня 2026 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітніх дітей в апеляційному порядку оскаржив ІНФОРМАЦІЯ_9 , як особа, яка не брала участі у розгляді справи у суді першої інстанції.
Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 5 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 зазначено, що «аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків».
У постанові Верховного Суду від 27 серпня 2020 року у справі №127/26512/16-ц вказано, що у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті. В той же час відповідно до пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо: суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Отже у разі, якщо апеляційний суд встановить, що судовим рішенням вирішувалося питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, це є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.
З початком війни в Україні діє правовий режим воєнного стану.
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України (стаття 65 Конституції України).
Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з'єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій.
Відповідно до Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №154 від 23 лютого 2022 року, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Завданнями територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки є виконання законодавства з питань військового обов'язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, та ведення Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів, проведення заходів із взяття громадян України на військовий облік призовників, направлення громадян України для проходження базової військової служби, призову громадян на військову службу, проведення відбору кандидатів для прийняття на військову службу за контрактом, участь у відборі громадян для проходження служби у військовому резерві Збройних Сил, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів, забезпечення організації соціального і правового захисту військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори до Збройних Сил, ветеранів війни та військової служби, пенсіонерів з числа військовослужбовців Збройних Сил та членів їх сімей, участь у військово-патріотичному вихованні громадян, здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»).
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України (стаття 65 Конституції України).
Порядок надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації визначений статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Зокрема, пунктом 4 частини 1 даної статті передбачено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані, які самостійно виховують та утримують дитину за рішенням суду.
Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов'язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з'ясувати, чи буде в зв'язку із прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов'язки, або змінено її наявні права та/або обов'язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов'язків у майбутньому (див. постанову Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі №621/626/18).
Відповідно, позивач у цій справі є військовозобов'язаним, належить до осіб, зазначених у частині першій статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а саме може отримати право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі оскаржуваного рішення, що вплине на обсяг прав та обов'язків територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов щодо самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов'язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов'язків держави (зокрема, військової частини).
Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов'язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.
Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.
У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.
Тобто, у цій справі позов може бути пред'явлено з метою штучного створення умов та обставин, що може бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Отже, добросовісність сторін у справі при застосуванні способів захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби) може бути перевірена й оцінена лише за участю особи, на яку покладено обов'язок виконання оскаржуваного рішення.
Колегія суддів вважає, що рішенням суду першої інстанції в оскаржуваній частині порушено права та інтереси саме держави, в інтересах якої може виступати, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_7 .
Таким чином, суд першої інстанції вирішив питання, які стосуються повноважень територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо можливості надання позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та законного інтересу у останнього щодо мобілізації в умовах воєнного стану.
Щодо позовної вимоги в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Суд першої інстанції задовольняючи позов в оскаржуваній частині виходив з того, що враховуючи всі обставини справи в сукупності, діючи винятково в інтересах дітей, враховуючи їхній вік, приймаючи до уваги особисті якості матері та батька, ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, враховуючи факт окремого проживання відповідачки від чоловіка та дітей, інші обставини, суд вважав, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, рішення суду першої інстанції в частині що оскаржується не відповідає зазначеним вище вимогам, виходячи з наступного.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі №910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (стаття 51 Конституції України).
Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).
Об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Як вбачається з матеріалів справи, що відповідачка ОСОБА_2 позов визнала, просила справу розглянути в її відсутність, що свідчить про відсутність спору (а.с.34).
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини (стаття 141 СК України).
Згідно з положеннями частин першої, другої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Отже, за відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, суд, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, досліджує обставини (події) у конкретних життєвих ситуаціях.
Заявляючи вимогу про встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітніх дітей позивач послався на те, що встановлення даного факту дасть можливість змінити місце проживання дітей без документального оформлення згоди від матері, яка не проживає разом із дитиною, надасть можливість вільно пересуватись із дитиною, а також для оформлення та отримання належних виплат.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України).
Частиною 1 статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною 5 статті 157 цього Кодексу.
Права та обов'язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України.
