23 квітня 2026 року
м. Черкаси
Справа № 758/18052/25
Провадження № 22-ц/821/888/26
Категорія: скарга на ухвалу
Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючої: Карпенко О.В.
суддів: Василенко Л.І., Новікова О.М.
за участю секретаря: Руденко А.О.
учасники справи:
заявник : ОСОБА_1 ,
заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей та сім'ї Подільського району м. Києва, ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Черкаси апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Маньківського районного суду Черкаської області від 13 лютого 2026 року (постановлену під головуванням судді Костенка А.І. в приміщенні Маньківського районного суду Черкаської області) у цивільній справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей та сім'ї Подільського району м. Києва, ІНФОРМАЦІЯ_1 про встановлення факту перебування дитини на утриманні батька,-
У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про встановлення факту перебування дитини на утриманні батька.
Заява мотивована тим, що він є батьком неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який з п'ятирічного віку проживає разом з ним та фактично перебуває на його утриманні.
Мати дитини - ОСОБА_2 проживає окремо, місце її проживання йому невідоме, яка не бере участі у вихованні та утриманні сина.
На підставі наведеного просив суд встановити факт, що неповнолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , перебуває на його утриманні.
Ухвалою Маньківського районного суду Черкаської області від 13 лютого 2026 року у відкритті провадженні у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , Служба у справах дітей та сім'ї Подільського району м. Києва, ІНФОРМАЦІЯ_1 про встановлення факту перебування дитини на утриманні батька - відмовлено.
Роз'яснено заявнику право подати позов на загальних підставах.
Ухвала суду першої інстанції, зокрема, мотивована тим, що встановлення факту, який просить заявник в своїй заяві, створює правову підставу для пред'явлення особами, зазначеними у ч. 1 ст. 165 СК України позову про позбавлення матері ОСОБА_2 батьківських прав відносно малолітнього ОСОБА_3 .
Суд вважав, що встановлення факту про який просить суд заявник в своїй заяві має преюдиційний характер та нерозривно пов'язаний з самим правовим наслідком його встановлення з позбавленням батьківських прав, що в свою чергу є спором, який підлягає вирішенню в порядку позовного провадження.
В апеляційній скарзі, поданій 03 березня 2026 року через суд першої інстанції, ОСОБА_1 , посилаючись на необгрунтованість ухвали, вважаючи її прийнятою на припущеннях, а не на фактичних обставинах справи, просить ухвалу Маньківського районного суду Черкаської області від 13 лютого 2026 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неправильно застосував ст. 293 ЦПК України та ст. 315 ЦПК України.
Факт перебування дитини на утриманні батька є самостійним юридичним фактом ( п.2 ч. 2 ст. 315 ЦПК України).
Суд першої інстанції помилково ототожнив юридичний факт з наявністю спору про право, не дослідивши реальних обставин справи.
Вказує, що ч. 4 ст. 315 ЦПК України передбачає відмову лише тоді, коли зі змісту заяви прямо вбачається спір про право.
Вказує. що суд зробив припущення про можливий майбутній спір, але спір повинен бути реальним, існуючим і підтвердженим на момент розгляду.
Крім того, відмова без встановлення реального спору обмежує право на судовий захист. Суд застосував надмірно формальний підхід, що призвело до необгрунтованого обмеження доступу до правосуддя.
Також суд не дослідив, чи наявні заперечення заінтересованих осіб (матері), чи оспорюється факт утримання заявником дитини та чи існує конфлікт прав.
Відзив на апеляційну скаргу на адресу апеляційного суду не надходив.
Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. (ч.1 та ч. 2 ст. 367 ЦПК України).
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов до наступних висновків.
У статті 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Суд розглядає в порядку окремого провадження справи, зокрема, про встановлення фактів, що мають юридичне значення (пункт 5 частини другої статті 293 ЦПК України).
Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у частині першій статті 315 ЦПК України, однак не є вичерпним.
Згідно з частиною другою статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов:
- згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян;
- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку їх встановлення;
- заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення;
- встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
Схожі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18, від 18 січня 2024 року № 560/17953/21.
Отже, існують два порядки встановлення фактів, що мають юридичне значення: позасудовий і судовий.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов'язується із наступним вирішенням спору про право.
Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.
Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України).
Згідно із частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим врахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Зазначена норма права дає підстави для висновку про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один з батьків проживає окремо від дитини, він має здійснювати батьківські права та виконувати обов'язки.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
З настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються відповідними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або у певному обсязі припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує (див.: пункти 73-74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22).
Положеннями СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов'язків свідчить про неможливість повної відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
У статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
У даній справі, заявник просить встановити факт перебування на його утриманні неповнолітньої дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини.
Ураховуючи викладене, колегія суддів зазначає, що вказана справа пов'язана з вирішенням спору про право - зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні дітей та/або ухилення від виконання батьківських обов'язків, який підлягає розгляду у порядку позовного провадження з врахуванням інтересів дитини та обов'язковим залученням органу опіки та піклування (частини четверта, п'ята статті 19 СК України).
Доведення факту одноосібного виховання дитини пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі, умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Такий факт не може встановлюватися у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема, від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право (див.: пункти 87-88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22).
З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов'язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов'язків виховання дітей, вимоги, заявлені заявником у даній справі в порядку окремого провадження, не можуть з'ясовуватися безвідносно до дій другого з батьків та можуть вирішуватися у межах відповідного спору про право між батьками дітей у позовному провадженні (див.: постанову Верховного Суду від 09 жовтня 2024 року у справі № 363/4834/23 (провадження № 61-7565св24)).
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у відкритті провадження з підстав, передбачених частиною четвертою статті 315 ЦПК України, оскільки подана ОСОБА_1 заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає розгляду у порядку окремого провадження.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 04 жовтня 2024 року у справі № 752/5665/23 (провадження № 61-13064св23), від 20 лютого 2025 року у справі № 128/3616/24 (провадження № 61-518св25), від 27 березня 2025 року у справі № 353/886/24 (провадження № 61-15497св24).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи - залишає заяву без розгляду.
Вказане узгоджується із правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), постанові Верховного Суду від 04 грудня 2024 року у справі № 551/812/23 (провадження № 61-9313св24).
Суд першої інстанції правильно роз'яснив заявнику про можливість встановлення відповідного факту у порядку позовного провадження.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування ст. 293 та 315 ЦПК України.
Інші доводи апеляційної скарги суттєвими не являються, носять суб'єктивний характер і правильності висновків суду першої інстанції не спростовують.
У відповідності до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Колегія апеляційного суду вважає, що правових підстав для скасування ухвали немає, а тому апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381- 384 ЦПК України, Черкаський апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Ухвалу Маньківського районного суду Черкаської області від 13 лютого 2026 року- залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення, в порядку та за умов, визначених ЦПК України.
Головуюча О.В. Карпенко
Судді О.М. Новіков
Л.І. Василенко
/повний текст постанови суду виготовлений 23 квітня 2026 року/