Справа № 489/7695/25
Провадження № 2-а/487/3/26
15.04.2026 року м. Миколаїв Заводський районний суд міста Миколаєва у складі:
головуючого судді -Нікітіна Д.Г.,
при секретарі - Марченко О.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції Національної поліції України, Департаменту житлово-комунального господарства Миколаївської міської ради про скасування постанови, -
Позивач звернувся до суду із адміністративним позовом до відповідача про оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення у сфері дорожнього руху,зафіксоване не в автоматичному режимі, посилаючись на те, що 21.08.2025 року старшим інспектором з ОД ВБДР УПП в Миколаївській області, майором поліції Фартушним Віктором Анатолійовичем було складено Постанову про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху зафіксоване не в автоматичному режимі серія ББА № 360813, про те, що громадянин ОСОБА_1 порушив вимоги п. 1.5 Правил дорожнього руху України, за що передбачена відповідальність згідно з ч. 1 ст. 140 КУпАП України. З даною постановою позивач не погоджується, оскільки таке рішення є протиправним, а притягнення до адміністративної відповідальності є безпідставним, оскільки він не порушував жодних правил Дорожнього руху та висновки інспектора не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки він не є суб'єктом даного правопорушення. У зв'язку з чим, просить скасувати постанову про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі серії ББА № 360813 від 21.08.2025 про адміністративне правопорушення, передбачене ч.1 ст.140 КУпАП, відносно нього.
Ухвалою судді Заводського районного суду м. Миколаєва від 29.10.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у адміністративній справі та призначено дану справу до розгляду.
Представник відповідача для спростування доводів позову і підтвердження вини позивача з використання сервісу «Електронний суд» подав письмовий відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити повністю у задоволенні позову у зв'язку з безпідставністю такого.
11.11.2025 позивач подав відповідь на відзив, та просив задоволити позовні вимоги.
Позивач у судове засідання, будучи належним чином повідомленими про день, час та місце слухання справи, не з'явився, втім подав через канцелярію суду заяву, згідно якої просив розгляд здійснити справи здійснювати без його участі, позовні вимоги підтримує в повному обсязі та просить задоволити позов.
Представник відповідача у судове засідання, будучи належним чином повідомленим про день, час та місце слухання справи, не з'явився, втім з використання сервісу «Електронний суд» подав заяву, згідно якої просив розглянути справу без участі представника відповідача.
За таких обставин суд вважає, що справу слід слухати за відсутності сторін на підставі наявних у справі даних чи доказів, достатніх для постановлення рішення.
Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, належним чином повідомленого про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи, відповідно до ч. 3 ст. 268 КАС України, тому відповідно до ч.4ст. 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Дослідивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи,на яких ґрунтується позов та заперечення на позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення, з таких підстав.
Судом установлено, що 21.08.2025 року старшим інспектором з ОД ВБДР УПП в Миколаївській області, майором поліції Фартушним Віктором Анатолійовичем було складено Постанову про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху зафіксоване не в автоматичному режимі серія ББА № 360813, про те, що громадянин ОСОБА_1 порушив вимоги п. 1.5 Правил дорожнього руху України, за що передбачена відповідальність згідно з ч. 1 ст. 140 КУпАП України.
Відповідно до ч. 1 ст.140КУпАП, порушення правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху при утриманні автомобільних доріг і вулиць, залізничних переїздів, інших дорожніх споруд, невжиття заходів щодо своєчасної заборони або обмеження руху при виникненні умов, які загрожують безпеці руху, або неприйняття своєчасних заходів до відновлення безпечних умов для руху тягнуть за собою-накладення штрафу на посадових осіб у розмірі шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доході громадян.
Об'єктом правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 140 КУпАП, є суспільні відносини у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху. Об'єктивна сторона цих правопорушень полягає у недодержанні правил, норм і стандартів при утриманні шляхів та невжитті заходів щодо своєчасної заборони або обмеження руху чи позначення на дорогах місць провадження робіт. Суб'єктивна сторона правопорушень, передбачених цією статтею, характеризується наявністю як умислу, так і необережності.
Суб'єктами правопорушень, передбачених, зокрема частиною 1 статті 140 КУпАП, можуть бути лише посадові особи, до компетенції яких належить додержання правил, норм і стандартів при утриманні шляхів, вжиття заходів щодо своєчасної заборони або обмеження руху чи позначення на дорогах місць провадження робіт.