За приписами частини 2 статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин 1- 4 статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною 5 цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Згідно з частиною другою статті 159 СК України під час вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини береться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення, в тому числі стан психічного здоров'я одного з батьків, зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами.
Відповідно до частини першої-третьої статті 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів.
Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.
При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб'єктів, об'єктів і змісту (прав та обов'язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Водночас у частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання та утримання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів за рішенням суду (статті 164, 180 СК України).
Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини (див. постанову Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22).
Вирішуючи спір, суд першої інстанції прийшов до висновку про те, що вимога про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітніх дітей підлягає задоволенню, оскільки волевиявлення сторін по справі щодо участі у вихованні дітей викладене та підтверджується нотаріально завіреним договором між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей, що міститься у матеріалах справи, а наданими суду доказами доведено, що у зв'язку із окремим проживанням матері від чоловіка та дітей, вихованням та утриманням останньої займається батько самостійно.
Однак, колегія суддів не погоджується з вищевказаним висновком суду першої інстанції та вважає, що він зроблений без урахування наявних у справі доказів та обставин справи.
Так, в матеріалах справи є нотаріально посвідчений договір від 22 вересня 2025 року укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір про визначення місця проживання дітей та участь батьків у їх вихованні (а.с.24).
У відповідності до п.2. вказаного договору батьки досягли згоди щодо того, що їх спільні діти будуть проживати разом з батьком.
Мати зобов'язується приймати участь у вихованні дітей (п.4 вказаного договору).
Батько гарантує матері право вільно відвідувати і спілкуватися з дітьми, а також брати участь у їх вихованні (п.5 вказаного договору).
Таким чином, юридична фіксація факту виховання дітей була закріплена батьками дітей шляхом укладення 22 вересня 2025 року договору між батьками щодо здійснення батьківських прав, що посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Шкляр М.М. та зареєстрований у реєстрі за №2687.
Дублювання встановлених договором фактів не відповідає вимогам частини другої статті 315 ЦПК України, оскільки такий факт вже встановлено у визначеному законом порядку.
Окреме проживання батьків, визначення місця проживання дітей з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дітей та бути підставою для звільнення із військової служби.
Крім того, договір, укладений між сторонами, не підтверджує здійснення самостійного виховання та утримання заявником, а лише підтверджує дотримання ним цих обов'язків відповідно до закону, оскільки цим договором визначені права та обов'язки обох сторін.
Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2025 року у справі № 307/4851/22.
Колегія суддів наголошує, що навіть за умови того, що мати не бере участі у забезпеченні дітей та не надає матеріальну допомогу, позивач не позбавлений можливості звернутися до суду із позовом про стягнення з відповідача аліментів на утримання малолітніх дітей.
Колегія суддів вважає, що позивачем не було надано суду доказів, які свідчать про проживання малолітніх дітей з позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, не надано доказів що в питанні виховання чи утримання дітей матір не приймає участі чи умисно ухиляється від виконання цих обов'язків чи реалізації прав з даного приводу. Утримання та виховання дітей батьком є законним його обов'язком та не потребує встановлення факту судом з тією метою, про яку зазначив позивач.
Позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що батько дітей самостійно несе витрати по їх утриманню, так і доказів того, що матір дітей таких витрат не несе. Самі лише посилання позивача на вказані обставини не підтверджують факту самостійного утримання ним малолітніх дітей.
Надані позивачем докази свідчать лише про можливе проживання дітей разом із батьком, проте відсутні докази ухилення матері від участі від виховання дітей.
Та обставина, що мати дітей проживає окремо, не свідчить про те, що позивач самостійно виховує дітей і не позбавляє матір батьківських прав і не залишає дітей без материнського виховання.
З огляду на викладене, колегія суддів відхиляє посилання заявника на те, що проживання дітей разом із батьком є підставою для встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей.
Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови апеляційним судом надана правова оцінка умовам укладеного між позивачем та відповідачкою договору щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей та, зокрема, встановлено наявність домовленості між батьками стосовно здійснення саме спільних прав та обов'язків щодо виховання дітей. Також як зазначено судом сама лише обставина проживання дітей з одним із батьків не підтверджує факту самостійного виховання ним/нею дітей, а матеріали справи не містять доказів ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов'язків.
