Номер провадження: 22-ц/813/3566/26
Справа № 522/12287/24-Е
Головуючий у першій інстанції Абухін Р. Д.
Доповідач Погорєлова С. О.
24.02.2026 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:
головуючого судді: Погорєлової С.О.
суддів: Вадовської Л.М., Таварткіладзе О.М.
за участю секретаря: Зєйналової А.Ф.к.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «Консалт Солюшенс», треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про захист прав споживача та визнання договору недійсним, на рішення Приморського районного суду м. Одеси, постановлене під головуванням судді Абухіна Р.Д. 28 травня 2025 року у м. Одеса, -
встановила:
У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою, в якій просив визнати недійсним кредитний договір №05/02/2008/840-К/211, укладений 20 лютого 2008 року між ВАТ КБ «Надра» та позивачем.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що 20 лютого 2008 року між ВАТ КБ «Надра» та ним було укладено кредитний договір №05/02/2008/840-К/211, згідно якого Банк надав позичальнику у тимчасове користування грошові кошти у сумі 72278,00 доларів США. Позивач вважав, що даний кредитний договір є недійсним, оскільки під час його укладення було порушено норми Закону України «Про захист прав споживачів». Окрім того, ОСОБА_1 стверджував, що підписант з боку кредитора не був уповноважений на підписання кредитного договору, а програма кредитування не була донесена до відома позичальника. Також, як на підставу недійсності кредитного договору, позивач посилався на той факт, що договір купівлі-продажу нерухомого майна, яке стало предметом забезпечення за кредитним договором, було визнано недійсним.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 28 травня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції, та ухвалити нове судове рішення, яким вимоги позову задовольнити.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що: позивача не було належним чином сповіщено про дату та час судового засідання; судом не було надано відповіді щодо неможливості стягнення комісії за кредитним договором; суд проігнорував витребувані позивачем докази, які вказують на видачу кредиту неповноважною особою.
Сторони про розгляд справи на 24 лютого 2026 року були сповіщені належним чином, у судове засідання не з'явились.
Колегія суддів зазначає, що згідно зі ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
На підставі викладеного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, освідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Як вбачається з матеріалів справи, 20 лютого 2008 року між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір №05/02/2008/840-К/211, згідно якого ВАТ КБ «Надра» надало ОСОБА_1 , у тимчасове користування, грошові кошти в сумі 72278,00 доларів США.
Згідно п. 1.2 Кредитного договору, цільовим використанням Кредиту є проведення розрахунків по договору купівлі-продажу від 20.02.2008, укладеного між позичальником та ОСОБА_4 , згідно якого позичальник придбав у власність нерухоме майно - земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5123783500:01:002:0158, загальною площею 0,062 га. В подальшому цю земельну ділянку було передано в іпотеку ПАТ «КБ «Надра», як предмет забезпечення за кредитним договором №05/02/2008/840-К/211.
24 квітня 2020 року між ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ «Консалт Солюшенс» було укладено договір № GL3N216954_ПВ_188 про відступлення прав вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Антиповою І.В. та зареєстрованим в реєстрі за № 125. За змістом п. 1 даного договору, банк відступив ТОВ «Консалт Солюшенс» права вимоги до позичальників, та/або заставодавців, та/або поручителів, зазначених у Додатку 1 до Договору), за кредитними договорами, договорами поруки та договорами застави згідно реєстру у додатку № 1 до Договору. На виконання умов Договору, ТОВ «Консалт Солюшенс» сплатило ПАТ «КБ «НАДРА» кошти у розмірі 8868842,93 грн. без ПДВ, що підтверджується платіжним дорученням № 94 від 22 квітня 2020 року. За змістом п. 2 Договору, Новий кредитор в день укладення цього Договору набув усі права кредитора за Основними договорами, включаючи: право вимагати належного виконання Боржниками зобов'язань за Основними договорами, сплати Боржниками грошових коштів, сплати процентів, право вимагати сплати неустойок, пеней, штрафів, передбачених Основними договорами, право вимагати передачі предметів забезпечення в рахунок виконання зобов'язань, права, що випливають із судових справ, виконавчих проваджень, право отримання коштів від реалізації заставного майна за Основними договорами тощо.
Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, ОСОБА_1 посилається на порушення Банком положень Закону України «Про захист прав споживачів».
Як зазначено в постанові Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі №495/7910/13, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками, при цьому споживач має право протягом чотирнадцяти календарних днів відкликати свою згоду на укладення договору про надання споживчого кредиту без пояснення причин, перебіг цього строку розпочинається з моменту передачі споживачеві примірника укладеного договору.
Застосування Закону України «Про захист прав споживачів» до спорів, що виникають з кредитних правовідносин, можливе в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи відсоткової ставки, валютні ризики, процедуру виконання умов договору тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають кредитні правовідносини, тому до спорів щодо виконання кредитного договору цей Закон не застосовується, оскільки застосуванню підлягає спеціальне законодавство в системі кредитування.
Щодо посилання ОСОБА_1 на видачу кредиту у іноземній валюті, то судом першої інстанції правильно зазначено, що згідно ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Згідно ч. 2 ст. 198 ГК України грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.
Законодавчими актами, що встановлюють право банку здійснювати операції в іноземній валюті, є: Закон України «Про банки і банківську діяльність», Декрет КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Закон України «Про Національний банк України». Зазначені нормативні акти визначають, що банк має право здійснювати свою діяльність на підставі виданої Національним Банком України ліцензії.
Згідно ч. 2 ст. 334 ГК України банки - це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб. Фінансове посередництво здійснюється банками у формі банківських операцій, і їх основними видами є депозитні, розрахункові, кредитні, факторингові та лізингові операції.
23 серпня 2002 року Національним банком України було видано ВАТ «КБ «Надра» банківську ліцензію № 21 на право здійснювати банківські операції, в тому числі щодо розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, та письмовій Дозвіл № 21-2 від 04 листопада 2005 року на право здійснювати операції з валютними цінностями.
Згідно ч. 3 ст. 14 ГК України ліцензія - це документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом. Законом України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії, банківська ліцензія надається Національним банком України (ст. 19). Відповідно до ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати операції з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик. Частиною 1 ст. 49 цього Закону розміщення залучених коштів від свого імені визнається кредитною операцією. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» коштами є гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. Таким чином, відповідно до положень Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк на підставі банківської ліцензії має право здійснювати кредитування в іноземній валюті.
Відповідно до п. 1 листа Національного банку України від 04 жовтня 2006 року № 41-216/1800-10430 «Про перелік банків, які мають банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій, у тому числі з валютними цінностями» ВАТ КБ «Надра» входить до списку банків, які отримали банківську ліцензію та письмовий дозвіл Національного банку України на здійснення валютних операцій.
Таким чином, колегія суддів погоджується із висновком суду, що банк мав право здійснювати операції з іноземною валютою, у тому числі операції з надання кредитів в іноземній валюті на підставі отриманої від Національного банку банківської ліцензії та дозволу на здійснення валютних операцій, а тому вираження в іноземній валюті грошового зобов'язання за Кредитним договором відповідає вимогам законодавства.
Аналогічної позиції дотримано в п. 10 Постанови № 5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» та неодноразово зазначалась у постановах Верховного Суду.
Що стосується курсової різниці, на яку посилається позивач, то судом правильно враховано, що 21 листопада 2011 року було опубліковано інформаційний лист Вищого господарського суду України за №01-06/1624/2011, в якому він підкреслив, що зміна економічної ситуації і коливання курсу валют не можуть бути підставою для розірвання кредитного договору або для невиконання зобов'язань за кредитним договором.
Крім того, у постанові Верховного Суду України від 23 травня 2011 року по справі №53/325/09 зазначено, що чинним законодавством України не закріплена стабільність курсу гривні до іноземних валют. Враховуючи це, при укладенні договорів про кредитування саме в доларах США, тим самим беручи на себе зобов'язання повернути кредитні кошти в цій валюті, позивач був обізнаний, що курс національної валюти України до долара США не є незмінним і зміна цього курсу, можливо, відбудеться, а тому повинен був передбачити і врахувати підвищення валютного ризику за кредитним договором. Аналогічну позицію також викладено в постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі №697/381/15-ц.