Згідно з п. 1.5 Правил дорожнього руху, дії або бездіяльність учасників дорожнього руху та інших осіб не повинні створювати небезпеку чи перешкоду для руху, загрожувати життю або здоров'ю громадян, завдавати матеріальних збитків. Особа, яка створила такі умови, зобов'язана негайно вжити заходів до забезпечення безпеки дорожнього руху на цій ділянці дороги та вжити всіх можливих заходів до усунення перешкод, а якщо це неможливо, попередити про них інших учасників дорожнього руху, повідомити підрозділ міліції, власника дороги або уповноважений ним орган.
Згідно з п.1 ч.1 статті 247КУпАП, обов'язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події адміністративного правопорушення. Наявність події правопорушення доводиться шляхом надання доказів.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.5 КАСУкраїни, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Положеннями пункту 8 частини першої статті 23 Закону України «Про Національну поліцію», визначено, що поліція відповідно до покладених на неї завдань у випадках, визначених законом, здійснює провадження у справах про адміністративні правопорушення, приймає рішення про застосування адміністративних стягнень та забезпечує їх виконання.
Відповідно до пункту 11 частини першої статті 23 Закону України «Про Національну поліцію», встановлено, що поліція відповідно до покладених на неї завдань, регулює дорожній рух та здійснює контроль за дотриманням Правил дорожнього руху його учасниками та за правомірністю експлуатації транспортних засобів.
Згідно зі статтею 31 Закону України «Про Національну поліцію», поліція може застосовувати превентивні заходи, серед яких: перевірка документів особи; опитування особи; зупинення транспортного засобу; застосування технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису, засобів фото - і кінозйомки, відеозапису.
Статтею 40 Закону України «Про Національну поліцію», встановлено, що поліція для забезпечення публічної безпеки і порядку може закріплювати на форменому одязі, службових транспортних засобах, монтувати/розміщувати по зовнішньому периметру доріг і будівель автоматичну фото- і відеотехніку, а також використовувати інформацію, отриману із автоматичної фото- і відеотехніки, що знаходиться в чужому володінні, з метою: 1) попередження, виявлення або фіксування правопорушення, охорони громадської безпеки та власності, забезпечення безпеки осіб; 2) забезпечення дотримання правил дорожнього руху.
Відповідно до статті 283 КУпАП, розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі. Постанова повинна містити: найменування органу (посадової особи), який виніс постанову, дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої розглядається справа; опис обставин, установлених при розгляді справи; зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення; прийняте по справі рішення.
Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, крім даних, визначених частиною другою цієї статті, повинна містити відомості про: дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення; транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак); технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис; розмір штрафу та порядок його сплати; правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження; відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу.
Положеннями ст.245 КУпАП передбачено, що завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.
Положеннями ст. 280 КУпАП передбачено, що орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з'ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно з ст. 251 КУпАП, доказами у справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган(посадоваособа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративнеправопорушення,поясненнями особи,яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами,показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото-і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.
Згідно з ст.252 КУпАП, орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.
Стаття 7 КУпАП передбачає, що ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. При цьому, провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законів.
В силу принципу презумпції невинуватості, діючого в адміністративному праві, всі сумніви у винності особи, що притягується до відповідальності, тлумачаться на її користь. Недоведена вина прирівнюється до доведеної невинуватості. Рішення суб'єкта владних повноважень повинно бути законним і обґрунтованим і не може базуватись на припущеннях та неперевірених фактах.
Стаття 9 КУпАП встановлює поняття адміністративного правопорушення, як протиправної, винної (умисної або необережної) дії чи бездіяльності, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Тобто елементом складу адміністративного правопорушення неодмінно повинна бути вина у формі умислу чи необережності.
Згідно зі ст. 10 КУпАП, адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.
Відповідно до ст.14 КУпАП посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за адміністративні правопорушення, зв'язані з недодержанням установлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров'я населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов'язків.
В силу ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно ч. 1 ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно ст. 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими, електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків.
Відповідно до п.10 Розділу ІІІ Інструкції з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 листопада 2015 року №1395, поліцейський оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю. Постанова у справі про адміністративне правопорушення повинна відповідати вимогам ст.ст.283,284 КУпАП, у ній, зокрема: необхідно навести докази, згідно яких зроблено висновок про вчинення особою адміністративного правопорушення і назвати мотиви відхилення інших доказів, на які посилається правопорушник або наведених ним обставин.