Крім цього, в порушення вимог ст.19 СК України дана справа розглянута за відсутності висновку органу опіки та піклування.
В цій справі орган опіки та піклування у розгляді справи в суді першої інстанції участі не брав, висновку щодо розв'язання спору між батьками щодо місця проживання малолітніх дітей та щодо участі одного з батьків у вихованні дітей не надав.
За загальним правилом, передбаченим статтею 19 СК України та статтею 56 ЦПК України, у спорах між батьками про визначення місця проживання малолітньої дитини та участі одного з батьків у вихованні дитини участь органу опіки і піклування є обов'язковою. Спеціалісти відповідного органу мають надати суду письмовий фаховий висновок щодо розв'язання спору.
17 квітня 2026 року на виконання ухвали апеляційного суду, до Чернівецького апеляційного суду від служби у справах дітей Берегометської селищної ради Вижницького району Чернівецької області надійшов лист про ненадання висновку органу опіки та піклування щодо розв'язання спору, оскільки між батьками відсутній спір щодо участі батьків у вихованні їх дітей.
Враховуючи наведені обставини та відсутність доказів ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов'язків по вихованню малолітніх дітей, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, без з'ясування всіх обставин справи, внаслідок чого прийшов до помилкового висновку про задоволення позову в частині встановлення факту одноосібного виховання та утримання батьком своїх малолітніх дітей.
Колегія суддів зауважує, що найвищим інтересам дітей сторін відповідає спільна опіка (виховання та утримання) обома батьками, оскільки у матеріалах справи відсутні докази протилежного.
Апеляційний суд погоджується з доводами апелянта, що позов в частині вимоги про встановлення факту самостійного утримання та виховання дітей у цій справі є штучним, з метою створення умов та обставин, які можуть бути підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Колегія суддів враховує, що у разі призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації, його малолітні діти не будуть позбавлені батьківського піклування за наявності матері - ОСОБА_2 , яка не позбавлена батьківських прав і є законним представником своїх дітей.
За приписами ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Таким чином, рішення суду в частині встановлення факту самостійного утримання та виховання батьком малолітніх дітей підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову в задоволенні позову у цій частині.
Щодо порушення норм процесуального права
Питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі (частина перша статті 277 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 19 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку:
1) наказного провадження; 2) позовного провадження (загального або спрощеного); 3) окремого провадження.
Спрощене позовне провадження призначене для розгляду: 1) малозначних справ; 2) справ, що виникають з трудових відносин; 3) справ про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд; 4) справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні (частина четверта статті 19 ЦПК України).
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною 6 статті 19 ЦПК України (в редакції, чинній на момент відкриття провадження у справі) для цілей цього Кодексу малозначними справами є, зокрема, справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до частин першої-третьої статті 274 ЦПК України, у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд.
Згідно пункту 1 частини четвертої статті 274 ЦПК України передбачено, що в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя.
При вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
У даній справі позивач звернувся до суду із позовом з позовними вимогами про: - розірвання шлюбу; встановлення факту самостійного утримання та виховання батьком малолітніх дітей.
У постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року в справі № 569/3757/20 (провадження № 61-14023св20) зазначено, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що ця справа не могла бути розглянутою за правилами спрощеного позовного провадження, не надав оцінки відповідним доводам апеляційної скарги, не врахував, що зазначена підстава є обов'язковою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення. Тому суд апеляційної інстанції зробив неправильний висновок про залишення без змін рішення суду першої інстанції.
Такий висновок застосовано і в постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2024 року у справі № 210/756/24 (провадження № 61-10583св24).
У постанові Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 351/1971/23 (провадження № 61-2180св24) зроблено висновок, що: «суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, не звернув уваги на те, що у справі спір виник із сімейних відносин та не стосувався стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплати додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексації аліментів, зміни способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділу майна подружжя, а тому ця справа не могла бути розглянутою за правилами спрощеного позовного провадження. […] З огляду на зазначені порушення норм процесуального права суд апеляційної інстанції зробив передчасний висновок про залишення без змін рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог».