Крім того, зі змісту ст. ст. 1046, 1054 ЦК України випливає, що відповідальність за валютні ризики лежить саме на позичальнику. Враховуючи це та укладаючи кредитний договір на тривалий строк, позичальник свідомо прийняв на себе ризик зміни курсу української гривні до долара США.
При збільшенні офіційного курсу гривні до іноземної валюти різниця курсу, тобто переоцінка обліковується на доходи, зменшення офіційного курсу навпроти зменшує доходи банку. Отже, перерахування заборгованості не по курсу НБУ, на теперішній час, а по курсу НБУ на час отримання кредиту призведе до зменшення фінансового результату банку в торгівлі валютою, відповідно зменшаться валові доходи банку, що призведе до зменшення податку на прибуток, та як наслідок кошти податку на прибуток не надійдуть до Державного бюджету у повному обсязі, що є неприпустимим і ставить під загрозу виконання Банком своїх депозитних обов'язків.
В даному випадку, на момент укладання договору, кожна із сторін в однаковій мірі несла валютні ризики відповідно до умов, передбачених договором. Зміна обставин стосовно курсу долара по відношенню до гривні була зумовлена однаковим для сторін причинами. Банк свої зобов'язання по договору виконав належним чином та у повному обсязі - надав кредитні кошти, а позичальник отримав те на що розраховував - кошти на придбання нерухомості та тривалий час виконував взяті на себе обов'язки, а тому співвідношення майнових інтересів сторін при виконанні договору не порушується. Отже зміна обставин, на які посилається ОСОБА_1 , ніяким чином не пов'язана з умовами виконання договору.
З огляду на те, що банк розміщує залучені кошти на власний ризик, то в кредитних договорах передбачено умови повернення кредитних коштів в тій валюті, що і кредит. Такі умови дозволяють банку належним чином виконувати свої обов'язки перед вкладниками у відповідності до умов чинного законодавства.
Таким чином, під час надання та користування кредитними коштами умови кредитного договору були цілком справедливими, жодним чином не порушували права та інтереси позивача та відповідали чинному законодавству.
У п. 16 Постанови №5 Пленуму вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних відносин» зазначено, що саме по собі зростання/коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору з огляду на істотну зміну обставин, оскільки зазначене стосується обох сторін договору, й позичальник при належній завбачливості міг виходячи з динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті.
Аналогічно необґрунтованими є твердження ОСОБА_1 про необізнаність з істотними умовами кредитного договору суперечить матеріалам справи.
Так, згідно ст. 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Свобода договору полягає передусім у вільному вияві волі сторін на вступ у договірні відносини, а отже і у вільному визначені сторонами умов договору.
Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, на момент укладення кредитного договору між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 волевиявлення учасників договору було виражено вільно, без жодного тиску з боку контрагента або інших осіб, і відповідало їх внутрішній волі.
Договір підписувався після досягнення сторонами згоди, щодо усіх істотних умов, документ укладався за взаємною згодою. Вказане підтверджується анкетою-заявою Клієнта на оформлення Кредитного пакету «Житлові рішення», з якої вбачається, що позивач був ознайомлений з умовами кредитування, про що свідчить його підпис на вказаній заяві. Вказана анкета-заява містить у собі також погодження позивача з програмою кредитування «Нове житло», яку він обрав серед 6 наявних програм, умови якої також відображені і в самому кредитному договорі.
На момент укладення договору ОСОБА_1 у повному обсязі погодився зі всіма його умовами, про що свідчить підпис позивача на кожній сторінці кредитного договору.
При цьому, жодним нормативно-правовим актом не передбачена необхідність у окремому письмовому ознайомленні позичальника з програмою кредитування.
Згідно ст. 638 ЦК України, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, договір є укладеним. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однією із сторін, повинна бути досягнута згода.