Згідно з п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» № 14 від 23.12.2005, зміст постанови має відповідати вимогам, передбаченим статтями 283 і 284 КУпАП. У ній зокрема потрібно навести докази, на яких ґрунтується висновок про вчинення особою адміністративного правопорушення та зазначити мотиви відхилення інших доказів, на які посилався правопорушник, чи висловлених останнім доводів.
Виходячи із норм, викладених вст. 77 КАС України, встановлено, що за загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона. При розгляді справи щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод та інтересів.
Як зазначалось вище, частиною третьою ст. 283 КУпАП передбачено, що постанова по справі про адміністративне правопорушення у сферах забезпечення безпеки дорожнього руху та паркування транспортних засобів, крім даних, визначених частиною другою цієї статті, повинна містити відомості, серед іншого, про технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис (якщо такий запис здійснювався).
Таким чином, притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за умови наявності юридичного складу адміністративного правопорушення, в тому числі, встановлення вини особи у його вчиненні, яка підтверджена належними та допустимими доказами.
Відповідно до ст.15 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть утворювати підприємства для утримання об'єктів благоустрою державної та комунальної власності. У разі відсутності таких підприємств органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень визначають на конкурсних засадах відповідно до закону балансоутримувачів таких об'єктів.
Станом на сьогоднішній день у місті Миколаєві функціонують ряд підприємств на які з урахуванням вимог Закону України «Про благоустрій населених пунктів» покладено обов'язки з утримання окремих об'єктів благоустрою (їх елементів), зокрема:
- КП ММР «ЕЛУ Автодоріг» - утримання доріг міста;
- КСМЕП - утримання дорожніх знаків та світлофорних об'єктів міста;
- КП «ГДМБ» - утримання мереж зовнішнього освітлення міста;
- КП ММР «Миколаївські парки» - утримання зелених насаджень міста; тротуарів; зупиночних комплексів міста.
Цей перелік не є вичерпним. Остаточне закріплення зон відповідальності відповідальних виконавців за утримання тих чи інших об'єктів благоустрою здійснено у відповідних рішеннях виконкому міської ради.
Так, рішенням виконкому Миколаївської міської ради від 26.08.2020 № 698 «Про закріплення об'єктів благоустрою міста за виконавчими органами Миколаївської міської ради» (зі змінамим) (далі - Рішення) затверджується перелік об'єктів благоустрою м. Миколаєва, що закріплюється за виконавчими органами та комунальними підприємствами Миколаївської міської ради.
На сьогодні за департаментом ЖКГ не закріплено жодних об'єктів благоустрою міста,
Крім того, Рішенням виконкому Миколаївської міської ради від 24.03.2023 №178 «Про розмежування відповідальності за утримання об'єктів благоустрою (їх елементів) у місті Миколаєві між комунальними підприємствами та виконавчими органами Миколаївської міської ради» (зі змінами) затверджується перелік заходів з утримання об'єктів благоустрою м. Миколаєва (у т.ч. поточний та капітальний ремонт) та відповідальні за їх виконання (здійснення/замовлення).
Так, відповідальними за прибирання (утримання) внутрішньоквартальних проїздів визначено адміністрації районів Миколаївської міської ради та КП «ЕЛУ Автодоріг» з розподілом зон відповідальності; за поточний та капітальний ремонт внутрішньоквартальних проїздів - адміністрації районів Миколаївської міської ради.
Департамент житлово-комунального господарства Миколаївської міської ради (далі - департамент ЖКГ), відповідно до Положення, затвердженого рішенням Миколаївської міської ради від 31 липня 2025 № 46/10 (далі - Положення), є виконавчим органом Миколаївської міської ради (органом місцевого самоврядування), який підзвітний і підконтрольний міській раді, підпорядкований виконавчому комітету міської ради, міському голові та заступнику міського голови відповідно до розподілу обов'язків.