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції не звернув уваги, що предметом розгляду у справі, окрім вимог про розірвання шлюбу, були вимоги встановлення факту самостійного утримання та виховання батьком малолітніх дітей, а тому ця справа не підлягала розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.
Суд першої інстанції ухвалою від 19 листопада 2025 року відкрив провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження.
У частинах п'ятій, шостій статті 19 СК України встановлено, що орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Апеляційний суд вважає, що в таких спорах необхідною є стадія підготовки справи до судового розгляду, залучення органу опіки та піклування, надання останнім висновку для врегулювання спору, заслуховування пояснень батьків дитини та думки самої дитини, коли вона здатна її висловити тощо.
Отже, ураховуючи предмет і правові підстави позову, ця справа є справою, що виникає із сімейних правовідносин, тому відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 274 ЦПК України не може розглядатися в порядку спрощеного позовного провадження.
Подібні правові висновки щодо вирішення вказаного процесуального питання викладено в постановах Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі №676/2582/23, від 24 січня 2024 року у справі №752/1058/23, від 10 жовтня 2023 року у справі №682/2454/22-ц.
Отже, суд першої інстанції неправомірно розглянув справу у порядку спрощеного провадження, порушивши вищезазначені норми процесуального права.
Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови, апеляційний суд прийшов до висновку, що суд першої інстанції ухвалюючи рішення про встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітніх дітей вирішив питання про права та обов'язки держави, яка у спірних правовідносинах представлена ІНФОРМАЦІЯ_9 як органом військового управління, покликаним захищати інтереси держави.
Відповідно до вимог пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
Вказані підстави для скасування рішення суду в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем його малолітніх дітей підтвердилися за наслідком перевірки доводів апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_8 .
Також суд в порушення вимог пункту 1 частини четвертої статті 274 ЦПК України розглянув спір щодо участі батьків у вихованні діте у порядку спрощеного позовного провадження, що відповідно до вимог пункту 7 частини третьої статті 376 ЦПК України є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.
Щодо розподілу судових витрат
Постанова суду апеляційної інстанції складається, крім іншого з нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення (підпункту б пункту 4 частини 1статті 382 ЦПК України).
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
За подання позову у цій справі підлягав сплаті судовий збір у розмірі 2 422 гривні 40 копійок (3 028,00 х 0,4 х 2).
Проте позивачем сплачено судовий збір за одну позовну вимогу у сумі 1 211 гривень 20 копійок (а.с.1).
Відповідно до частин першої, другої та тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції по суті спору переглядалося в частині встановлення факту, що має юридичне значення, в зв'язку з чим несплачений судовий збір у сумі 1211 гривень 20 копійок підлягає стягненню з позивача в дохід держави, оскільки як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови у задоволенні вказаної позовної вимоги слід відмовити.
За подання апеляційної скарги, з урахуванням її подачі в електронній формі, ІНФОРМАЦІЯ_9 повинен був сплатити судовий збір у сумі 1 453 гривні 44 коп.
Разом з тим, ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 27 лютого 2026 року апелянту було відстрочено сплату судового збору до ухвалення судового рішення у цій справі, а тому з позивача на користь держави підлягає стягненню 1 453 гривні 44 копійки судового збору за перегляд справи у суді апеляційної інстанції.
Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
За приписами ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи наведене, рішення суду в оскаржуваній частині підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову в задоволенні позову у цій частині.
Керуючись ст.ст.362, 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 - задовольнити.
Рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 21 січня 2026 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та малолітньої доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог.
Стягнути з ОСОБА_1 в дохід держави недоплачений за подання позовної заяви судовий збір у сумі 1211 гривень 20 копійок.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір за перегляд справи у суді апеляційної інстанції в сумі 1453,44 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена судом 24 квітня 2026 року.
Суддя-доповідач: Н.К. Височанська
Судді: М.І. Кулянда
О.О. Одинак