Якщо сторони досягли домовленості згідно з положеннями ст. ст. 207, 640 ЦК України та уклали кредитний договір, в якому передбачили усі істотні умови, то вони мають виконуватись і вважаються такими, що момент досягнення домовленості настав.
Відповідно до положень ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Таким чином, діє принцип правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2- 383/2010.
Колегія суддів приймає до уваги, що ОСОБА_1 не надано жодного доказу на спростування презумпції правомірності правочину, зокрема, позивачем не спростовано, що під час укладення договору про надання споживчого кредиту він діяв свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, добровільно погодився з його умовами, визначивши при цьому характер правочину і всі його істотні умови, а також отримав кредитні кошти і протягом певного часу виконував умови кредитного договору.
Згідно ст. 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків, що зокрема підтверджується змістом ч. 3 ст. 509 цього Кодексу.
Відтак законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.
Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них. Ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів, а з метою ухилення від виконання зобов'язань, є неприпустимим (постанова Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
На підставі вищевикладеного, колегія суддів у повному обсязі погоджується із доводами суду першої інстанції, що Кредитний договір підписаний обома сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов, позивач під час укладання договору не заявляв додаткових вимог щодо умов договору та в подальшому частково виконував їх, договір містить інформацію щодо умов кредитування: строк кредитування, процентну ставку за користування кредитом, строки сплати платежів, мету, для реалізації якої споживчий кредит може бути витрачений, а також права та обов'язки сторін, порядок розрахунків, відповідальність за порушення зобов'язань. Про усі умови кредитування ОСОБА_1 був повідомлений перед укладенням договору. Сторони виконували свої обов'язки по договору - банк видав суму кредиту, а позичальник отримав вказану суму кредиту, певний час виконував умови кредитного договору, як виконання положень вчиненого правочину.
З матеріалів справи не вбачається, що ОСОБА_1 оспорює чи не визнає факт видачі йому кредитних коштів, а також не надано доказів, що кредитні кошти були повернуті позичальником кредитору.
Також необґрунтованими є твердження ОСОБА_1 про відсутність повноважень у представника ПАТ КБ «Надра» на підписання кредитного договору.
Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною 6 ст. 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
На підтвердження доводів про відсутність повноважень у представника ПАТ КБ «Надра» на підписання кредитного договору Оврамець О.В. у позовній заяві та апеляційній скарзі не надано жодного доказу та не наведено жодного аргументу, з якого б вбачалась достовірність цього факту. Також до позовної заяви не долучено жодного доказу в підтвердження вчиненням ОСОБА_1 усіх залежних від нього дій, спрямованих на отримання таких доказів.
На підставі викладеного колегія суддів доходить до висновку, що вищевказані доводи ОСОБА_1 є припущеннями, а на припущеннях суду заборонено ухвалювати судове рішення (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).
Щодо доводів позивача про те, що визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки є підставою для визнання недійсним кредитного договору.
Відповідно до юридичного трактування правові відносини - це юридичний зв'язок між учасниками відносин, який регулюється нормами права і характеризується наявністю суб'єктивних (персональних) прав та обов'язків.
Як вбачається з матеріалів справи, цільовим використанням кредиту за оспорюваним кредитним договором, було проведення розрахунків по договору купівлі-продажу від 20 лютого 2008 року, що укладений між позивачем та ОСОБА_5 , згідно якого ОСОБА_1 придбав у власність земельну ділянку, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . В подальшому, рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області було визнано недійсним вищевказаний договір купівлі-продажу.
Однак, як правильно зазначено судом, ПАТ КБ «Надра» немає відношення до вказаного договору купівлі-продажу та не являється його стороною. Нерухоме майно, на придбання якого позивач брав кредитні кошти у ПАТ КБ «Надра», обиралось ним самостійно, без будь-якого впливу зі сторони Кредитора, а тому ОСОБА_1 самостійно несе відповідальність за наслідки визнання недійсним вищевказаного договору купівлі-продажу.