Відповідно до п. 2.1 Положення, основні завдання департаменту ЖКГ полягають в реалізації повноважень органів місцевого самоврядування у сфері житлово-комунального господарства міста (у тому числі у сфері питної води та питного водопостачання, теплопостачання, енергоефективності та енергозбереження (в частині, що передбачена бюджетними програмами, в яких департамент ЖКГ визначено виконавцем (співвиконавцем), управління побутовими відходами, поводження з відходами від руйнувань, що утворились у зв'язку з пошкодженням (руйнуванням) будівель та споруд внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій або проведенням робіт з ліквідації їх наслідків, благоустрою на території міста Миколаєва.
За такого вбачається, що до повноважень департаменту ЖКГ не належать повноваження щодо утримання/ремонту внутрішньоквартальних проїздів в м. Миколаєві.
Відповідно до п. 1.2. Положення про департамент житлово-комунального господарства Миколаївської міської ради, - Департамент ЖКГ підзвітний і підконтрольний міській раді, підпорядкований виконавчому комітету міської ради, міському голові та заступнику міського голови відповідно до розподілу обов'язків.
В той же час, відповідно до пп. 1 п. а ст. 28 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні», - складання, схвалення та подання на розгляд відповідної ради прогнозу місцевого бюджету, складання проекту місцевого бюджету, подання його на затвердження відповідної ради, забезпечення виконання бюджету; щоквартальне подання раді письмових звітів про хід і результати виконання бюджету; підготовка і подання відповідно до районних, обласних рад необхідних фінансових показників і пропозицій щодо складання проектів районних і обласних бюджетів - віднесено до власних (самоврядних) повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.
Окрім того, відповідно до положень ст. 52 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» саме Виконавчий комітет ради попередньо розглядає та схвалює проекти місцевих програм соціально-економічного і культурного розвитку, цільових програм з інших питань, прогноз місцевого бюджету, проект місцевого бюджету, проекти рішень з інших питань, що виносяться на розгляд відповідної ради.
Подальша процедура прийняття рішень, щодо розподілу бюджетних коштів передбачає прийняття відповідного локального акту саме Міською радою: Рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень, (ч. 1 ст. 59 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні»)
Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради. (ч. 2 ст. 59 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні»)
Окрім того, Відповідно до ч. 8 ст. 23 Бюджетного кодексу України, у межах загального обсягу бюджетних призначень головного розпорядника бюджетних коштів перерозподіл видатків бюджету і надання кредитів з бюджету за бюджетними програмами, включаючи резервний фонд бюджету, додаткові дотації та субвенції (з урахуванням частини шостої статті 308 Кодексу), а також за бюджетною програмою збільшення видатків розвитку за рахунок зменшення інших видатків (окремо за загальним та спеціальним фондами бюджету) здійснюються за рішенням Кабінету Міністрів України (Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації, виконавчого органу відповідної місцевої ради), погодженим з Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету (відповідною комісією Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевої ради), у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Тобто, для перерозподілу бюджетних коштів, у тому числі на рівні місцевого бюджету, необхідно отримати погодження профільної депутатської комісії і затвердити такі зміни рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради.
При цьому прийняття рішень виконкому Миколаївської міської ради підпадає під дію Закону України «Про доступ до публічної інформації». Так, відповідно до ч,4, ст. 15 Закону України «Про доступ до публічної інформації» проекти нормативно-правових актів, рішень органів місцевого самоврядування, розроблені відповідними розпорядниками, оприлюднюються ними не пізніш як за 10 робочих днів до дати їх розгляду з метою прийняття.
Відтак, враховуючи наведене вище, помилковим є покликання відповідача у постанові на те, що позивач є посадовою особою до компетенції якої належить додержання правил, норм і стандартів при утриманні шляхів, вжиття заходів щодо своєчасної заборони або обмеження руху чи позначення на дорогах місць провадження робіт, та, відповідно є суб'єктом адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.140 КУпАП.
Також відповідачем не було досліджено належні функціональні обов'язки позивача, його повноваження як посадової особи з приводу даного правопорушення.
Тобто, при постановленні спірної постанови відповідачем не було з'ясовано чи підлягає позивач адміністративній відповідальності, що передбачено ст. 280 КУпАП.
Будь-які інші належні та допустимі докази, на підтвердження того, що саме позивач є суб'єктом даного адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1ст. 140 КУпАП, відсутні.
А сам факт винесення оскаржуваної постанови не є доказом вчинення особою адміністративного правопорушення. Саме до цього зводяться висновки Верховного Суду викладені у постанові від 26 квітня 2018 року у справі №338/1/17.