Таким чином, обставини укладеного договору не мають взаємозв'язку із правовідносинами, які виникли між ОСОБА_1 та Банком у зв'язку з укладенням оспорюваного кредитного договору, та не можуть бути враховані судом під час винесення рішення.
Щодо вимог позову та доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 про неможливість стягнення комісії за кредитним договором.
Як вбачається з матеріалів справи, п. 1.5 Кредитного договору передбачено, що комісія за розрахунки за цим Договором складає 1,8% від суми виданих коштів, зазначених в п. 1.2. Договору за винятком суми, виданої на оплату цієї комісії.
Таким чином, вказаний платіж не передбачає щомісячної оплати комісії за такий розрахунок, а передбачає одноразову сплату такої комісії при укладенні кредитного договору.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про споживче кредитування» загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов'язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту.
За приписами ч. 2 ст. 8 Закону України «Про споживче кредитування», до загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов'язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо.
Таким чином, Законом України «Про споживче кредитування» безпосередньо передбачено право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту.
На виконання вимог, у тому числі, п. 4 ч. 1 ст. 1 та ч. 2 ст. 8 Закону України «Про споживче кредитування» Правління Національного банку України постановою від 08 червня 2017 року N 49 затвердило Правила розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит (далі - Правила про споживчий кредит). Цією ж постановою визнано такою, що втратила чинність, постанову Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року N 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту».
Відповідно до п. 5 Правил про споживчий кредит, банк надає споживачу детальний розпис складових загальної вартості кредиту у вигляді графіка платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі про споживчий кредит, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх додаткових та супутніх послуг банку та кредитного посередника (за наявності) за кожним платіжним періодом, за формою, наведеною в додатку 2 до цих Правил.
Банк має право обчислювати загальні витрати за споживчим кредитом, базуючись на припущенні, що платежі за послуги банку залишатимуться незмінними та застосовуватимуться протягом строку дії договору про споживчий кредит, якщо договір про споживчий кредит містить умови, що дозволяють зміну процентної ставки та/або інших платежів за послуги банку, включених до загальних витрат за споживчим кредитом, і така зміна не може бути визначена на момент обчислення загальної вартості кредиту та реальної річної процентної ставки (пункт 8 Правил про споживчий кредит).
Правила про споживчий кредит розроблені й затверджені на виконання вимог Закону України «Про споживче кредитування» та підтверджують правомірність дій банку щодо встановлення у договорі споживчого кредиту комісії за обслуговування кредитної заборгованості.
Аналізуючи умови кредитного договору №05/02/2008/840-К/211 від 20 лютого 2008 року, колегія суддів приходить до висновку про правомірність дій Банку щодо зазначення у договорі про сплату комісії за проведення розрахунків, а Правилами надання споживчих кредитів передбачено, що до загальних витрат за кредитом включаються доходи кредитодавця у вигляді процентів, комісії, інших обов'язкових платежів.
Також, колегія суддів приймає до уваги, що ОСОБА_1 не надано доказів, що ним було сплачено вказану комісію, крім того, матеріали справи не містять доказів, що кредитор включив суму у комісії у розрахунок заборгованості за договором.
Щодо заявленої ТОВ «Консалт Солюшенс» вимоги про застосування наслідків спливу строків позовної давності.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, що передбачено ст. 256 ЦК України.
Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими ст. ст. 253-255 цього Кодексу, що передбачено ст. 260 ЦК України.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 3 та 4 ст. 267 ЦК України).
Визначення початку відліку позовної давності міститься у ст. 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, пред'явлених позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності.
Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду.
Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.
Відповідні правові висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року в справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18), від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), постанові Верховного Суду від 08 січня 2025 року в справі № 143/41/22 (провадження № 61-8389св23).
Таким чином, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення ст. 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропущення, захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).
Враховуючи наведене, судом першої інстанції правильно не застосовано наслідків спливу строків позовної давності.
Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції, правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку поданим сторонами доказам, як в цілому, так і кожному окремо, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Безпідставними при цьому є доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що позивача не було належним чином сповіщено про дату та час судового засідання, оскільки, як вбачається з матеріалів справи та не заперечується ОСОБА_1 , його інтереси у судді першої інстанції представляла адвокат Сабліна Ю.С.
Позовна заява від імені ОСОБА_1 була подана його представником Сабліною Ю.С. через підсистему «Електронний суд», в якій представника позивача також зазначила свою електронну адресу.
26 березня 2025 року представнику - адвокату на електронну адресу була надіслана судова повістка з повідомленнями про розгляд справи за його позовною заявою, призначений на 28 травня 2025 року. Зазначена повістка була отримана представником ОСОБА_1 - ОСОБА_6 27 березня 2025 року.
Тобто, на день отримання вказаної судової повістки ОСОБА_6 , як представник позивача, була достеменно обізнана про дату слухання справи.
За змістом п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування ст. 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, там, де існують апеляційні або касаційні суди, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (рішення від 17 січня 1970 року у справі «Delcourt v. Belgium» («Делькур проти Бельгії»), заява № 2689/65, пункт 25 та рішення від 11 жовтня 2001 року у справі «Hoffmann v. Germany» («Гофман проти Німеччини»), заява № 34045/96, п. 65).
ЄСПЛ вказав, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (рішення від 08 квітня 2010 року у справі «GUREPKA v. UKRAINE (№ 2)» («Гурепка проти України (№ 2)»), заява № 38789/04, § 23).
Також ЄСПЛ зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене п. 1 ст. 6 Конвенції, має на увазі право на «усне слухання». Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (рішення від 13 грудня 2011 року у справі «TRUDOV v. RUSSIA», заява № 43330/09, § 25, 27).
Суд направляє судові рішення, судові повістки, судові повістки - повідомлення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу на їхні офіційні електронні адреси, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів) (ч. 5 ст. 14 ЦПК України).
Адвокати, нотаріуси, приватні виконавці, арбітражні керуючі, судові експерти, державні органи, органи місцевого самоврядування та суб'єкти господарювання державного та комунального секторів економіки реєструють офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі в обов'язковому порядку.
Інші особи реєструють офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі в добровільному порядку (ч. 6 ст. 14 ЦПК України).
Зміст вказаної процесуальної норми свідчить про те, що для цілей ЦПК України офіційною електронною адресою є електронна адреса, зареєстрована в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі.
Вказаний висновок також узгоджується з правовою позицією щодо належного виклику учасника справи засобами електронної пошти, викладеною Верховним Судом у постановах від 01 червня 2022 року у справі № 761/42977/19 (провадження № 61-1933св22) та від 26 жовтня 2022 року у справі № 761/877/20 (провадження № 61-11706св21).
Той факт, що 28 травня 2025 року, тобто у день судового засідання, ОСОБА_6 було повідомлено суд про припинення нею повноважень як представника ОСОБА_1 , не має правового значення для вирішення даної справи, оскільки на час отримання судової повістки 27 березня 2025 року, тобто за два місяці до судового засідання, ОСОБА_6 була законним представником позивача, а отже, достеменно була обізнана про дату судового засідання, призначеного на 28 травня 2025 року, а відповідно до ч. 5 ст. 130 ЦПК України, вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі.
За таких обставин посилання апеляційної скарги на те, що позивач не був належним чином повідомлений про розгляд справи, є безпідставними.
Крім того, колегія суддів виходить із того, що попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов'язки. Практика Європейського суду з прав людини визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. Як зазначено у рішенні цього суду у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Аліментарія Сандерс С. А. проти Іспанії» від 07 липня 1989 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 759/14068/19 (провадження № 61-8505св22).
Інші доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, однак такі доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об'єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (п. 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).
Крім того, зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність оскаржуваного судового рішення.
При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 28 травня 2025 року постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -
постановила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 28 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України.
Повний текст судового рішення складений 22 квітня 2026 року.
Головуючий С.О. Погорєлова
Судді Л.М. Вадовська
О.М. Таварткіладзе