Також, суд звертає увагу на те, що процесуальний обов'язок щодо доказування правомірності винесення постанови про притягнення особи до адміністративної відповідальності відповідно до положень діючого на час виникнення спірних правовідносин процесуального законодавства покладено на відповідача.
Аналогічна правова позиція, викладена у постановах Верховного Суду від 15.11.2018 у справі № 524/5536/17 та від 17.07.2019 у справі № 295/3099/17.
В даному випадку відповідач не виконав покладеного на нього обов'язку, передбаченого ч.2 ст.77 КАС України, де чітко передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Крім того, Конституційний Суд України в рішенні від 22 грудня 2010року №23-рп/2010 дійшов висновку, що адміністративна відповідальність в Україні та процедура притягнення до адміністративної відповідальності ґрунтуються на конституційних принципах та правовій презумпції, які зумовлені визнанням і дією принципу верховенства права в Україні (п. 4.1).
У силу принципу презумпції невинуватості, що підлягає застосуванню у справах про адміністративні правопорушення, всі сумніви щодо події порушення та винності особи, що притягується до відповідальності, тлумачаться на її користь. Недоведені подія та вина особи мають бути прирівняні до доведеної невинуватості цієї особи.
Верховний Суд у постанові від 08.07.2020 у справі № 463/1352/16-а також зазначив, що у силу принципу презумпції невинуватості, що підлягає застосуванню у справах про адміністративні правопорушення, всі сумніви щодо події порушення та винності особи, що притягується до відповідальності, тлумачаться на її користь.
З урахуванням викладеного, при розгляді даної справи суб'єктом владних повноважень, на якого покладено процесуальний обов'язок щодо доказування правомірності винесення постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, не підтверджено недотримання позивачем Правил дорожнього руху України, та відповідно факт вчинення ним правопорушення за ч.1 ст.140 КУпАП з урахуванням, що всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь особи (ст.62 Конституції України).
Отже, суд зазначає, що працівник патрульної поліції при вирішенні питання про наявність чи відсутність в діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.140 КУпАП, без достатніх підстав виніс постанову про притягнення позивача до адміністративної відповідальності.
У силу положень п. 1 ст.6 Конвенціїпрозахистправлюдиниіосновоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Суд також не має права самостійно відшукувати докази винуватості особи у вчиненні правопорушення, адже діючи таким чином, суд неминуче перебиратиме на себе функції обвинувача, позбавляючись статусу незалежного органу правосуддя, що є порушенням статті шостої Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(рішення Європейського суду з прав людини у справах «Лучанінова проти України» від 09.06.2011.
Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Салабіаку проти Франції» від 7 жовтня 1988 року зазначив, що тягар доведення вини покладається на обвинувачення і будь-які сумніви повинні бути на користь обвинуваченого. З метою судового переслідування необхідно приєднати до справи достатньо доказів для засудження обвинуваченого.
Правова природа адміністративної відповідальності за своєю суттю є аналогічною кримінальній, оскільки також є публічною, пов'язана із застосування державного примусу, ініціюється органами, які наділені владними повноваження, а застосовувані санкції можуть бути доволі суттєвими для особи, включаючи позбавлення волі.
У справі «Надточій проти України» Європейський суд з прав людини в своєму рішенні від 15.05.2008 відзначив, що Уряд України визнав карний кримінально-правовий характер Кодексу України про адміністративні правопорушення(п. 21 рішення).
Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення у справах «Шенк проти Швейцарії» від 12.07.1988, «Тейксейра де Кастро проти Португалії» від 09.06.1998, «Яллог проти Німеччини» від 11.07.2006, «Шабельник проти України» від 19.02.2009, зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази, а порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним Конвенцією.
Європейський суд з прав людини у рішеннях від 07.11.2002 року по справі «Лавентес проти Латвії» та від 08.02.2011 по справі «Берктай проти Туреччини» наголосив, що оцінюючи докази, суд застосовує принцип доведення «за відсутності розумних підстав для сумніву, що може бути результатом цілої низки ознак або достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою неспростовних презумцій».
Окрім цього, згідно з рішенням Конституційного суду України від 22 грудня 2010 року №23-рп/2010, яке є обов'язковим до виконання на території України, фактичні дані або будь-які інші докази, одержані в незаконний спосіб, а саме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з порушенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання фактичних даних; не уповноваженою на те особою тощо, є неналежними доказами.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово зазначав,що допустимість доказів є прерогативою національного права і, за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази (параграф34рішення у справі Тейксейраде Кастро проти Португалії від 9червня 1998року,параграф 54рішення у справі Шабельника проти України від 19 лютого 2009 року), а порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним Конвенцією, а саме: на свободу, особисту недоторканність, на повагу до приватного і сімейного життя, таємницю кореспонденції, на недоторканність житла (статті 5, 8 Конвенції) тощо.
Суд також звертає увагу на те, п.29 Рішення Європейського суду з прав людини від 09 грудня 1994 року Справа "Руїз Торіха проти Іспанії" (серія А, №303А) Суд повторює, що згідно з його установленою практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтованості рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Також згідно з п.41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Таким чином, оскільки відповідачем не доведено, що позивач є суб'єктом адміністративного правопорушення, зазначеного в оскаржуваній постанові,а такожте,що обов'язку доказування правомірності прийнятого рішення відповідачем не виконано, правомірність прийнятого рішення не доведено, тому суд приходить висновку про підставність позовних вимог позивача.
Згідно з ч. 3 ст.241КАСУкраїни, судовий розгляд в суді першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду.
Разом з тим, на час судового розгляду справи особливості провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності визначені статтею 286 КАС України.
Так, відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 286КАС України, за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право скасувати рішення суб'єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення.
Вказаний перелік судових рішень, які може приймати суд першої інстанції у цій категорії справ, є вичерпний та не передбачає права суду першої інстанції визнати неправомірними дії суб'єкта владних повноважень, в тому числі і визнавати складену постанову протиправною.
Відповідно до ст.242 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За вищевказаного, суд вважає, що вимоги позивача щодо скасування постанови є правомірними і такі позовні вимоги підлягають до задоволення, а тому слід постанову про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі серії ББА № 360813 від 21.08.2025 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ч.1 ст. 140 КУпАП скасувати.
За змістом п. 10 ч. 3ст. 2 КАС України, однією з основних засад (принципів) адміністративного судочинства є відшкодування судових витрат фізичних та юридичних осіб, на користь яких ухвалене судове рішення.,
Частиною першою статті 132 КАС України передбачено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цьогоКодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Також, у справах щодо оскарження постанов про адміністративне правопорушення у розумінні положень статей 287, 288 КУпАП, як і в інших справах, які розглядаються судом у порядку позовного провадження, слід застосовувати статті 2-5 Закону України «Про судовий збір», які пільг за подання позовної заяви, відповідних скарг у цих правовідносинах не передбачають. Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року по справі № 543/775/17, яка є обов'язковою для застосування суду.
З огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду розмір судового збору за подання позовної заяви у справах щодо накладення адміністративного стягнення теж складає 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Згідно зі статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу станом на 01.01.2025 становить 3028 гривень.
Із урахуванням наведеного ставка, що підлягала до сплати при поданні позовної заяви становить 605 грн. 60 коп. (3028,00 грн. * 0,2).
За обставин цієї справи позивачем сплачено судовий збір у розмірі 1211,20 гривень.
Відповідно до ч. 1ст. 139 КАС України, за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту патрульної поліції на користь позивача підлягає стягненню витрати зі сплати судового збору в розмірі 605,60 гривень.
Керуючись ст. ст. 6, 8, 9, 20, 44, 47, 77, 90, 139, 143, 192, 210-211, 229, 241-246, 250, 268 КАС України -
Позов ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції Національної поліції України, Департаменту житлово-комунального господарства Миколаївської міської ради про скасування постанови задоволити.
Постанову про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху зафіксоване не в автоматичному режимі серія ББА № 360813 від 21.08.2025 року -скасувати.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту патрульної поліції (вул. Федора Ернста, 3, м. Київ, код ЄДРПОУ 40108646) на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 605,60 гривень.
Повернути ОСОБА_1 з Державного бюджету України грошові кошти у сумі 605,60 грн, які були сплачені ним на підставі квитанції про сплату № М91Р-76ЕМ-6Н8В-91ВХ від 17.09.2025 року як надмірно сплачений судовий збір за подання позовної заяви.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня проголошення судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом десяти днів з дня вручення йому рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Д.Г. Нікітін